Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Розділ тринадцятий 3 страница




Тремтячою рукою дістав з пазухи згорнутий у трубку папір, подав візирові.

– Що таке? – запитав султан, і по його білому, що лущилося од вітрів і спеки, обличчю майнула тінь.

Візир зламав печатку, розгорнув сувій. Пробіг перші рядки й поблід, папір застрибав у його руках.

– Аллах… Аллах… – прошепотів. – Шайтан Сірко розгромив нашу ескадру. Потопив усі кораблі. Він уже на Бузі, палить переправи.

Гонець лежав, чекаючи смерті. Її вже не відвернути ніякими силами світу. Знав про це, коли їхав сюди: виконував гірку волю Аллаха і вже передав йому свою душу. Вона з його живого тіла уже летіла в райські сади. На його витягнутій шиї конвульсивно пульсувала темна жилка. Тінь‑тінь‑тінь.

Але цього разу сталося несподіване. Султан не лютував, не наказав убити чорного вісника, а сидів на коні як потороча, дивився на темну цятку в небі. То був ворон, що непорушно завис над полем. По тому султан зійшов з коня й, обвівши мертвим поглядом палаюче місто, зсутулився, мовчки пішов у намет. Волік ноги, наче столітній дід.

Підмога, що на неї сподівався Магомет, не прийшла. Порубаних і постріляних турків зносило в Чорне море. В те саме море, на яке – так запевняли султана кизикерменські аги – й птах чужий не сяде, а не те що по ньому пропливуть козацькі човни. З усієї ескадри вцілів і втік у море лише один турецький вітрильник. Один!

З тим військом, яке лишилося, маючи на п’ятах запорозькі курені, що били, гамселили, клювали в потилицю, то наскакуючи, то викочуючись у степи, султан не одважився йти на Київ. Опріч усього, почали бунтувати яничари. Вони погрожували мстою за смерть аги Гаси й вимагали відшкодування великою платою. Магомет Четвертий полишив військо й від’їхав у Фракію. Сердаром над військом залишався й далі візир Мустафа‑паша, султан сподівався скласти на нього в Едірне всю провину за невдалий похід. Шовковий зашморг уже чекає на невдаху‑сердара.

Султанове військо повернуло на захід і, вибравши ясир в Уманському та Ладижинському повітах хлопцями й дівчатами і тим задовольнивши свій афект, повертало від Умані через Волоську землю до Дунаю і далі потягло до своїх зміїних язвин на зимівлю. Так оповів про це літописець. І скінчив свою оповідь гіркими словами: «По такій плачевній і невіджалованій українській руїні і запустінні, відходячи од Умані додому, турчин повидирав і розорив міста тамтешні Тростянець, Бершадь, Маньківку, Тульчин, Полонне Мале й інших сім, яких не згадалося, а решта народу в містах і повітах тамтешніх, не зачеплених турчином, оглядаючись на свою недолю і ні від кого згоди, жодної милості і оборони собі не сподіваючись, а перестерігаючись щорічного ясиру людьми і дітьми, подібно до того, що сталося того літа, великими гуртами і таборами зо всіх повітів збирались і болісними серцями і слізотечними очима зі своїми чудовими тамтешніми селами і угіддями навічно попрощалися, якнайшвидше на сю сторону Дніпра перебиралися».

Виплеканий у безсонні ночі султаном, великий похід скінчився безславно. Турецьке військо відступало у Фракію, орди кинулися грабувати Поділля, Брацлавщину, Волинь.

Для дніпрового правого берега наставав тяжкий час Великої Руїни.

 

 

«Вельможний мосціпане гетьмане тогобічний український малоросійський, Іване Самойловичу.

