Розділ VII 3 страница

– Ох, чує моє серце – туди гусарія вдарить… – пробурмотів Павлюк собі під ніс.

Бій кипів. Злагоджені залпи козацьких батав вихоплювали з ворожих лав цілі десятки жовнірів, які, немов достиглий колос під серпом жниваря, валилися на политу першою кров'ю землю. Передні ряди коронного війська якоїсь миті навіть почали подаватися назад, чим і скористалися запорожці – деякі з них одразу ж взялися за підготовку до вилазки за межі вагенбургу. Втрималися від неї, здається, не так завдяки командам старшини, як побоюючись шквалу вогню власних батав.

Але й поляки не мовчали. Швидко оговталися вони від першого удару вогнепальної зброї, і ось вже подала грізний свій голос ворожа армата. Десять громів гримнули один за одним, посилаючи козакам десять раз по десять смертей у снопах гарячої картечі, важких чавунних ядрах і щедро затовчених порохом дутих стрільнах.[73]І одразу ж почули козаки на власній шкірі перевагу Потоцького в арматі. Але не здригнулися досвідчені воїни – кожен умів дивитися в очі смерті, стояти серед вогняних смерчів і не піддаватися страху. Натомість козацькі батави посилили мушкетний вогонь. Стріляючи залпами «через одного» у строю і швидко караколюючи, вони домоглися такої швидкострільності, яка цілком компенсувала перевагу польської армати. Вдарили ще й дві гармати козацького ар'єргарду, але внаслідок занадто низького прицілу кулі зорали поле, не долетівши добрих півсотні кроків до ворожого стану.

– Ох ти, мурло туподушне! – не втримався від лютого вигуку Павлюк. – Перевішаю за таку роботу, їй‑бо перевішаю!

Однак уже за мить помилку своїх колег виправили пушкарі авангарду – одна за одною, заховалися у хмарах диму і здійнятої влученнями ядер землі, дві ворожі гармати. Армата козацьких флангів продовжувала громити вози польського периметра. Помітивши це, Потоцький теж наказав перевести приціл гармат на вози козацького вагенбургу, тож скоро від передньої лінії рухомої фортеці запорожців полетіли тріски та уламки, подекуди перемішуючись з частинами розірваних на шматки людських тіл. Стогін здійнявся над козацькими рядами, але ті, кого оминула зла доля, продовжували штовхати вперед свої важкі вози. Йшли спокійно, примружившись і напружуючи м'язи на руках і ногах. Із запаленими люльками в зубах, з глузливими словами на вустах. Зі словами, від яких закипала кров у жилах польського лицарства і які не могли заглушити навіть постріли гармат. Плече до плеча ступали вони. Впирались похмурими поглядами в ряди гусар, драгун і ландскнехтів, час від часу перекривали гуркіт вогнепальної зброї могутніми криками «Слава!», схожі на стародавніх скандинавських берсерків[74]у бойовій лихоманці й у цьому нестримному русі назустріч реву оскаженілого металу.

Вогонь з обох сторін посилювався.

– Добре, дітки, добре! – у голосі Павлюка, який слідкував за битвою з відстані близько півмилі, читалося надлюдське напруження. Він сам не помічав, що «дітки», «соколики ясні» і «побратими дорогі» перетворювалися у «мурло туподушне» та «вішальників гаспидських» і навпаки, по кілька разів за хвилину, в залежності від вдалого або невдалого маневру батави, влучного залпу або втрати рівняння в лінії рухомого периметра. Втім, емоції гетьмана не позначались на правильності прийнятих ним рішень. Джури гетьманського почту не встигали повертатися, доносячи полковникам і запорізьким курінним розпорядження гетьмана.

– Чорти забирай! Не чекали такого вітання, пане Потоцький, не чекали!.. Джуро! – ніхто не відповів, і Павлюк нарешті помітив, що залишився сам на пагорбі, відіславши з дорученнями навіть хорунжого та бунчужного. І цієї миті щаслива посмішка освітила чоло запорізького гетьмана. – А що ж, пора і мені кістки козацькі розім'яти, слави пошукати та братчикам приклад показати! Нехай Потоцький з відстані далекоглядною трубою керує, моє місце поряд з козаками! Но, Вороний! Уперед, конику‑братику, неси панів‑ляхів червоним пивом пригощати!

