Становлення міжнародного права прав людини

Становлення міжнародного права прав людини пов'яза­не з розробкою й ухваленням міжнародних актів універсаль­ного характеру, у яких права людини було систематизова­но, а також із формуванням міжнародних організаційних механізмів захисту цих прав. У міжнародному праві така систематизація була здійснена з 1948 по 1966 роки в серії нормативних актів, неофіційно іменованих Міжнародною хартією прав людини, яку складають Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про громадянські та по­літичні права, Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права. У ці ж роки були створені найважливіші універсальні міжнародні механізми захисту прав людини. Міжнародна хартія прав людини є нормативно-правовою основою міжнародного права прав людини.

Загальна декларація прав людини ухвалена 10 грудня 1948 р. і досі залишається з багатьох поглядів документом унікальним. Це був перший міжнародний акт, у якому були викладені громадянські, політичні, економічні, соціальні та культурні права людини. Вперше вони були викладені в міжнародному документі систематизовано, у вигляді ката­логу, тобто як перелік прав і свобод. Декларація вперше проголосила необхідність єдиного для всіх розуміння прав людини. Уперше в міжнародному праві Декларація пов'я­зувала дотримання прав людини з рухом до демократії.

Загальна декларація прав людини була ухвалена Гене­ральною Асамблеєю ООН у формі резолюції. Це викликало та викликає чимало питань про юридичну силу цього доку­мента, тому що за загальним правилом резолюції Генераль­ної Асамблеї ООН мають рекомендаційний характер. Втім більшість правників поділяють думку про те, що норми Дек­ларації є відображенням звичаєво-правових норм і тому мають характер міжнародно-правового зобов'язання¹.

Міжнародний пакт про громадянські і політичні пра­ва 1966 р. є одним із найбільш авторитетних міжнародно-правових договорів про права людини. Його текст може бути умовно розділений на дві частини: статті, у яких викладе­но зміст громадянських і політичних прав, і статті, що сто­суються міжнародного контролю за дотриманням цих прав. Формулювання статей про права людини не залишають сумнівів у їхньому імперативному характері. Це є наслідком розуміння того, що з дотриманням саме громадянських і політичних прав пов'язані ґарантії особистої свободи лю­дини та рух суспільства до дійової демократії. Держави-учасниці зобов'язані забезпечити в межах своєї юрисдикції дотримання громадянських і політичних прав у повному обсязі. Пакт надає державі право обмежити деякі із прого­лошених прав. Контроль за дотриманням норм Пакту, вклю­чаючи розгляд індивідуальних скарг², здійснює міжнарод­ний орган — Комітет із прав людини.

¹ Тобто коли міжнародний чи національний суд посилається на нор­ми Декларації, насправді він застосовує аналогічну звичаєву міжнарод­но-правову норму. Норми Декларації є підтвердженням існування зви­чаєво-правових норм.

² Перший факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, підписаний у 1966 р., надав Комітету
із прав людини компетенцію приймати та розглядати повідомлення (скарги) від осіб про те, що вони є жертвами порушень державою-учасницею Пакту та цього протоколу якогось із прав, викладених у Пакті. Україна ратифікувала Протокол і визнає юрисдикцію Комітету.

Міжнародний пакт про економічні, соціальні та куль-турніправа 1966р. був підписаний одночасно з Міжнарод­ним пактом про громадянські та політичні права. Його юри­дичні особливості пов'язані з особливостями проголошених у ньому економічних, соціальних і культурних прав. Еко­номічні, соціальні та культурні права є невід'ємними, як і громадянські та політичні права, і не менш важливими. Проте існують суттєві особливості вреалізаціїекономічних, соціальних і культурних прав. Вони витратні, тобто обсяг їхньої реалізації залежить від економічного добробуту дер­жави, а тому не може бути однаковим у різних країнах. Ре­алізація цих прав пов'язана з розширенням патерналістсь-ких функцій держави, що завжди містять потенційну заг­розу авторитизації влади, а тому повинні мати межі. Міжнародний контроль за дотриманням економічних, со­ціальних і культурних прав зазвичай не пов'язаний із роз­глядом індивідуальних скарг. Формулювання статей Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права за загальним правилом є диспозитивними і не перед­бачають прямої дії.

Міжнародне право прав людини органічно включає в себе регіональні міжнародно-правові акти про права людини. Такі договори укладено державами ОАД, ОАЄ, ЄС, Ради Європи, СНД. Незважаючи на певну самостійність і специф­іку реґіонального співробітництва в галузі прав людини, було б невірним цілком відокремлювати реґіональне право прав людини. Можна навести чимало прикладів викорис­тання реґіональними органами захисту прав людини норм універсальних міжнародних договорів як договорів загаль­ного права¹.

Конвенція про захист прав людини та основних сво­бод 1950р.² (далі — Європейська конвенція з прав людини) — найстаріший серед регіональних договорів про права людини та найбільш авторитетний міжнародно-правовий доку­мент із прав людини в Європі. Крім основного тексту Кон­венція містить 12 протоколів, у яких розвинуті, доповнені чи уточнені окремі її положення.

Конвенція була одним із перших міжнародних доку­ментів, що містив поняття політичної демократії, одночас­но визнаючи її найважливішою умовою дотримання прав людини. Тим самим була підкреслена антитоталітарна спря­мованість цього акта, ухваленого «європейськими країна­ми, що є однодумцями та мають спільну спадщину в по­літичних традиціях, ідеалах, свободі та верховенстві пра­ва», з метою «зробити перші кроки до колективного забезпечення певних прав, проголошених у Загальній дек­ларації [прав людини]» (Преамбула). Конвенція є першим міжнародним договором у галузі прав людини, що не тіль­ки має на меті захистити широкий спектр громадянських і політичних прав, а й встановлює систему міжнародного судового контролю за їх дотриманням у кожній із держав-учасниць.

Дата добавления: 2015-05-31