Розділ тридцять третій

II

I

В Туреччині та й на брамі кам’яній

Там сиділи два братчики молодії.

Один сперся на поруча, задумався,

Дрібненькими сльозоньками оплакався.

Другий його до сердечка притуляє:

«Ой стій же ти, милий брате, не журися,

Яка красна Туреччина – подивися!»

«Добре ж тобі, милий брате, говорити,

Коли мені в Туреччині тяжко жити,

В Туреччині нема Бога ані віри,

В Туреччині самі турки, всі безвіри».

Лаврінові снилися чорно‑білі птахи, вони стояли на краю гнізда й махали крильми. Птахи вчилися літати. Тільки чомусь були поприковувані ланцюгами. Він мучився, йому стискало груди, й розумів, що птахи не навчаться літати ніколи й що тут просто щось не так, й тоді ланцюги розпалися, а бусли замахали крильми легко та радісно. Це були молоді птахи, вони готувалися у свій перший політ.

Він хотів упіймати першу мить їхнього лету, певно ж, то була найщасливіша мить їхнього життя, він стільки разів прагнув побачити її – й жодного разу це йому не вдавалося. Лелечата махали крильми на краю гнізда сьогодні, й завтра, й позавтра, а потім одного ранку він прокидався й чув пронизливий, не такий, як завше, клекіт. Виходив надвір – бачив порожнє гніздо, а молоді лелеки вже ходили ген на лузі, старі кружеляли вгорі й радісно та тривожно клекотіли. То були їхні птахи – його й отаманові. Сірко прилаштував на гребені куреня колесо од гармати, Лаврін допомагав йому. Лелеки добудовували гніздо щороку, воно росло й росло і вже було Лаврінові по пояс. Кожної весни вони з отаманом виглядали їх з вирію. Коли, траплялося, першими прилітали сусідські лелеки, а гніздо на їхньому курені стояло порожнє, Сірко ходив посмутнілий і все мовби до чогось прислухався.

Але таке бувало рідко. Їхні прилітали перші. Вони легко одбивали налоги своїх дітей, і ті летіли селитися на луг. Там теж чимало буслячих гнізд.

Траплялося, що затишне, трохи перехняблене в один бік гніздо впадало в око з височини й чужим лелекам, котрі рано полишили теплі заморські краї. Небавом поверталися з вирію справжні хазяї й починали одбирати в займанців свою оселю. Лелечі битви Лаврінові доводилося спостерігати часто. Не раз вони бували жорстокі, якось, те йому запам’яталося надовго, побачив над собою лелеку, що саме летів од гнізда, – з грудей птаха цебеніла кров. Лелека хотів сісти на осокір, але вже не зміг, завис між вітами.

Лелечі бійки Лаврін бачив, а от першої миті польоту так і не вдалося вловити. Мабуть, то велика таїна, вона не любить одкриватися людям. Не відкрилася вона Лаврінові й цього разу. Щось його пробудило од сну, а що – не знав. Ще дихав запахом плавнів, ще стояло в очах чорно‑біле видиво, але кам’яниця стисла його міцно, й воно враз затьмарилося, а далі розвіялося зовсім. Доля помаяла перед ним крильми, подратувала волею й вернула назад у довгу кам’яну яму з шорсткими, аж колючими, стінами й маленьким душником угорі. В той душник, либонь, не проліз би й кіт, а він ще перехрещений двома металевими прутами. Відчуття волі й чогось важкого переплелися – Лаврінові аж паморочилось у голові.

Він лежав на сухій перетертій підстилці з морської трави у ближньому від дверей кутку. В протилежному кутку сидів прикований ланцюгом за шию та ногу інший в’язень. Був сивий, як старий лунь, худий і мовчазний, як смерть. Або, може, зовсім не мав язика; Лаврін кілька разів намагався заговорити до нього, той не обзивався. Тінь, а не людина, здавалося, він зовсім не ворушиться. За півтори доби жодного разу не брязнув ланцюгом. А якось же він їв? Вчора ввечері їм обом принесли осклизлої і смердючої юшки – чорби, потім наглядач, грек, забрав порожні миски. Мабуть, за довге сидіння притерлись до людського тіла кільця ланцюга, а в людини стерлися звички, пам’ять, уміння говорити.

Лавріна мучила думка: за що сидить кайданник? Чому його не забрали на галери, на якусь іншу роботу, чому не вбили? Хто він? Якби знав, може, одгадав би й свою долю? Але той мовчав.