По кончині славнопам’ятного Богдана Хмельницького, доброго гетьмана нашого і ласкаво зичливого отчизні своїй малоросійській сина, коли почали наставати часті і непостійні гетьмани, та розкроєння (що ясно показується з договорів Андрусівських, року 1667 постановлених) через незичливії сусідніх монархів факції надвоє єдиної Малої Росії, отчизни нашої бідної, спершу на два гетьманства, почавши від Пушкаря Полтавського і від Сомка Переяславського, потім і на третє, через Ханенка Уманського гетьманство розділилися, і через міжусобиці постійні, за приводом їх, брані кровію братів наших достатньо очервонилися; тоді ми, Військо Низове Запорозьке, зараз перспективою розуму нашого здалеку побачили і пізнали, що наступає для отчизни нашої малоросійської занепад і всеконечне запустіння, що сталося з ласки вашої гетьманської і попередників ваших гетьманів тогобічних.

Поглядаючи здалеку на той близький занепад отчизни оком розуму нашого, ніколи не могли без жалю сердечного вкусити хліба і по трудах денних спокійно зажити відпочинку; оскільки безперестанно те муляло й долягало, що за незгодою і неприязню гетьманів обох боків Дніпра доведеться нам пустельну й мертву Малу Росію, матір нашу, повними сліз оглядати очима і бачити, як чудові житла батьків і прабатьків наших стають лігвиськом диких звірів. Тому, по силі нашій запобігаючи, либонь, до сьогобічних гетьманів листи наші військові засилали, і викривали, і радили, аби для загального добра отчизного всі незгоди і неприязні свої відкинули, залишалися в приязні і згоді з тогобічними гетьманами, попередниками вашими, і до ляських обманливих намов і обітниць зовсім не прихилялися; однак тії перестороги малий успіх мали, і, навпаки, чим далі, тим дужче між ними, гетьманами нашими, що сидять по обидва боки Дніпра, злоба і ворожнеча зростала, і через міжусобні їхні битви братію нашу до кореня витинали. І хоча всі оті колишні гетьмани вдавали себе щиро зичливими вітчизни нашої будівничими і оборонцями; однак таємно і безсовісно, з немалим отчизні ущербком і власного народу свого християнського вигубленням, для властолюбства власного і ненаситних афектів більше на свої лотоки води всяк із них забрати намагався, і доти таким неспасенним ремеслом свою дурив голову, поки її разом зі своїм урядом стратив, з немалим для отчизни лихом.

