Фашизм, неофашизм

фашизм — це войовничий антидемократизм, расизм і шовінізм, що доведені до істерії, звеличення тоталітарної держави. Характерною рисою ідеології фашизму було «вчення» про арійську вищу расу й концепція нації як вищої й вічної реальності, яка базується на спільності крові. Фашисти всі нації ділили на вищі й нижчі, уважаючи, що вищі нації повинні панувати над нижчими й нещадно подавляти будь-які спроби їхнього опору. Уся економічна і соціальна система фашизму базувалася на пануванні монополістичного капіталу під жорстким контролем держави. Фашизм виступав за інтеграцію всіх верств населення в расове або корпоративне суспільство, в якому трудящим належала роль «виробничого капіталу». Під час панування фашистів було заборонено страйки, а створені ними «профспілки» стали засобом контролю над робітниками.

71. Поняття і функції засобів масової інформації. ЗМІ як «четверта влада».

Засоби масової інформації в сучасному політичному процесі постають не лише як провідник інформації, але і як інстанція “називання” та інтерпретації подій. ЗМІ, завдяки своїм величезним можливостям впливу і охоплення аудиторії, створюють не лише думки про події. Вони роблять з події новину, і, поміщаючи дію в символьний простір, інтерпретуючи її, відтворюють подію.Засоби ліасової інформації це розгалужена мережа установ, що займаються збором, обробкою, поширенням інформації.

Характерні риси засобів масової інформації:• публічність (необмежене, неперсоніфіковане коло споживачів);• наявність спеціальних технічних засобів;• непряма, розділена в просторі та часі взаємодія комунікаційних парт1 нерів;• непостійний характер аудиторії • переважна односпрямованість впливу від комунікатора до реципієнта

72. Теоретичні моделі взаємодії засобів масової інформації та громадської думки в політичній науці.

73. Особливості функціонування інституту ЗМІ в сучасній Україні.

74. Політичні конфлікти: сутність, ознаки, причини виникнення та основні функції.

У загальному вигляді політичні конфлікти — це форма взаємовідносин між окремими особистостями, партіями, політичними групами, класами, націями, державами з питань влади.. Кожна зі сторін конфлікту веде боротьбу за розширення свого впливу в політичному просторі. Якщо вважати, що політика — це в основному боротьба за владу, то політичний конфлікт розглядається як протиборство соціальних або політичних груп за владні пріоритети чи з приводу влади. Але якщо вважати, що політика — це діяльність, спрямована на регулювання й збалансування інтересів і відносин між різними соціальними й політичними суб'єктами щодо життєво важливих питань, які торкаються їхніх корінних інтересів (власність, влада, гуманізм, справедливість тому, як ми і розуміємо політику), то й політичний конфлікт — це конфлікт двох чи більше протидіючих сторін з приводу життєво важливих політичних питань. Це можуть бути питання, пов'язані не тільки із суто владними відносинами, бо політика має широкий вихід у соціум та вплив на його розвиток. Політичний конфлікт може бути позитивним тільки тоді, коли існує можливість його врегулювати. В протилежному разі конфлікт призводить до політичної кризи чи навіть суспільної катастрофи. Діапазон можливих середовищ політичних конфліктів — від міжосо-бистісних внутрішньогрупових відносин до міждержавних і цивіліза-ційних. При осмисленні політичних та соціальних конфліктів слід пам'ятати про нетотожність понять: суперечність, соціальне напруження, конфлікт. Ототожнювати суперечність і конфлікти недопустимо, інакше кожну подію політичного життя доведеться визнавати за конфлікт. Суперечність (протилежність, як його складова) — є визначальною рисою будь-якого явища або події. Те, чим відрізняються соціальні, етнічні та професійні групи, рівень доступу різних соціальних спільнот до матеріальних і культурних благ, їхні соціально-класові перспективи тощо. Вся різноманітність форм суспільного життя визначається поняттям "суперечність". Для перетворення суперечності на конфлікт необхідна поява певного суб'єкта (особи, групи, організації), який у власних інтересах використовує існуючі або створює нові суперечності, чим обумовлює виникнення конфлікту. Суперечності перетворюються на конфлікт за умови зростання їхнього рівня до критичної межі й водночас формування суб'єкта, який свідомо загострить їх у власних інтересах.

75. Типологія політичних конфліктів та криз.

Існують різні типології політичних конфліктів, що відображають складність і багатогранність політичної дійсності. Розглянемо деякі з них. З погляду масштабів і рівнів прояву політичних конфліктів, розрізняють зовнішньополітичні (міждержавні) і внутрішньодержавні конфлікти.

Зовнішньополітичні конфлікти — це конфлікти між двома або кількома державами за сфери впливу і панування на світовій арені. Вони можуть виникнути внаслідок розбіжності територіальних, економічних, військових та інших інтересів між державами.

Внутрішньодержавні конфлікти можуть виникнути між політичною елітою і масами. Це відбувається тоді, коли правляча еліта не виражає корінних інтересів більшості, знаходиться на службі інтересів меншості. Тоді політичну еліту маси вважають антинародною хунтою.

