Розділ двадцять восьмий 3 страница

Шанці були доброю тарчею козакам. Одначе вони щодалі більше осувалися, й нарешті татарам вдалося прорватися на лівому краї досередини. Татарські бахмати перескакували рів, басували, вривалися в табір, небавом шанці в тому місці розтовкли зовсім, татари попливли у випір плавом. Там боронилося лише з десяток запорожців, та ще з правого боку на схожому на острівець серед потоків води горбку, що лишився од шанців, манячила одинока постать. То був Кайдан. У довгій, до п’ят, киреї, з насунутою на очі кобкою, закутавши другою киреєю груди й голову, молотив важкою гаківницею майже наосліп по головах, по шаблях, по крупах коней. Був обтиканий стрілами, мов їжак колючками, проте жодна не сягла глибоко тіла.

Сірко, що вже давно побачив потужну татарську налогу, кинувся до земляного городка, та запорожці, котрі стояли на ньому, вже й самі поспішали до місця скрути. Попереду швидко біг Брекало, вимахував шаблею, лице йому було перекошене, він щось кричав, але не розібрати що. Сірко забіг навперейми, помахом шаблі зупинив передніх («Пропадуть, по одному порубають татари»), шикував у стрій. З ним була і вся його друга команда – тридцять січовиків, вони несли караульну і підпомічну службу при кошовому і біля наметів. Козаки стали батовою – трьома лавами, пішли, виставивши вперед списи. Штрикали коней, стріляли з пістолів. І таки потисли, погнали ординців назад. Сірко йшов у першій лаві, в одній руці тримав пістоля, в другій – шаблю. Пістоля – на крайній припадок, рубався шаблею. Вже весь умився потом, вже спітніла й рука, але черен шаблі, обвитий дротом, мовби прикипів до долоні. Крива козацька шабля захищала від ударів зверху, як щит.

– Коней, коней жигайте! – гукав він.

Одурілі од болю, крові та диму, дикі татарські коні харапудилися, гризли одне одного, кидалися наосліп, скидали вершників, татарам було важко в отакій веремії щільно спрямувати удар. Сірко йшов попереду козаків, шабля миготіла над його головою, й миготів червоний шлик шапки: і для козаків, і для татар отаман тепер здавався майже велетнем. Сірко відчував себе неначе в човні над порогами. Під ногами – безодня, а він летить, і душа його легка, й тіло легке – душа звільнилася від оболонки страху, весь він спрямований на одне – досягти мети.

Раптом Сірко відчув, як йому мовби вогнем пропекло ліву ногу. Проте не зупинився – боявся, що зупиняться козаки, а до вилому було зовсім недалеко. Вони тисли татар з усіх боків; збиті в купу, ординці вже не мали змоги рвонутися, розсипатися по табору – втікали. Утікали і всі інші вподовж шанців. Даремно ревли алай‑чауші, періщили тих, що втікали, ремінням по плечах, даремно вимахував білим бунчуком солтан на вороному коні, – татари мчали в степ.

