Значення принципу політичного плюралізму для забезпечення прав і свобод особи, його конституційне закріплення 6 страница

Разом із тим, Конституцією обмежуються права на заняття підприємницькою діяльністю для народних депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування. А згідно із Законом «Про підприємництво» від 7.02.1991 року не допускається заняття підприємницькою діяльністю військовослужбовців, службових осіб органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, державного нотаріату, а також державної влади й управління, які покликані здійснювати контроль за діяльністю підприємців.

Правові засади підприємницької діяльності, включаючи і право на її здійснення, регулюються законами України «Про власність», «Про підприємництво», «Про підприємства в Україні» та іншими законодавчими актами.

Відповідно до ч. З ст. 42 Конституції України держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності. Не допускається зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція. Види й межі монополії визначаються законом. Держава передбачає систему заходів для обмеження зазначеного монополізму. З цією метою прийняті антимонопольні закони: «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» від 18.02.1992 року, «Про антимонопольний комітет України» від 26.11.1993 року, «Про захист від недобросовісної конкуренції» від 7.06.1996 року. Конституція України (ст. 42) установлює обов'язок держави щодо прав споживачів, здійснення контролю за якістю й безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяння діяльності громадських організацій споживачів. Реалізація даного обов'язку забезпечується законом України «Про захист прав споживачів» у редакції від 15.02.1993 року.

Право на користування об'єктами права суспільної власності: загальнонародної, загальнодержавної і комунальної. Дане право закріплюється у ст.ст. 13,14,41 Конституції України. Так, у ст. 13 Основного Закону зазначається, що кожний громадянин

має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону, а в ст. 41 встановлено, що громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону.

Користуватися деякими об'єктами такої власності громадяни можуть, як правило, безоплатно (наприклад, закладами народної освіти, охорони здоров'я, шляхами, мостами, місцями загального відпочинку тощо). Як бачимо, це стосується користування природними ресурсами та об'єктами загальнодержавної власності. Окремими об'єктами державної та комунальної власності громадяни можуть користуватися за плату в порядку і на умовах, встановлених органами, які керують державним чи комунальним майном.

§4. Права громадян України у сфері культури та їх реалізація

У новому Основному Законі знайшли своє відображення права й свободи людини в культурній (духовній) сфері діяльності. Культурні (духовні) права — це суб'єктивні права, які являють собою межі можливого, дозволеного для особи доступу до духовних цінностей свого народу (нації) та всього людства. На думку Погорілка В.Ф. у загальному розумінні ці права за своєю суттю є мірою духовності особи, яку гарантує їй держава з врахуванням умов життя й діяльності особи, суспільства й держави. Даний вид прав недостатньо систематизований, проте вони надзвичайно багатогранні за своєю суттю, змістом, формами й гарантіями.

За Конституцією України до культурних (духовних) прав і свобод належать: свобода літературної, художньої, наукової й технічної творчості (ч. 1 ст. 54); право на результати своєї інтелектуальної творчої діяльності (ч. 2 ст. 54); право на захист авторських прав та інших видів інтелектуальної власності (ч. 1 ст- 54). Зокрема, до цих прав і свобод можна віднести також такі права й свободи, як право на освіту (ст. 53); право на свободу Думки й слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань (ст. 34); право на інформацію, тобто право вільно збирати, збе-Р'гати, використовувати і поширювати інформацію усно,

письмово або в інший спосіб (ст. 34); право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35) тощо. Разом із тим слід пам'ятати, що безпосередньо ці права і свободи закріплені в Конституції серед громадянських чи політичних прав і свобод, хоча за своїм змістом вони є переважно культурними (духовними) правами і свободами.

Право на свободу творчості передбачено і гарантується ст. 54 Конституції України. Громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової й технічної творчості (ч. 1 ст. 54). Свобода творчості — це важливе право кожної людини, яке зна-1 ходить свою деталізацію й реалізацію в галузевому законодавстві, і насамперед, в авторському й патентному законодавстві. «Основи законодавства України про культуру» у ст. 6 встановлюють, що держава гарантує свободу творчості, вільний вибір видів культурної діяльності. Не допускається втручання у творчий процес, цензура у сфері творчої діяльності (ч. З ст. 15 Конституції). Цілий ряд положень Основ направлені на те, щоб сприяти розвитку вільної творчості, створювати сприятливі умови для осіб, які займаються творчою діяльністю. Разом із ] тим створюються умови для розвитку літературної та художньої критики, інших форм об'єктивної оцінки історико-куль- ] турних процесів.