Не подивуй отож, ваша вельможність, на нас, Військо Низове Запорозьке, що по причині нинішнього розорення турчином Чигирина, Канева і всіх інших цьогобічних міст і сіл українських малоросійських довелося нам і тебе записати в реєстр нещиро зичливих отчизні нашій гетьманів; бо коли зважити, яку на слізнії ладижинців, уманців і інших міст і повітів тамошніх суплікації показав щирість і яку подав оборону від турецького нападу, то інакше не можна сказати про вашу милість, – милостивий пане, тільки так, як і вищезгадано. Оскільки з походу тодішнього військового і обіцяної ладижинцям і уманцям оборони, старанно назад од Лисянки повернувши, замість своєї щирості запхнув дірку Мурашкою, єдиним братом нашим, добрим і відважним рицарем, котриї за здоровіє отчизни і Ладижина живіт там свій згубили, а сам, як журавель, що стоїть на купині, здалеку через Дніпро на Ладижин і Умань дивився, що там діятиметься, обгородився наметами для захисту свого, якби туди кулю яку вітром не занесло і тобі в розніжених перинах, як паві в краснопістрявім пір’ї, не зашкодила. Про нещирість вашу до Чигирина ми вже й не пишемо, це вже не тільки ми, Військо Низове Запорозьке, а й увесь світ великоросійський і малоросійський ясно бачать, і може бути, що через нещирість і незичливість вашу з князем Ромодановським мусив Чигирин із іншими містами і селами українськими од турчина пропасти і кінчити навік неоплаканим запустінням з величезним крові християнської пролиттям і щирих братів наших вигубленням; та яка там могла бути до Чигирина ваша приязнь, коли давно до нього злоба більшу мала силу… Що тобі до сторони цієї запустілої? Якого собі з неї сподіваєшся пожитку і збагачення? Розглянься.. Так, власний ти є погубитель… сьогобічної України… А з часом, через розумне посередництво, могла б і вся цьогобічна Україна од влади турецької і без такого кровопролиття (під високу руку монарха православного) з Дорошенком прихилитися і з тобою разом єдиного пастиря знати, але ти так озлобився на Дорошенка і на всю Україну цьогобічну, що й трохи не хотів почекати такого щасливого часу. Отож і дочекався крайнього упадку і запустіння отчизни нашої! І вже тепер пісеньки, Дорошенку зложенії, суть і тебе стосовні, бо ж за тебе, Самойленка‑гетьмана, врешту пуста сьогобічна Україна стала, за що сам перед усевидящим богом відповідати будеш. Один чоловік, князя Ромодановського син, розумові твоєму видався кращим, аніж тисяча братів наших, християн православних великоросійських і малоросійських, за недбальством твоїм, на погубу басурманам без допомоги від тебе належної, в Чигирині, Каневі та в інших місцях залишених. Хто тут сліпоті розуму твого не здивується? Хто тільки, жорстокосердя твоє побачивши, може до тебе прихилитися з приязню і зичливістю? І якщо єдиного праведного Авеля кров волала од землі до Бога про помсту Каїнові, то що гадаєш, скількох і скількох братів наших, православних християн, пролитая по твоїй причині кров не буде на тебе скаржитися і в Господа‑Творця свого, судії праведного, просити справедливості? Відай напевне, що незабаром спіткає тебе, об чім не мислиш: за кров братів наших власною своєю або чад своїх заплатиш кров’ю, за погублення багатьох братів наших на дім твій найде пагуба; багатства твої, котрі зібрав і які зібрати мислиш, в день гніву божого не допоможуть тобі, бо тільки правда заступає мужа од смерті, вони дістануться тим, хто й не клопотався, щоб їх зібрати, а ти всього того будеш позбавлений; і як по твоїй вині вітзична наша малоросійська сьогобічна стала спорожніла, так розквітлий дім твій стане порожній і в житлах твоїх живущого не буде; якою мірою міряв, такою й тобі буде одміряно, за належним словом євангельським. І, нарешті, замість благополуччя, віншуємо тобі, з жалю сердечного нинішнього і крайнього упаду України, отчизни нашої малоросійської сьогобічної, бажаючи, аби, дивлячись на той упадок, ти схаменувся і, остерігаючись упадку власного, пошукав для вічного життя і добра милості Божої, яка щиро подається всім, чого і собі щиро зичимо.

Залишаємося вашої вельможності зичливі приятелі і брати, Іван Сірко, отаман кошовий, зі всім товариством Війська Низового Запорозького»[11]

 

 

 

Із записів Дорофія Ружі

 

Моя путь прослалася на Батурин. Бо де ще більше дізнаю правди, де глибше сягну істини, як не в гетьманській столиці. Гетьман – найбільший чоловік краю нашого, отож і правда там найбільша. А довкола нього скупилися інші достойні і вчені люди, походжу і я хоч зокола, послухаю слова мудрого й чогось навчуся сам.

Щойно по всьому південному краю пройшло велике збурення: цар турецький у величезній силі йшов на нас, і сталися там утарчки великі, гетьман Самойлович та князь Ромодановський виступили насупроти нього, й супостат скурав міста Ладижин, Умань, Тростянець, Тульчин, похапав жінок та малії діти, але змушений був відступити, бо запорожці чинили проти нього всілякі контраверсії: кораблі турецькі потопили й дороги перетяли. Гетьман видав універсал, у якому писано, що отримали перемогу над басурманом велику, але в тому універсалі про запорожців сказано незичливо, й те мені незрозуміло, як також і те, чому діяли не єдинокупно, чому поміж гетьманом і кошем Запорозьким немає спілки, адже це на лихо всім нам. Сподіваюся, мені розвидниться в Батурині.