У найзагальнішому вигляді конфлікти можна поділити на внутрішньополітичні та зовнішньополітичні. До перших належать міжкласові, міжетнічні та міжконфесійні.

Особливе місце серед видів внутрішньополітичних конфліктів належить, класовій боротьбі — міжкласовим конфліктам. Класова боротьба — це боротьба між класами, інтересами, інтереси яких не збігаються або суперечать одні одним.

типологія

Політичний конфлікт — зіткнення протилежних сил, поглядів, неспівпадання інтересів, яке зумовлене взаємодією політичних інтересів і цілей.

Політичний страйк — найвища форма страйкового руху, колективна відмова страйкарів продовжувати роботу до задоволення політичних вимог.

Повстання — масовий відкритий збройний виступ певного класу або соціальної групи проти існуючого ладу, панівних класів і груп, національного і релігійного гноблення.

Путч — специфічна форма збройної боротьби за владу, яка спирається на військових, частину армії, які виступають безпосереднім інструментом захоплення влади або засобом психологічного тиску на уряд.

Суперечність — взаємодія протилежних сторін і тенденцій, предметів і явищ, які разом з тим перебувають у внутрішній єдності і взаємопроникненні, виступаючи джерелом саморуху.

Демонстрація — публічне вираження громадських настроїв (вимог, солідарності або протесту) шляхом організації масових мітингів.

Демарш — дипломатичний виступ з метою вираження протесту, прохання, адресованого уряду, владі, державі. Може бути виражене в ноті, меморандумі, заяві.

Переворот — докорінні зміни в державному устрої, персональні зміни в центрі, що приймає політичні рішення.

Політична боротьба — стан, суперництво в політичному житті та діяльності протилежних сил, партій, рухів.

76. Конфліктність в українському політикумі: еволюція і сучасний стан.

На думку політологів, конфлікт, у тому числі суспільний, є позитивним явищем, оскільки стимулює подальший розвиток системи, в якій він виник. Водночас неконтрольований конфлікт може мати деструктивні наслідки та призвести до знищення його суб’єктів.

Оберіть зручний розмір тексту:

Конфлікт – єдиний реальний спосіб виявлення об’єктивних суперечностей, що виникають у процесі реформування. Складна політична й соціально-психологічна ситуація в Україні не лише визначає певною мірою зміст конфліктів і форми їхнього прояву, дієвість засобів регулювання, а й упливає на сприйняття їх населенням та елітами. Проте в нашій країні не розроблено конституційних основ і правових норм вирішення політичних конфліктів. З цієї причини, а також через відсутність досвіду цивілізованого й легітимного управління конфліктами переговори, досягнуті компроміси мають короткотривалий характер і не приносять бажаних результатів. А для розв’язання проблеми дедалі частіше використовують методи апеляції до громади, зокрема, заклики до масових акцій.

Причиною конфліктів у суспільстві вважається протистояння різних потреб, інтересів, цінностей конкретних суб’єктів політики, складових соціальної структури.

Політична діяльність в Україні останніми роками дедалі більше зводиться до міжінституційних [9] конфліктів компетенції. Це яскраво засвідчують стосунки між Президентом і Верховної Радою двох останніх скликань, між Президентом і Прем’єр-міністром від опозиційної партії. Триває конфлікт між Президентом і Прем’єр-міністром, котрі є представниками партій, що позиціонувалися політичними соратниками й коаліціонерами. За нинішньої ситуації, коли глава держави втратив статус гаранта Конституції, що є останньою і ключовою ланкою в складній системі владних ієрархій, однією з постійних причин конфліктів у боротьбі за владу стала процедура призначень посадових осіб. Це можна прослідкувати на прикладі призначень глав державних адміністрацій. Сьогодні практично кожне кадрове призначення, і на центральному, і на регіональному рівнях, стає політичною проблемою.

Ситуація в країні показує, що, використовуючи недоліки конституційної реформи, Основний Закон намагаються переробити під найвпливовішу на сьогодні еліту. Постає питання і про ревізію політреформи.

Не маючи досвіду перебування в конфлікті й виходу з нього, наша країна опинилася в неослабному конфліктному полі. За умов конфліктної політики економіка цілковито залежить від політичних процесів, а регулювання економіки – від політичних інтересів. Це призводить до ігнорування об’єктивних економічних законів. Уплив на політику великих бізнес-груп створює дисбаланс в економічному розвитку окремих регіонів і рівні життя різних соціальних груп, що також сприяє розвитку конфлікту.

Значиму роль в загостренні конфліктів відіграють засоби масової інформації.

А громадянське суспільство не здатне протистояти негативним діям влади через свою слабкість.

Сучасний політичний конфлікт в Україні можна визначити як горизонтальний з елементами вертикального режимного конфлікту інтересів, має ознаки внутрішньодержавної загальнонаціональної кризи.