Відповідно до ст. 13 Основ творчі працівники мають право на розповсюдження та популяризацію творів літератури та мистецтва, самостійно визначати репертуар і програми, зміст і форми гастрольної, виставочної та іншої діяльності.

Проте свобода творчості не повинна означати свободу від дотримання вимог законодавства. Забороняється розповсюдження таких творів, які містять заклики до зміни насильницьким шляхом конституційного ладу, пропаганду війни, насилля, жорстокості, расової, національної, релігійної ворожнечі або ненависті, порнографію, підбурювання до вчинення злочинів. Автори таких творів, а також органи, які їх надрукували, несуть юридичну відповідальність.

Гарантією права творчості є заборона на втручання органів державної влади і місцевого самоврядування у творчу діяльність громадян.

Правова основа діяльності творчих об'єднань закріплена Законі України «Про професійних творчих працівників та тво

спілки» від 7.10.1997 року. В законі досить детально визначений правовий статус професійних творчих працівників, встановлені правові, соціальні, економічні та організаційні засади діяльності творчих спілок у галузі культури й мистецтва. В Україні зареєстровані такі творчі спілки: Національна спілка композиторів України, Національна спілка письменників України, Спілка журналістів України, Національна спілка архітекторів України та інші.

Право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 54).

Дане право взаємопов'язане, витікає з права на свободу творчості. Дане право охоплює результати творчої діяльності в усіх областях літератури, мистецтва, науки й техніки, культури, в усіх сферах життя суспільства. Право на результати інтелектуальної, творчої діяльності гарантується забороною використовувати або поширювати без згоди авторів результати їхньої, інтелектуальної, творчої діяльності за винятками, встановленими законом. З розвитком науки й техніки виникають все нові області творчої діяльності, результати якої охороняються законом. Так, останнім часом з'явилися такі нові види інтелектуальної власності, як програми для ЕОМ, аудіо- й відеотвори. Право на результати своєї інтелектуальної творчості забезпечується Цивільним кодексом, Законами України «Про авторське право і суміжні права» від 23.12.1993 року. Об'єктами права інтелектуальної власності є твори науки, літератури та мистецтва, винаходи, корисні моделі, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, знаки для товарів і послуг, результати науково-дослідницьких робіт та інші результати інтелектуальної праці. Громадяни користуються однаковими правами інтелектуальної власності на рівні з юридичним особами й державою. Разом із тим, із метою забезпечення прав на результати інтелектуальної діяльності держава сприяє розвитку науки, встановленню наукових зв'язків України зі світовим співтовариством. Щодо основних напрямів, форм і методів державної підтримки в цій сфері, то вони визначені у Законі України «Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності» від 13.12.1991 року, в інших нормативно-правових актах, міжнародних договорах. Право на захист авторських прав та інших видів інтелектуальної власності закріплено у статті 54 Конституції України.

Поряд із цим Конституцією гарантується також захист інтелек-і туальної власності, авторських прав, моральних й матеріальних! інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелекту-| альної діяльності.

Основними актами, які регулюють і охороняють дане правої є Закони України «Про авторське право і суміжні права»! від 15.12.1993 року, «Про охорону прав на сорти рослин>у| від 21.04.1993 року, «Про науково-технічну інформацію»! від 25.06.1993 року, «Про наукову і науково-технічну експерти-| зу» від 10.02.1995 року та інші, а також Цивільним кодексол України. Основна мета вказаних законів — охорона прав авторів! і винахідників, осіб творчої праці у сполученні з інтересами су|| спільства, задля добра якого повинні бути використані резуль* тати цієї праці. Авторське право визнається за автором довічне і за його нащадками протягом 50 років після смерті автора.