Лаврін сидів у задушливому підземеллі від учорашнього ранку. Їх з Киліяною схопили в саду на зорі. Киліяна спала, поклавши голову на сніпок прив’ялої трави, він дрімав біля неї, прихилившись до теплого каміння. Того вечора Лаврін думав, що їм треба поміняти сховок. Одначе, мабуть, те не допомогло б. Харіліс все одно вистежив би їх. Шкода, що злегковажив погрозою ницого цигана. Харіліс підбурив на базарі турків і привів у сад аги. Обшарпаних дервішів, залитих салом торговців рибою й овочами, голих до пояса носильників у шкіряних капелюхах, брудних погоничів мулів у стоптаних до голої підошви чариках, вирячкуватих, з пергаментними обличчями куріїв гидотного зілля зі схованими під одяг ножами. Вони прийшли помститися за поглум невірного над правовірним, ще раз потвердити шаріат[21], а заразом обпатрати сад аги, випотрошити комори. Вони хапали все, що траплялося під руку; все їстівне пожирали, неїстівне ховали під брудний одяг. Сам ага не вийшов з покоїв, він, мабуть, злякався натовпу дужче за Перехреста.

Лаврін обороняв Киліяну, скільки сили. Їх обох забили б на смерть, якби не прийшла варта. Вартівничі загородили їх списами й перевели сюди, до фортеці Залізний Камінь. Його вкинули в підземелля, що вчинили з Киліяною – не знав. Думка про неї не давала спокою. Адже ж на те, щоб покарали тільки його, не міг сподіватися. В турків вина на жінці більша, ніж на чоловікові. Й від того, що не може нічим допомогти Киліяні, що мовби спричинився до лиха і їй, Лавріна охоплював відчай. Про те, що чекає його – скарають лютою смертю чи прикують навічно до стіни, як оцього чоловіка, – майже не думав. Один раз він уже поховав себе, і якщо в ньому щось ожило на якийсь час – то тільки любов, а думка й далі лишалася в неволі, й не було їй просвітку. Коли б тільки чимось допомогти Киліяні, якось порятувати її. Шкода, що тоді, коли їх вели, йому нічого не спало на думку: треба було намовити Киліяну, щоб сказала, буцім він силою, примусом затягнув її в сад або обпоїв якимсь зіллям… Мабуть, у те не повірили б. А може, й повірили, прийняли виправдання такої гарної дівчини, щоб оддати її якомусь пастухові. Він аж стенувся од тої думки. Ліпше нехай погинуть обоє.

Лаврін зручніше вмостився під стіною, підтягнув коліна, вперся в них ліктями, схилив на руки голову. Знову задрімав. Не спав, бо пам’ятав, де він є, але й бачив якесь видиво, а може, то було не видиво, а спомин. Йому привиділася стара хата на белебні, над хатою гілляста груша і в’яз.

Більше дерев біля хати не було. Сінешні двері не відчинялися, й мати підстругала сінешню долівку лопатою. В лівому кутку сіней, за дверима, на куцій жердочці сиділо три курки. Одна жовта і дві зозулясті. А з горища дивився вниз рудий лобатий кіт. Він чомусь завжди сидів там, під вінком цибулі, й дивився вниз. Оце вся їхня худоба. Бо ж пан забрав увесь дідівський статок, а їх запровадив у чужу хату.

А в хаті – ткацький верстат, скриня, яка правила їм за стіл, а вночі ще й матері за ліжко, жердка, а на ній кілька лахманин, судник. На суднику – полумисок і кілька черепків. З них вони їли. Верстат займав майже всю хату. Мати була чудова ткаля, ткала дорогі плахти і килими для панського двору, пояси і рушники, але не змогла виткати собі долю. Про лиху долю вона часто співала. Батька Лаврін не знав зовсім, мати про нього нічого не розповідала. На вулиці його називали байстрюком. Він утікав до хати. Там од ранку до ночі стукотіла ляда і бігав по туго натягнених нитках маленький дерев’яний човник. На лаві теж лежали нитки. Мати не дозволяла навіть доторкнутися до них. То були тонкі, дорогі нитки. Від них, од тонкого ткання, мати й осліпла.

Лихі спомини. Убоге життя. І все ж навіть вони обливали йому теплом серце. Зелена груша, три курки, кіт – усе те було його, і маленький ставочок на вигоні перед хатою, а на ньому гуси. Вони – не їхні, але й його. Бо вони – дитинство.

Киліяна каже, що не треба таку мізерію й згадувати. Що тут і хати кращі, і плоди солодші, й птахи красивіші. Фазани й павичі! А для нього найкрасивіші ті – гуси на ставку й лелеки на курені. Киліяна каже, що за тим нічого шкодувати. Як таки нічого?!