77. Основні етапи та принципи організації виборчої кампанії.

Вибори — це передбачена Конституцією та законами форма прямого народовладдя, яка є безпосереднім волевиявленням народу шляхом таємного голосування щодо формування конституційного, якісного та кількісного складу органів держав ної влади та органів місцевого самоврядування чи обрання та наділення повноваженнями посадової особи.

Основні принципи проведення виборів: Вільні вибори; Загальне виборче право; Рівність виборчих прав; Пряме виборче право.

Таємне голосування полягає у неможливості контролю за волевиявленням виборця.

Обов'язковість і періодичність виборів означає, що у країні вибори відбуваються через певний термін, визначений Конституцією і законами про вибори.

Головні процедури виборчої кампанії:

Політичні вибори не обмежуються самим тільки голосуванням. Це масова кампанія, широкий комплекс заходів та процедур для формування керівних органів у державі.

Головні з них наступні: Призначення дати виборів; Утворення виборчих округів та виборчих дільниць; Формування виборчих комісій; Складання списку виборців; Висування та реєстрація кандидатів; Передвиборна пропаганда і агітація; Голосування; Підрахунок голосів та визначення результатів.

78. Основні типи виборчих систем сучасності (мажоритарна, пропорційна та змішана).

За порядком визначення результатів виборів розрізняють виборчу систему:мажоритарна; пропорційна; змішана Мажоритарна система Мажоритарною вважається система визначення результатів виборів, завдяки якій депутатські мандати (один або кілька) від округу одержують тільки ті кандидати, які отримали встановлену законом більшість голосів, а усі інші кандидати вважаються необраними. Пропорційна система При пропорційній системі депутатські мандати розподіляються між партіями пропорційно кількості голосів виборців, зібраних кожною з них у межах виборчого округу. При застосуванні цієї системи округи завжди багатомандатні. Змішана система Існує досить широкий спектр змішаних систем, які є поєднанням мажоритарної та пропорційної систем.

79. Становлення виборчої системи України.

Термін виборча система в науці конституційного права використовується в двох значеннях — широкому і вузькому.

У широкому значенні під виборчою системою розуміють систему суспільних відносин, які складаються в зв’язку з виборами органів публічної влади та визначають порядок їх формування. Ці відносини регулюються конституційно-правовими нормами, які в сукупності утворюють конституційно-правовий інститут виборчого права. Виборча система у вузькому значенні — це певний спосіб розподілу депутатських мандатів між кандидатами в залежності від результатів голосування виборців або інших уповноважених осіб. При цьому виділяють три основних види виборчих систем, які відрізняються порядком встановлення результатів голосування: Мажоритарна виборча система — це голосування за кандидата по виборчому округу і визнання його обраним на основі одержаної ним більшості голосів виборців. За цією системою відбуваються парламентські вибори у 76 країнах світу (Велика Британія, Франція, США, країни Латинської Америки, Африки, Тихоокеанського басейну). Ця система є традиційною і найбільш прийнятною для країн з так званою двопартійною системою, тобто за наявності двох сильних політичних партій. Існують мажоритарні системи абсолютної та відносної більшості. За першою перемогу на виборах здобуває кандидат, який набрав 50% голосів плюс один голос. Під час виборів за мажоритарною системою відносної більшості членом парламенту стає депутат, який одержує більше голосів, ніж уся його суперники, навіть якщо це менше 50% голосів виборців, які взяли участь у голосуванні. Пропорційна виборча система — це голосування за списки кандидатів від політичних партій або інших політичних сил і розподіл місць у парламенті (депутатських мандатів) пропорційно до кількості голосів, відданих за списки. Нині вибори за пропорційною системою відбуваються у 48 країнах світу, в тому числі у 24 європейських (Іспанія, Португалія, Австрія, Швеція, Фінляндія, Норвегія, Бельгія). Ця виборча система застосовується, як правило, в тих країнах, де є кілька впливових партій, але жодна з них історично не має стабільної більшості в парламенті. Існує кілька різновидів застосування пропорційної виборчої системи: голосування за звичайний список кандидатів і жорсткий список (звичайний список кандидатів — це розташування прізвищ кандидатів у списку в алфавітному порядку; жорсткий — це розташування прізвищ кандидатів у списку в пріоритетному порядку). Змішана виборча система є комбінацією, поєднанням мажоритарної і пропорційної виборчих систем. В Європі змішана виборча система застосовується в Німеччині, Італії, Угорщині, Польщі, а в останні роки — у Литві, Грузії, Росії. Змішані виборчі системи застосовуються в тих країнах, де йде пошук і становлення виборчих систем або існує необхідність досягнення компромісу між принципом представництва у парламенті різних політичних сил та стабільністю сформованого ними уряду. Найпростішим варіантом змішування є лінійне змішування: одна частина парламенту обирається за мажоритарним, інша — за пропорційним принципом (Німеччина, Литва, Грузія, Словенія). Іншим різновидом змішаної системи є структурне змішування: одна палата парламенту обирається за мажоритарною системою, а інша — за пропорційною. Ці різновиди виборчих систем застосовуються в Австралії, Італії, Польщі.