Горіла, несамовито кричала рана, здавалося, ногу рвали довгі зуби; в чобіт цебеніла кров. Коротка стріла в чорнім оперенні провисла, здавалося, її гнула до землі невидима рука. Вона пробила штани, онучу й занизалася в литку. Сірко оглянувся, чи ніхто не дивиться, швидко застромив у землю шаблю, дістав з піховців ножа на срібнім ланцюжку, розрізав чобіт. Рана була не важка, але болюча. Вістря пробило шкіру й м’яз. Ще трохи – й вийшло б навиліт. Зціпивши зуби, штовхав стрілу вперед, аж почервоніло в очах, доки чорне закривавлене вістря не виткнулося з того боку. Тоді вийняв стрілу з рани. Кров зацебеніла дужче, він вийняв із загортка в поясі жмут павутиння, затоптав у рану. Відтак перевзувся, зняв з пояса гаман з кресалом та люлькою, пістольну кобуру – все це висіло з лівого боку, – гаман засунув до кишені, кобуру викинув, важко пішов до шанців. Сумне видовисько одкрилося його очам: скрізь по валу та біля нього лежали порубані та постріляні козаки, вже нікому було носити поранених, вони повзли самі, кривавлячи ковилу і євшан, чулися стогони, прокляття, молитви, погуки на порятунок. Простягав угору руки козак із закривавленим лицем – стріла пронизала обидві щоки, але отаман не зупинився: не мав чим допомогти, та й не було коли. Треба було допильнувати, щоб осавули розставили решту козаків, та подивитися, чи скрізь зарівняли осипи на шанцях. Випори закладали кінським трупом та землею. До отамана підійшов Ніс, спокійний і розважливий, як завжди, тільки зрошене потом чоло та бліді рум’янці на вже немолодому обличчі свідчили, що також побував у бою. Він пораяв перенести на середину шанців хоч одну ручницю з могили: мовляв, козаки на могилі одіб’ються й самі. Сірко наказав учинити так і пішов до городка, звідки його гукали козаки. Поруч Сірка просто з барильця пив воду Охрім Сич, зморщене, наче печене яблуко, обличчя січовика аж пашіло задоволенням, вода збігала по гострій бороді і текла за пазуху. Гострий, порослий поодинокими сивими щетинами борлак Сича кавкав, Сірко й собі потягнувся до барильця, та й опустив руку. Йому махали руками, вигукували його ймення одразу троє запорожців: щось їх розтривожило вельми. Ледве видряпався вгору, ще не перевівши подиху, окинув зором табір. На недосвідчене око то була повна руйнація, майже погром, але отаман одразу побачив, що всі козаки пильнують свого місця, що підпомічники носять з ям у невисокім обриві над Сивашем порох та кулі, й подумав, що відходити за вал гуляй‑городка рано. Крутилася ще якась думка, либонь, про ті ж ручниці, але козаки вибили її криком:

– Батьку, орда, ще орда!

Та звістка була немов раптовий випал гармати. Й скрикнула рана, відгукнулася десь у грудях, під серцем, та він задушив той крик. Подумав з тугою: щось сталося з командами, котрі пішли в Крим, адже не прийшли й досі. Він видивлявся орду, що насувала з правого боку. Її вкривала густа курява, орда йшла купно, прямувала на ханський бунчук, що, звихрений вітром, майорів, як білий рушник. Попереду тріпотіли два ряди зелених прапорців, звиваючись над клубками куряви, погойдуючись то в лівий, то в правий бік. І враз Сірко зірвав з голови шапку, вдарив нею об землю біля ніг.

– Литаврщику, – закричав, – бий «на коня»! То свої. Свої!

Маленький, верткий, довгорукий, схожий на мавпу литаврщик, що сидів під городком, вибив довгий, голосний дріб. Він стрибав довкола литаврів і бив не вгаваючи. До нього по чорному схилу котилася червоноверха, оторочена кабаргою, отаманова шапка, він управно, паличкою, підхопив її, поміняв на голові на свою сукняну з пропаленим верхом. А на могилі протяжно, хрипко подавала гасло труба: вартовий дозорець теж розгледів умовні покиви зелених прапорців.

Зачувши ще один згук сурми, Митрофан Гук глибше увіткнув голову в коліна. Він не розібрав того поклику, сприйняв його як знак до нового бою. До шпитальних наметів, за якими лежав у бур’яні, повзли й повзли поранені, але він їх не бачив і стогонів їхніх не чув, хоч сам‑таки напросився на початку бою в допомогу цилурикам. Зате чув шум битви, він відчував її всім тілом, яке трусилося, немов у пропасниці, Ну нащо, нащо напросився у цей триклятий похід! Чого сподівався від нього? Бахчисарайського золота? Слави? Нехай вона буде тричі проклята. Й нехай буде проклятий гетьман, чий резидент наобіцяв йому золотії гори за правдиві і точно описані перипетії походу та домови і перемови, які вестиме кошовий отаман з донцями та ордами. Вже йому не вийти звідси, вже його тут потнуть злі й хижі ординці. Хоч би якось порятувати життя, хоч би якось віддатися в полон. Він скиглив, неначе побитий пес. І стогнали, ойкали поранені козаки, котрі повзли до наметів. А тоді Гук зарився обличчям у кермек, заткнув пальцями вуха і лежав мертвий, хоч ще й живий, на порепаній, чорній, гнилій землі.