Дорогою трапився мені попутник, миршавенький чоловічок з підлизаним, недавно підголеним чубом і з розумними, але мовби зляканими очима. Познайомилися з ним на постої і далі йшли разом. Попутника звати Педько, він мовчазний, і мова його не селянська, хоч він і каже, що селянин з Батурина.

Ночували в комірчині при корчмі, і вночі Педько почав просити мене бути боярином на його весіллі й вінець тримати. Дивне прохання, дивне весілля, якщо боярина шукають в дорозі, одначе він так упрохував, що відмовити було ніяк, і я погодився. Вінчався Педько рано‑вранці в хутірській церквиці під Батурином, з Педькової сторони вінця тримав я, з боку молодої – худа висока дівуля із сизим, неначе в п’яниці, носом. Та й молода не така вже молода. Їй років тридцять, натоптувата, тілиста, з лицем камінним, сердитим. Старий неохайний піп повінчав швидко, й ми поїхали до молодої, куди Педько приставав у прийми. Педьків тесть – колишній збирач податків при гетьманові, та чи то він прокрався, чи новий гетьман хотів мати й нових збирачів податків, його було вигнано, а добро забрав гетьман яко шкодуюча сторона. Лишили тільки хату, велику, на п’ять кімнат, але вона зветшала, стіни пообвалювалися, й дах протікав. У тій хаті й відгуляли якесь нишкове, потайне весілля, бо було тільки кількоро родичів зі сторони молодої, а від молодого й далі один я.

Наступного дня Педька схопила варта й закинула до цюпи біля брами. Мене покликали яко свідка, й двоє суддів розпитували, що я знаю про Педькове весілля, і я чистосердечно розказав усе. Мені йняли віри й не йняли, бо відпустили, але наказали, щоб нікуди з Батурина не йшов. А я й не збирався нікуди йти. Впродовж трьох тижнів мене викликали ще кілька разів, вже до архієпископської консисторії, не били й не погрожували, а я розказував те саме. Аж тоді дізнався, що Педько – Педько віднедавна, а до того – Версонофій, монах Онуфріївського монастиря, який сану позбувся й саморозстригся. Педько пояснив: розстригся через те, що покохав. Але консисторіальний суд твердив, що він учинив гріх – покохав у сані чернечім.

Педька я навідав двічі, носив йому їсти, він сидів у підземеллі у вузькій камінній цюпі. В сусідній цюпі сидів на ланцюгу ще молодий, зарослий до самих очей чорним волоссям в’язень, двері його в’язничного льоху були розчинені, і я зайшов, бо дуже уважно й осмислено дивився на мене той чоловік. Я погойдав ланцюг і запитав, за віщо він сидить, і він відповів:

– За правду.

– А що, – сказав я, – правда живе тільки на цепу?

– Тільки, – переконано відказав в’язень. – Якщо вона зустрічається з кривдою.

Я хотів запитати, де саме і в яких шатах він бачив кривду, але нагодився наглядач і гримнув на мене, щоб ішов геть, якщо не хочу сам опинитися в залізі. Я пішов до Педька. З ним розмовляв довго. Педько не розкаювався в содіяному й страху не виказував.

– Ігумен мого монастиря лихий і неприступний, та й ієромонах, якому слугував, не кращий, мав би служити Богові, а слугував зловорожцям. Не прожив я, Дорофію, а проплазував, але більше не можу й не хочу. Бог бачив муки мої, бачить і мою щирість. Світ – це любов, і Бог за любов не карає, а те, що я покохав у сані, в тому не моя вина. Чернечого закону я не порушив, бо одружився вже після розстригу.

Я засумнівався в Педьковій любові, може, через те, що вельми негарною є його дружина і говорив Педько про Бога та любов зі злістю в голосі. Може, він похитнувся в вірі? Засумнівався? Але яке мені до того діло.