80. Вибори до місцевих органів влади в Україні: особливості організації та проведення.

81. Парламентські вибори в Україні: нормативно-правова основа проведення, регіональні особливості (на прикладі виборів 2004 року).

82. Президентські вибори в Україні: нормативно-правова основа проведення, регіональні особливості (на прикладі виборів 2004 року).

83. Міжнародна політика та міжнародні відносини як цілісна система.

Міжнародна політика - комплекс двосторонніх та багатосторонніх політичних, економічних, дипломатичних, культурних, науково-технічних відносин між державами; історично зумовлена форма інтегративних тенденцій, які виникають у процесі розвитку світового співтовариства, а також форми взаємодії між його суб’єктами. Як спосіб взаємодії між суспільними групами міжнародні політичні відносини виникають разом з виникненням цих суспільних груп. У структурі міжнародних політичних відносин розрізняють відносини між державами та діяльність недержавних суб’єктів. Важливим елементом міжнародної політики є відносини між регіональними міждержавними об’єднаннями: військово-політичним і економічними коаліціями та союзами, інтеграційними організаціями. У багатьох сучасних наукових дослідженням міжнародний політичний процес трактується як складова частина світової політики. Міжнародна політика трактується водночас як діяльність і як мистецтво щодо проведення вжиття групових або державних інтересів. Нові підходи та принципи побудови взаємовідносин між державами, започатковані з середини 80-х років, призвели до трансформації політики конфронтації та загрози ядерного конфлікту, визнання взаємозалежності держав сучасного світу, відмови від силового вирішення конфліктних проблем. Останнім часом у структурі цілей та завдань міжнародної політики визначають такі: участь у міжнародному поділі праці та пов’язаний з ним обмін технологіями, інформацією; розвиток культурних взаємин і сприяння культурному взаємозбагаченню; спільне вирішення глобальних проблем і забезпечення глобальної безпеки; захист прав людини у загальносвітовому вимірі.

Міжнародні відносини дуже складний і багатоаспектний механізм. Його вивченням займається спеціальна галузь політичної науки — теорія міжнародних відносин. Міжнародні відносини — сукупність економічних, політичних, ідеологічних, правових, дипломатичних та інших зв'язків між державами й системами держав, між головними соціальними, економічними, політичними силами, організаціями й громадськими рухами, які діють на світовій арені. Міжнародні відносини є особливим різновидом суспільних відносин. З одного боку, вони — своєрідне втілення внутрісуспільних відносин, з іншого — якісно нова система з притаманними тільки їй рисами. Вони характеризуються взаємодією таких суб'єктів політичного життя, як держави, народи, політичні й громадські організації, рухи і навіть окремі особи різних країн. Забезпечують інтереси соціальних груп за межами національних держав, відносини між державами, міждержавними організаціями, партіями, компаніями, приватними особами різних держав, інтеграційні зв'язки, які формують людське співтовариство. Формуються вони під впливом зовнішньої політики країн світу, певною мірою регулюючись багатьма міжнародними нормами і цінностями, виробленими людством упродовж його історичного розвитку. Тому міжнародні відносини слід розглядати як систему систем, макросистему, в якій функціонують у суперечливій єдності й взаємодії різні її елементи і ланки, що представляють різноманітні інтереси держав, ідеологічні настанови їх громадських рухів і організацій. З глобалізацією світогосподарських зв'язків, інтенсивною політичною інтеграцією держав, посиленням залежності людства від зброї масового знищення, екологічною небезпекою на міжнародні відносини активно впливають загальнолюдські інтереси. На відміну від внутрідержавних відносин у міжнародних відносинах відсутній апарат їхнього регулювання, єдиний регулюючий центр, якому беззастережно підкорялися б суб'єкти міжнародного політичного життя. Стрижневим елементом міжнародних відносин є політичні відносини, які, взаємодіючи з іншими відносинами, своєрідно спрямовують їх. Головним суб'єктом міжнародних відносин є держава. За сучасних умов на міжнародній арені все активніше виступають і недержавні, неурядові організації, суспільно-політичні рухи, але їхню роль не можна порівнювати з роллю держав в міжнародних відносинах, особливо у політичних.

84. Механізм зовнішньої політики держави.