Закріплюючи право кожного громадянина на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності, в Основному Законі встановлена заборона використовувати й поширювати ці результаті ти без згоди авторів, за винятком випадків, встановлених зако* ном (ст. 54). Право на захист авторських прав визначається і на міжнародному рівні. Україна приєдналася до Бернської конвенції «Про охорону літературних та художніх творів» 1886 року (Паризького акта від 24.07.1971 року, зміненого 2 жовтня 1979 року), а 2 червня 1995 року — до Міжнародної конвенції по охороні нових сортів рослин від 2 грудня 1961 року, переглянутої у м. Женеві 10 листопада 1972 року і 23 жовтня 1978 року. А з 23 грудня 1993 року Україна є учасницею Всесвітньої (Женевської) конвенції про авторське право від 1952 року.

Захист авторського права і суміжних прав здійснюється за допомогою норм цивільного, адміністративного і кримінального законодавства.

Важливою подією у цьому напрямку є прийняття Закону України «Про благодійність та благодійні організації» від 16.09.1997 року. Закон, спрямований на забезпечення підтримки розвитку культури, літератури, мистецтва, науки.

Право на участь у культурному житті та користування культурною спадщиною України (ст. 54).

У даній статті Конституції, на жаль, дуже коротко зазначено, що культурна спадщина охороняється законом, а на держа-

ву покладається обов'язок забезпечувати збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що становлять культурну цінність, вживати заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами.

Культурна діяльність є невід'ємним правом кожного громадянина. Суттєвого значення набувають заходи, які направлені на забезпечення широкого доступу громадян до вже створених культурних цінностей.

Важливі положення щодо реалізації даного конституційного права містяться, зокрема, в «Основах законодавства України про культуру» 1992 року, в Законі України «Про музеї та музейну справу» та інших. Згадані закони містять положення, які гарантують доступність культурних цінностей для громадян.

З правом на участь у культурному житті, на доступ до культурних цінностей пов'язаний обов'язок кожного турбуватися про збереження історичної та культурної спадщини, пам'ятників історії та культури.

Без сумніву, такого ставлення до себе варті українські культурні святині — Києво-Печерська лавра, історичний центр міста Львова, Національні заповідники «Софія Київська», «Херсонес Таврійський», «Хортиця», Маріїнський та Лівадійський палаци тощо (перші три з указаних культурних пам'яток поряд з іншими 582 унікальними пам'ятками культури і природи внесено до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО).

Органи державної влади та місцевого самоврядування повинні сприяти охороні та використанню таких пам'яток, які знаходяться у приватних колекціях та у державній власності.

§5. Права громадян України в галузі екології, 'їх реалізація

Це право закріплено у статті 50 Конституції України. Дана конституційна норма закріплює, по суті, три самостійних, тісно взаємопов'язаних між собою екологічних права людини й громадянина:

1) право на безпечне для життя й здоров'я довкілля; ^ 2) на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди; "'** 3) право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на ЇЇ поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена.

О.Г. Кушнірснко

Право громадян на сприятливе навколишнє середовище визнано міжнародним і конституційним правом як одним із фундаментальних прав людини. Уперше його було закріплено в Декларації Стокгольмської конференції ООН з охорони навколишнього природного середовища (1972 рік), принцип перший якої проголошує: «Люди мають фундаментальне право на вільні, якісні та адекватні умови життя в навколишньому середовищі, якість якого дає змогу вести гідне та благополучне життя».

Важливе значення має і Декларація ООН із навколишнього середовища та розвитку (1992 рік, Ріо-де-Жанейро), у першому принципі якої закріплено: «Люди перебувають у центрі інтересів сталого розвитку. Вони мають право на здорове та плідне життя у гармонії з природою».

Велике значення для забезпечення дотримання вимог екологічної безпеки мала імплементація у внутрішнє законодавство України положень Базельської конвенції про контроль за транскордонним перевезенням небезпечних відходів та їх видаленням від 22 березня 1989 року, Рекомендацій ООН по перевезенню небезпечних вантажів (8Т/8С. 10/1/Кеу.5, ООН, Нью-Йорк, 1988 рік). А зі вступом України до Ради Європи й підписанням відповідних документів, наша держава зобов'язується дотримуватися норм міжнародних договорів, зокрема, договору Ради Європи від 29 червня 1987 року з поправками від 7 лютого 1992 року, де у статті 130 Р розділу XVI підкреслюється значення захисту прав людини в галузі охорони природного середовища. В конституціях багатьох країн закріплюється принцип права людини на життя в якісному навколишньому середовищі. В Україні даний принцип визначений як право екологічно безпечного навколишнього середовища.