Він давно пробудився од дрімоти, сидів і розмірковував. Хіба можна одтрутити від серця все своє тільки через те, що тут кращі будівлі, зеленіші дерева і барвистіші птахи. Але ж десь є ще барвистіші й плоди солодші – звідкілясь їх возять на базар, він бачив сам, навіть куштував. Для них найкращі ці, для нього – жовті пахучі грушки, які рясно капотіли на зелений моріг перед хатою. Їм до серця тонкі, тягучі пісні, а йому – інші: широкі, голосні, в які влився степ, повноводі ріки; й швидкі, веселі, як заметілі або вихор навесні. Він забув сказати про пісні Киліяні. Скаже обов’язково… Якщо йому ще випаде хоч побачити її. Він знав: йому лишилося одне – думати про Киліяну і про своє минуле життя. Щоправда, не міг і про нього назбирати багато думок. Що він звершив у ньому? Власне, нічого. Обороняв Ладижин. Тобто обороняв вітчизну. Отже, хоч щось, та звершив і перед вітчизною, перед товариством боргів не має.

Може помирати з чистим серцем. Якби вороги схопили тільки його. Сам він мовби звільнився від усього суєтного, і в душі в нього – тиша. Там біліють сніги.

Ні, не тиша. Що вони зробили з Киліяною?

Нараз Лаврін почув, як у кутку дзвякнуло залізо. Він поглянув туди й побачив, як кайданник підвівся. Лаврін не бачив його очей, їх забирав морок, а тільки постать – брудно‑сіру, тонку, наструнену, насторожену. А по хвилі згори долинув інший згук: приглушений тупіт, скрегіт заліза. Відмикали двері. Що то не доглядач з їжею, Лаврін здогадався з постаті кайданника. Либонь, той сидів тут давно й вивчив ходу та побрязк доглядача. Й справді, проскрипіли холодними завісами двері, на підлогу поруч Лавріна впала світла пляма, – здавалося, хтось кинув згори білу шматину, – й долинув густий, трохи іржавий голос, що чомусь нагадував скрип дверей:

– Невірний, підійди сюди.

Те могло стосуватися тільки Лавріна, адже другий в’язень був прикований. Лаврін підвівся й приступив до сходів.

– Піднімися вище, – наказав той самий голос.

Лаврін ступив на три сходинки й зупинився, його засліпило світло, хоч то не було світло сонця, ясного дня, а тільки високого фортечного міжстіння, він запам’ятав його, коли йшов сюди. Пам’ятав і сходинки – вісім, на четвертій од низу зараз стояв, а на другій од верху – турок чи, може, й не турок, а той чоловік, що кликав його. А ще Лаврін бачив жовті, із загнутими вгору носками чоботи й поли синього, в золотому шитві внизу каптана. Зверху стояв ще хтось.

Той і заговорив перший. Промовляв швидко, ляскотів словами, здавалося, рвав їх, як ремінне мотуззя, з огидою кидав униз. Перехрест, хоч дещо вже розумів по‑турецьки, втямив тільки кілька слів: «гяур оглу» – гяурове поріддя, та «аллахю екбер» – великий Аллах, повторене кілька разів.

Тоді обізвався той, що стояв нижче, – товмач.

– Ти, невірний, народився під золотою зорею, – сказав він. – Милості сиплються на тебе золотим піском, один шайтан відає за що. Великий візир дарує тобі життя. Тобі й твоїй дівці. І то не вся благодійність великого візира. Ти будеш спати з нею. Не в бур’яні, де вас налапали, – товмач проскрипів сміхом, – а на сіннику чи й перині. Вона стане твоєю дружиною. Гарну матимеш жінку. Я щойно розмовляв з нею. Вуста – як корали, перса – як гранати. Будеш раювати на тих персах. Ви станете добрими правовірними й молитиметесь Аллаху та дякуватимете великому візиру за його доброту та щедрість.

Товмач говорив ніби й зрозуміло, однак Лаврін не міг до кінця збагнути його слів. Кому це щастя й хто молитиметься Аллаху? Хто стане мужем і жоною? Й чого хочуть од нього ці люди? Вони прийшли насміхатися? Бо цей ось скрипить сміхом, а той щось гиркає згори. Він добре чув «поріддя гяурів», а товмач плете якісь коші.

Лаврін підвів голову. Йому ворухнулася в серці злість, може, ще й від того, що доводиться стояти внизу й отак принизливо задирати голову.