І Павло Бут з насолодою підставив обличчя вітру, який доносив до нього сморід згарищ і запах баталії, стиснув у руці руків'я гострої шаблі й поринув у круговерть бою, прямуючи на чоло комонних полків, котрі очікували своєї години. А з лівого флангу вже бігли до козацького табору угорські піхотинці з алебардами напереваги, маючи наказ коронного польного гетьмана розірвати козацький табір за будь‑яку ціну, щоб дати можливість діяти важко озброєним хоругвам кінноти.

Помітив це славний полковник Скидан і дав наказ перенести мушкетний вогонь своїх батав на ворожу піхоту. Легкоозброєні ландскнехти безладними купами бігли серед шквалу гарячого свинцю і без рахунку валилися від злагоджених залпів. До угорців приєдналися кілька сотень реєстрових козаків, вірних Ілляшу Караїмовичу, – вони вибрали для себе іудину долю і тепер мусіли приймати смерть від руки вчорашніх братів по зброї.

Коли Павлюк під'їхав до Скидана, він побачив лише біль у очах вірного полковника і гіркоту в його голосі:

– Гірко, батьку! Гірко… чому ми такі дурні? Коли ж навчимося жити, як повинні жити брати?! Подивися! – Скидан указав лезом оголеної шаблі в поле, серед якого помирали угорці та українці, приносячи себе в жертву короні, котра вважала їх гідними лише на роль гарматного м'яса. – Masta est![75]Потоцький посилає їх, немов баранів до різника. Угри, ті хоч за золото гинуть, вони найманці і виконують свою криваву обітницю… Чому ж підняли супроти нас зброю народжені козацькими матерями? Вони їли з нами з одного казана, батьку! Ділили один кожух на двох… А тепер ладні зубами вчепитися, немов скажені пси! Чому, батьку?!

І блискавки сипались з очей Скидана. Не міг він зрозуміти такої лютої зради. Та й, напевне, ніхто б не зумів. Міцна рука гетьмана лягла на плече побратима.

– Собаці – собача смерть, Петре… Зроби так, щоб ні одного не оминули шаблі і кулі, тоді я, можливо, дам відповідь на твоє запитання!

І Павлюк погнав коня далі, туди, де польська артилерія посилила вогонь до максимуму і почала здіймати траєкторії гарматних ядер, намагаючись досягнути комонних сотень, вишикуваних для відбиття удару гусарських хоругв і рейтарських рот.

Нерви Богуна напружилися, мов сталеві струни, коли він стискав рукою ратище списа й до болю в очах вдивлявся перед собою, не маючи можливості роздивитися те, що діялося біля возів. Хмари порохового диму від мушкетів піхоти, змішані з димом пострілів польської армати і палаючих Кумейок, заважали йому, як і решті комонних, роздивитись те, що діялось попереду. Але, судячи з криків та дзвону шабель, ворожа піхота вже докотилась до передніх возів. Запеклий бій точився на возах і перед ними. Угорці спільно з козаками Караїмовича намагались розтягти вози Павлюкового табору, щоб дати дорогу всередину стану гусарським хоругвам і рейтарським ротам. Раптом перед козаками з'явився Кизим, якого гетьман призначив командувати кіннотою, до якої пристали тимошівці і ще решта охочекомонних запорожців.

– Деривухо! – гаркнув він до Омелька, який очолював сотню, майже цілком сформовану з козаків Тимошівського куреня.

– Тут, батьку! – озвався Омелько.

– Пилипко! – знову позвав Кизим.

– Слухаю! – наперед виїхав ще один сотник із запорожців.

– Беріть, панове, своїх соколів і мерщій за мною. Спробуємо відсікти піхоту ударом з флангу.

Двічі повторювати не довелось. Досвідчені запорожці швидко залишили стрій і погнали коней за Кизимом, що летів попереду на білому огирі з яскраво‑червоним шлейфом киреї, яка, немов полум'я, майоріла позаду.

