Розділ двадцять сьомий 2 страница

– Про що ти думаєш? – вдруге запитала вона.

– Про тебе, – відказав.

– Неправда. Я тут. Про мене не треба думати. Скажи. Тільки не обманюй. А то розсерджусь.

– Я ніколи не обманюю.

– Таки ніколи?

– Ніколи.

– Ну, а коли треба збрехати?

– Промовчу.

– Тоді скажи, про що ще думав, крім мене? Тільки не мовчи. Й не хмурся так.

Колись їй подобалося, як він хмурився, – насурмлював по‑хлоп’ячому ніжні брови, а вся вдача – на виду, – тепер ті брови лякали її. І чомусь лякав гордовитий профіль парубка, що чітко вирізьбився проти синього неба.

Він повернувся до неї:

– Про барвінок.

– Про який барвінок? – здивувалася Киліяна.

– У нас під хатою ріс барвінок. Був завжди рутвяно‑зелений. Літом і зимою. Тут його нема.

– Зате тут є вічнозелені лаври, і кипариси, і мирт, і розмарин, – перераховувала дівчина.

– Тут немає барвінку, – повторив Лаврін, і Киліяна не впізнала його голосу. Вона мало знала Лавріна, пізнавала тільки тепер, і оця його настирність тривожила її. Це була не впертість, а щось інше, більше, воно лякало дівчину непримиренністю, невживністю в усе, що не було рідним краєм, вгадувала в ньому небезпеку для обох і намагалася будь‑що розворушити, розкутурхати Лавріна.

– Тут теж ростуть яблуні, груші, сливи, – обстоювала своє. – Он саме цвітуть черешні. Божечку, хіба ти не бачиш, яка краса. Білі‑білі. Наче полотно по гіллі розвішане.

– Вони цвітуть не так, як у нас, – сказав Лаврін. – У нас – цвіт у росі. Й листя теж. А тут – листя шорстке й тепле. Сухозлітна ця краса. – Він підвівся й знову сів навпочіпки. Груди йому враз задихали швидко, подих став гарячим, заговорив: – У нас воля, Киліяно. Почула б ти, як гомонить весною Великий Луг, як клекоче на порогах Чортомлик. Як співають козаки над Скарбною. І осокір ворушить листям…

Лаврін справді ціну волі склав тільки тут. Ну що таке Великий Луг? Просто луг. Земля й трава… Йди собі… Саме так – іди, куди хочеш. Боже правий, як йому хотілося зараз побігти по тому зеленому лугові. Впасти лицем у траву й лежати отак, нічого не думаючи. Тільки дихати волею.

Він би зацілував кожен кутик плавнів, кожну очеретину, кожну билинку. Все то – воля… Нащо, здається, вона людині? Є вона, робити з нею нічого. А як страшно без неї! У дощову погоду, коли дмухав сіверко, він чув запахи Великого Лугу. Спрагло вдихав пахощі вербових котиків, молодої лепехи, рясту. Він був певний, що чує їх, що вітер перевіває їх через море. А коли над його головою летіли в рідну сторону птахи, ще й радісно курликали, радісно ґелґотіли та ячали, тоді серце йому розривалося на шматки і він не знаходив собі місця. Найчастіше падав у траву і затуляв пальцями вуха.

Очі йому горіли, вуста болісно розкрилися, і в місячному сяйві біліла смужка зубів. Він і зараз був гарний. Дарма що в лахмітті й нестрижений. Але обличчя – чисто поголене, якось примудрявся, це, знала, – для неї. На мить їй аж стрепенулося колишньою радістю серце – за судженого, його вроду й палку вдачу. Але та радість щезла, як іскра в печі, й натомість вернувся страх. Примарний страх перемішався з близьким, теперішнім, вона аж стенула плечима й оглянулася. Їй здавалося, що хтось причаївся за каменем, слухав їх. Її лякав і цей камінь – велетенський, пласкобокий, він, мабуть, колись скотився з гори, підім’явши дерева й кущі. Щось велике, несосвітенне підім’яло під себе і їх з Лавріном. Вона й сама все частіше занурювалася у себе, у власні думки, а потім притьма втікала. Ловила промінчики, які посилало сонце. І тішилася ними. Тутешнє життя їй незрозуміле, воно лихе, гірке, але, почувала, в тій гіркоті є свої солодинки.

