До питання визначення філософії

Термін “jilоsojía”, як відомо, складається з двох грецьких слів “jilew“ – люблю та “sojía” – мудрість і дослівно перекладається як “лю-

бов до мудрості”. За свідченням античних авторів, саме слово “філофія”

вперше використав видатний грецький математик і мислитель Піфагор (580/570 – 497/496 до н.е.), який ніби-то сказав: мудрими є боги, а всі

_________

* Тут і далі переклад з російських видань автора.

смертні лише любителі мудрості, філософи. З Піфагора, на думку античних мислителів (твори самого Піфагора не збереглися), бере початок традиція “любителів мудрості” називати “філософами”, а “любомудрування” – “філософією”. Таке етимологічне тлумачення слова “jilоsojía” і є найпростішим визначенням філософії.

При подібному розумінні філософія характеризується такими художньо-образними інтуїціями, як мудрість, премудрість, любомудрування, софійність тощо. Важливо підкреслити, що і за такого звуженого розуміння філософія не втрачає повністю своєї евристичної цінності і дає певні позитивні результати. Саме тому таке тлумачення філософії досить широко використовується навіть сьогодні і не лише у довідниковій, а й науковій літературі. Проте, незважаючи на простоту і доступність, етимологічне витлумачення філософії насправді досить абстрактне, не конкретне, а його уявна простота і призводить до значних труднощів у визначенні специфічності філософії та встановленні її відмінностей від інших духовних феноменів – науки, світогляду тощо. Справа в тім, що до філософії, за такого підходу, кожний мислитель може віднести, не утруднюючи себе аргументацією, ті прояви духовності, котрі йому більше імпонують. Довільне тлумачення філософії, що випливає з етимології слова, закарбувалося зокрема на рівні буденної свідомості. Якщо людина говорить щось не зовсім зрозуміле для інших, то їй часто приписують ознаку – філософує. Ясна річ, що таке “філософування” жодного відношення не має до справжньої філософії, але ж воно зустрічається не лише на рівні буденної свідомості. Таким “філософуванням” грішать і вчені мужі. Воно і є однією з причин внутрішнього “плюралізму” філософії.

Спробуємо на цю проблему подивитися і з іншого боку. Якщо під філософією розуміти “любов до мудрості”, то цілком закономірно першими філософами слід вважати мудреців. Насправді ж перші мудреці не завжди були філософами. В античності існував термін “сім мудреців”. До сімки мудреців античні мислителі причисляли в різних сполученнях більше 20 осіб. Про їх імена збереглися суперечливі свідчення. Зокрема Платон в “Протагорі” до сімки зараховує Клебула, Піттака, Біанта, Фалеса, Хітона, Солона, Місона. В других творах сьомим Платон називає Периандра. Інші автори серед семи мудреців називають Анахарсиса, Епіменіда. К. Маркс пише, що серед семи мудреців був і один скіф (мова йде у К. Маркса саме про Анахарсиса, який, на мій погляд, був росом, а не скіфом). До семи мудреців зараховують також легендарного поета Орфея, а Орігена (III ст. н.е.) причисляє до них навіть Мойсея і Заратустру (див.: [14, с. 210-219]). І лише чотири призвіща наявні в усіх списках. Це Біант із м. Прієни, котрий прославився своїми порадами іонійцям переселитися на о. Сіцілію під час нападу персів і тим самим зберегти своє життя; тиран м. Мітілена Піттак (біля 600 р. до н.е.); знаменитий афінський законодавець та поет Солон (638 – 559 р.р. до н.е.) і Фалес з Мілета. Проте лише Фалеса пізніше називатимуть філософом.

Хто ж тоді мудреці? Відпові

дь на це питання в філософській літературі дається суперечлива. Так, учень Арістотеля Дікеарх пише, що “мудреці” зовсім не філософи, а достатньо помірковані люди, вправні в законодавчих тонкощах. З огляду на те, що серед “мудреців” завжди називають Солона, така думка заслуговує на увагу. Дехто з філософів вважаєїї правильною. ”Це вірно, – підкреслює зокрема М. Залеський, – семеро були ще не вченими, не теоретиками, а скоріше це люди практичної житейської мудрості” [4, с. 6]. Інтерпретація думок учня Аристотеля М. Залеським, на мій погляд, не переконлива, адже Дікеарх, не вважаючи семерих філософами, нічого не говорить про їх вченість, “теоретичність”, як це робить радянський філософ. Тим більше, що попередня думка М. Залеського явно суперечить наступній: “Серед семи мудреців особливе місце належить Фалесу Мілетському (рубіж VII – VI ст. до н.е.). Його вченість не підлягає сумніву” [там же, с. 7]. Але якщо мудреці і не вчені і не філософи, то яку форму суспільної свідомості вони репрезентують?