Ще Педько сказав, що не визнає суду консисторійного, бо не є монахом, а вимагатиме суду світського. (Я подумав: вимагатиме через те, що світський суд не такий строгий, та й судитиме того, хто прийшов до нього, а не втік від нього). Педько говорив твердо, і був цей невеличкий чоловічок непохитний у своїх словах і ділах. Я дивувався силі духу і впертості монаха. Адже за таке може покарати не тільки влада, а й Бог. Я подумав, що Педько відстоює не свою любов, а себе, своє право на вільний вибір, на життя. Я мимоволі пройнявся повагою до нього й подумав, що людина творить себе сама. Миршавий монашок виявився велетнем духу, а його тесть, який колись ходив з шаблею під рукою самого Богуна, – нікчемним патякалом, калатайлом, від колишнього воїна лишилася тільки наповнена славолюбством і пихою шабатурка. Дивні діла твої, Господи, дивні переміни ти твориш у людях.

Педько таки домігся, що його судив суд світський, а коли судді, не маючи подібного вчинку на пам’яті, звернулися до Литовського статусу, рішуче заперечив, сказав, що в нас Литви давно немає і тим законам він не підвладний. Судді трохи розгубилися, а потім присудили Педька до п’ятдесяти київ, але одруження його визнали законним. Бито Педька без усердя, й він вижив, вернувся веселий і навіть хвацький.

Впродовж усього цього часу я жив у Педькового тестя Никодима Тирлика, який намовляв мене одкрити в його хаті канцелярію по переписуванню паперів. Мовляв, чоловік ти грамотний і Педько також знає грамоту, знайдете собі по підпомічникові, а він, Тирлик, прийматиме прохачів і вестиме всі обрахунки. Никодимові Тирлику кортіли не стільки прибутки, а якийсь уряд, бодай маленький, але таки уряд. Є люди, які вважають, що створені тільки урядувати, а не робити роботу. Через те він занехаяв і господарство, й жив заробітками жінки та дочки, які пряли та вишивали. І все розказував про те, як був збирачем податків, яку мав владу та силу, як його боялися й шанували. Боялися – це так, а шанували – не вірю. У народі шанують тих, хто робить добро чи хоч намагається його зробити, а тих, хто владарює, – бояться. Он мене грубо прогнав наглядач тюрми, я його забоявся, але шани до нього не почував і на крихту. Через те мене кортить довідатися, чи шанують гетьмана. На дрібніших державців я вже надивився достатньо. Смисл їхнього життя розгадати неважко: наїстися, напитися, переспати з гарною челядницею й ні гич більше. Мали б показувати приклад благостині меншим, і тоді ті пішли б за ними, а виходить навпаки. Якщо ти живеш не по закону, якщо хочеш пожаковати, де тільки можна, то чим гірший я? Обіцяють іншим Царство Небесне, а самі гребуть під себе.

Гетьман, либонь, не такий. Сам він з сану духовного, знає слова апостольські, то має іти вказаною ними стежкою. Спробую пройти за ним думкою.

Одначе спіткнувся на першому кроці. Довідатися щось про гетьмана непросто, бо про нього люди не говорять або говорять ухильно, так само було в Москві: люди підлі, залякані вихваляють царя на всі заставки, люди чесні воліють мовчати. Шлях до влади – через нетрі, через хитрощі й обман, через обмови та ніж, тому то всі, хто досягнув влади, люди погані. Вони щодня, щогодини обманюють Бога і ближніх своїх, а декотрі й самі себе, якщо можна видобути з того користь. Я не знаю, як бути; адже без влади в світі жити не можна, а вона завжди неправедна. Я вже набачився, начувся. Розпочинається вона завше мовби з надії, а потім на тому виростає трава. Вона виростає на всьому: на дружбі, на любові, на минулому. Це мудрості Сьорби, лихі мудрості, сам я ще не знаю, що таке любов, та й дружба також.