– Не думай про те, – попросила жалібно. – Я ось… побачила світ іншими очима. Я в батька наче в раю жила. А бачила той рай? Не бачила, не подякувала. Якби те вернулося… тож усі листочки, всі мальви вицілувала б на батьковому дворищі. Не вернеться. Й через те треба жити тим, що посилає Бог. Світ і тут гарний. І сонце, і дерева. Забудь про свій Луг… Ну, не забувай, але прихилися серцем і до тутешнього сонечка.

– Я хотів би – не можу, – зізнався він. У цю мить відчув, що між ним і Киліяною немов повисла якась порожнеча. Й що її не подолати з’єднаними руками і навіть вустами. Чому – не міг одгадати. Дівчина сиділа поруч, і справді міг узяти її за руку, але діткнутися серцем до її серця не міг. Йому мовби щось підказувало, що тут, у неволі, все мало бути інакше. Мали б або плакати в обіймах, або класти разом мости на втечу, або збігатися тільки на куцу любов. А було щось інше. А хіба він не любить її? Любить… «Люблю». Казав це слово про себе, а воно було, як сухі, хоч і дорогі колись, квіти. Він злякався й пробудився від думок. Подивився на гострий, різьблений проти зір профіль Киліяни, обняв. Спробував прошепотіти, як колись, коли вони сиділи на зеленому лужкові біля хати Бруса Дороша: «Пропекла ти мені серце». Ці слова й вирвалися з серця. І він засоромився їх, і виказав ними всю свою любов. А тепер і ці слова не міг промовити, бодай подумки. Щось стояло за плечима, неначе тінь, і він, утікаючи од неї, вернувся до попередньої розмови:

– Й сни мені сняться білі та білі. Сніг скрипить під ногами. Ти пам’ятаєш, як скрипить під ногами сніг? – Лаврін пожував стеблинку трави, зітхнув. – А тут все літо та літо… Мені не сходить з думки Січ. І кошовий. Він був мені ніби батько. Й Марко. Хитрість його з’їла. Поганий збродень! Він повів орду на Січ. Невже вони зруйнували її? Невже козаки не перейняли їх?!

Киліяна здивувалася.

– Хіба ти не знаєш, – сказала, – чого прогнали з палацу султана нашого агу? За погром війська, що йшло на козаків. Знайшли в тім якусь його провину. Яку, достеменно не знаю. А яничари погинули на Січі всі!

То була для Лавріна неймовірна радість. Він аж засміявся, скочив на ноги, схопив чималий уламок граніту і вдарив по скелі. Бліду запону ночі пропалив сніп іскор. М’яким барсячим кроком Лаврін закружляв по галявині. Він давно призвичаївся до темряви, бачив кожен камінчик, кожен кущ.

– Козацтво не погинуло! Отчий край є! І буде довіку, поки світить сонце! Нехай повиздихають вороги, нехай похлинуться власною кров’ю…

Киліяна чомусь злякалася.

– Лавріне, – покликала.

Лаврін довго не міг заспокоїтись. Нарешті ліг біля її ніг. Вона нахилилася над ним. Дивилися просто в очі. Її груди гостро напинали тонку сорочку, рвалися йому назустріч.

І він знову почав хвилюватися. Як і завжди.

Й розвіялися Киліянин страх і тривога. Подумала: її любов, її чари для Лавріна більші й дужчі за все на світі. Вони мають непереможну силу, й доки він у їхньому полоні, доти вона може бути спокійною. І було їй гарно владарювати, й любила за те Лавріна.

– Тоді Марко погинув теж, – сказав Лаврін.

Киліяна відвела його руки, що тягнулися до її колін.