Досить цікаві думки з цього питання висловлює К. Маркс. Причому з роками вони уточнюються. Так, у “Зошитах з історії епікурейської, стоїчної і скептичної філософії”(1844) він пише: “Грецька філософія починається з семи мудреців, до яких належить іонійський натурфілософ Фалес, і вона закінчується першою спробою виразити в поняттях образ мудреця. Початок і кінець є sojoς, але не в меншій мірі він і центр, середина, а саме Сократ. Ці субстанціальні індивіди стоять у центрі руху філософії, і це є не просто зовнішній факт” [8, с. 112]. Але вже в “Німецькій ідеології” (1845) К. Маркс уточнює свою точку зору на цю проблему: “Взагалі ж sophos є перший образ в якому стає перед нами грецький philosophos [любитель мудрості. – - ред .]; він виступає міфологічно в семи мудрецях, практично – в Сократі і як ідеал – у стоїків, епікурейців, ново-академіків і скептиків. Кожна із цих шкіл має, звичайно, свого власного sojoς ” [10, с.117]. Уже в зрілі роки у листі до Ф. Ласаля К. Маркс знову уточнює своє розуміння проблеми мудреця: “мене дуже цікавив раніше sojoς як своєрідна маска (причому в даному разі маска в позитивному розумінні) грецької філософії. Спершу сім швабів або сім мудреців як предтечі, як міфологічні герої; потім у середині Сократ і, нарешті, sojoς як ідеал епікурейців, стоїків і скептиків. Далі, мене потішалo проведення порівняння між цим sojoς і карикатурою на нього (в деяких відношеннях) – французьким «мудрецем» XVIII століття. Потім sojίsoτής (софіст.– М. Кітов ) як необхідна варіація sojoς. Для нового часу характерним є те, що грецьке поєднання характеру і знання, що міститься в понятті sojoς, збереглося в народній свідомості тільки стосовно до софістів” [11, с. 495]. Аналіз висловлювань К. Маркса на проблему мудреця показує відмінність їх лише в одному, а саме – в оцінці належності “семи мудреців” до філософії чи до міфології, періоду її розпаду. В листі до Ф. Ласаля “сім мудреців” К. Маркс чітко відносить до міфологічних героїв, тобто до міфологічної свідомості. Тому і вважає безпідставною спробу Юліана Шмідта причислити до “семи мудреців” Демокріта, Піфагора, Геракліта та інших мислителів більш пізнього часу. Отже, “мірка” мудрості, достатня для зарахування в розряд “семи мудреців”, перебуває поза філософією. Це стає ще зрозумілішим, якщо врахувати, що “сім мудреців” трудилися виключно в сфері морально-політичної мудрості (див.: [6, с. 26]), а в сімці немає Сократа, філософія котрого є уособленням проблематики моралі.

Сказане, сподіваюсь, дає підставу зробити перший висновок: кожний філософ – це мудрець, але далеко не кожний мудрець є філософом. Отже, і філософія це не просто мудрість, а специфічна мудрість. Так розуміє філософію, зокрема, Платон. Тому Сократ у його вченні виступає не мудрецем, а філософом, адже він володіє специфічною мудрістю – пізнанням самого себе. Сократ – це не просто мудрець, а ідеал мудреця. Ось чому і К. Маркс пише, що ідеал мудреця “немов у фокусі, втілився в Сократі, цьому деміургові філософії” [7, с. 24].

Але яку ж мудрість можна вважати філософією? З цього питання існує стільки думок, скільки і філософів. Узагальнити їх спробував Гегель.

У праці “Феноменологія духу” він пише: “Істинною формою, в якій існує істина, може бути лише наукова система її. Моїм наміром було – сприяти наближенню філософії до форми науки – до тієї мети, досягнувши котрої вона могла б відмовитися від свого імені любові до знання і бути дійсним знанням” [1, с. 3]. Свій намір Гегель блискуче виконує, і в його творчості ми маємо філософію як цілісну систему теоретичного знання, як систему наук про дух. Починаючи з Гегеля, філософія чітко ототожнюється з наукою. А всі науки, включаючи і філософію, відрізняються одна від однієї лише об’єктом дослідження. У Гегеля філософія є наукою про дух, а в догматизованому марксизмі – наукою про найзагальніші закони розвитку природи, суспільства і людського мислення.