Скориставшись димом, швидко розтягли вози в тилу табору, і ось дві сотні швидких комонників виїхали в поле. Блискавично вистроїлись лавами. Одразу ж за їхніми спинами вози з гуркотом зайняли свої місця.

– З Богом, дітки! За козацьку славу! – здійнявся над гуркотом бою голос Кизима, і хоробрий полковник першим кинувся туди, де знахабніла від пасивності козаків угорська піхота трощила вози.

І полетіли. Богун відчув у грудях добре знайоме почуття передбойового напруження і стиснув коня острогами. Слухняна тварина зірвалась на чвал. Краєм ока бачив Нечая, Савку. Трохи подалі викреслювали блискучі кола крицею шабель Васько Зоря, Кіндрат Макогін і довгов'язий Базіка. Гнали коней, націливши вперед списи, решта тимошівців. З гучним посвистом та криком, з гуркотом кованих копит і брязкотом заліза вдарили у фланг атакуючим порядкам ворожої піхоти.

Іван зходу вибив з рук переляканого ландскнехта алебарду, якою той намагався захиститись, і замахнувшись вдруге, рубонув, цілячи у незахищену шию вояка. Навіть не подивився, як покотилась голова з виряченими очима, як бризнула кров з розсічених артерій, і безголове тіло незграбно завалилось набік. Попереду очікувала робота. За мить Богунова шабля сікла направо і наліво серед самої гущі ворожої піхоти. Не відставали й інші. Використовуючи перевагу раптового нападу, козаки вчинили різню – протягом двох хвилин на закривавлені трупи перетворились добрі півтори сотні відбірної піхоти капітана Бігановського. З табору почали вискакувати запорожці, які до цього були біля возів. Найманці Бігановського й козаки Караїмовича опинились у сталевих лещатах. Помітивши це, обидва вищезазначені пани погнали коней до табору Потоцького… А Богун, перетворившись від бойової гарячки і вигляду крові на диявола, сік ворогів, не почуваючи втоми. Не встигав навіть протирати руків'я шаблі, що стало зовсім слизьким від крові й ризикувало вилетіти з рук. Час від часу чув чистий і гучний голос Кизима:

– Так їх, дітки, рубай! Коли! Дивись, щоб жодний не утік, не скоштувавши нашого пива!

Поряд хтось охнув, і Богун побачив, що Кіндрат Макогін вхопився за бік, прострілений кулею, одночасно вчепившись другою рукою за рогатину, якою здоровенний угорець намагався стягнути його з кульбаки. Не гаючись, Іван вихопив пістоля і розрядив його в груди жовніру. Той впав, мов підкошений. Макогін висмикнув зі стегна рихву рогатини і посміхнувся Іванові.

– Дякую, хлопче, – встиг лишень сказати і впав грудьми на кінську шию. Іван вихопив повід з ослаблої руки й потягнув коня до возів. За хвилину міцні козацькі руки понесли пораненого, передаючи одні одним, вглиб табору. Богун повернувся в гущавину бою. Ще мить, і залишки розбитої піхоти побігли. Назустріч їм вже летіли дві хоругви драгунів. Кизим спішно перестроював козаків, щоб зустріти нову небезпеку обличчям. Тривожна сурма співала, скликаючи тих, хто надмірно захопився переслідуванням безталанних угорців. До Кизима підскочив гетьманський джура.

– Гусарія виступає з табору! Батько просить затримати їх! Кизим ошелешено подивився на посланця.

– У мене дві сотні козаків!

– Пане полковнику, батько просить! Треба вози у дванадцять рядів переставити. Зараз же вам на допомогу ще три сотні козаків виходять.

Кизим поглянув на густі ряди польських драгун, що вже перейшли на чвал. Не менше тисячі. А десь далі, невидимі звідси, підходили грізні гусари – важко озброєна гроза багатьох армій.

– Передай гетьману – я зроблю все, що зможу. З Богом, укріплюйте табір!

Передові шеренги запорізької кінноти цієї миті вдарились на списи з королівськими драгунами…

– Богуне, ззаду! – різонув у вуха крик Савки.

