Поняття і види володіння

ВСТУП

План

Час: 2 години

м. Донецьк-2007р.

1. Поняття речового і зобов’язального права.

2. Поняття і види речей.

3. Поняття і види володіння.

4. Виникнення і припинення володіння. Захист володіння.

Література

1) Новицкий И.Б. Римское право. -М.,1994. - С. 73-86.

2) Омельченко О.А. Основа римского права. М., 1994 -С. 132-143.

3) Підопригора О. А. Основи римського приватного права. К, 1997.-С. 102-128.

Важливе місце у системі римського приватного права займає інститут майнового права, що поділяється на зобов’язальне і речове право. Більшість правовідносин цивільного права не речові або зобов’язальні права. Чинне цивільне законодавство рецепіювало основні поняття і положення римського приватного права.

Речове право виникає з приводу речей, зобов’язальне право виникає з приводу зобов’язань. Речеві права мають абсолютний характер, зобов’язальні права відносний характер.

Деякі положення інституту речевого права Стародавнього Риму увійшли до ЦК України.

1. Поняття речового і зобов'язального права.

Давньоримські юристи не розрізняли речових і зобов’язальних прав, а лише захист прав засобами речових позовів — actiones in rem і особистих позовів - асtiones іn реrsonam. Якщо спір виникав з приводу права на річ, для захисту цього права застосовувався речовий позов, якщо ж приводом для тяжби були правові дії іншої особи —особистий позов. Наявність того чи іншого права виводили із наявності позову. Претор, вивчивши обставини, приходив до висновку, що певні правові відносини підлягають захисту і давав відповідний позов (речовий чи особистий). Якщо позову не було, то не було й відповідного права. Позов стає основою, а право — тільки наслідком. Пізніше позов почали виводити з наявності права. Спочатку з’ясовували, чи є право, а потім вже надавали позов.

Таким чином, на підставі відповідних позовів (речових і зобов’язальних) розрізняють права речові й особисті. Речове право — якщо об’єктом права були речі, особисте право — якщо об’єктом права були дії, що мали правове значення.

Отже, римське приватне право своїми об’єктами визнавало речі або дії, хоча розподіл майнових прав на речові і зобов’язальні зроблений не римськими юристами. Дане розмежування розроблено пізніше вченими на основі матеріалів римських юристів, які звернули увагу на відмінність майнових прав: в одному випадку потреба в якій-небудь речі задовольнялася шляхом її набуття (при цьому встановлювався один обсяг прав), в другому — шляхом надання речі в тимчасове користування за умови повернення володільцю (ви­никають інші права з іншим обсягом прав). Ці способи задоволення потреби в речі породжують абсолютно різні правові відносини: речові та зобов'язальні Система майнових прав була поділена на дві великі групи — речеві права і зобов'язальні права.Поверхова відмінність цих двох правових інститутів приватного права полягає в об'єкті прав: об'єкт права речі — речове право, об'єкт права дії — зобов'язальне право. Проте Зовнішнього розрізнення інколи буває недостатньо для встановлення характеру правових відносин.

Для ґрунтовнішого осмислення характеру речево-правових і зобов’язально-правових відносин необхідно проаналізувати такі відмінності між цими двома інститутами:

1. Основна відмінність полягає в об'єкті права. Об'єкт речевого права — завжди річ, зобов'язального права — дії, право вимоги здійснювати певні дії. До речевих прав римське приватне право відносило такі правові інститути: володіння, право власності, сервітути, інші права на чужі речі (емфітезис, суперфіцій, заставне право). Зобов'язальні права виникають з договорів та інших правомірних і неправомірних дій.

2. Речеві права відрізняються абсолютним характером, зобов'язальні — відносним. Внаслідок цього випливає, що захист речевих прав є абсолютним, а зобов'язальних — відносним.

Ця відмінність зумовлена характером правових відносин. Володілець речевих прав у процесі здійснення їх всту­пає у правові відносини з усіма, хто його оточує. З одного боку — суб'єкт речевого права, з іншого —абсолютно всі, хто його оточує. Суть цих правовідносин полягає в тому, що суб'єкт речевого права має певні правомочності на річ, а всі, хто його оточує, зобов'язані поважати його права, до­тримуватися їх і не порушувати. Порушником речевого права може виявитися кожен із числа оточуючих, навіть якщо він цього не бажав і не знав. Отже, відповідачем за речовим позовом може бути кожен, навіть той, хто особисто не порушував речевих прав носія їх.