І ось мені мовби прослалося на дружбу: познайомився з хорошим парубком, Жданом Гуком, з його братом Митрофаном ми разом навчалися в колегіумі. Він служить у гетьманському замку свічкогасом. У той замок зась зайти будь‑кому: там пильна сторожа, вона стоїть не тільки при брамі, а й у саду, і в кількох місцях двору. До двору, заказано заходити з ціпками, навіть архімандрит оддає за ворітьми патерицю, ніхто не сідає в присутності гетьмана, а шапки скидають усі, навіть духовні отці. Ждан хотів замовити за мене слово, аби мене взяли до гетьманської канцелярії, але я відмовився. Не для того я лишав одну службу, щоб запрягатися в іншу. Поживу трохи в Батурині й піду. Дорога невідступно кличе мене. Тільки так я знайду свободу. Бо хоч мене раніше надто ніхто не утискав, я втомився щоденно вклонятися одним і тим же людям, ходити тією самою стежкою, навіть, прости Господи, щоденно молитись до тієї самої ікони.

Люди хоч чимось пов’язані між собою навіки. Ні ті, які підкоряють, ні ті, які підкоряються, не вільні. Ті, які підкоряють, либонь, вільні ще менше. Вони залежать від звичаїв, бояться підпомічників, аби ті нишком не прокралися з ножем до покоїв або не вихопили посадного стільця з‑під укоханої сідниці, дужче, ніж люди прості, бояться хвороб, адже багато втрачають, вони живуть у страсі й лютості за те, що, маючи все, такі ж смертні та полохливі, як інші. Ні, то не свобода. Мабуть, і в мандрівчанина немає повної волі, одначе там я зустрічатиму людей усіляких, я незалежний від них, зможу піти з того місця, де мені погано, в будь‑яку мить. Можливо, я натомлюся й мені захочеться надовго осісти біля якоїсь левади, над якоюсь річкою, але те буде не скоро.

Звичайно, нічого того Жданові я не сказав. Нащо каламутити нелукаву душу! Чесний хлопець Ждан і щирий, диво, як не пощербилася ця сирітська душа, адже була кочена долею й нехтувана всіма. Виходить, є на землі люди, а якщо є люди, то є й правда. Натерпівся ж він багато, нехай поживе в спокої та ситості хоч трохи. Він ще вельми чистий і знає про світ дуже мало, розум його не скаламучений хмарними думками. Я ж неясно почуваю, що пізнання ховає небезпеку, небезпеку безпосередньо для мене, щось мене й застерігає, мовби шепоче мені: прийми запрошення, лишайся тут, під охороною всевладної руки, або й вернися на старе місце, й проживеш у несуєтності та спокої, як живе отець Єпіфаній, і зійде на тебе Боже благословення, а там, попереду, ти можеш занапастити не тільки тіло, а й душу. А я не знаю, для такого життя ти створив її чи ні? Так, я боюся того, що чигає попереду. Я не такий вже наївний і знаю, що світ – це зло, це небезпека, це наруга; що б ти не зробив, усе обернеться проти тебе, або супроти твого тіла, або супроти душі. Де ж мені знайти сили, щоб відмовитись від того, до чого спонукаю себе! Таких сил немає. Світ втягує мене, неначе велетенська лійка, неначе вир, з якого, пустившись за течією, можна виплисти, але більше можливостей загинути. Я неясно, якимись сполохами в душі і в тілі відчуваю небезпеку, котра чигає попереду, а вона завжди підстерігає подорожнього, – в цьому вже встиг пересвідчитись, – вона скрізь, але я не можу й відступитися, бо отакий я не буду потрібний сам собі.