По довгій, пофарбованій хною бороді Селім‑Гірея скочувалися краплі поту. Закований у сталь, хан задихався од спекоти. Сталева кольчуга в’їдалася кільцями в тіло, а позолочений, з куфічними написами шолом стискав голову каральним обручем. Він зняв шолома, сухий вітер лизнув солоні краплі поту на лискучому тім’ї, затріпотів зжужманою мичкою чуприни. Ханові здалося, що його приємно залоскотали. Але йому не вдалося довго втішатися перепочинком. Відав: треба не дати козакам очуняти, треба наступати на них раз по раз. Сам хан валу не приступав, але перед кожним наскоком об’їжджав орду, вигукував до аскерів збадьорливі слова. То велике щастя воїнові – знати, що разом з ним у бою великий хан великої орди й престолу. Немало їх випило сьогодні чашу смерті, їхні душі вже розповідають у раю братам про нову битву з невірними, але хан знає, що паском перемоги підв’язуватися рано. Та й хто відає, кого погинуло більше – гяурів чи правовірних. Не він їхню землю, а вони його попрали копитами своїх коней. Сховавшись у Чуфут Кале, хан одразу ж розіслав гінців по горах і долах, три солтани роз’їхались у три кінці й привели йому п’ятдесят тисяч війська. Ось вони, його хоробрі карачеї, вже потомлені в січі, стемнілі од поту, але сповнені відваги, й ненависті, й готовності битися за віру до кінця. А кому її забракло, тому чауші ввіллють ремінними курбачами, закупленими в Стамбулі.

Хан подивився на козачий табір, і гнів заклекотів йому вовчим клекотом у грудях. Мало що козаки побили його взимі біля Січі, вони осмілилися прийти в землю його батьків і навіть вдертися в серце ханства. Але тепер він не випустить їх. Дурні гяури самі принесли голови, аби правовірні повідрубували їх і понадівали на кілля загорож бахчисарайських вулиць. То буде чудесне видовисько. Про те розповідатимуть у Стамбулі, й Едірне, й по інших країнах. А семиголового дракона, Сірка, він наказав захопити живим. Урус‑шайтан осмілився махати шаблею в землі правовірних – йому рубатимуть правицю по кусниках; він пив воду з колодязів правовірних – йому заллють горлянку розпеченим залізом; він дивився на Карадаг – йому повивертають очі буравами. Тих мук, котрі приготував Селім‑Гірей, ще не зазнав жоден гяур.

Хан надів на голову шолом, вставив ноги в стремена. Бунчуковий з бунчуком уже рушив до війська, коли до Селім‑Гірея підскакав маленький, пикатий, ніби він тримав щось за щоками, бей племені седжют на височенному бахматі, на скаку стрибнув з коня, не випускаючи повода, припав до ханського стремена й швидко вказав:

– Нехай твоє серце, великий хане, наповниться радістю. Нам на поміч йде військо правовірних. То, мабуть, паша Седі‑ага з ордою.

– Хай прославиться на віки переможне ханове ім’я! – молодо закричав перекопський мурза на радощах за військо, яке йшло в поміч, і за те, що тепер вони пустять його поперед себе, – йому менше доведеться важити власною головою.

– Хай застогнуть земля і небо! – вигукнув калга‑солтан. – Смерть гяурам! – І витер рукавом солоні краплі зі стемнілого од утоми, хижого обличчя.

Хан торкнув правим коліном коня, той слухняно широкою, розмашистою риссю пішов ліворуч, огинаючи тісне стовписько війська. Добігши до лівого краю, зупинився, ледве вершник ворухнув поводами. Селім‑Гірей дивився в степ. Там справді вставала курява. Хан підняв угору руку з двома розчепіреними в боки пальцями. Двоє сейменів з почту виїхали з‑за його спини.

– Скажіть азі, – мовив, – нехай стане на лівому крилі.

Сеймени попустили поводи, помчали назустріч війську.

– Сонце світу мого, великий хане, – наблизився, до ханського стремена, засвітив білками вузьких очей бей племені аркан, – Аллах провіщає перемогу.