Іван припав щокою до гриви і вчасно. У кількох дюймах над головою пролетіла почеплена на ціпок, всипана хижими шипами куля кистеня. Вдруге вдарити драгун не встиг – списи Івана і Савки відірвали його від кульбаки, підняли в повітря й жбурнули під ноги оскаженілих у бою коней.

– Будь обачним, Богуне! – криво посміхнувся Обдертий і через секунду вже відбивав ратищем удар списа, націлений у власні груди. Моторошно загарчавши, схопився з ляхом на шаблі.

Скоро відкинув ратище й Богун – у натовпі від шаблі було набагато більше користі. Запорожці, котрі у бойовій лихоманці ще більше нагадували берсерків, аніж тоді, коли прямували назустріч битві, здіймали цілі фонтани ворожої крові гострими, мов бритва, лезами шабель, влучними пострілами пістолетів і хижими дзьобами келепів. Драгуни, яких було в кілька разів більше, скоро зрозуміли – потіснити жалюгідну жменьку козаків їм не під силу. Натомість несамовитий галас щохвилини зменшував їхні власні сили. Нарешті, зрозумівши такий стан речей, озвалась сигналом до відходу польська сурма…

Хорунжий Бігановський, поряд з яким впало вже чотири товариша і його самого вдарила в плече гаряча куля, здивовано виявив, що вже добра чверть його реґіменту або лежить на землі, або, обливаючись кров'ю, відступає до свого табору. А поблизу (о Господи!) вишитої золотом його власної хоругви точиться сутичка, яка ось‑ось має закінчитися її захопленням. Драгуни почали спішний відступ.

Але, всупереч побоюванням Бігановського, запорожці не кинулися добивати у спину ворога, що утікав, – ціною неймовірних зусиль Кизиму вдалося втримати на місці охоплених бойовим азартом козаків і саме вчасно: за кількасот кроків, вишикувавшись у сталевому порядку, вже дзвеніла панцирами, тріскотіла залізними своїми крилами гусарія. У проміжки строю гусарських хоругв, відступаючи до табору, немов вода крізь сито, проходили натовпи наполоханих драгун…

Богун сплюнув і обтер шаблю полою жупана. Мовчки прийняв з чиїхось рук ратище. Страху не було. Страх залишився позаду, десь там, де впали перші вбиті й поранені в цьому бою, де пролилася перша гаряча кров. Залишилася лише злість і несамовите бажання кинутися на ненависних у своїй блискучій бездоганності і залізній силі гусар. І ще він знав, що люди, які знаходяться навколо, відчувають те ж, так само, як і він, очікують миті, коли пролунає гасло до атаки.

– Слава!!! – гаркнув хтось зовсім поряд і викликав цим криком цілу бурю.

– Слава‑а‑а! – підхопили півтори сотні голосів.

– Слава і Україна! – залунало над полем борні, немов відгукуючись на рокотання литавр і срібних сурем, що покликали до атаки.

І от уже комонний загін запорожців, у якому тепер було не більше, ніж півтори сотні вершників, подібно до каменя, випущеного з пращі, кинувся на ворога, щоб за мить вдаритися з гуркотом і тріском у залізні ряди ворожого війська. Мов земля застогнала, коли запорожці і блискуча шляхта зійшлися не на життя, а на смерть у жорстокому бою. Наче в червоному тумані, Богун бив списом, відхилявся від ворожих ударів і знову бив. Іноді відчував глухий дзвін власного панцира і тупий, приглушений біль у тулубі. З дивним спокоєм відзначав він, що це ворожа зброя, удари якої він не встиг відбити в гущі бойовища, але за мить уже забував про них і знову здіймався у стременах, замахуючись на чергового гусара. Подекуди бив, не бачачи, як і куди влучає гостра рихва і блискуча шабля, але не спинявся. Дивувався власному голосу, який жив тепер своїм, немов окремим життям. Гарчав і ревів, захлинаючись від люті. Стогнав на видиху, посилаючи черговий удар у палаючі очі під наглухо закритими лискучими шоломами і гронами пір'я, і сичав від безсилля вразити їх усіх…