Я не випадково використав термін “догматизований марксизм”, адже молодий К. Маркс дає дещо інше тлумачення філософії. Аналізуючи проблему мудреця він зокрема вказує, що філософія “надіває на себе характерні маски” [8, с. 167] в такі моменти своєї історії, коли вона “спрямовує свій погляд на зовнішній світ, уже не заради пізнання”, а для усвідомлення пройденого шляху. “Це карнавал філософії” в процесі котрого вона і виступає в формі мудреця, котрий є втіленою філософією.

Легко помітити, що молодий К. Маркс філософську свідомість пов’язує лише з певним рівнем розвитку духовності, а саме – рівнем самоусвідомлення. Проте цей підхід молодого К. Маркса до розуміння філософії пізніше буде нівельований працями Ф. Енгельса “Анти-Дюрінг” і “Діалектика природи”, в яких філософія і розглядається як наука про найзагальніші закони розвитку природи, суспільства та людського мислення. Ради справедливості слід нагадати, що в праці “Людвіг Фейербах і кінець класичної німецької філософії” Ф. Енгельс філософію розглядає в руслі ідей молодого К. Маркса. “За філософією, вигнаною з природи і з історії, залишається, таким чином, – пише він,– ще тільки царство чистого мислення, оскільки воно ще залишається: вчення про закони самого процесу мислення, логіка і діалектика”. [3, с. 301]. Ця теза Ф. Енгельса суперечить викладу основ марксистської філософії, яке він дав у “Анти-Дюрінгу” і “Діалектиці природи”. Проте саме останнє розуміння філософії вважається у діалектико-матеріалістичній філософії класичним і тому асоціюється з філософією марксизму.

Порівнюючи різні підходи до розуміння філософії Гегелем та Марксом доходимо висновку: вони поєднуються одним, а саме – і в Гегеля, і в Маркса філософія виступає у формі науки. Гегелівське возведення філософії в ранг науки було повністю перейнято марксизмом і тому в радянський період не піддавалося сумніву. Проте об’єктивно воно вело до такого парадоксу: все, що не мало наукової форми, не могло вважатися філософією, оскільки остання може існувати лише як система теоретичного знання. Користуючись цим методологічним скальпелем й ідеологізуючи його, від філософії відсікали як ненаукові всі новітні ірраціональні течії. Строга визначеність обернулася для філософії ще більшим парадоксом ніж її невизначеність. Від філософії почали об’єктивно відпадати її цілі напрями – східна філософія, релігійно-містична, художньо-образна і т.д., бо вони не вписувалися у вузьке прокрустове ложе наукової форми. Адже, якщо філософія – це лише система теоретичного знання, то Ж.П. Сартр, А. Камю, Ф. Достоєвський, Л. Толстой та багато інших мислителів не є фі-лософами, оскільки їхні вчення не подані у формі філософської системи.

Сьогодні визначати філософію через співвідношення з наукою некоректно. Такий підхід був історично виправданий, але з виникненням “філософії життя” він став застарілим анахронізмом, тому що явно не відповідає розвиткові самої філософії. Водночас сучасна криза філософії, на мій погляд, і пов’язана, насамперед,з неперебореним до кінця ототожненням філософії та науки.

Марксистська традиція зводити філософію до науки про найзагальніші закони розвитку природи, суспільства і людського мислення у СРСР була панівною. Мало хто серйозно замислювався над тим, до яких недоречностей може призвести таке догматичне розуміння філософії. А воно закономірно вело до смерті філософії, адже остання ніяк не могла вічно бути наукою про якісь віртуальні найзагальніші закони розвитку. Розгляну цю тезу докладніше.

Наука, як відомо, – це система теоретичного знання. Отже, і діалектико-матеріалістична філософія повинна була не лише відкрити найзагальніші закони розвитку природи, суспільства та людського мислення, а і подати їх у формі системи теоретичного знання. Уявімо, що вона це зробила, системно описавши основні закони діалектики. Що залишається її робити далі? Слід відверто визнати, що за такого підходу філософія взагалі втрачає сенс свого існування як специфічний духовний феномен, адже її функція зводиться, в кращому випадку, до узагальнення наукових знань природничих наук. Ці “філософські” узагальнення, як правило, скептично сприймаються самими науковцями, адже вагомої теоретичної цінності для науки насправді не мають, а лише затуманюють реальні взаємоз’язки науки та філософії. Найголовніше ж полягає в тому, що філософія при цьому повністю втрачає свою основну функцію – самокритикуючої рефлексії і перетворюється на ідеологію. Тому і “розвивається“ лише за підтримки партійної номенклатури.

Дата добавления: 2015-05-26