Безпечне для життя й здоров'я довкілля — це такий стан навколишнього природного середовища, який забезпечує запобігання погіршенню екологічної обстановки й виникненню небезпеки для життєдіяльності населення.

Юридичне значимі критерії безпечного стану довкілля визначаються екологічними стандартами й нормативами, технічними, санітарно-гігієнічними, будівельними та іншими нормами й правилами, які містять вимоги щодо охорони навколишнього природного середовища. Конкретні граничні норми

використання, вживання природних ресурсів регулюються на основі земельного, горного, водного, лісного та іншого приро-доресурсного законодавства.

За Конституцією України (ст. 16) забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи — катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду українського народу є обов'язком держави.

Екологічні права людини в Україні на сучасному етапі регулюються й забезпечуються законами України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 року, «Про охорону атмосферного повітря» від 16 жовтня 1992 року, «Про тваринний світ», «Про екологічну експертизу» від 1995 року, «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» від 1995 року та іншими.

Згідно з ст. 11 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» порушені права громадян у галузі охорони навколишнього середовища мають бути відновлені, а їх захист здійснюється в судовому порядку. Порядок відшкодування шкоди регулюється ст. 69 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», ст.ст. 48—51, 53 Закону «Про власність», ст. 440, 440' Цивільного кодексу України, ст, 117 Земельного кодексу. Шкода, заподіяна здоров'ю чи майну громадян екологічними правопорушеннями, відшкодовується у повному обсязі.

Щодо права на повну достовірну інформацію про стан навколишнього середовища та його вплив на здоров'я людей, то насамперед, необхідно визначити поняття «достовірна інформація». Це інформація, яка відображає реальний стан довкілля, інформація, яка відповідає вимогам законодавства, іншим нормативно-правовим актам та нормативно-технічним документам, які знаходяться або повинні знаходитись у спеціально уповноважених державних органах в галузі охорони навколишнього середовища, та інших суб'єктах у відповідності до їхньої компетенції.

Відповідно до Конституції (ст. 50) екологічна інформація є ВІДкриток>, забороняється її засекречування, гарантується вільний доступ до отримання даних про стан довкілля (обсяги,

.?

склад хімічних токсичних речовин, джерела забруднення на, і відповідній території, рівень радіаційного забруднення) та про З якість харчових продуктів і предметів побуту і визнається пра- ' во громадян на її поширення. В Законі України «Про інформацію» від 2.10.1992 року визначається порядок реалізації громадянами права на інформацію, у тому числі на екологічну.

§6. Право громадян на житло та форми його реалізації

Право на житло — це конституційне право кожної людини,

закріплене в ст. 47 Конституції України. «Кожен має право на

житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин

матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або

взяти в оренду.

Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду».

Як видно з цього конституційного припису, правом на житло користуються не тільки громадяни України, але й іноземці. Діюче поточне законодавство містить у собі положення про те, що іноземці, які не мають в Україні постійного місця проживання, можуть отримати його тільки за оплату (ст. 12 Закону України «Про іноземців»).

Згідно з діючою Конституцією громадяни України безоплатно можуть отримати житло тільки в тому випадку, коли вони потребують соціального захисту. В цьому випадку держава та органи місцевого самоврядування будуть надавати житло безоплатно чи за доступну для громадян оплату.

Ст. 47 Конституції закріплює форми реалізації права громадян на житло. Це:

• будівництво житла;

• його покупка;

• оренда житла;

• житло, яке надається безоплатно або за доступну оплату. Важливими положеннями Конституції є вказівка на те, що

держава створює умови, за яких кожний громадянин зможе реалізувати своє п^^во в будь-якій з указаних вище форм.

Досить серйозною гарантією є норма, згідно з якою примусове позбавлення житла можливе лише на підставі закону і за рішенням суду.

§7. Право людини і громадянина на освіту

Дане право належить до соціальних прав і свобод. На міжнародному рівні дане право закріплено у Загальній декларації прав людини 1948 року (ст. 26), Міжнародному пакті про економічні соціальні та культурні права 1966 року (ст. 13), у Конвенції про права дитини 1989 року (ст. 28). Так, в зазначеному Пакті підкреслюється, що освіта повинна бути направлена на всебічний розвиток особи й усвідомлення її гідності, зміцнювання поваги до прав людини й основних свобод, сприяння взаєморозумінню, терпимості та дружбі між усіма націями й усіма расовими, етнічними та релігійними групами. Європейська Конвенція про захист прав людини та основних свобод встановлює: «Нікому не може бути відмовлено у праві на освіту» (ст. 2 додаткового Протоколу №1 до Конвенції).