Бей підніс угору довгого пальця з брудним, приламаним нігтем, і хан підвів голову. Високо в небі ширяли два орли. Вони плавали великими колами, потроху даленіючи в бік Сиваша. Їх уже бачило все військо, переможний гук котився над ордою. По обличчю бея розпливалася солодка усмішка, й без того широкий, із запеченою в кутиках слиною, його рот розтягнувся до самих вух – бей перший вказав на вісників перемоги і сподівався на винагороду. Та в цю мить хан перевів погляд у степ і побачив, що послані ним сеймени мчать назад. «Але ж, – подумав, – вони ще не встигли доїхати до війська Седі‑аги». І враз гостра чорна думка прошила йому мозок. Напруженим зором, несамохіть натягнувши поводи, від чого кінь затанцював передніми ногами, але з місця не зійшов, вдивлявся в підняті над головами значки та постаті вершників. Значки були їхні, ординські. А вершники… Досвідченим оком степового воїна хан розпізнав, що то не ординці. Татари, в котрих стремена підтягнуті високо, мають чіпку, що її називають вовчою, верхову поставу, а ці сидять у сідлах прямо.

– Це козаки! – гукнув нуреддин‑солтан, що напружено, до гарячої сльози вдивлявся в степ. Ханові на мить мов розкололося щось у голові. Одначе опанував себе, викинув убік праву руку:

– Війську – списами сюди!

Заграли сурми. Срібний тривожний згук ударив по конях і людях, орда загаласувала, розгортаючись до бою. Хан квапив, махав нагайкою, сурми вже подавали інший поклик – рушати: треба було розігнати орду для зустрічного удару. В них за спинами тремтів інший згук – гугнявий, протяжний – козацьких труб, проте ординці його вже не чули.

Татарські коні брали з копита. Лава була туга, ліве крило обганяло праве, сонце світило вершникам в очі, сліпило їх. Свист, стукіт копит, шаблі ріжуть повітря, воно, сухе, рве груди, там хрипить, руків’я шаблі береться потом, поза спиною йде холодок, в горлі скипається злість, а в серці запалала тривога. Хан не ховався в гущу лави, мчав попереду. Просто на нього летів вершник на білому коні, і в нього, і в коня були ощирені роти, обличчя вершника витяглося, з рота вилітав нечутний крик. Дві лави вдарили одна в одну, неначе дві хвилі, й закрутилися шалені кручії, завирували потоки, заструменіли увсібіч потічки. Лава ханського воїнства була потужніша, вона почала тиснути козачу кінну лаву, ось‑ось мала перекинути її, та в цю мить на татар налетіла ззаду третя лава, й бій знову завирував на місці.

Ґвалтований дужими кінськими копитами, двигтів і стогнав степ. Бахкали постріли, свистіли стріли, мелькали келепи й клювала, дзвенів булат. Шаблі миготіли в повітрі, рубаючи на січку сонячне проміння. Іржали коні, волали поранені, вибиті з сідел на землю, на люту й страшну погибель од кінських копит, в скаженій ярості вони підтинали знизу коням сухожилля й розпорювали ятаганами животи. Коні падали, давили вершників, червона піна юшила білий ковил.

Хан опинився в гущі січі. Оточений кільцем сейменів‑велетнів, намагався пробитися до лівого крила, вирватися з бою. Над його головою тріпотів білий бунчук, виказував козакам хана, збадьорював ординців. Козаки рвалися до бунчука, падали під шаблями сейменів. Перед самими ханськими грудьми свиснула необачно пущена кимось із татар стріла, ковзнула по кінській шиї, залишивши на ній кривавий слід. Звіздочолий, золотистої масті румак звинувся. Селім‑Гірей ледве вгамував його. Ханом тіпав страх: ще жодного разу, одколи став на чолі орди, йому не припадало крутитися в такій січі. Одначе в грудях тремтіло й інше почуття – солоної лютості, певності свого місця: поки карачеї бачать ханський бунчук, вони рубатимуться до останнього подиху. Бунчук ніби виростав з його серця.