Зобов'язально-правові відносини мають відносний характер, оскільки виникають щодо конкретно визначених осіб, наприклад, продавець — покупець. Порушником цих відносин може бути тільки одна з цих двох осіб. Отже, відповідач за особистим позовом завжди відомий, чого не можна сказати по речовому позову, відповідача за яким не можна назвати навіть приблизно.

3. Більшість речевих прав ніякими строками не обмежена. Володіння, право власності, земельні сервітути, емфітевзис і суперфіцій — ці речеві права набуваються назавжди. Тільки особисті сервітути обмежені часом життя суб'єкта їх (довічні). За договором позики предмет переходить у власність до позичальника на обумовлений строк. Усі зобов'язально-правові відносини — це тимчасові відносини, розраховані на 1 певний строк. Права, що виникають з таких відносин, припиняються одночасно з припиненням зобов'язань. Наприклад, зі спливом строку за договором найму речей річ повертається наймодавцю і право користування нею наймачем припиняється.

4. Речові і зобов'язальні права відрізняються за змістом і обсягом. Зміст речевих прав встановлюється законом, а зобов'язальних, як правило, зумовлюється договором. Речеві права за своїм обсягом ширші, ніж зобов'язальні (наприклад, права власника і права наймача речі).

Суб'єкт речевого права має безпосередній вплив на річ щодо здійснення своїх правомочностей (наприклад, власник сам володіє, користується і розпоряджається своєю річчю).

5. Суб'єкт речевого права пов'язаний з річчю ніби невидимою ниткою — куди б річ не пішла від її володільця, він має право вимагати її повернення від будь-кого, хто її незаконно утримує. Римське приватне право знало так звану необмежену віндикацію, за якою власник міг витребувати свою річ від кожного, у кого вона знаходилася.

Зобов'язальні права так не пов'язані зі своїм суб'єктом.

Висновок по питанню:

Таким чином, на основі матеріалів римських юристів різними вченими було проведено розмежування зобов'язального і речевого права. Поверхова відмінність цих двох правових інститутів приватного права полягає в об'єкті права: об'єкт права речі - речове право, об'єкт права дії - зобов'язальне право.

2. Поняття і види речей

Римські юристи широко користувалися категорією «річ», ретельно регламентували правовий статус речей, види їх. Проблема речей займала одне з центральних місць і в самому римському приватному праві, і в давньоримській юриспруденції. Багата казуїстика римських юристів щодо речей дає змогу сформулювати загальну уяву про речі.

Річ — певна частина природи, що є якоюсь цінністю для її володільця. Ця частина природи може бути ізольована від природи (наприклад, тварина, раб, будинок), а може бути і невіддільна від неї (наприклад, земля, вода, ліс). Не має значення й те, чи жива ця природа чи нежива (наприклад, тварина і будинок). З точки зору римського приватного права речами визнавалося все, що оточувало людину, могло бути об'єктом речевого права і містило в собі певну вартість. Проте ці ознаки не обов'язкові для визнання того чи іншого об'єкта річчю. Розвинуте римське приватне право знало безтілесні речі, тобто речі, що не мали матеріального субстрату. Речами приватне право визнавало як те, що створене самою природою, так і те, що створене людською працею. Однак по­няття товару й речі за правовим змістом не співпадають. Товаром може бути об'єкт, який в момент продажу в природі ще не існував (наприклад, майбутній врожай, річ, яка ще буде зроблена), а річчю визнається тільки те, що наявне на даний момент.

Деякі види речей залишилися сугубо римськими, інші - надовго пережили римське право. Розглянемо деякі з них.

1. Найважливішим і сугубо римським розмежуванням речей на окремі види був їх поділ на манципні та неманципні (res mancipi et res nes mancipi), що певною мірою відповідає сучасному поділу на основні засоби виробництва і предмети споживання. Поділ зумовлений цінністю речей в господарському обороті. До манципних римляни відносили землю, рабів, робочу худобу і земельні сервітути — найважливіші і найцінніші речі в господарстві. По суті, це основні засоби виробництва.