Вона дивувала, що Лавріна так збурила вість про погром турків і татар. Він говорив і говорив, усе хотів розгадати той бій, розпитував її, але вона не знала більше нічого. Та й нащо воно їй! Їм треба думати про своє.

Лаврінів спомин про Марка нагадав їй інше.

– Лаврінку, – пошукала в темряві його руку. – До мене в’язне Харіліс, конюх. Отой циган.

– Зажартовує?

– Яке там зажартовує… Тягне в конюшню.

– Тягне в конюшню! – Перехрест став на коліна. – Я йому провалю каменюкою голову!

– Не чіпай його, – злякалася Киліяна. Вже шкодувала за свої слова. Адже хотіла не стільки поскаржитися, скільки одкинути Лавріна од думок про далеку батьківщину. – Не займеш, Лаврінку?..

– Ну… не займу. Я тільки скажу йому… – Знайшов її губи і вже забув, що скаже Харілісу.

Він перестрів Харіліса у вузькому хіднику між дворів. Сидів на стіні, й коли той ступив на стежку, скочив і став перед ним. Першої миті циган злякався, а тоді на його обличчі закругліла посмішка.

– Бір Аллах![8]– вигукнув він. – Я думав, на мене стрибає барс. – Салям тобі, володарю персиків. – І поклав обидві руки на свою засмальцьовану тюбетейку чи то в жарт, чи вітаючи справді.

– Нема тобі салям, – плутаючи турецькі й українські слова, сказав Лаврін. – Якщо ти… гелійор[9]до Киліяни…

– О, Киліяна!.. – заплющив блудливі очі, прицмокнув язиком циган. Його тугі, м’ясисті щоки блищали. – Рахатлукум. Троянда… – І, побачивши, як нахмурився Перехрест: – Беса[10]. – Й хтиво, хитро та насмішкувато воднораз: – Хіба троянда зів’яне, коли я одщипну собі одну пелюсточку?

Лаврін пружно, аж Харіліс сахнувся й ударився головою об стіну, підніс йому до носа міцний важкий кулак.

– Ось бачиш, який у мене беса!

Циган, спотикаючись, одбіг кілька кроків і зупинився:

– Ти пошкодуєш за цим, кьопек[11]. Знатимеш, як посягати на наложницю правовірного, та ще й аги.

– Юрю![12]– похмуро сказав Лаврін.

– Ти не знаєш, що твоя шия – тонша за волосину. Але це знає кат, – гукнув Харіліс у спину й побіг до хвіртки.

Служба в Марка легка, не клопітна. Накидає який кінь крем’яхів, підбіжиш, заметеш їх у совок, калюжі розітреш мітлою – й знов у свій куток. За такою службою можна жити. Роботи багато тільки в дні парадів. Тоді кіннота валом валить через Північні ворота, гарцює на мощеному вапняковими плитами тісному подвір’ї й прямує до Піщаних воріт. А довкола гасають всілякі беї, санджакбеги, аги й інші татарські старшини. Порозтоптують крем’яхи, доводиться зчищати їх лопатою. Але паради бувають нечасто. В будні ж дні Марко весь день куняє в глухому північному кутку двору за кипарисом, хоч як припікає сонце, а тут – вільгість і прохолода. Правда, якщо виходить хан або приїздить якийсь солтан, за кипарисом сидіти не велено – можуть прийняти за засідника і коли не порішать на місці, то відрубають голову на містку перед ворітьми, й вона булькне в брудну річечку Чурук Су, що стрибає по камінню попід стінами ханського палацу. Тоді треба вийти з тіні й упасти ниць, і ніхто на тебе навіть не гляне. І не підводити голови, поки не стихне гомін та стукіт копит. В інший час розглядав подвір’я скільки хотів. Тут снувало безліч слуг і проходило немало всілякого іншого люду. Не всіх Ногаєць вже й боявся, не перед усіма вклякав на коліна. Більшість з прибулих – прохачі, позивачі, навіть значніші з них не наважувались тут голосно чхнути, а позбиткуватись над ханськими слугами – про таке й гадки не мали.