Загін Кизима врятувала козацька армата. Принаймні ті його рештки, які ще не поснули на широкому полі, донесхочу погулявши на кривавому весіллі. Після вісьмох вдалих пострілів зарядами картечі гусари послабили натиск, і крізь вузький коридор козацького вагенбургу пройшли сорок шість закривавлених вершників на змилених конях, серед яких були Богун, Деривухо, Нечай та Обдертий. Не було вже поміж тимошівцями довгов'язого Базіки – пришпилив того до землі важкий гусарський спис. Міцно пришпилив, не піднятися козакові. Ще й двоє гусарських товаришів обійняли запорожця смертельними обіймами. Першого привітав смішливий Базіка кривим ятаганом, другий же, чий спис вдарив Базіку під серце, вкоротивши козацького віку, отримав кулю. Не схибила ослабла рука. Мов три добрих товариші, спочивали вони тепер один біля одного, зморившись у сон після хмільної гулянки…

Не було й Васюка Зорі. Розсікла аж до зубів йому голову гостра шабля. Впав Васюк з коня, розкинувши руки, наче хотів на прощання стиснути в обіймах рідну землю, за яку не пошкодував і життя. Встань, Кіндрате! Піди, підніми побратима, допоможи йому дійти до табору! Ні, не йде Кіндрат Макогін. Лежить він на возі, нашвидкуруч перев'язаний білим полотном. Та дарма ви, пани‑браття, те полотно закривавили – оскляніли карі Кіндратові очі. Вилетів дух з могутнього тіла і полинув у вись. Туди, де крізь хмари диму проглядало ледь помітне, вкрите серпанком сонце. Ледь живим вийшов з бою і полковник шляхетний, славний Кизим, який волею долі сприйняв удар залізного кулака гусарських хоругв на чолі жалюгідної жменьки легкоозброєної запорізької кінноти. Вкриті червоною кров'ю дорогі полковничі шати, десятком шабель порубана турецька кольчуга. Але високо тримав голову Кизим. їхав гордовито поряд з хоругвою, що її не віддав ворогу, хоч і пошматовану на клапті гарячими кулями.

А в таборі готували до бою мушкети піхотні батави. Фронт, який тепер у центрі й на правому крилі був утворений дванадцятьма рядами возів, наїжачився палями й дишлами возів. Спішно посилювався лівий фланг, і поляки, помітивши це, почали шикувати гусарію для удару саме туди. Допомагаючи їм, армата Потоцького з швидкістю, на яку лише була здатна, почала обстріл возів на лівому крилі.

У той час коли козацькі гармаші тільки вимірювали гармати для перших у майбутній битві пострілів, а Павлюк з пагорба в тилу війська спостерігав за вишикуваними за возами польськими полками, сам коронний польний гетьман Миколай Потоцький заклопотано об'їздив гусарські та драгунські хоругви, рейтарські роти, вишикуваних у каре піших ландскнехтів. На ходу віддавав запобігливим полковникам останні розпорядження, крізь зуби вичитував тих командирів, підрозділи яких у чомусь порушували його уявлення про перебіг майбутнього бойовища.

За спиною почулося близьке хропіння коня і важке дихання хворого на астму. Потоцький, не повертаючи голови, упізнав чернігівського підкоморія, схизмата Адама Кисіля. Зачекав, доки Кисіль з'явиться у полі зору, після чого, іронічно посміхаючись, поглянув на того:

– Маю вас поздоровити, пане підкоморій.

– О, матінко Божа… Перепрошую… Тільки що був змушений мчати через весь табір, аби… аби виконати ваше розпорядження. Ця триклята вологість має звести мене в могилу! Даруйте… – Кисіль кілька хвилин відсапувався. – Я до ваших послуг, пане гетьмане. З чим, я перепрошую, ви маєте нагоду мене поздоровити?

Потоцький зміряв з голови до ніг Кисіля і роздратовано відвів погляд – маленькі, немов у свині, оченята, крихкотіла шкіра обличчя, яку не приховувала навіть пишна сива борода, задишка і величезне черево чернігівського підкоморія завжди дратували пана Миколая. Тож він радше терпів Адама Кисіля, аніж жадав його бачити.