Речі, при відчуженні яких вимагалося виконати манципацію, почали називати манципними. Неманципні складали групу речей, для відчуження яких виконання манципації не вимагалось.

2. Наступним досить важливим і чисто римським поділом речей було розмежування за субстанціями. Речі, що мали матеріальну субстанцію, називалися тілесними (геs corporales). а ті, що не мали такої субстанції, безтілесними (геs іncorporales). До першого виду відносилися речі, до яких можна було доторкнутися (quo tangere potest), наприклад земля. раби, худоба, будинок тощо, до другого — ті, які не можна було відчувати дотиком (quo tangere non potest). Це навіть не речі, а скоріше права, наприклад право спадкування чи право, що виникає з договору, сервітути, право вимоги тощо. Наявні джерела підтверджують, що до безтілесних речей римляни відносили не речі в значенні предметів матеріального світу, а саме права.

3. Первісний поділ речей на рухомі та нерухомі (rеs mobiles res immobiles) майже не мав правового значення. Вони підлягали однаковому правовому режиму. Проте з часом правовий режим рухомих речей почав відрізнятися від правового режиму нерухомих. До рухомих відносили речі, які можна було пересувати в просторі (наприклад, тварини, раби, домашній скарб тощо), а до нерухомих — ті, що не можна було пересувати в просторі (земля, будинки, дороги, міські стіни тощо). До нерухомих речей також відносили все, що було пов'язано з ними (наприклад, незібраний врожай, робочу худобу, призначену для обробітку землю, сільськогосподарський інвентар.

4. Речі, що знаходяться в обігу, і речі, вилучені з обігу, — res in comerccio, et res extra commercium. Якщо певна річ могла (бути об'єктом права приватної власності і предметом правочинів між окремими особами, вона знаходилася в обігу. І навпаки, якщо річ внаслідок яких-небудь своїх природних властивостей чи призначення не могла бути об'єктом приватної власності окремих осіб, вона знаходилася поза обігом, тобто була вилучена з нього.

Вилученими з обігу речами вважалися повітря, проточна вода, моря з усім вмістом. До цієї ж групи римляни відносили публічні речі тобто речі, що належали римському народу: громадські будинки, укріплення, театри, стадіони, бані. державну землю і рабів. Вилученими з обігу вважалися й речі божественного права, що призначалися для релігійних цілей, і тому вони не могли бути об'єктами власності окремих осіб; храми, оздоблення їх, місця поховання померлих. Всі інші речі були в обігу.

5. З правової точки зору дуже важливим був поділ речей народові (genus) та індивідуально-визначені (et species), зроблений римськими юристами ще за часів республіки, який полягав у виявленні господарської суті речі. Якщо для власника мали значення тільки вага. міра або кількість речей, тобто загальні родові ознаки, це — річ родова. Якщо ж для нього цінними були не родові ознаки, а індивідуальні властивості, відмінності, ознаки речі, це — річ індивідуально-визначена. Наприклад, володар цінує свого раба не як одиницю робочої сили, а за його хист писати вірші чи малювати картини.

До родових речей відносили речі, що мали одиниці виміру (кількість, вагу чи міру) і яких в природі існує багато, отже, вони взаємозамінні (раби без урахування їх індивідуальних властивостей, коні, гроші, продукти харчування тощо).

Індивідуально-визначені — це передусім речі унікальні, єдині в своєму роді (наприклад, скульптури, картини, інші предмети мистецтва).

Деякі речі в одному випадку визнавалися родовими, а в іншому — індивідуально-визначеними. Наприклад, раби, захоплені в полон, — речі родові.

Серед них може виявитися раб, здатний добре співати, тобто такий, що має індивідуально-визначені здібності, які перетворюють його в річ індивідуально-визначенi.

6. Римські юристи вважали речі подільними — divisae, якщо їх можна поділити в будь-який спосіб і вони при цьому не втрачають своєї господарської вартості і призначення (на скільки б частин не розрізана хлібина, вона залишається хлібом), i неподільними — indivise, якщо при поділі вони втрачали господарське призначення, цілісність (наприклад, зарізаний і поділений на частини баран). Подільні вважалися земельні ділянки. Побудовані на них будинки поділялися тільки по вертикалі, поділялася нерухомість, рухомі речі.