П’ять разів на день кричав над Марковою головою муедзин з мінарета мечеті, котра стояла з лівого боку двору, – скликав правовірних на молитву. Тоді на якийсь час завмирало все: з облич правовірних спливав клопіт, утихали пристрасті, правовірні падали на коліна в бік кибли й зводили вгору руки. Й ставали чимось схожі між собою – жовтаво‑біле, з довгою пещеною бородою обличчя аги й червоно‑мідне, в зморшках, із брудною мичкою, схожою на жмут пересохлої осінньої трави, – скотаря.

За мечеттю – кладовище ханів та мурз, далі – ще якісь будівлі, в кінці двору – комори, конюшні, льохи. Палац у саду, з правого боку двору – кілька одноповерхових і двоповерхових будівель, переходи, криті тераси, якісь башточки. Найдужче Марків зір вабила Соколина башта, на стіні під нею справді висіли клітки зі вченими соколами й стояли драбини, по яких до тих кліток добиралися сокольничі. З тієї башти крізь густу дерев’яну різьбу ханові жінки дивилися на паради. Тоді грали бубни, гуслі, кімвали й арфи, лунали співи, довкола стояв шарварок, проганяли усіх служників, окрім стременних, конюхів і Марка. Перші дні Маркові ввижалися за горізьбою чиїсь очі, обличчя, вже згодом упевнився, що то просто гра сонячних променів. Може, й приходили в Соколину башту ханові жінки, але коли – він не знав. Вікна гаремних кімнат теж завжди завішані плетеними рогожами. Двічі чи тричі, на великі свята, спускалася в двір старша ханова жінка. Вона сиділа в мушребі – вирізаному з дерева химерному стійлиську з кватиркою, – подавала з кватирки милостиню. Життя плинуло мимо Марка широким потоком – білими кіньми, синіми завивалами в золотих зірках, мальованими скриньками заморських міняйл, а з чорного двору – корзинами інжиру, мигдалю, персиків, од яких у повітрі довго стояв в’язкий солодкуватий запах. Ті запахи, а також тонкі аромати саду – гліциній, бузку, троянд – єдине, чим міг користати з іншими слугами й навіть вельможами палацу. Щоправда, лише тоді, коли вже позмітав усі кізяки й ніхто не в’їздив до двору та не виїздив з двору.

Недалеко від огорожі росло дерево, на якому золотилися дивовижні плоди, либонь, солодкі‑пресолодкі. Марко бачив, як на вкриті блискучими краплями порепи сідали оси й спрагло цмулили сік, тоді в нього набігав повен рот слини, але навіть гниленький плід, що підкочувався до мережаної огорожі і його було легко дістати паличкою, взяти – зась: можна втратити руку, а то й голову.

Коли ж Маркові ні на що було дивитися, мав свою осібну забавку. В кутку між двома стінами висіли дві павутини, вони торкалися нижнім і верхнім краями одна одної. На верхній жив великий сірий павук, на нижній – менший, чорний, швидкий, як блискавка. Марко ловив на осонні муху й пускав у павутиння. Сірий наближався до жертви поволі, часто зупиняючись, чорний кидався спрожогу. Коли Марко пускав муху в верхню павутину, чорний бігав по горішньому краї своєї, навіть спинався на задні лапки, але поласувати чужою здобиччю не зважувався. А сірий, якщо не був голодний, замотував муху в павутину, – здавалося, він сповиває її, – й біг геть. Залишав про запас, на голодний день.

Коли й те обридало, Марко дивився на гори. Високі й порослі лісом, їм немає краю. Він, як піщинка, загубився серед них. Якби ж то загубився, – думав… А як же? Тут його козаки не досягнуть.