– Ну як же! Ваші єдиновірці зібралися тут, перед нашими очима, у надзвичайно великій кількості. Маєте нагоду особисто передати їм своє захоплення.

Кисіль ошелешено мовчав. Він не звик до такого обходження, але іти на відкритий конфлікт з Потоцьким не хотів, завдячуючи природній флегматичності.

– Пан має знати, що докоряти мені православною вірою не тільки образливо, але й недоцільно. Образливо, тому що я знаходжуся у вашому, а не ворожому стані, а недоцільно, тому що мої хоругви… – з тихим обуренням промовив Кисіль нарешті, але був обірваний презирливим сміхом Потоцького. – Але, прошу пана, що має означати ваш сміх?!

Потоцький знизав плечима:

– Нічого образливого, пане сенатор, абсолютно нічого образливого. Я лише уявив собі обличчя Павлюка, коли б він міг чути нещодавно сказані вами слова.

– Які саме слова?

– Вам процитувати?

– Зробите послугу!

Потоцький відкашлявся і вимовив урочистим голосом:

– Надзвичайно чудовий народ сей. І велике в ньому натхнення! Ваші слова? Згодьтеся, звучить не зовсім патріотично по відношенню до Речі Посполитої, якщо взяти до уваги те, у який час слова вилетіли з ваших вуст.

– Ось ви про що… – Кисіль притримав коня, який насторожився, зачувши гул тисяч голосів і рокотання литавр з козацького табору. – На жаль, шпигуни вашої милості втрачають хист. Або навмисне до вух пана гетьмана долинає лише частина сказаного мною. Але були й інші слова: «Якби те натхнення було спрямоване проти ворогів християнства, а не супроти короля, сейму і Речі Посполитої. Але тепер воно заслуговує на осуд».

Литаври в козацькому таборі рокотали з кожною хвилиною сильніше. Над полем ритмічно здіймалися грізні басовиті ритми. Здавалося, що битва ось‑ось почнеться.

– Даруйте, пане підкоморій, продовжимо нашу розмову наступного разу, тепер час не для слів, а для мечів славетного лицарства.

– Але задля якої цілі ви викликали мене?!

– Задля якої цілі? – Потоцький саркастично посміхнувся. – Хотів пересвідчитись, що ви в таборі.

Повної праведного обурення відповіді Киселя він не почув, спрямувавши коня вздовж фронту комонних хоругв.

Дуже скоро дійсно почалося. Потоцький на чолі півсотні командирів та почту завбачливо виїхав за межі досяжності козацької армати. Точнісінько так, як і Павлюк, почав роздивлятися в далекоглядну трубу вороже військо.

Козаки йшли, правильно поділені на полки і сотні, огороджені табором з возів, зі штандартами і хоругвами, що гордовито майоріли над людським морем двадцятитисячного війська. З гарматами на возах, біля яких дбайливо клопоталися пушкарі, з велетенськими литаврами і співом сурем. І хоч Потоцький кривив за звичкою шляхетні губи, але все ж змушений був відмітити: перед військом польським розташувала свої порядки велика і грізна армія. Від неї ледве утік полк невгамовного Самуїла Лаща, який щойно встиг перегрупуватися після відступу від Мошен і тепер складав авангард коронного війська. Коронний стражник кидав громи і блискавки, перемежаючи їх такою громоголосою лайкою, що її було чути навіть серед почту коронного польного гетьмана. Після такого маневру польського авангарду Павлюк, очевидно, зрозумів недоцільність подальшого зближення і одразу ж почав битву з гарматною стріляниною і мушкетними залпами. У коронному війську з'явилися перші втрати, значна частина яких прийшлась на драгунські хоругви, щільними лавами вишикувані поза возами табору. Потоцький вилаявся:

– Стонадцять дзяблів їм у пельку! – засичав він. – Сі лотри караколюють не гірше за голландських мушкетерів… Пане Бігановський!

– Цілком у вашому розпорядженні, ваша ясновельможність! – виступив красень‑офіцер у блискучих латах.

– Я хочу, щоб ваші піхотинці резерву розташувалися на правому крилі. Посильте ландскнехтів обер‑лейтенанта Мореля і драгун пана Жолкевського.