7. Речі, що в процесі їх використання фізично зникали, (називалися споживчими (res quae usu consumuntur) — продукти харчування, корм для тварин, будівельний матеріал тощо. Вони й називалися споживчими, слугували для задоволення потреб людини і використовувалися шляхом спо­живання: для втамування голоду існували продукти, для зведення будівлі використовували пісок, цеглу тощо. До споживчих речей відносили гроші, оскільки скористатися ними можна тільки при витрачанні їх.

Речі, які служили людям триваліший час, вважалися не споживчими (res quae usu non consumutur). В процесі одноразового використання вони не зникали, а при тривалому використанні зношувалися поступово (земля, будівлі, одяг тощо).

Речі, що складаються з однієї матеріальної субстанції, є, простими — simplices, а поєднання речей (різнорідних чи однорідних) — складними — summae. В свою чергу, вони поділялися на штучні поєднання різнорідних речей і поєднання однорідних речей. Інколи в складних виділяли головну річ та й приналежності (скрипка і футляр до неї). Вони існу­вали і незалежно одна від одної, проте лише при спільному їх використанні досягався найбільший ефект.

Римські юристи розрізняли плоди природні (fructus naturales) і цивільні. Плоди, вирощені природою, тобто самою річчю (наприклад, фрукти саду, приплід тварин), називалися природними. Плід, який приносить річ внаслідок використання її в обороті, називався цивільним (наприклад, проценти, одержані за договором позики, плата за користування річчю за договором найму). Правове значення поняття плодів і розрізнення їх видів полягало у відмінності їх правової долі. Згодом римські юристи розширюють поняття плодів, включивши до нього будь-який прибуток (у вигляді як природних, так і цивільних плодів). Так виник термін доходи.

Сукупність різноманітних речей, з'єднаних єдиним господарським призначенням чи приналежністю, римські юристи розглядали як одне ціле — майно дому, двору, сім'ї тощо Воно складалося з різних предметів, де речі взаємопов'язані, ніби доповнюють одна одну і в сукупності дають бажаний ефект, якого хочуть досягти їх власники. До нього по­чали відносити все, що належить певній особі. У преторський період до складу майна відносили те. що залишалося після відрахування боргів кредиторів. З часом поняття майна почали трактувати як сукупність прав і обов'язків.

Отже, майно складалося з активу і пасиву, з вимог і боргів. Завжди слід мати на увазі, що до складу майна входять борги, а вони можуть складати значну і навіть більшу його частину. Ця обставина інколи примушує спадкоємців відмовлятися від спадщини. Таке визначення складу майна має значення при зверненні стягнення кредиторів на майно боржника.
Висновок по питанню:

Багата казуїстика римських юристів щодо речей дає змогу сформулювати загальну уяву про речі.

Річ — певна частина природи, що є якоюсь цінністю для її володільця. Ця частина природи може бути ізольована від природи (наприклад, тварина, раб, будинок), а може бути і невіддільна від неї (наприклад, земля, вода, ліс). Не має значення й те, чи жива ця природа чи нежива (наприклад, тварина і будинок). З точки зору римського приватного права речами визнавалося все, що оточувало людину, могло бути об'єктом речевого права і містило в собі певну вартість.

У римському праві (як і в сучасному багатьох країн) поняття «володіння» (рossessio) мало двояке значення:

1) самостійний правовий інститут, незалежний від права власності,

2) одна з правомочностей власника.

У першому значенні мають на увазі саме володіння, а в другому — право володіння. Навіть зараз ці поняття ототожнюються: володільця не відрізняють від власника, а власника — від володільця Разом з тим такі різні правові категорії змішувати не можна.

Слід завжди пам'ятати: володілець — це фактичний володар речі, незалежно від наявності права на неї; власник — фактичний володар речі й має право власності на неї.

Володіння як самостійний правовий інститут виникло в давньоримському праві як наслідок преторської правотворчості Ще Закони XII таблиць згадують поняття володіння. У період ранньої республіки претори розрізняють фактичне володіння річчю без права на неї і фактичне володіння річчю, основане на праві.

Припускають, що володіння, як фактичне панування над річчю, походить від освоєння земель родами. В давні часи земля була в общинній власності і окремим родам передавалася лише у володіння, тимчасове користування. Саме тому римське приватне право для позначення володіння користувалось терміном usus. Таке володіння общинною землею переходило з покоління в покоління і згодом перетворилося в приватне володіння, з якого і виникло право приватної власності на землю.