Зовнішня політика - це сукупність стосунків держави з іншими державами світу та міжнародними організаціями. Найважливіший засіб зовнішня політики – дипломатія.Дипломатія - засіб здійснення зовнішньої політики держави, що являє собою сукупність невоєнних практичних заходів, прийомів і методів, застосовуваних з урахуванням конкретних умов і характеру розв'язуваних задач; офіційна діяльність глав держав і урядів, міністрів закордонних справ, відомств іноземних справ, дипломатичних представництв за кордоном, делегацій на міжнародних конференціях по здійсненню цілей і задач зовнішньої політики держави, захисту прав та інтересів держави, його установ і громадян за кордоном.З поняттям дипломатія пов'язують мистецтво ведення переговорів для запобігання чи врегулювання конфліктів, пошуків компромісів і взаємоприйнятих рішень, розширення і поглиблення міжнародного співробітництва.Методи дипломатії:- офіційні й інші візити та переговори на вищому (саміти) і високому рівні;- дипломатичні конгреси, конференції, наради і зустрічі;- підготовка і проведення двосторонніх і багатобічних міжнародних договорів і інших дипломатичних документів;- участь у роботі міжнародних організацій і їхніх органів;- повсякденне представництво держави за кордоном, здійснюване її посольствами і місіями;- дипломатичне листування;- публікація дипломатичних документів;- висвітлення в пресі позиції уряду по тим чи іншим міжнародним питанням.Органи і відповідальні особи, що несуть дипломатичну службу, користуються в країні перебування загальновизнаними правами і дипломатичними привілеями (імунітет і недоторканність дипломатичного персоналу і приміщень, право шифрованого переписування і дипломатичного закритого зв'язку, право підйому прапора держави, митні привілеї й ін.).

Головне зовнішньополітичне відомство, яке веде питання зовнішньої політики у багатьох країнах світу має назву Міністерство закордонних справ. Очолює його міністр закордонних справ. В США це відомство називається державним департаментом. Очолює його державний секретар США. У Франції — це міністерство зовнішніх зносин, у Швейцарії — політичний департамент, в Аргентині — міністерство зовнішніх зносин і культу, в Лівії — Народне бюро із зовнішніх зв’язків і т. д.

85. Процес формування та реалізації зовнішньої політики.

Під "зовнішньою політикою" розуміють діяльність держави на міжнародній арені, що регулює стосунки з іншими суб'єктами зовнішньополітичної діяльності: державами, всесвітніми і регіональними міжнародними організаціями. Потреба у виникненні окремого типу політики пояснюється тим, що держава лише за допомогою внутрішньої політики не спроможна задовольнити всі свої інтереси та потреби. Зовнішня політика є, фактично, загальним курсом держави поза національними кордонами, тобто у сфері, де вона позбавлена суверенітету, за допомогою якого держава регулює відносини з іншими державами і народами та задовольняє свої національні інтереси.

АЗП (Аналіз зовнішньої політики) розробляє теоретичні засади інституційного механізму реалізації зовнішньої політики. Відповідно до них, загальний стратегічний курс зовнішньої політики держави належить до кола повноважень парламенту та глави держави/уряду у сучасних демократичних суспільствах.

Зовнішньополітична стратегія — це бачення державою свого сучасного становища у системі міжнародних відносин, бажаної майбутньої ролі, пріоритетів взаємодії з іншими учасниками міжнародних відносин, ієрархії стратегічних партнерів (союзників), основних сфер активності, пріоритетних форм та засобів реалізації зовнішньої політики.

Цілі зовнішньої політики залежать від політичного режиму держави, форми правління, стану економіки, традицій, географічного розташування, зв 'язків з іншими державами та багатьох інших факторів. Однак можна виділити групу загальних цілей, яка є характерною для більшості сучасних державі

1) зростання авторитету і зміцнення міжнародних позицій держави;

2) забезпечення національної безпеки держави, її територіальної цілісності та недоторканності;

8) створення сприятливих міжнародних умов для реалізації внутрішньополітичних цілей і завдань;

4) співробітництво та взаємодія з іншими учасниками міжнародних відносин.

До новітніх цілей зовнішньої політики, які сформувалися наприкінці XX століття, відносимо:

1) участь у міжнародному поділі праці та ринків сировини і збуту продукції;

2) обмін новітніми технологіями між країнами;

3) спільну боротьбу різних держав проти міжнародного тероризму.

Можна виділити основні форми реалізації зовнішньої політики держав, до яких відносять:

1) пасивну (держава відмовляється від частини суверенітету на користь інших держав);

2) агресивну (держава формує експансіоністські цілі, втручається у зовнішню та внутрішню політику інших країн);

3) активну (держава прагне утримувати рівновагу між внутрішньополітичними пріоритетами та зовнішньополітичними цілями);

4) консервативну (політика, спрямована на захист існуючої ролі (статусу) держави у міжнародних відносинах, досягнутого раніше балансу між внутрішньою та зовнішньою політикою).

Основними засобами реалізації зовнішньої політики є:

1) політичні;

2) ідеологічні (зовнішньополітична пропаганда);

3) економічні;

4) воєнні;

5) дипломатія.

Дипломатія (від лат "diploma" — "лист, складений наполовину") — це опосередковане (через зовнішню політику) і безпосереднє (за допомогою міжнародного права) здійснення національних інтересів конкретної держави.

86. Міжнародні організації: сутність та типології.

87. Глобальні проблеми сучасної цивілізації та шляхи її вирішення.