– Дозвольте виконувати? – схилив голову Бігановський.

– Виконуйте.

Потоцький кілька хвилин мовчки спостерігав за наростаючим ходом битви. Постріли гармат та мушкетів, крики людей, гуркіт литавр і голоси сурем поступово злилися у низький моторошний гул. Вітер ніс від Кумейок цілі хмари диму – там, виконуючи наказ гетьмана, поручник Бодаровський створив справжню вакханалію вогню. Палали скирти соломи на вигоні перед селищем, палали сінники на подвір'ях селян, палали солом'яні дахи низьких хатин, залишаючи добрих чотири сотні ні в чому не винних людей без даху над головою серед морозів і завірюх грудневої негоди.

– Гарно, пане Бодаровський! – прошепотів Потоцький, розглядаючи табір Павлюка. – Дуже скоро їхні батави осліпнуть у диму! Надзвичайно зручний час для атаки!

– Капітана Теребовлянського до мене! – крикнув він до почту.

За три хвилини стрункий артилерійський капітан у кірасі і довгому оксамитовому плащі, який вкривав і бік капітанового вороного огира, відсалютував гетьманові, викинувши догори руку зі шпагою.

– Пане Теребовлянський, скажіть: як вам робота артилерії Павлюка? – недбало запитав Потоцький у нього.

Теребовлянський знизав плечима:

– Добре грають, ваша ясновельможність. Але ми можемо краще!

– Наскільки краще? – подивився гетьман в очі підлеглого.

– Значно краще!

– Тоді попрошу вас здійснити це негайно. Спрямовуйте снаряди в середину козацького табору. І стріляйте з такою швидкістю, на яку тільки спроможна надихнути вас любов до батьківщини! Ви розумієте мене?

– Буде виконано, ваша ясновельможність!

– Тоді вперед, синку! І нехай нам допомагає Мадонна!

Чорним шквалом полетів вороний кінь Теребовлянського туди, де розташувалася коронна армата, і за хвилину рідкі прицільні постріли гармат по козацькому табору почастішали й перенесли приціл вище, так щоб доносити разючий чавун вглиб коша, в комонні полки й обози полків та куренів.

Потяглися напружені хвилини очікування і спостережень за артилерійською дуеллю, коли із загальним тріумфом військо зустрічало вдалі влучення своїх ядер і мовчки вислухувало вибухи і моторошне виття, коли таланило пушкарям Павлюка. За півгодини жовніри застояних кавалерійських хоругв все частіше почали оглядатися туди, де, прикипівши оком до далекоглядної труби, завмер у сідлі Потоцький. Гусарія, яка не звикла до бездіяльності під час бойовища, почала все голосніше виявляти незадоволення. Помітив це й польний гетьман.

– Ще не час, панове! – кинув він крізь зуби у відповідь на погляди оточення.

Канонада продовжувалася. Нарешті, після того як одна за одною були підбиті дві великих гармати, всипаючи все навкруги трісками розтрощених лафетів і грудками землі, а два десятки жовнірів гарматної обслуги перетворилися на криваве лахміття, не втримався і Потоцький. Різким співом озвалася сурма, і угорська піхота, спільно з козаками Караїмовича і черемисами підляського мечника, кинулася в атаку. Скоро біля ворожих возів закипів бій. Потоцький деякий час спостерігав за ним. Ставало зрозумілим, що завдання, покладене на піхотинців, а саме звільнення від возів частини козацького табору задля проходу кавалерії, їм не під силу. Під влучним вогнем козацьких батав угорці, козаки і черемиси несли величезні втрати. Натомість козацький вагенбург почав перестроювання у дванадцять рядів.

– Чорт забирай! – вилаявся Потоцький. Він відірвав від очей далекоглядну трубу і від люті заграв жовнами.

– Чорт!.. Чорт! Поганське плем'я! На рани боскі! Бачить пан Бог – я знищу їх, чого б мені це не коштувало!

– Ваша ясновельможність! Пане… Батьку!