Володіння, основане на праві, — це вже не володіння, а право власності. Фактичне обпадання річчю може бути основане не тільки на прaвi власності, а й на будь-якому іншому (наприклад, на договорі найму речі), проте воно не буде володінням, оскільки основане на праві. Володіння як фактичне панування над річчю — просто факт.

Отже, володіння як фактичне панування над річчю є факт, який не можна навіть назвати юридичним, оскільки в деяких випадках, не будучи основаним на праві, цей факт не міг мати юридичних наслідків. Однак претори надали цьому факту юридичного значення: почали надавати фактичному стану юридичний захист.

Склалася досить парадоксальна ситуація — правовий захист отримало не право, а факт (детальніше про це розглядатиметься далі). Проте, одержавши юридичний захист і, отже, ставши юридичним, необхідно було його визначити з правової точки зору. Із багатої казуїстики можна зробити висновок, що римські юристи розуміли володіння як фактичне панування над річчю, поєднане з наміром вважати її своєю. При цьому вони розуміли під фактичним пануванням не короткочасне, а стабільне, тривале, що склалося внаслідок більш-менш давніх відносин. Таке визначення містить два істотних елементи:

1) об'єктивний — соrpus possessionis — володіння, тобто фактична наявність речі,

2) суб'єктивний — animus possessionis — вважати дану річ своєю, володіти від свого імені.

З багатої казуїстики, яку нам залишили римські юристи, можна дійти висновку, що під фактичним обпаданням річчю вони розуміли нормальне відношення до речі і речі до володільця, в якому звичайно знаходяться власники щодо об'єктів своєї власності.

Другий елемент володіння (аnimus possessionis) характеризує суб'єктивне ставлення володільця до речі. Володілець повинен вважати річ своєю. Практичного значення це не мало, оскільки воля володільця була заснована на помилці чи явному обмані. Покупець краденої речі, який не знав, що купляє чужу річ, вважає її своєю, будучи переконаним, що набув право на неї, — добросовісно помиляється. Якщо ж він знає. що володіє чужою річчю, проте своїм ставленням до неї намагається переконати оточуючих в тому, що це його річ — це усвідомлений обман. І в першому, і в другому випадках володільці виявляють волю володіти від власного імені, показують, що річ належить їм.

Отже, не всяке фактичне панування над річчю є володінням, а лише основане на володільницькій волі — animus possessionis. Тому панування над річчю від імені іншої особи так само не є володінням (наприклад, договір найму, оренди, зберігання тощо). У даному випадку володілець речі здійснює володіння не від власного імені, а від імені іншої особи, власника. Він є лише держателем чужої речі — detentor. Для юридичне значимого володіння вимагалася саме воля володіти від свого імені, відноситися до речі як до своєї. Така воля може бути тільки у справжнього власника чи особи, яка хоча і не є такою, але вважає себе такою внаслідок добросовісного обману.

Отже, володіння — це фактичне обпадання річчю, поєднане з наміром вважати її своєю, а держання — фактичне панування над річчю без наміру вважати її своєю (наприклад, володілець речі на підставі договору). Той, хто знайшов загублену ким-небудь річ, буде лише її держателем, оскільки в нього немає волі вважати її своєю. Проте, коли той, хто знайшов чужу річ, забажає її привласнити, (що само по собі неправомірно), то буде демонструвати оточуючим власницьку волю. тобто показувати, що річ його.

Види володіння.

Залежно від правової підстави фактичного володіння річчю володіння поділяється на законне і незаконне: законне основане на праві власності та інших правах, незаконне — те, що не має правового титулу.

Законне володіння — це передусім володіння власника і так зване похідне володіння. У деяких випадках володілець чужих речей отримували самостійний володільницький захист. Таке фактичне панування над чужою річчю називається похідним володінням, хоча насправді це було не володіння, а держання, і лише через необхідність таких держателей наділили самостійним правовим захистом і прирівняли держателей до володіння.

Законний володілець має право на володіння річчю —jus рossidendi. Володілець, який фактично тримає річчю, вважає і ставиться до неї як до своєї, але не має права володіти нею, - це незаконне володіння. Воно не має правового титулу, основане лише на факті. Незаконне володіння поділяється на добросовісне і недобросовісне.