Глобальні проблеми сучасності — це проблеми, які є загальносвітовими, такими, що зачіпають інтереси усіх держав і націй, класів, соціальних груп, політичних партій, кожної людини зокрема. Фактично, це сукупність суперечливих процесів, які становлять зміст сучасної кризи світової цивілізації. Ці проблеми створюють загрозу розвиткові і навіть існуванню всіх країн світу і потребують для відвернення цих катастрофічних наслідків спільних зусиль.

Вчені виділяють два основні джерела виникнення глобальних проблем сучасності:

1) поглиблення суперечностей між людиною та природою, які ведуть до виникнення екологічних, продовольчих, енергетичних, природно-сировинних проблем;

2) розширення зони суперечностей між народами, людьми взагалі, що має наслідком виникнення проблем війни та миру, захисту і розвитку духовного середовища, демографічного розвитку, боротьби із злочинністю, міжнародним тероризмом, поширення небезпечних хвороб тощо.

Цілком очевидним є факт, що вирішення глобальних проблем сучасності полягає у міждисциплінарному підході до цієї проблеми. Першим такий шлях запропонував Володимир Вернадський, котрий створив вчення про ноосферу — середовище, в якому живе людина. Суть цього підходу полягає у поєднанні філософських, політичних, природничих та техніко-економічних знань до відповідних сфер людської діяльності. Вчений вважав, що людина у сучасному світі повинна мислити планетарно; в основі цього нового мислення є теза щодо рівності людей.

Однак для досягнення такого стану необхідно, щоб всі країни змінили підхід до ведення зовнішньої політики, тобто відмовилися від політики конфліктності та конфронтації і перейшли до глобального співробітництва на засадах визнання пріоритетності загально цивілізаційних цінностей.

88. Міжнародний тероризм: сутність, типологія та шляхи боротьби з його проявами.

89. Україна в системі міжнародних відносин та її місце в сучасному геополітичному просторі.

Для молодої України національними інтересами постають раціональне державотворення і зміна суспільного ладу. В перхідний час досить різко загострюються суспільні проблеми і суперечності. У такій ситуації на перший план виходять державні інтереси, які не завжди збігаються з інтересами особи. Найважливішим завданням для держави в системі національних інтересів- це подолання кризи, розвиток і підтримка процесів соціально-культурного й духовного відродження як засади національної державності українського народу. В нинішній конкретно-історичний період державні інтереси України збігаються зі стратегічними завданнями щодо забезпечення ефективного функціонування суспільства, внутрішньої стабільності, соціальної злагоди, сприятливих міжнародних умові і колективної безпеки. Ці завдання випливають із політичної та економічної доцільності, одночасно вони постають і як національні інтереси України. Актуальним для влади є забезпечення запитів кожного члена суспільства, прав людини. За нинішніх умов будь-який урядУкраїни ризикує втратити довіру і владу, якщо не знайде оптимальних засобів, форм і методів реалізації політики поєднання державних і особистих інтересів, а водночас - узгодження їх з національними інтересами нашої країни.Цілі та завдання нового етапу розвитку України на порядок складніші й масштабніші від тих, які вирішувалися в попередні роки. Це має бути період глибоких якісних перетворень у всіх сферах суспільного життя – економічній, соціальній, політичній, духовній. Конкретизувати найважливіші економічні завдання цього етапу можна таким чином: Створення передумов для набуття Україною повноправного членства в Європейському союзі. Стрижнем стратегії економічного та соціального розвитку на найближчі десять років має стати створення реальних передумов вирішення основного геополітичного завдання нашої держави – вступу України до Європейського союзу. Україна зможе посісти належне місце в Європі і світі за умови опанування інноваційного шляху розвитку, підвалини якого мають бути закладені в процесі структурної перебудови економіки. Тільки таким чином можна змінити сировинний вектор розвитку економічних процесів, що стихійно формується нині.

90. Основні напрями та пріоритети зовнішньої політики України.

Становлення України як незалежної демократичної держави відбувається в період кардинальних політичних і економічних зрушень в українському суспільстві та історичних змін в системі міжнародних відносин, які характеризуються виникненням нових незалежних держав, появою нових регіональних центрів сили в міжнародних відносинах, переходом від ери конфронтації до ери відкритості і співробітництва, зникненням військово-політичного та ідеологічного протистояння в Європі. Процес державотворення і побудови вільного громадянського суспільства в Україні збігається з її поступовим входженням до світового співтовариства і пошуками нею свого місця в сучасному складному, різноманітному і суперечливому світі.

З огляду на своє геополітичне становище, історичний досвід, культурні традиції, багаті природні ресурси, потужний економічний, науково-технічний та інтелектуальний потенціал Україна може і повинна стати впливовою світовою державою, здатною виконувати значну роль в забезпеченні політико-економічної стабільності в Європі.

Неодмінною умовою успішної реалізації Україною своїх можливостей є її активне і повномасштабне входження до світового співтовариства. Долаючи кризові явища в суспільстві і торуючи свій шлях у світ, Україна спирається на свої фундаментальні загальнонаціональні інтереси, відповідно до яких визначаються засади, напрями, пріоритети та функції її зовнішньої політики.