Січа стояла страшна, кров і піт збігали в траву, іржали коні, звивалися дибки, орали копитами цілину, там, де вони басували, де завихрювався бій, земля була переорана до чорного. Дзвеніла, скиглила криця, тріщав одяг, ревіли в запалі, в передсмертних хрипах горлянки, піт застилав очі, і вже негаразд бачили, кого тяти; озвірілі од болю, люті й страху, рубалися наосліп. За кілька кроків від хана на землі стояв вибитий з сідла молодий, тонковусий татарин, він дико роззирався і вже не володів собою, бо раптом упав на землю й затулив голову руками. Його розтоптали копита.

Меншало воїнів, ширшало поле бою – він розповзався в усі боки. Один по одному падали сеймени. Гинули мовчки, неначе були німі. І враз скрикнув високий, із золотим значком на шапці сеймен, білий бунчук похилився і впав на землю. Козак у синій, з червоною стьожкою біля коміра сорочці перерубав ратище разом з рукою сеймена, аж хряпнула кістка. Спритно, кішкою, сковзнув він з сідла, ухопив бунчук за блискучу золоту грушу, проте на коня вискочити не встиг – упав, пронизаний списом у шию. Але бунчук з його руки встиг ухопити інший запорожець, двоє сейменів кинулися за ним й згинули в гущі бою. На мить хана полишила відвага. Одначе її не втратив ага племені аркан. Він скочив на землю, щосили рубонув шаблею по ріпиці хвоста сірого в яблуках коня. Білий розкішний хвіст упав на землю. Здичавіла од болю тварина звинулася на задніх ногах, але ага вже встиг відскочити вбік. Із запаленої, прокушеної губи татарина текла кров. Очі горіли ярістю і відданістю ханові та прапорові пророка. Він згріб хвоста, схопив держално, обірваним з шиї шовковим шнурком прив’язував до нього криваво‑білу волосінь. Йому допомагав один із сейменів, тримаючи в поводі коня, – вже не для себе, для аги. Ага вставив ногу в зубцювате стремено, скочив на коня, підняв над головою бунчук. Червоний струмок збігав по держалну, по руках аги, який загубив руду лисячу шапку, й червоні краплі зрошували виголену до блиску голову. Він крутив нею на всі боки, закликаючи до звитяги, витягувався вгору, неначе збирався злетіти. Радісне «алла» скинулося довкола, татари знову спробували налягти козаків. Але та налога була геть квола. Важко пробивалися вони до бунчука, й було їх мало. Вони стратили воєнну фантазію й віру в щасливу фортуну. Селім‑Гірей бачив це. Він далі не пильнував бою, правував конем у бік гір. Вирватися у чистий степ, а там його коня не дожене й вітер!

На той час січа одкотилася трохи назад, ближче до Сиваша, й перед ним миготіли тільки окремі вершники. То здебільшого були татари, що втікали. Подекуди за кимось із них гнався козак. Десь тонко сурмив у жалібну сурму кінь. Інший, світло‑рудий румак, спинався на передні ноги й не міг зіп’ястися, в нього був розпоротий живіт, і з кривавої піни виглядали кишки. Хан об’їхав коня, що конав, його власний кінь злякано заіржав, і те іржання побігло по тілу хана, глухою луною одбилося в грудях. Він ударив коня тупим кінцем шаблі по темному від поту боці й пустив учвал. Вітер свистів йому у вухах, хан зігнувся в сідлі, лівою рукою правував, а правою, зовсім не по‑вояцьки, тримався за луку сідла. Він стратив силу й боявся впасти.

Тепер за ним бігло тільки двоє сейменів. Зненацька під одним спіткнувся кінь, крутнувся ліворуч і одразу ж осів на задні ноги. Та хан уже не оглядався й не бачив, що сталося з тим його охоронцем. Бив коня обухом шаблі, й арабаш, не звичний до того, скажено гриз вудила й летів, як птиця. Біла піна падала йому з рота й осідала на пожухлих травах. Над степом високо‑високо в небі ширяли два орли.