Реалізація права на освіту безпосередньо забезпечує економічний, соціальний і духовний прогрес суспільства, одночасно створює передумови розвитку кожної людини, її культури та благополуччя. Розвинуте суспільство не жалкує коштів на освіту, тому що розуміє, що ці витрати в майбутньому окупляться. Разом із тим важливо, щоб самі громадяни були зацікавлені в отриманні освіти і мали реальну можливість її отримати.

Конституція України гарантує загальнодоступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої й післядипломної освіти, різних форм навчання. Крім того, Конституція покладає обов'язок на батьків або осіб, які їх замінюють, забезпечити отримання дітьми повної загальної середньої освіти (ст. 53 ч. 2). Гарантіями права на освіту є, зокрема, надання державних стипендій та пільг учням і студентам; право громадян безоплатно здобувати вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі.

Згідно з ч. 5 ст. 53 Конституції громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується пра-

.

во на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у дер- ] жавних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства.

Основні принципи організації системи освіти визначені За-1 коном України «Про освіту» від 23 березня 1996 року. Закон регламентує права та обов'язки тих, хто навчається, та викладачів, закріплює основи взаємовідносин між учбовими закладами та їхніми установами. Держава підтримує різні форми освіти та самоосвіти.

Відповідно до преамбули Закону — метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності! суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібно-1 стей, виховання високих моральних якостей, формування гро-| мадян, здатних до свідомого суспільного вибору, збагачення на | цій основі інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу, підвищення освітнього рівня народу, забезпечення народного господарства кваліфікованими фахівцями.

Згідно із Законом, освіта — це основа інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства й держави. Основними принципами освіти є: 1) доступність для кожного громадянина усіх форм і типів освіти, послуг, що надаються державою; 2) рівність умов кожної людини для повної реалізації її здібностей, таланту, всебічного розвитку; 3) гуманізм, демократизм, пріоритетність загальнолюдських духовних цінностей; 4) органічний зв'язок із світовою та національною історією, культурою, традиціями; 5) незалежність освіти від політичних партій, громадських і релігійних органі-; зацій; 6) науковий, світський характер освіти; 7) інтеграція з наукою і виробництвом; 8) взаємозв'язок з освітою інших країн; 9) гнучкість і прогностичність системи освіти; 10) єдність і наступність системи освіти; 11) безперервність і багатоманітність освіти; 12)поєднання державного управління і громадського самоврядування в освіті.

Згідно з Законом, структуру світи складають: 1) дошкільна освіта; 2) загальна середня освіта; 3) позашкільна освіта; 4) професійно-технічна освіта; 5) вища освіта; 6) післядиплом-на освіта; 7) аспірантура; 8) докторантура; 9) самоосвіта. В Законі встановлені також освітні рівні: 1) початкова загальна осві-

та; 2) базова загальна середня освіта; 3) повна загальна середня освіта; 4) професійно-технічна освіта; 5) базова вища освіта; 6) повна вища освіта.

§8. Значення конституційного регулювання основних прав і свобод громадян України у сфері культури для розвитку національної культури, духовності народу, побудови правової держави і громадянського суспільства

Серед широкого спектру конституційних прав і свобод громадян особливе місце посідають права й свободи у сфері культури. Норми Конституції в мінімальному обсязі регулюють дану область суспільного життя, хоча держава зацікавлена в створенні умов для оптимального розвитку духовно-культурної сфери особи і задля цього вона встановлює найважливіші принципи, на базі яких забезпечується доступність отримання духовно-культурних благ.

Формування в Україні правової, соціальної держави безпосередньо пов'язано зі становленням демократичної, політико-правової культури суспільства, підвищенням загальнокультурного потенціалу народу.

В Конституції України визначається й закріплюється політика держави щодо мови (ст. 10), обов'язок української держави сприяти консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України (ст. 11), проявляти турботу про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави (ст. 12).