– Ти даремно смієшся, товмачу, – кинув суворо. – Й даремно кажеш мені не те, що сказав паша.

Товмач засміявся знову.

– Ага Орхан каже, що коли б його воля, він би наказав одрубати тобі голову й викинути її собакам. Одначе він приніс веління великого візира. За яким ти одружишся з тією дівчиною. Й будете вдвох молитися Аллахові.

Лаврін уловив приязнь у голосі товмача. А вже відтак повірив його словам. Щемка хвиля залила йому душу. Вона аж струснула його гарячим дрожем, в горлі зрадливо залоскотало, біля очей затепліли сльози. Чи то басурманська неволя так розгартувала душу, чи й раніше була м’яка, він не відав того. Щось у ній сколихнулося, потекло гарячою приязню до людей, які показали до нього таке милосердя. Не знані йому, на помостах високих, до яких не міг дотягнутись навіть думкою, вони пам’ятали про нього, дарували йому волю й любов. Либонь, не все те, що казали про басурманів, правда. Високі люди їхнього краю мають великі серця та чисті душі…

Та враз щось холодне, тверде пройшло крізь ті думки. І радість упала, як падає підтята на льоту птаха. «Бісмілла»[22]. Тільки тепер Лаврін осягнув все. Йому здавалося, в голові щось перевертається, там кремсає гострий і холодний ніж. Такого не виділося і в найжахливіших снах. Думав про все, а про те, що від нього зажадають запродати свій край, віру, – жодного разу. Може, через те, що був простим козаком, а чував – такого поганини домагаються від людей вельможних. Його ж ніхто ніде не знав, він нічого не мав, опріч рук та ніг, опріч молодої сили, на яку ласились турки і яку мусив їм оддавати й оддавав. Тим, меншим туркам, було досить вичавленої з нього сили. А ці хотіли взяти в нього таке, на одну думку про що в нього хололо в душі.

– Але ж, товмачу, ми християни, – мовив приголомшено, і його голос глухо одбився в підземеллі.

– Дурний ти, чоловіче, як таврський віслюк. Думаєш, твоєму Богові веселіше бачити твою смерть, ніж турецькому твоє щастя? Я теж не турок, а от прийняв шаріат. І бачиш, мій бог не покарав мене. Живу в щасті й радості, яких зроду не знав на своїй землі. Повір мені, тут ясніше небо й щедріший бог.

– Я козак, запорожець…

– Та хто б ти там не був, – уже сердився товмач. – Відаєш, куди веде тебе твій язик? То будуть страшні тортури. Викинь з голови дурниці. Бачиш, он світить сонце. Поспішай…

Справді, ага вже збагнув, що Лаврін відмовляється, й наказував товмачеві вийти з кам’яниці. Він, либонь, зрадів тому, бо реготав і те й знай повторював:

– Вай кьопек! Вай кьопек![23]

І враз Лаврінові щось розпросталося в грудях, він відчув себе вільно й певно. Він знав, що тому не бувати, що ніякою найстрашнішою мукою не запродасть широкий степ, зелені луки, Дніпро, товариство, сивого отамана, котрий навчав його правди, любові та ненависті. Не раз бачив, як незворушний і звитяжний отаман крадькома витирав сльози од щирої кобзаревої пісні про витоптане копитами ворожих коней поле й порубані діти. Лаврін і сам зазнав того потопту. За ці півроку по його душі прочовгало стільки підошов, стільки на неї впало злих слів, зневажливих поглядів, презирства, як тільки вона й витримала. Тут усе кричало: я турок, я правовірний, людина, а ти й твої одноплемінці за морем – собаки, невірні, товчи їх, вбивай, ріж. Той крик обступив його з усіх боків, сповнив іншої, нової любові до рідного краю й ненависті до ворогів. Тільки тут, серед цих гарячих скель, дурманних чужих запахів, зрозумів до кінця, що таке рідна земля й рідний народ. Чому гинуть за них у лютих битвах козаки, чому край рідного поля стільки літ стоїть його добрий і сумирний дядько Мокій Сироватка. Йому аж запекло в грудях, і сповнилося гордощами серце за простого козака – Мокія Сироватку. Тієї миті він побачив його зовсім по‑іншому, не нужденним чоловіком, не сіромахою, а гордим мужем, звитяжцем, який тримає на своїх плечах усе Дике Поле, і Великий Луг, і Січ, і всю Україну. Таким і справді був його дядько. Тепер знав доконечно: всі чорні сили світу не змусять його відцуратися батьківщини.