Потоцький рвучко обернувся. Перед ним стримував гарячого коня закутий у коштовні воронені обладунки роботи німецьких майстрів старший син, двадцятип'ятирічний Петро.

– Дозволь, батьку, і я виконаю твій наказ! Я розірву хлопський табір, клянуся всіма апостолами!

Потоцький мовчав. Перед ним стояв той, на кого він покладав усі свої надії, чиїм успіхам радів усім серцем і кого беріг немов зіницю ока. Відпустити його, такого нестримного, такого запального, як сама молодість, відпустити назустріч ревучій смерті?!

– Ти мені потрібен тут, Петре, – нарешті зміг вимовити гетьман глухим голосом.

Молодий Потоцький спалахнув:

– Але… Але… Я прохаю тебе! Слово гонору, немає для мене більшої винагороди, аніж віддати себе в жертву розгніваному Марсу на цьому полі слави. Адже ти сказав перед початком битви, що тут для всіх відкрито поле слави і честі. Слави і честі! Чому ж мені ти не надаєш нагоди здобути цю славу?!

Потоцький під'їхав впритул до сина і розчулено обійняв його.

– О, мій сину, єдина моя надіє! Ти став справжнім лицарем. Я можу лише пишатися тобою! Але повір мені, carissime,[76]немає потреби віддавати себе в жертву…

На змиленому коні, вкритий бризками багна і крові на посічених латах, підскочив Бігановський.

– Ваша ясновельможність, люди не витримують, потрібні підкріплення!

Потоцький почервонів від люті.

– Що ви собі дозволяєте, пане хорунжий! Чому досі не розірвано хлопський вагенбург?!

Бігановський перевів дихання і спробував витерти струмочки поту, які стікали з‑під шолому і заливали йому очі.

– Ваша ясновельможність, ми знесилені! Обер‑лейтенанта Мореля поранено, під паном Жолкевським вбито двох коней. Втрати угорців нараховують не менше третини від їхньої загальної кількості. Драгуни тримаються з останніх сил!

– Чого ж ви вимагаєте від мене? – Потоцький подивився на хорунжого, мов на павука.

– Гусарів! Удар гусарії спроможний виправити становище!

Потоцький рішуче покрутив головою:

– Чорти б вас взяли, Бігановський! Я не можу кидати в бій гусарію, доки не буде розірвано укріплення з возів! Не можу і не хочу!

І Петро Потоцький відчув, що саме тепер настала його зоряна година. Він зіскочив з коня, потрапивши залізними черевиками в руде, перемішане з крижаним місивом багно, і підступив до старшого Потоцького. Взяв його за стремено і покірно нахилив голову.

– Батьку, я готовий виконати це! Дозволь виступити моїй хоругві, і ти переконаєшся – ніщо для мене не головніше за славу отчизни і її гетьмана!

– Він правий, ваша милість! – підтримав молодого Потоцького хорунжий Скопецький, котрий під'їхав слідом за Бігановським. – Гусари рвуться в бій, тож дайте їм нагоду, вдаривши у вози кінською груддю, вкрити себе і вас славою. На правому крилі поки що лише шість рядів. Вози частиною поламано! Вирішуйте і дуже скоро ми привеземо до вас Павлюка, спутаного по руках та ногах!

Гетьман кілька хвилин роздивлявся правий фланг ворожого табору за допомогою далекоглядної труби. Там було дійсно найслабше місце ворожого табору, і слова Скопецького мали сенс. Він глибоко зітхнув.

– З Богом! – вимовив нарешті. – І нехай допомагає вам Діва Марія. Уперед, діти мої!

Шаленим чвалом три гусарські хоругви, загальною кількістю майже у дві тисячі важко озброєних вояків під командою молодого Потоцького, а також хорунжих Скопецького і Краківського, кинулися до козацького табору. Хмари диму, що його вітер ніс від Кумейок, надійно вкрили їх від очей запорожців. Скоро там закипів запеклий бій. Розбиті драгунські хоругви, які почали було відступати, вирівняли лави і кинулися на допомогу гусарам – сині жупани драгун зайняли праве крило атакуючих колон, ставши поряд з блиском лат і багрянцем гусарських плащів.

Дата добавления: 2015-06-04