Принципово важливі конституційні положення мають своїми витоками Декларацію про державний суверенітет України, У якій закріплюється, що Україна — самостійна в вирішенні питань науки, освіти, культурного і духовного розвитку української нації; гарантує всім національностям, які проживають на території України, право їхнього вільного національно-культурного розвитку; забезпечує національно-культурне відродження українського народу, його історичної свідомості й традицій; національно-етнографічних особливостей; проявляє турботу про задоволення національно-культурних, духовних і мовних потреб українців, які проживають за межами України.

Правова регламентація цих важливих положень знайшла відображення у Декларації прав національностей від 1 листопада 1991 року, у Законі «Про національні меншини в Україні» від 25 червня 1992 року; у Державній програмі відродження й розвитку освіти національних меншин в Україні на 1994—2000 роки. Як уже зазначалося, положення Декларації про державний суверенітет знайшли своє чітке закріплення у ст. 12 Конституції. Ця конституційна норма відкриває широкі можливості щодо І співпраці на правовій основі з українським зарубіжжям.

Українську діаспору, тобто українців, що проживають за межами нашої держави, умовно поділяють на західну й східну. До східної, як правило, відносять тих українців, які проживають на теренах колишнього СРСР, до західної — усіх інших.

За неофіційними даними, західна діаспора налічує приблизно 4 млн, східна—близько 7 млн українців. Найбільша українська діаспора на заході — у США та Канаді (відповідно 2 млн і 1 млн осіб), на сході — у Росії та Казахстані (4,3 млн і 900 тис. осіб). Дбаючи про задоволення національно-культурних і мовних потреб української діаспори, держава сприяє розвиткові національної ідеї, яка має об'єднати всіх українців, де б вони не жили. У Декларації про державний суверенітет проголошено, що наша держава має право на повернення національних, культурних та історичних цінностей, які перебувають за її межами. Створення належних умов для реалізації українським народом права на повернення культурних цінностей, необхідних для національно-культурного ренесансу, залежить сьогодні від розв'язання багатьох проблем, як внутрішнього, так і зовнішнього характеру. Насамперед вітчизняне законодавство необхідно привести у відповідність з міжнародно-правовими актами, зокрема, визначити механізм повернення культурних цінностей. На сьогодні Україна приєдналася до наступних важливих міжнародних документів: Конвенції «Про заходи, спрямовані на заборону і запобігання незаконному ввезенню, вивезенню та передачі права власності на культурні цінності» від 14 листопада 1970 року; Конвенції «Про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини» від 16 листопада 1972 року, що випливає з Підсумкових документів Гельсінської, Віденської і Паризької зустрічей представників держав — учасниць нарад із безпеки й

співробітництва в Європі, якими підтверджено пріоритет загальнолюдських цінностей і примат міжнародного права над внутрішньодержавним. В Україні пам'яткам матеріальної й духовної культури належить особлива роль у відношенні історичної пам'яті та національної культури, що безпосередньо позначається на розбудові незалежної правової держави та громадянського суспільства.

Глава 4. Основні гарантії і механізм захисту основних прав і свобод громадян України

§1. Поняття гарантій захисту прав і свобод людини та громадянина

Під такими гарантіями звичайно розуміють систему норм, принципів, умов і вимог, які у своїй сукупності забезпечують дотримання прав та свобод і законних інтересів особи.

Система гарантій прав і свобод людини включає передумови економічного, політичного, організаційного та правового характеру, а також захисту прав та свобод. Система гарантій — це ті умови, засоби й методи, які забезпечують фактичну реалізацію та всебічну охорону прав та свобод людини.

У практичному житті реалізація конституційних прав і свобод забезпечується двома категоріями гарантій. Це спеціальні (юридичні) гарантії— правові способи і засоби, за допомогою яких реалізуються, охороняються, захищаються права й свободи громадян, поновлюються порушені права. А також загальні гарантії, якими охоплюється вся сукупність об'єктивних і суб'єктивних факторів, спрямованих на практичне здійснення прав і свобод громадян, на усунення можливих причин і перешкод щодо їх неповного або неналежного здійснення, на захист прав від можливих порушень.

Як свідчить міжнародний досвід, ефективність'гарантій основних прав і свобод людини та громадянина залежить від багатьох чинників:

— розвитку правових інститутів демократії;

— стану економіки;

-— засобів розподілу матеріальних благ;

Дата добавления: 2015-05-31