– Він сам собака, – сказав Лаврін, – й пусті твої слова, товмачу. Псарські вони, а не людські…

– Мовчи, нещасний, – зашипів товмач. – Схаменися. Ти занапащаєш не тільки себе. Та красива дівчина стала на згоді одразу. Й просила мене сказати, що любов – Боже провістя, за неї Бог прощає все.

Те було страшніше за смерть. Лаврін відчув, як гойднувся під ногами східець і попливла кудись довга кам’яниця. В грудях щось обірвалося, там стояли глухе ридання й невимовний біль. На мить йому стало шкода й себе, до розпачу шкода: доля поклала йому на душу не тільки своє, а й Киліянине життя. Він знав, що не похитнеться у своїй правді, однак те не полегшувало мук. Думка гарячково плуталася в якихось хащах, шукаючи порятунку Киліяні, й скрізь натикалася на камінний мур. Гарячий вогник, що було спалахнув у грудях у першу мить, коли почув товмачеві слова, погас, він погасив його сам і не шкодував за тим. Карався тільки Киліяниним горем, її життям і любов’ю. А світ стояв як двоє вікон: чорне й біле, – мусив вибрати чорне? За ці два дні в темній кам’яниці він передумав усе, привів у злагоду з душею, з Богом всі помисли, всі жадання, всі надії. Надії поховав доконечно, сподівання – теж, він думав тільки про те, як померти з гідністю, по‑козацьки. Боявся звікувати життя в підземній кам’яниці, стати таким же білим і німим, як і кайданник, але примирився й з тим. Майнула думка, що його й до кайданника посадили, аби дужче налякати, аби зламати волю. Душа прагнула молитви, але молитва губилася в хаосі думок, мирське чіплялося за боже, воно переважало – допоки живе, допоки страждає.

Тупала нагорі нога в жовтім сап’яновім чоботі, ага гнівно кликав товмача, й той, пригнувшись, проскрипів йому востаннє:

– Ну, кажи?!

– Не можу я, – важко видихнув Лаврін. Світ помертвів йому в очах. – Не можу!

– Нещасний! – закричав товмач. – Ти занапастив себе і її. Я хотів тобі добра, кяфіре!

Лаврін не почув, як зачинилися двері. Тільки щезло з‑перед очей світло й він знову опинився в липкій, задушливій темряві. Сидів на приступці сходів, зронивши на руки голову, на мить його полишили думки й сила – все. Відтак повільно приходив до тями. Спогадував розмову, й біль шматував серце. А десь у глибині свідомості жило інше почуття: своєї правоти, а ще – зловтіхи. Вперше подумав про візира як про живу людину. Великий візир хотів купити його душу. Для чого це йому? Либонь, щоб погоїти свою власну. Мабуть, хоче хоч чимось примоцулити болячку по згубній для власного війська налозі на Січ, хоче в такий спосіб зловтішитися, возвеличитись над козаками. Звичайно, він, Лаврін, для тих державців ніщо, комашка, але їм важать власні невдачі, вони дратуються з того й хочуть хоч трохи помастити синці. Лаврін знав – з його душі цілющої мири не вичавлять для себе й краплі. Він став навколішки й гаряче молився. Спочатку йому заважали молитися очі Киліяни, вони проступали з темряви, кликали його, але поволі віддаленіли, він уже бачив не Киліяну, а Божу Матір – в образі, який назавжди запам’ятався з ікони в січовій церкві. Божа Мати дивилася скорботно й співчутливо.

Для нього Божа Мати була ще й просто матір’ю – іншої матері не пам’ятав.

Ясного, погожого ранку стара, скрипуча галера з чорними вітрилами повезла радника дивану агу Сулеймана Кегая на острів Родос у вічне вигнання.

Того ж ранку сторожа вивела з кам’яниці Лавріна Перехреста. Тут же, біля в’язниці, йому одягли на шию дерев’яне кружало – колодку – й зв’язали руки, хоч стерегло бранця восьмеро аскерів з алебардами на плечах. Його повели до фортечних воріт, де низенький турок з підрізаною бородою, у чорній одежі тримав у поводі віслюка, на якому сиділа Киліяна. Вона була одягнута у біле вбрання, мовби закутана в саван, її обличчя прикривала намітка, така прозора, що Лаврін бачив кожну рисочку, кожен порух брів і спалах очей дівчини. Лаврінові перехопило подих, серце закричало з радості й болю, він аж зупинився, й один аскер вдарив його кулаком межи плечі та вилаявся брутально. По обидва боки віслюка, на якому сиділа Киліяна, теж стояло по двоє аскерів, вони щось гукали до цих, котрі вели Перехреста, й ті, штовхаючи його держаками алебард, притьма погнали під арку воріт. Низенький турок у чорному потягнув слідом віслюка. За ворітьми на них чекав розбурханий натовп. Турки обпали призначених на страту з усіх боків, і аскерам довелося одбиватися алебардами. Доходив до середини рамазан – місяць суворого посту, коли правовірному цілісінький день не можна ні їсти, ні пити, ні курити кальян, ні подивитися на жінку, – голод і спрага катували турків, перепалювали кров на злість. Вони знали, що кьопек‑невірний не хоче прийняти їхньої високої віри, готові були роздерти його і дівчину на шматки. Стояв сморід, задуха робила людей ще лютішими.