…Сироватка одразу побачив, що то не прості татари, й помчав їм навперейми. Надто значний був перший – у блискучому шоломі, на рудому, що одливав золотом, ара‑баші. Він би, мабуть, перебіг їм дорогу, проте татарин у шоломі погнав прямо, а другий, у сукняній шапці з пером, повернув і поскакав назустріч Мокієві. Сироватка сам не знав, що його кинуло в погоню. Скрута, що знову відстав, звичайний порух – гнатися за тим, що втікає? Мабуть, останнє. Але одразу ж побачив: здобич не по силі. Татарин був велетенської статури, молодий, мабуть, з навченого війська, при добрім риштунку й на доброму коні. А Мокіїв Савур важко йойокав селезінкою. Сироватка теж притомився від довгої дороги, риштунок його – стара, тонша в одному місці (хоч би не перебилася!) шабля, ґнотовий мушкет (з нього й не стрельнеш без розсішка), ще й теліпалися ззаду при сідлі сакви та дзеленькав мідний казанок – його таки доп’яв. Одначе уникати бою не випадало, як і втікати, та й куди б утік на бідному Савурові!

Проте на нього тепер була й найбільша надія. Сироватка видобув шаблю – пряму (не любив кривих шабель, здавалися йому не замашними), повів плечем, розслабляючись, збираючись із силою до змаги.

Вони летіли чистим притихлим степом назустріч один одному, важкий, сповнений люті й рішучості татарин на гнідому коні й маленький, дрібний у кості, але спокійний, певний себе Сироватка на охлялім мишастім Савурі, у якого змокріла не тільки шия, а й кінчики великих, у червоних прожилках вух, які висіли, наче в зайця.

Хан уже не оглядався й не бачив, що сталося з тим його охоронцем. Бив коня обухом шаблі, й арабаш, не звичний до того, скажено гриз вудила й летів, як птиця. Над степом високо‑високо в небі ширяли два орли.

Татарин тримав шаблю за плечима, сидів високо («Як пес на стозі», – ковзнув думкою Мокій), готувався випростатись і перетяти Сироватку разом з конем. Мокій знав, що не витримає того першого скаженого удару. Лишалося сажнів десять, коли Сироватка тріпнув Савура лівою рукою по холці. Він сам ледве встиг упертися правою ногою в стремено, так круто шарпонувся в правий бік кінь. Татарин звівся в стременах: він збагнув маневр, очевидячки, сподівався досягти супротивника, потягнувся тілом і шаблею в правий бік – не досяг, ще й сам трохи не вилетів з сідла. Савур повернувся спритно, як пес. Сироватка ледве не запопав татарина ззаду. Сеймен крутнув коня в лівий бік, устиг відбити Мокієву шаблю. Був чорний, пласколиций, крутив білками очей і стискував зуби. В підбрів’ї у нього чорніли тіні злості, на губах запеклася кривава смага. Татарин свердлив запаленими буравчиками очей, він закусив нижню губу, і його великі, неначе ікла, зуби біліли. По крилах носа татарина збігав піт.

Сироватка зібгався весь у грудочку, притис до коня ноги, штовхнув його підборами, і Савур уже ліз до його бахмата, вкривав крийма, так, що татарину довелося відхилитися, щоб замахнутись. Й замах тепер у нього був не дужий, Мокій відбив удар, хоч і відчув, як затрудило руку. Хекнувши з натуги, Сироватка заніс шаблю й собі, мацнув очима татаринову шию – сеймен прикрився. Мокій перевів погляд на його праве плече, мовби шукаючи, куди потяти. Вловивши ту нерішучість, татарин крутнув білками очей, замахнувся знову, а Сироватка в одну мить повернув шаблю й, спрямувавши її супротивнику вістрям у груди, підтримуючи лівою рукою за обушок, усім тілом подався вперед, не забувши торкнути острогами Савура. Той аж підпірнув під гнідого бахмата, злився з ним. Сеймен устиг опустити руку, але вдарив тільки руків’ям шаблі Сироватку по голові. Червоні іскри сплахнули козакові в очу, він випустив шаблю й вхопився за гриву коня. Проте чуття бою жило в ньому й далі, упав на сідло й похиливсь у правий бік – на той припадок, якщо татарин черконе вдруге. Одначе татарин вдарити не міг. В його грудях стриміла Сироватчина шабля, він лежав на землі, залитий кров’ю, а гнідий бахмат мчав степом у той бік, де манячила постать другого втікача. Мокій нагнувся, вийняв закривавлену шаблю. В мертвих очах татарина все ще летів сухий, живий туман. Сироватка подивував сам собі, що потяв такого дужого ворога. Розпалений боєм, потерпаючи, що гнідий бахмат утікає, Мокій погнав навздогін, але, проскакавши гонів з двоє, натягнув повіддя. Збагнув, що йому не наздогнати гнідого бахмата й то більше вершника в блискучому шоломі на рудому коні. Було видно: той кінь – ціле багатство, але вже не його. Мокій витер об ріденьку кінську гриву шаблю, сховав її в піхви й повернув назад. Зяпав ротом, неначе загнана коршаком степова чайка. Гойдався в сідлі, наче п’яний, земля і небо злилися перед ним в одну велетенську сіру пляму. Останній бій випив з нього рештки сили.

