Досократики

Стародавня грецька філософія

Давньогрецька філософія традиційно в українській історії філософії розглядається як одна з двох гілок античної філософії. Вона зародилась у Стародавній Греції близько 6 століття до н. е. шляхом засвоєння запозичених у народів більш давніх цивілізацій Сходу фізичних, математичних, астрономічних та інших знань та в процесі переробкидавньої міфології у мистецтві та поезії.

Філософія руйнувала міфологічні уявлення про світ і людину. Її турбувало перш за все питання про походження Всесвіту або взагалі про природу речей; космологією обгрунтовувалися психологія та етика. Космологізм становив специфічну особливість давньогрецької філософії, що відрізняє її від середньовічної та новоєвропейської філософії.

Філософські школи греків були вільними об'єднаннями, в яких навколо глави школи збиралися однодумці, учні. Першою з таких шкіл була Мілетська школа (6 століття до н. е.), заснована Фалесом, який висловив думку про єдність матерії як загальної основи сущого. Для мілетської школи характерне уявлення про те, що всі речі повинні походити з єдиного речового початку. Первісна стихія втілює в собі основну рису світу речей — його безперервне становлення. Такою стихією Фалес вважав воду. Його послідовник Анаксимандрбрав як основу всього сущого хаотичне «безмежне» (апейрон), що рухається одвічно й укладає в собі протилежні початки, з яких складаються світи. Анаксимен характеризував цю безмежну і невизначену стихію як повітря: всі речі утворюються з нього шляхом згущення і розрідження і він оживляє все своїм диханням як душа. До цього напрямку належала низка філософів 5 століття (Гіппон,Ідей, Діоген Аполлонійський).

Іншою ранньою школою давньогрецької філософії був піфагореїзм (заснований Піфагором у 6 столітті до н. е.). Піфагорійці вважали початком усього сущого число. Спочатку речі ототожнювалися з числами, пізніше числа осмислювався як принципи і причини речей. У числі здійснюється синтез єдності і множини, і воно є основою будь-якої міри, гармонії і пропорційності. Поряд із безмежним піфагорійці приймали межу, а Всесвіт розглядалася як гармонійне поєднання протилежних початків через число. Послідовники Піфагора — Філолай, Архит, Лісій, Евріт та інші філософи 5-4 століття розвинули своєрідну систему музично-математично-астрономічної космології, яка, розвиваючись впродовж двох століть існування піфагорейської школи, була потім багато в чому успадкована платонівською Академією.

Думка про єдиний незмінний початок всього сущого була оформлена мислителями елейскої школи (6-5 століття) у вченні про вічністьістинно-сущого буття. Засновником елейскої школи був поет Ксенофан з Колофона. Закінчену форму навчання еліатів отримало уПарменіда, який навчав про істинно-суще як про єдине, вічно-незмінне, нерухоме буття, яке не може ні відбуватися з нічого, ні обертатися в ніщо. Є одне позитивне буття, небуття ж немає, а тому воістину немає безлічі речей, немає походження і знищення і немає руху, бо вони передбачають небуття у просторі (порожнечу) і в часі. Множинний світ чуттєвих відчуттів сам по собі неістинний.

Мелісс і Зенон (5 століття до н. е.) возвинули це вчення у полемічній формі. Відомі апорії Зенона розкривають суперечності, притаманні самим поняттям множини, величини, місця, рухи. Вчення Геракліта Ефесського є яскравим зразком ранньої діалектикидавньогрецької філософії. У дусі уявлень іонійської натурфілософії про загальну мінливості всіх речей Геракліт розвинув вчення про вічно живий вогонь як початок всього, про боротьбу протилежностей, в якому знаходить згоду та постає єдиний узгоджений космос. Єдність, яка є ніщо інше як боротьба протилежностей, — це логос, слово, вічний закон космосу.

У 5 столітті до н. е. виникли космогонічні і натурфілософські вчення, які прагнули розглядати дійсну множинність речей і початок руху. Таке вчення Емпедокла, який в якості початкових приймає незмінні чотири стихії: вогонь, повітря, воду і землю. Об'єднання і розкладання цих стихій дією Любові та Ворожнечі призводять до виникнення і загибелі речей; Любов і Ворожнеча виступають як нематеріальні причини руху. У навчанні Анаксагора як причини і початку руху також висувається нематеріальний всеосяжний Розум(НПУ). Поряд із ним приймається безліч матеріальних елементів, носіїв різних якостей, — «гомеомеріі», які містять в собі, кожна по-своєму упорядкована, всі існуючі якості речей.

Представники школи матеріалістичного атомізму Левкіпп і Демокрит з Абдери (5-4 століття до н. е.) поклали в основу всього сущогоатоми, що рухаються у порожнечі. Атоми, будучи незмінними, вічними, непроникними і неподільними, розрізняються за обсягом і фігурою і цим зумовлюють відмінності явищ. Демокрит проводив думку про причинний порядок усіх явищ, про можливість досягти достовірного знання, відмінного від суб'єктивних думок. Він синтезував у своєму вченні великий запас сучасних йому природно-історичних знань, розробив етичне вчення, яке справило згодом вплив на Епікура.

У 5 столітті до н. е. філософська думка Греції концентрувалася в Афінах, які стали після греко-перських воєн економічним, політичним та культурним центром всієї Еллади. В цей час розвиток демократичних установ зумовив необхідність підготовки освічених людей, що володіють технікою політичного і судового красномовства, обізнаних у питаннях політичного життя. З'явилися вчителі таких знань, яких називали софістами. Софісти популяризували філософію, просунули вперед риторику (Горгій), граматику і стилістику (Продік), міркували про моральні законах і політичних установах (Гіппій, Фрасімах та інші) Філософський напрям, що іменується софістичним, характеризувався еклектизмом і скептицизмом. Це було пов'язано з тим, що попередні течії грецької філософії, вводячи початок сущого, в якому реалізується єдність космосу, приводили до думки про те, що чуттєвий світ не володіє справжньою дійсністю. Початки ранніх грецьких філософів не давали можливості пізнання реальності. Пізнання мінливого світу явищ дає тільки думку. Софісти, які розглядали саме чуттєвий світ у його явищах, повинні були прийти до висновку про відносність понять людини проприроду. Мірою всіх речей стає людина, її сприйняття і оцінка, як учив Протагор (5 століття до н. е.). Це призвело до скептичного ставлення до людського знання взагалі та до спроб еклектичного комбінування стародавніх космологічних систем.

Дата добавления: 2015-05-26