Найдужче шаленіли дервіші – стрибали, завивали, реготали Лаврінові в обличчя, один – бритоголовий, з обліпленими струп’ям губами – видобув з‑під лахміття ножа й намагався вштрикнути ним Перехреста, а коли аскер одіпхнув його, почав штрикати себе. По худих, голих ребрах заструменіла кров, натовп п’янів од неї й лютився ще дужче. Знову через гяура лилася кров правовірного!

Турки ще й того лютували, що стояла суша, якої не знали впродовж багатьох років. Обміліла Мариця, втекла вода з озерець, висохли фонтани. Небо висіло жовтогаряче й жарке, немов було викуване з бронзи.

Лаврін ішов крізь цей каламутний вир спокійно, його не лякала дика ярість, навпаки, в ній знаходив опертя своїй правді. Турки юртувалися, бо відчували своє безсилля, вони скажено ненавиділи його, весь український люд, і було б неприпустимим гріхом схилитися перед ними, просити в них милосердя. Одна думка рвала серце – занапастив Киліяну. Але ні – не занапастив, занапастити – то продати, підкоритися, розтоптати те, чим жив одмалечку. Правда, Киліяна виросла в затишному гніздечку, вона не знала, що то таке Великий Луг, Дніпро, Козацький Степ. Але то не його провина. Зараз він думав про рідний край невідступно, й сльози котилися по душі. То були сльози любові та вірності йому. Сливе тому майже не чув, що чинилося довкола. Й зовсім не бачив плюгавого турка в коштовному камзолі й синьому тюрбані, котрий намагався перечепити його горіховою палицею, й дервіша з ножем, й одноокого діда, що плювався з безпечної відстані. Він дивився поверх натовпу, туди, де над дахами та баштами пливло сонце. О цій порі воно було не жарке, а м’яке, тепле, як там, на далекій Україні. Палахкотіло в його променях червоне юдине дерево, дрібно мерехтіло листям. По червоному черепичному дахові нижчого будинку, що прилягав до жовтої глухої стіни будинку кількаповерхового, скрадався до зграйки голубів з каменюкою в руці замурзаний хлопчак. Сиві, білі, чорно‑білі птахи не помічали небезпеки, туркотіли на карнизі. Скраю ходив білий турман з чорною шиєю, він розпустив крила, черкав ними по карнизу. І враз Лаврінові пригадалися інші птахи, тільки більші, вони снилися йому цієї, останньої, ночі, й, може, тому, що то був останній світлий сон, останній спомин про рідний край, про волю, Лаврін, на мить забувши про все на світі, стулив губи й свиснув. Він свиснув так голосно, що спіткнувся стражник поруч і злякано похитнувся увесь натовп. А голуби спурхнули в небо білою зграйкою, шугнули понад дахами. Й щось біле затріпотіло в Лавріна на душі.

Хлопчак здивовано оглянувся, підбіг на край даху й пожбурив каменюкою в Лавріна. Проте влучив не в нього, а в аскера, той закричав, і хлопець дременув, аж під ногами заторохтіла черепиця.

Вони перейшли довгий міст, і їм навперейми вибігло троє вершників у жовтих шкіряних плащах. Вони погнали просто в натовп, збили назад коні над самою Лавріновою головою, й немолодий рябий чауш вихопив з шовкової торбинки скручений у сувій папір. Але він не читав його, а тільки помахав над головою, прокричав щось, а вже знайомий Лаврінові товмач зашварготів, продираючись скрипучим голосом через гомін натовпу:

– Милість великого візира безмежна, як простори океану. Він дарує вам, невірні, життя, волю, шаріат, турецьке підданство, дім і виноградник над Тунджею. Ставши правовірними, ви житимете в ньому, допоки Аллах не покличе вас до себе. Або погинете зараз страшною смертю.