Запорожці перейшли Сиваш успак у тому самому місці, в якому перехопилися на кримський бік. Йшли через Каланчак, до Кочкар і Чорної долини. Везли чималу здобич, вели сім тисяч визволених християн, гнали полоном кілька аг, беїв, а серед них найзнатнішого та найбагатшого після хана мурзу – Батиршу‑Мансурова. Валка розтяглася на кілька верст. У боки розлетілися козацькі загони – шарпали татарські таши, одбивали худобу й табуни коней.

Стояла нестерпна спека. Сонце пекло немилосердно, небо пашіло жаром, хмари ходили на обрії білими кораблями, гуркотіли громами й пливли за море в турецьку сторону. Мабуть, бог правовірних мав на той час більшу силу. Степ лежав, немов укритий сірою татарською буркою. Він був мертвий а чи сонний, і навіть табуни диких коней та сайгаків не будили його. Вони зринали, мов маревні, й розтавали в травах. Трава – й та здавалася гарячою. Кінські копита вилякували з неї коників, вони розліталися зусібіч рудими бризками, скрекотіли шорстко, неприємно – здавалося, хтось черкає склянкою по залізу. Невідступно їхали в далекій далині, обіч валки, дивовижні велетні на сивих конях, тільки коні ступали не по землі, а брели по воді. Люди тяглися в той бік очима, хоч знали, що то – омана. Степ хворів спекотою, безводдям, марив дощами та синіми ріками. Валка йшла важко, волокла за собою хвіст сірої кушпели, позначила шлях витовченими бур’янами, покинутим, чорним од поту, порваним шматтям, кінськими кізяками, ввіткнутими в землю поламаними списами та палицями – знаки для партій, що відстали.

Обличчя козаків побуріли від сонця, шкіра злазила. Обшарпалися, обносилися, везли у кульбаках військову здобич, але з того одягу нічого для себе підібрати не могли. Йшли коні під в’юками, махали головами, одганяючи оводів, що тучею стяли над валкою. Коні виморилися і похудли, животи їм попідтягувало, шерсть позбивалася в ковтюхи. А сонце кипіло в небі, а сонце шмалило немилосердно, козаки поглядали на нього причмеленими очима. Ось на розпечене коло напливла одинока хмарка, руда, благенька, як стара ряднина, вона й розповзлася, наче ряднина. Сірко доторкнувся до мідної луки й одсмикнув руку – пропекло вогнем.

Визволені з полону брели окремо, на деякій відстані, щоб не ковтати пилюку й не годувати своєю кров’ю ґедзів та мух, які роїлися біля коней. До півдня притомилися навіть ті, що зранку бігли й пустували, мов діти, кого радісне відчуття волі несло в рідний край, наче на крилах.

Праворуч, у в’язкому мареві, йшли захоплені в Криму табуни.