91. Поняття політичного маркетингу: дослідження політичного ринку.

Політичний маркетинг — сукупність форм, методів і технологій дослідження, проектування, регулювання та впровадження в суспільно-політичну практику певних настанов суспільної свідомості з метою завоювання та утримання контролю за ринком влади.

На основі специфічних особливостей політичної діяльності називають такі функції політичного маркетингу:

— формування інформаційного банку, що охоплює дані статистики, різноманітної урядової та неурядової звітності, результати досліджень економіки, політики, психології, демографії тощо;

— вироблення методів аналізу та обробки даних інформаційного банку, виокремлення ключових показників, що найповніше характеризують об'єкти та суб'єкти політики;

— оцінювання й аналіз умов політичного ринку, маркетингового середовища (мікро й макро). Мікросередовище — сукупність сил, які діють під безпосереднім контролем або керовані даною партією, соціальною групою, лідером тощо. Макросередовище — глобальні чинники: економічні, соціальні, політичні, психологічні, демографічні та ін;

— аналіз ринкових можливостей певних партій, суспільних інституцій, ідей, особистостей;

— вироблення оцінних і прогнозних моделей політичного попиту, життєвого циклу об'єктів і суб'єктів політики (партій, програм, ідей, лідерів), а також політичної поведінки суб'єктів політики.

— аналіз ефективності політичного маркетингу, коригування форм і методів політичної діяльності та ін.

Ґрунтуючись на базових характеристиках ринку влади (демократичного чи тоталітарного), виокремлюють відповідно політичний маркетинг демократичного і тоталітарного суспільств.

Типологія політичних об'єктів і суб'єктів дає змогу виокремити політичний маркетинг політичних, державних та інших інституцій, окремих організацій, політичних лідерів, а також ідей, програм, концепцій, доктрин тощо. Невід'ємними складовими політичного маркетингу є дослідження політичного ринку (через вивчення громадської думки), виборча інженерія і політичне рекламування як важливі інструменти політичної боротьби за будь-яких суспільних умов і політичних режимів.

Однією з найважливіших складових політичного маркетингу є вивчення особливостей функціонування ринку влади в певному суспільстві. Дослідження його передбачає вивчення та аналіз:

— політичної культури суспільства;

— рівня розвитку партійно-політичних структур;

— банку політичних лідерів (політичної та правлячої еліти);

— настанов суспільної свідомості.

Якщо перші три чинники досліджують традиційними методами політичного аналізу, то стереотипи суспільної свідомості — шляхом вивчення громадської думки. Вивчають її через опосередковані засоби масової інформації (документи органів влади, суспільно-політичних організацій), прямі (особисті контакти працівників органів управління з населенням на зборах, мітингах, страйках, прийом громадян, листування) й спеціалізовані канали надходження інформації

92. Сутність іміджмейтингу та іміджології.

Політичний лідер та його команда неминуче стикаються з проблемою образу реального та ідеального діяча, який сформувався в суспільній свідомості виборців. Такий образ отримав назву імідж, давши ім'я спеціальній науці іміджології.

Іміджологія — наука, що вивчає проблеми формування й створення в суспільній свідомості образів суспільних інститутів (держави, політичних партій, організацій, установ) та окремих політичних лідерів, виробляє сукупність прийомів, технологій і засобів формування в суспільній свідомості відповідних образів реальних суб'єктів політики.

Фахівці з іміджології виокремлюють такі етапи політичного рекламування:

— вивчення Ідеологічних і соціопсихологічних настанов громадян щодо іміджу «ідеального» політичного діяча, інституту на певному етапі суспільної свідомості;

— дослідження характеристик іміджу реального кандидата, сформованого громадськістю на основі спонтанних, незрежисованих виступів кандидата в засобах масової інформації до початку політичної кампанії;

— створення завдяки рекламній кампанії («упаковки» іміджу) образу кандидата, який буде ефективним на виборах;

— вироблення форм, методів і засобів використання ЗМІ та результатів опитувань у поширенні політичної реклами, базуючись на обраному іміджі;

— реалізація («продаж») створеного іміджу через засоби масової інформації».

Основні образи, які намагаються створити кандидатам на виборну посаду спеціалісти з політичної реклами, — «людина з народу» та «справжній лідер», «гарний сім'янин», «культурна людина». Конструюючи імідж політика для кожної з основних категорій населення, бажано передбачити кілька домінуючих рис кандидата, які йому імпонуватимуть, зосередитись на якомусь одному образі.

Сучасна наука виокремлює кілька способів формування іміджу, основними з ких є функціональний, контекстний і порівняльний.