Цвіли дивним синьо‑жовтим цвітом великі розлогі кущі, яким не знав назви. Цвіли посеред літа. Тут взагалі багато всіляких див. Одначе вони – чужі дива. Й не цікавили Марка. Він розумів це, як і те, що повільно вмирає. Адже його ніщо не цікавить. Гарцюють на конях беї, і коні, й збруя так і мигтять, колись він не одвів би од них очей. Приїжджають заморські купці, привозять дивовижних звірів, але й вони йому не в подив. Одначе він хоче жити. Це щось у ньому хоче жити. А самому йому байдуже. Аж страшно од такої думки. А якось заглянув у калюжку, яку лишила на замощеному подвір’ї кобила якогось хана, й одхитнувся. Йому здалося, ніби звідти подивився не він сам, а хтось інший. Вразили не тільки вуса та борода. Чоловік, що дивився в прозору воду Чортомлика, мав іншу душу: трохи глузливу, трохи зачіпливу, ну… трохи й хитру, але світлу, він її проглядав до дна, світлу й веселу, вона щиро сміялася, розтікалася вподовж усього степу і літала на виручку товаришам. Вона була чимось схожа на Лаврінову, на Кайданову, на Сіркову. Здебільшого він її не бачив – така була прозора. А ця – темна, в жовтих ковтюхах і чорних звивинах. І він сахнувся в жахові. Але потім знову підвівся душею. Він таки виграв найбільший заклад – життя, якби вчинив тоді інакше, вже б вороння кості порозтягувало по тому острову. А він живе. Он світить над горами сонце, й він його бачить, і вдихає гіркий запах олеандра. Частіше, звісно, вдихає запах кінської сечі. Але й то – запах життя.

За майже піврічну службу Марка тільки раз карали. Либонь, був справний у роботі, а може, зважали й на те, що мав перед ханом неоплачену послугу. Адже привів татар до Січі. Й не його вина, що їх там вигублено. Хан обіцяв йому в зимівнику волю й навіть доброго коня в дарунок. Хто знає, що він повелить вчинити з цим невірним. Може, нагородить, а може, накаже відтяти голову. Мабуть, він просто забув про цього невірного. Селім‑Гірею дуже боялися нагадувати про нього: адже в такий спосіб нагадають про погромисько в Січі. Але ж колись хан спом’яне про те сам. Звичайно, ханова обіцянка волі невірному – що погук орла над упійманим зайцем. Одначе чинити з ним щось за власним розмислом ніхто не наважувався. Пам’ятали також: цей козак самохіть прискакав за ханом. У тій кривавій заметілі, коли б схотів, загубився, як грудка снігу. Ага палацу сказав Ногайцеві, що на осінь, якщо не буде іншого повеління, його пустять у гори пасти вівці або одружать і посадять на винограднику.

Про одруження Марко думати не хотів. Пам’ятав Киліяну, не міг вирвати її з серця. А може, з мислі. Це була, як здавалося йому самому, надто осмислена любов. Навіть смутно вловлював, що народилася вона із заздрості, суперництва. Так, саме з того… Але потім… Ну що б, здавалося, отой лукавий, трохи хитрий погляд на хуторі, призначений, щоб подратувати або й поглузувати. Того погляду забути не міг – дві сині блискавиці з‑під тонких брів і усмішка на губах. «Ось я… Моя любов гаряча й терпка. А кого полюблю – ще сама не знаю». То що ж виходило: через ту посмішку й пішов босими ногами по розкиданих долею якірцях? Що могло бути в світі хисткішого за ту посмішку? Або й оманливішого? Миттєва тінь, синій спалах, кличний блиск зіниць, од яких у нього аж запекло в серці.