Гетьмана бачив лише один раз: стояв на наплавному мосту через Сейм, він їхав у відкритій кареті й був ясний та усміхнений. Але на самому виїзді трапився йому назустріч піп на простих колесах, попів кучер скочив з возика й тримав коня за гнуздечку, піп також зліз із воза й стояв, схиливши голову в поклоні; я побачив, як одмінився на обличчі гетьман, як він нахмурився, і я зрозумів чому. Зрозумів і осудив. Є поговір, що стріча з попом не віщує добра, але ж ти сам попович, мусив би мати ті притчі за марноту й не зважати на них.

Іншого разу був я пристав до натовпу, який ішов до замкової брами, сподівався пройти в двір, але досередини нас не пустили. Я не знав, хто ті люди, чого туди йдуть, довідався про те пізніше, але не пошкодував, хоч могли ті походеньки скластися для мене великим лихом. Ті люди – селяни з Ліщинівки, де гетьманів маєток, вони прийшли скаржитись, що надто їх притискає управитель, ще й велить називати паном. Не паном добродієм, не паном управителем, а таки паном. «Поки були за ляхів, Івашко Брюховецький велів називати себе паном. Продався він боярам і панам за князівство та боярство, й понаставали в багатьох містах гарнізони, і настали великі утиски, й настала колотнеча, й повстали люди проти Івана Брюховецького, бояр та старшин, які підспівували йому. Тільки негідник, тільки запроданець, аби доскочити собі ласки в можновладних покровителів, запродує свій народ. Він його не боїться й не поважає його, бо поважає тільки силу, йому здається: чим більше потне своїх, обдере й прилякає, тим більше догодить своїм покровителям. Та так воно і є. «Тепер ось сини твої, гетьмане, величають себе панами, а ми ж стільки літ при князеві шаблями махали й після нього, щоби панів не було».

До двору впустили кількоро, найшанованіших, вони вийшли звідти за годину дзиґареву якісь пом’яті, спантеличені, швидко почимчикували од замку, нічого не пояснивши решті сільчан. Що там у замку було, бито їх, чи лякано, чи обіцяно щось, але були вони на себе не схожі, здавалося, поміняли там, за брамою, одних людей на інших. Один, вже досугий, сливе дід, ішов без шапки, забув він її чи згубив, і руку тримав на голові.

Й тепер ми сидимо в корчмі з Жданом, намагаємося розжувати ту подію, й не знаємо як. Ждан теж на той час не був у замку. Ми сидимо біля дверей, частуємося лише березовим соком з медом, і батуринці поглядають на нас скоса – непитущі люди завжди непевні. Чомусь усі мають непитущих людей за підступних, підбурювачів, післуховувачів, надто не любить таких влада, вона вважає: якщо чубата голова не п’є, значить, думає. Либонь, так воно й є.

– Кажуть, сини гетьманські беруть великі стації, і гетьман також, ще й затягує людей кормлінням. І буцім має він пиху велику й до вітру їздить у кареті…

Ждан опускає горіхові очі.

– Служу я в нього, – виправдовується, і мені чомусь приємне таке його виправдання. Значить, совісний чоловік. – І знаю я дуже мало. До мене він приязний…

– Чи до всіх такий, як до тебе?

– Не відаю, – чогось шаріється Ждан. – Тобто, не до всіх. А можна бути приязним усім?

Цим запитанням спантеличив мене.

– Та й не в приязні справа. Є тут у нас два осавули. Один свариться, кричить на тих, хто прийшов шукати правди, вибанітує так, що й рубчика сухого не лишиться. А потім допоможе. А другий слухає уважно, ще й головою похитує, руки пухкенькі тримає на животі, і ходять до нього до третіх віників, а він усе слухає та головою похитує, обіцяє. Бо й не можна бути добрим суспіль до всіх.