Функціональний імідж. До нього належать дзеркальний, поточний, бажаний, негативний, множинний іміджі. Дзеркальний імідж відповідає власному уявленню політика або організації про себе. Здебільшого він є позитивним і не враховує думок інших. Поточний створюється на основі сприйняття суб'єкта політики зовнішнім середовищем, виборцями, колегами, пресою.Бажаний є ідеалом, до якого прагне наблизитися суб'єкт політики. Негативний є варіантом свідомо створюваного опонентами своєрідного «антиіміджу». Множинний створюють під час об'єднання відомих політиків, політичних партій, громадських організацій у передвиборний блок чи політичне об'єднання.

Контекстний імідж. Передбачає сприяння впровадженню або функціонуванню іміджу в контексті його використання в певній сфері, орієнтується на певні верстви населення, рівні суспільної свідомості тощо. Наприклад, політик може мати неоднаковий імідж серед виборців та колег--депутатів, може користуватися популярністю серед товаришів по партії й мати негативний імідж у середовищі державних чиновників.

Порівняльний імідж. Такий спосіб формування іміджу полягає в порівнянні певних іміджевих характеристик. Воно може відбуватися на рівні параметрів іміджу ідеального й реального політичних діячів, а також двох або більше лідерів, політичних партій та ін.

Кожен політик, політична організація прагнуть переконати громадян у володінні якнайбільшою кількістю позитивних рис, але далеко не всі сприймуть цю інформацію так, як цього хотілося б політикам та їх іміджологам.

93. Форми політичної пропаганди (лобіювання, підкуп, спонсорство, політична реклама та вплив ЗМІ).

94. Структура політичного менеджменту (прийняття політичних рішень, політичне прогнозування, політичний ризик та ін.).

Під політичним менеджментом розуміють науку і процес ефективного управління використанням матеріальних і людських ресурсів, щоб досягти мети управління суспільством (політичною, економічною або соціальною сферою, окремими спільнотами тощо).

Політичний менеджмент як один із різновидів менеджменту являє собою таку систему управління, в основі якої покладено політичні процеси, передбачення їх наслідків, вироблення рекомендацій для політичного керівництва та забезпечення реалізації їх у політичній практиці. У системі сучасного управління поняття «політичний менеджмент» вживається в таких значеннях:

як соціальний інститут, який впливає на все політико-правове життя сучасного суспільства, суспільну, масову свідомість населення, структуру влади, політичну діяльність громадян;

як сукупність людей (менеджерів), які професійно зайняті політичною діяльністю в сучасному ринковому демократичному суспільстві або ж мають реальні ме-Іханізми впливу на формування політики завдяки наявності в них політичних, економічних, психологічних, організаційних та інших важелів влади;

як наукова дисципліна, яка комплексно вивчає політичні, економічні, організаційно-технологічні, правові, психологічні та деякі інші аспекти, механізми управління політичною діяльністю в суспільстві;

як мистецтво («ремесло») політичного управління та регулювання, тобто йдеться про розроблення, використання, удосконалення відповідних методів, засобів, технологій та інших чинників впливу на політичні процеси і відносини.

Отже, політичний менеджмент розглядається як вчення про проблеми управління і як практичні рекомендації щодо керування об'єктом управління (державою, регіоном, організацією, великим підприємством, фірмою, концерном і т. ін.). У свою чергу, управління — це процес планування, організації, мотивації й контролю, необхідний для формулювання і досягнення цілей організації. Такі дії називаються управлінськими функціями, а саме:

планування полягає у формулюванні мети управління об'єктом і шляхів досягнення її. Воно допомагає одержати уявлення про існуючий стан, напрями необхідного й вірогідного розвитку, а також про найефективніші способи реалізації поставлених завдань;

організація відповідає на запитання щодо організаційної побудови об'єкта управління, його внутрішньої структурної ієрархії, конкретних завдань, повноважень і відповідальності підрозділів або окремих людей;

мотивація використовується для створення відповідних матеріальних і моральних стимулів для працівників, щоб вони виконали свої обов'язки щодо об'єкта управління і суспільства в цілому;

контроль полягає в ретельній перевірці виконання намічених планів, їхньої відповідності структурі організації, відповідності самої структури цілям організації і т. п. Результати контролю використовуються при виробленні нових управлінських рішень та при коригуванні раніше прийнятих ухвал і організаційних заходів.

Реалізація управлінських функцій потребує не тільки певних управлінських рішень, а й наявності необхідної інформації для прийняття згаданих рішень і зворотного зв'язку у виконанні раніше прийнятих управлінських рішень.

Сутність політичного менеджменту полягає в безпосередньому розгляді, прийманні і втіленні в практику політичних рішень. Займається цим спеціалізована група людей (політична і правляча еліти і т. ін.), яка хоче домогтися необхідної поведінки членів суспільства за допомогою правових норм, засобів заохочення, умовлянь і маніпуляцій.

95. “Public Relations” (зв’язки з громадкістю).

Зв'язки з громадськістю (англ. public relations, PR) — мистецтво досягнення взаємопорозуміння та згоди між людьми, соціальними групами, класами, націями, державами на основі цілеспрямованого формування громадської думки та управління нею.

Метою PR є створення та збільшення пабліцитного капіталу.

Дата добавления: 2015-05-26