Вертаючись од бічного під’їзду, Сірко вирішив під’їхати до валки, наздоганяв її ззаду, з боку сонця. Бачив, що чимало з недавніх бранців несуть клунки, хотів порадити оддати їх козакам у тороки. А декого, подумав, можна посадовити й на коні, – але це вже після привалу, – захоплені в татар табуни пішли попереду. Він їхав, поклавши кунтуш на холку коневі, звісивши ноги в один бік. Навіть спека не могла випалити радості з його душі, щось молоде, давнє пульсувало в ній, отак би звівся на весь зріст у сідлі й закричав, щоб степ здригнув і затремтіли вороги в усіх його краях. Отак би розкинув руки й обійняв би всіх недавніх бранців, притиснув до грудей чи сам притиснувся до них. Козаки пролили в останньому бою багато крові, але пролили не марно – вона шугає волею в жилах он тих людей. Як то зараз світяться їхні душі!

Він сам думав про полон не раз і не двічі. Ну, для нього полон – смерть у катівницьких мурах. Але й для інших козаків немає в світі нічого страшнішого, як попасти в ясир. Простого козака хто викупить? Його чекають галери або чорні діри анатолійських рудень. Трохи збоку од гурту втомленою, але сягнистою ходою йшла висока білява дівчина, либонь, литвинка, поруч неї, ведучи за повід коня, ступав молодий запорожець у збитій на потилицю шапці. Уподобав козак дівчину, соромився товариства (раз по раз оглядався), але й далі вився біля неї, щось говорив, говорив і усміхався. І в поміч йому були сонце, степ, минулий бій і страх та радість, що обійнялися у серці дівчини.

Слідом за ними брели літній дядько і таранкуватий парубійко, обоє в татарських волохатих шапках, несли удвох на палиці вузол; дядько почісував брудною п’ятірнею неголену щоку, кидав з‑під руки парубійкові якісь слова, а той крутився, нервово зиркав назад. Може, лишилися в нього в басурманскій стороні брат чи сестра, або й кохана дівчина. Бо не рвався він душею до рідного краю. А може, то тільки здалося отаманові?

Сірко навіть почував ніби трохи гординю, що привели з кошем до волі одразу стільки людей. Прикипів очима до натовпу, намагаючись дихнути разом з ними тією волею, порадіти їхньою радістю. Але що довше приглядався, то меншала його радість, натомість у душу напливала тривога. Спершу подумав, що троє визволених зупинилися випадково, волочаться позаду, бо притомилися. Але ж з вигляду не хворі. Вони тихо розмовляли, зиркали в його бік. І він уловив у тих поглядах щось нишкове, злодійкувате, нерадісне.

Сірко відчув себе так, мовби в душу кинули жменю снігу. Не довіряючи собі, чомусь гнівлячись на себе, побіг очима далі й помітив, як разом оглянулись чоловік і жінка, що несли вдвох на палиці клунка. Може, вони оглянулися просто так, знічев’я? І туга в їхніх очах теж привиділася йому? А отой майже відверто ворожий позирк – від утоми, а може, з болю…

Й почував, що то не так. Він ніколи не обманювався людськими очима, й оглядаються вони на Крим не знічев’я. Й не всім треба його воля. Рабство – воно іноді теж солодке! Куплений зрадою Бог дорожчий, ніж той, з яким народився. Милішими стають і чужі слова, й одіж, і звичаї.

Тоді для чого ж навчають тих слів матері? Для чого вони є на світі? Для чого бережуть звичаї батьки? Для того, щоб діти обміняли їх у чужому краї, як розмінюють на жменю мідяків золотий гріш?! Чужі звичаї можуть бути й гарними, але ж вони – чужі. Тільки потурнаки міняють своє, батьківське, на чужинське. Так можна поміняти все. Але ж тоді збідніє світ. Це якби барвистий квітник засіяти тільки одним квітом. Поміняти звичаї, вітцівщину – це поміняти матір. Народила мати дитя, виспівала йому всі пісні, а в тих піснях – піт і кров дідів і прадідів, а тепер цей чоловік проміняв рідну пісню на чужинську, вицідив з свого серця кров дідів і прадідів та налив чужої! У чужому краї тепліше сонце, у чужому краї солодші плоди. Але чим завинив перед тобою, потурначе, рідний край, що ти цураєшся його? Край, як і долю, не вибирають, вони – од Бога.

Огрітий ізнагла нагаєм, кінь завертівся, мов помрачений. А далі рвонувся й, стелячись низько, полетів за козацькою партією.

Дата добавления: 2015-06-04