– «Будь для слуг своїх таким, яким хочеш, щоб був для тебе владика. Не покладай на пахарів роботи над їх сили, не гнівай їх, щоб голосіння їх і зітхання не дійшли до Господа. Нехай вони мають справедливий поділ в роботі й данині. Лучче набути мало користі з правдою, як багато з неправдою. Дивись, як тяжко добувають вони для себе свої потреби: ті виправляються в далеку дорогу суходолом і морем, добувають собі достатки довгою розлукою з домом, інші двигають ярмо щоденного терпіння, в тяжких пахарських роботах збирають земні плоди й поціновують найменше зернятко».

– Це з писанія? – запитує Ждан.

– Ні, це з учителя мого Єпіфанія.

– І ти можеш запам’ятати стільки?

Я усміхаюся:

– Для цього кебети не треба багато. Її треба, щоб таке написати.

– І ти покинув його й пішов? – дивується Ждан.

– Покинув, бо хочу більшої правди. Земної. Промовляють усі красно, повчають мудро. Щоправда, не скажу поганого про свого вчителя: сам він також живе правдою. Але правда його книжна. Нею можуть жити одиниці. А люд наш увесь?..

– Отой ратай?

– Так. Для чого живуть вони?..

– То Божа справа.

– І Божа, й наша. Народ б’ється‑б’ється…

– І лишається в нужді і в темноті.

– А всі інші народи? Наш гірший чи кращий? Тоді чого йому судилася така доля? Чому не може зітхнути на повні груди?

– Усілякий він, – понуро кидає Ждан і одразу підводить голову. – Але є серед них кращі. Є лицарі справжні, вони там. – І махнув рукою.

– Не вимахуй руками, бо на нас оглядаються. Де – там?

– За порогами. У мене там брат рідний писарем служить. У самого кошового Сірка.

– Хто такий Сірко?

– Не знаєш?

– Знаю. Розкажи більше.

– Лицар на всю Україну. Нею однією болить його серце, їй одній служить. Був би паном великим, якби захотів.

– Чого ж не йдеш туди? – запитую.

Ждан червоніє.

– Бо я… збираюся одружуватись. Є в мене на мислі дівчина.

Я мовчу, думаю.

– Отож‑то й воно… Дівчина, жона, діти… Без них і воля не воля. А може, я й помиляюся. Покажеш мені свою дівчину?

– Покажу. Післязавтра. В суботу. Вона така… – зчеплює пальці й закочує очі під лоба.

Одначе побачити Жданову наречену мені не довелося. Коли я вернувся в хату до Тирлика, Педько сказав, що до мене приходили. Я вельми здивувався й запитав, хто.

– Він сказав, що привіз поклін від Дем’яна Дем’яновича й навідається завтра.

Подивування, тривога пронизали моє серце двома горючими стрілами. Проте великого страху я не відчував. Навпаки, утвердився в тому, що піддаватися не можна. Інакше залишуся в тенетах до смерті, втрачу свободу, себе самого.

Одначе навіщо я їм? Невже їм не вистачає таємних опричників, яких мають? Мабуть, не вистачає. Їх завжди намагаються навербувати якомога більше. Особливо дорогі опричники з чужих. Відають, що маю хорошу пам’ять, грамотний, отже зможу багато запам’ятати. А може, водночас доросту до значної посади, тоді моя іудина служба матиме ціну подвійну. Щодо служби помиляються також. Як помиляються щодо мене взагалі. Отож гаятися не можна. В путь! Шкода тільки, що я сам, один, нема на кого обіпертися. В світі одному й легше, і важче. Подвійно легше з другом вірним і щирим, подвійно важче з лукавим і боягузливим.

Я прочитав у думці молитву й попросив Господа, щоб врятував мене од лютих неронів і їхніх сікофантів. Молитва моя, вірю, до Бога дійшла. Але я знаю, що мушу й сам не сидіти склавши руки, інакше Божа поміч може й не знайти мене: Бог не любить людей некмітливих і лінивих. Я склав свої сакви, які вже значно схудли, й смерком вийшов з міста полтавською дорогою.

 




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-06-04; Просмотров: 302; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.082 сек.