Не чекаючи відповіді, всі троє повернули коні і поскакали праворуч понад рікою.

В ту мить страшно, відчайдушно закричала Киліяна:

– Вони не хочуть нашої смерті, Лавріночку! Вони просять нас, Лавріночку, любий, станьмо турками. Хіба то не однаково, ким жити на землі!

Той голос пронизав Лавріна наскрізь, козак чув, як струменить з серця кров, і молив Бога, аби воно розірвалося чи зупинилося. Лаврін не відчував страху смерті. Про неї думав не раз, до неї готувався увесь цей час, а на одну думку про те, що може виміняти життя ціною зради, хололо серце. Воно обпікалося болем тільки тоді, коли думав про Киліяну. Але то теж був присуд долі, її веління – іншого виходу на цім світі не мав. Проклятий візир знав, як облити отрутою останні їхні кроки на землі. О, якби він міг урятувати її. Ціною будь‑яких мук, будь‑яких страждань. Він готовий віддати себе за них. Одначе саме її стражданнями, її розпачем вони хочуть зламати його, хочуть зробити запроданцем. Але ним він не стане. Зборовши страх, що почував зараз перед Киліяною, обернувся й подивився їй у очі. Милі, кохані очі, котрих прагнув більше всього на землі. Але навіть їм не міг віддати того, що заповіли діди й батьки, що вдихнула в його груди рідна земля.

– Ми українці, Киліяно… Християни.

Киліяна мимовільним напруженням звільнила зв’язані рушником руки, здерла з обличчя прозорий серпанок.

– Я хочу жити! – закричала вона. – Не однімай у мене і в себе сонце.

– Це чуже сонце, – глухо відповів Лаврін.

– Воно одне! – гукала вона, знайшовши у власних словах якусь істину. – І любов одна.

– Але батьківщина теж лише одна, – важко підвів голову Лаврін.

Далі їхні голоси поглинув лемент юрби. Зненацька Лаврін відчув тонкий щем під правим ребром, – велетенський, із зарослими, як у ведмедя, грудьми турок таки досягнув його довгою блискучою швайкою, – й біль у голові – удари падали на нього з усіх боків. Били кулаками, камінням, палицями, вони б забили його на смерть, коли б один з аскерів не загукав, що то буде кяфіру легка смерть. Юрба відринула, аскери мерщій погнали його далі. Тепер дорога стелилася понад річкою, то відбігала од неї, то підбігала до самої води. В одному місці той самий, велетенського зросту, дервіш хотів підняти на березі камінь, послизнувся і впав у спінену воду. Він ураз опинився на глибокому, і його ледве витягли.

Тепер юрба бігла до місця страти, й галас трохи вщух, але для Лавріна те було ще гірше: тепер до нього долинав кожен Киліянин поклик, кожен схлип. Вона квилила, ридала, просила зглянутися над її красою, молодістю, над тим, що вона – сирота.

Лаврін, коли ті слова сягнули його свідомості, вперше подумав холодно й сливе жорстоко, що те, либонь, на краще: нікому буде побиватись і страждати. Він сам сирота, є в нього в світі дядько Мокій Сироватка, котрий був мовби батьком, є кошовий отаман, але вони б не осудили його вчинку. Їхніми іменами, їхньою правдою йшов на муки.

Страшно було Лаврінові слухати Киліянине ридання, страшно ставало слів, котрі, мабуть, виплакувало її серце: про клятву на хуторі її батька, про ласкаві слова, які шепотів нещодавно в саду аги під присягою місяцеві, про те, як їм було гарно під тим місяцем. У нього затерпла душа, й він несамохіть прискорив ходу. Хоч і йти було нелегко. Важка, замочена напередодні у воді, погризена шашелем колодка гнула його шию вниз. Хлюпотіли на стертих до крові ногах збучавілі постоли з волової шкіри. Дорога була брукована, стара, нерівна, камені в ній повипадали, і він раз по раз спотикався. Невимовна туга сповила Лаврінове серце. До чорного болю в очах йому було шкода Киліяни, шкода й себе, і шкода покидати цей білий світ. Бо хоч і не килимами він стелився йому під ноги, а типчаками й ковилами, але ж стелився й тюльпанами, і вишневим цвітом, і калиною з Киліяниної руки. У світі є двоє людей, які його люблять, і хоч Киліяна проклинає той світ і ту калину, так то з відчаю, вона любить його, і любить його інший чоловік, який зараз далеко‑далеко, але який неначе й поряд. Без нього він, може, й не переніс би тортур на цій дорозі. Щось ніби обірвалося в Лавріновій душі, але саме думка про кошового додала сили, адже знав: сам отаман вчинив би тільки так. Вони там споминають його… І Сірко, й дядько Мокій. Й ще, може, довго виглядатимуть з полудня, аж поки… І обірвав думку, як нитку на основі, бо знову почало наливатися жалем серце.