Незаконне, проте добросовісне володіння має місце тоді, коли володілець не знав і не міг знати, що володіє чужою річчю і не має права володіти нею. Наприклад, набуття речі не від власника покупцем, який не знав і не міг гадати про це. Якщо ж він знав або мав би знати, що не має права на володіння певною річчю, то таке володіння буде і незаконним, і недобросовісним. Володіння злодія завжди буде не­добросовісним, так само як і купівля краденого.

Поділ незаконного володіння на добросовісне і недобросовісне зумовив різний правовий режим для них. Наприклад, придбати право власності за давністю можна було тільки внаслідок добросовісного володіння і, навпаки, крадену річ не можна було набути за давністю Добросовісний володілець за віндикаційним позовом відповідав меншою мірою, ніж недобросовісний.

Висновок по питанню:

У римському праві (як і в сучасному багатьох країн) поняття «володіння» (рossessio) мало двояке значення:

1) самостійний правовий інститут, незалежний від права власності,

2) одна з правомочностей власника.

Залежно від правової підстави фактичного тримання речі володіння поділяється на законне і незаконне: законне основане на праві власності та інших правах, незаконне — те, що не має правового титулу.

4. Виникнення і припинення володіння. Захист володіння.

Володіння набувалося поєднанням двох елементів —согрus і аnіmus. Проте, як вже відзначалося, одного фактичного володіння або наміру вважати певну річ своєю для виникнення володіння було недостатньо. Лише в поєднанні ці елементи давали володіння. Такому встановленню юридичне значимого володіння завжди передувало фактичне заволодіння річчю.

Волевиявлення володіти річчю для себе (від власного імені) встановлювалося зовнішнім, об'єктивним проявом цієї волі. Спеціального акта не вимагалося.

Володілець повинен був вести себе стосовно до речі як власник. Вважалося, якщо володілець фактично володіє річчю, то в нього є намір володіти нею від свого власного імені, вважати її своєю. Якщо наявність у володільця такої волі викликала сумнів у будь-кого, той, хто вагався, мав довести відсутність підстав для володіння.

Спосіб набуття володіння залежав також від характеру володіння - добросовісне володіння набувалось одним способом, недобросовісне - іншим (те саме у випадках законного і незаконного володіння).

Законне володіння що базується на правовому титулі, набувалося тим же способом, що і право власності, чи на підставі відповідного договору. Отже, володіння, основане на праві власності, може набуватися тими самими способами, що й право власності:

а) первісним (захват нічийних речей, переробка речей, набуття за давністю, змішування і злиття, прирощення тощо);

б) похідним (купівля-продаж, позика, дарування, перехід за спадкуванням тощо).

У першому випадку первісне володіння насувалося разом з правом власності на певну річ і було елементом права власності, правомочністю власника, в другому (похідне) — засобом відповідного договору: володіння заставодержця засобом договору застави, прекарія — засобом пере­дачі власником свого майна в його тимчасове і безоплатне користування, нарешті, володіння секвестра за волею сторін, між якими виник спір, що передали йому на зберігання спірну річ.

Незаконним, але добросовісним володіння ставало, наприклад, через купівлю-продаж манципних речей, проте без дотримання манципації. Куплений раб — манципна річ, але через які-небудь причини манципація не була виконана і тому право власності на раба до покупця не переходило. Покупець, що став фактичним володарем раба, вважав його своєю власністю, однак права на цього раба у нього не ви­никало. Такий покупець добросовісний, але незаконний володілець.

Незаконне і недобросовісне набуття володіння можливе також через неправомірні дії: насильний захват чужої речі, крадіжку, привласнення знахідки та ін. У цих випадках фактичне заволодіння річчю здійснювалося саме з метою набуття власності на цю річ, але з огляду на юридичні правила, право власності в таких випадках не виникає. Проте римські юристи вважали такого володаря речі її володільцем, ос­кільки він має корпус володіння і володільницьку волю.

Припинення володiння.