Спомин про Киліяну в’язався водне зі спомином про Лавріна. Іноді, згадуючи, почував ніби якесь погамування, якесь злостиве вдоволення, що, однак, відлунювало глумливим докором. Не дісталася Киліяна Лаврінові, нею вони рятувалися, нею занапащалися й занапастилися навічно. На цій думці почував утому, важкий тягар неспокутого гріха. Цей гріх входив у інший, ще більший, од якого, відчував, йому вже не сховатися на землі. Це збагнув давно, там, на схилі Мами‑Сури, біля Січі, осягнув ураз. Мабуть, через те, що думав про це всю дорогу од Драпакового хутора до Січі. Якийсь час він ще плекав намір втекти від ханських сейменів. А потім подумав, що в козачий полон попало трохи татар, вони можуть впізнати його й виказати. Та, мабуть, і Лаврін розповів про його втечу з Ладижина. Ні, ходити по тій землі йому заказано. Він дався сейменам повести себе до коня й поїхав з ними. Зараз на те не шкодував. Тільки іноді з нетрів душі піднімалася гірка, ядуча хвиля й підступала до горла. І думка ширяла на одному місці, як коршак над видолинком. Спогадувався Великий Луг, Січ, воля, веселі весняні грища, перегони на човнах по Чортомлику, гостьові поїздки на Полтавщину та Дон. Був вольним чоловіком, козаком, чистим перед Богом і людьми. Не його вина, що так сталося… А щось йому нашіптувало, щось стукало в серце – таки його вина, від заздрості до Лавріна аж до зради побратимства, – і здригався, жахався содіяного. Навіть боявся звертатися думкою до Бога, просити в нього прощення. Зривався на щирість, панахав душу: «Боже, прости, ти ж бачиш…» І не міг прорватися до Бога. Бог був неначе за стіною, глухий і німий, Марко не міг поговорити з ним, як із живою людиною, бо волів оправдуватися, а не лаятися. І басурманському богові не міг молитися, – просто не бачив його, не вірив у те, що він десь є. І все в його голові тоді перемішувалося, і він хрестився швидко, за звичкою, й мерщій шукав якоїсь роботи. Згадав Лавріна, й чорна лють потекла в серце, а в горлі залоскотав твердий камінчик: «Все через нього, через його любов. Якби не розказував про неї, якби не взяв з собою…» Гнівився на запорожців, що не зуміли оборонити Ладижин, на весь світ. І банітував, і проклинав, і не боявся, що Бог його покарає, був упевнений, що він його тут не дістане.

Одного не помічав: змалів душею, ніби всох, примирився з невільництвом і приниженням. А потім злість сплинула, й щось мовби опустилося йому в грудях, й обважніла голова, обважніли руки, обважніла душа, і він подумав, що Лаврін за свою любов вхопив лиха більше, ніж він сам, мабуть, його уже й на світі немає або веслує десь на галерах до кривавого поту і всі морські бурі чатують на нього. Проте справжнього жалю до Лавріна не почував.

На початку служби на ханському дворі з дна душі піднімалося щось схоже до протесту. Й тоді думав, що, може, колись втече звідси. Потайки пробереться на берег Скарбної, одкопає гроші й помандрує в Польщу або Московщину. Водночас думка про Запорожжя обпалювала мозок страхом. Волів не згадувати його. Воно й справді потроху віддалялося, забувалося. Що ж, так звеліла доля. Він не винуватий. Якщо сказати правду, йому навіть пощастило. Залишився б у Ладижині – упав би трупом. Вже й спомин про нього розвіявся б. При тій згадці Марко починав труситися – він сміявся нервовим нутряним сміхом. А далі затихав і думав: «Це Бог уберіг мене, він бачив щось у мені, якусь правоту, якусь правду. Адже відомо: без волі Божої і волос не впаде на людській голові».

Розкоші палацу, солодке життя за синіми вікнами не дратували його. Не почував і злості до ворогів, та й ворогами ординців уже не почував. А йому таки диявольськи пощастило. Жити на ханському дворі не зовсім погано. А дасть Біг, на осінь одпустять на волю. Християни тут теж не всі невільники. Не всі в сириці, не всі лупають камінь та веслують на галерах. Чимало з них сіють ячмінь, пасуть худобу та доглядають виноградники. Тільки податі платять більші, ніж татари. Марко чекав осені. І часто поглядав на гори, над горами пропливали орли. З півночі гори стояли сірим муром і з півдня теж, але вже чув від інших невільників, що тут є розкішні долини, по яких росте солодкий виноград, визрівають персики, айва та інші дивовижні південні рослини. Долини відгороджені одна від одної скелями, а люди – густими живоплотами, можна й віку звікувати, не знаючи свого найближчого сусіди.

А йому тільки того й треба.

Дата добавления: 2015-06-04