Поминули кладовище з невисокими надгробками‑стовпчиками, сераль, вийшли за міську стіну. Тут річка клекотіла в тісній ущелині, а далі розливалася чималим плесом, по тому скелі знову поволі стискали її, синя, срібляста стрічка губилася за їх громаддям. Перед Лавріном лежав широкий камінний майдан, з того боку жовтіли якісь споруди. Мабуть, то теж був сераль, там зупинялися на ніч ті, хто не встиг за дня в’їхати в місто. Лаврін не знав, що замислили над ним турки, збагнув усе тільки тоді, коли оглянувся назад. Побачив, що туди дивилися всі. Просто в червоно‑чорну полуплену стіну було вмуровано ряд великих залізних гаків, трохи далі, над самою водою, чорніла шибениця. Під нею стояв кудум – плаский барабан на ніжках – і сидів на маленькому ослінчику турок з паличками.

Сотник аскерів – юзбаші – важко, як гіркі горіхи, розламуючи українські слова, мішаючи їх з турецькими, запитав Лавріна, чи той не передумав. Лаврін похитав головою і сказав коротко й твердо:

– Йок.[24]

І сам ступив до стіни. Ступав по землі останні кроки. Щезнуть сліди розбитих постолів у білій порохні, і щезне все. Його надії, його болі, його кохання до Киліяни – ніякові усмішки, несміливі доторки, шал плоті південної ночі. З того шалу не буде нічого. Його ніяковість, його любов ніхто не продовжить. Його тривоги і надії не переллються в інше серце.

І однак щось залишиться по ньому. Залишаться інші усмішки, інша любов – до широкого степу, до високих могил, до предківських заповітів. Він увесь у тому, він щезне – вони житимуть вічно. Заради цього він і мусить твердо ступити останні кроки.

Лаврін ступав і думав серцем, у ньому й далі жили почуття волі, Великий Луг і вся рідна земля.

Знову залементував натовп і заволала Киліяна. Її обличчя стало бліде, як віск, здавалося, з неї живої витекла кров, губи посиніли, й на них запеклася піна.

– Будь ти проклятий родом і плем’ям своїм! – гукала вона. – Хай буде проклята година, коли зустрілася з тобою. Щоб громи розвалили твоє Запорожжя, щоб чума поїла всіх козаків!

А далі знову затужила й заголосила тонко, по‑жіночому, тіпалася в лихоманці, поки не впала на землю. Вона вже не чула, як загуркотів кудум, – ізійшла з пам’яті. Й не бачила, як четверо катів у жовтих сорочках та зелених ковпаках притьма – поспішали вправитися до спекоти – поволокли Лавріна, як здирали з нього сорочку, як підняли й нахромили одразу на два гаки, вмуровані в сіру похмуру стіну. Стіну Мовчання. Одначе Лаврін, котрому завішений кривавим запиналом світ згас, а потім засвітився знову, бачив усе. Як зв’язали Киліяні рушником руки та ноги, як віднесли її в довгий чорний човен і четверо турків одіпхнулися од берега. Пропливши трохи, двоє вперлися жердинами в дно, тримали човен на місці, а двоє інших позакачували рукави, просунули ще одну жердину під вузли, підняли жердину за кінці й занурили у воду. Потримавши якийсь час, вийняли дівчину й поклали в човен. Потому припливли до берега, винесли й поклали Киліяну біля Лаврінових ніг.

Крізь палюче жарево, яке горіло в голові, виливалося вогнем через очі, Лаврін востаннє побачив її тонке, вигостреним підборіддям угору обличчя і всю її, закутану в біле, дорогу й кохану. Він простив їй слова, які кричала в непам’яті. Останньою, що лишилася в серці, силою молився Богові за її душу, щоб він прийняв її в райські сади, щоб дарував їй мимовільні, спричинені мукою, прокляття.

Собі не просив нічого.

За нього молилися Великий Луг, вся Україна. Біль скував його тіло, а думка й далі боролася, й боролося серце, й сповненим зневаги та ненависті поглядом він подивився на ворогів. Йому востаннє різонули зіниці гарячі червоні промені чужого сонця, останнім зусиллям одвернувся від нього й подивився в рідну сторону. Вже по тому голова впала на груди.

Дата добавления: 2015-06-04