Володіння припинялось у таких випадках:

а) фізичної загибелі речі — не можна здійснювати володіння річчю, якої нємає;

б) юридичної загибелі речі, тобто коли вона вилучалася ї цивільного обороту — не була об'єктом права приватної власності і, отже, об'єктом володіння,

в) якщо володілець втрачав один з правових елементів володіння (тіло володіння чи володільницьку волю), тобто фактичне тримання речі, бажання вважати її своєю Іншими словами, володіння припинялося тими самими способами, як і насувалося. Після продажу володілець втрачав право на володіння річчю, передаючи її покупцеві. Він втрачав володіння і при будь-якому іншому поз­бавленні фактичного володіння річчю, наприклад при її загублені, крадіжці.

Крім того, володіння припинялося зі смертю володільця речі. Його спадкоємці повинні були знову здійснити і обґрунтувати весь склад володіння у своїй особі.

Володіння захищалося засобами преторських інтердиктів. Такий захист називався володільницьким, чи інтердиктним. Його особливістю було те, що вимагалося довести лише факти володіння і порушення володіння. При цьому посилання на право не допускалось. Отже, доводити правову підставу володіння не вимагалось. Якщо доведення права у певної особи не вимагалося, захист називався посесор ним, а якщо вимагалося, то петиторним (наприклад, захист права власності) Останній був складнішим, тут необхідно було довести, звідки походить право певної особи. За петиторного захисту обов'язок доведення (тягар доведення —оnus рrobаndi) був на стороні, яка стверджувала, що в неї є право (позивач, стверджуючи наявність у нього права на спірну річ, повинен був це довести),

У посесорному процесі позивач повинен був довести лише факти володіння і порушення володіння, що було значно легше, ніж довести право на річ. Тому власники в разі порушення їхніх прав намагалися вдатися саме до посесорного захисту, як більш доступного, при цьому він був лише попереднім (провізорним) захистом. Власник речі, що втратив володіння нею, заявляв інтердикт до фактичного володаря і програвав процес, однак він мав потім закласти позов про право власності (віндикацію) і виграти його на основі свого права власності. Отже, більш проста й легша форма захисту засобом інтердикту була менш стабільною і міцною порівняно з петиторним захистом. Посесорним захистом користувалися як власники, так і фактичні володільці. Це зумовлювало ще одну особливість захисту володіння. Законне володіння (володіння власника) користувалося ніби двояким захистом — посесорним як володіння, а при потребі петиторним як право власності. Це стосувалося і права власності. Як право воно могло користуватися петиторним захистом, а як фактичне володіння — посесорним. Незаконне володіння і володіння прекаріста, заставодержателя і секвестарія подвійним захистом не користувалися.

Висновок по питанню:

Спосіб набуття володіння залежав від характеру володіння - добросовісне володіння набувалось одним способом, недобросовісне - іншим (те саме у випадках законного і незаконного володіння).

Володіння припинялось у таких випадках:

а) фізичної загибелі речі — не можна здійснювати володіння річчю, якої немає;

б) юридичної загибелі речі, тобто коли вона вилучалася ї цивільного обороту — не була об'єктом права приватної власності і, отже, об'єктом володіння,

в) якщо володілець втрачав один з правових елементів володіння (тіло володіння чи володільницьку волю), тобто фактичне володіння річчю, бажання вважати її своєю.

Таким чином, володіння захищалося засобами преторських інтердиктів. Такий захист називався володільницьким, чи інтердиктним.

Висновок по темі:

Таким чином, римське приватне право своїми об'єктами визнавало речі або дії, хоча розподіл майнових прав на речові і зобов'язальні зроблений не римськими юристами. Дане розмежування зроблено пізніше вченими на основі матеріалів римських юристів. Поверхова відмінність цих двох правових інститутів приватного права полягає в об'єкті прав об'єкт права речі - є речове право, об'єкт права дії - зобов'язальне право.

У римському праві (як і в сучасному багатьох країн) поняття «володіння» (рossessio) мало двояке значення:

3) самостійний правовий інститут, незалежний від права власності,

4) одна з правомочностей власника.

Залежно від правової підстави фактичного володіння річчю володіння поділяється на законне і незаконне: законне основане на праві власності та інших правах, незаконне — те, що не має правового титулу.

Спосіб набуття володіння залежав від характеру володіння - добросовісне володіння набувалось одним способом, недобросовісне - іншим (те саме у випадках законного і незаконного володіння).

Дата добавления: 2015-05-31