Розділ II 3 страница

– На те ми й є лицарі! – повним металу голосом рубонув той, кого іменували Запалій.

– Бо козацькою матір'ю були народжені! – підтримав товариша Недригайло.

– Ще й не таке подолаємо, – гудів велет Чорногора.

– Ваша правда, товариші мої любі! – струснув головою Джеджалій. – Усі ми козаки, лицарі і воїни, тож не нам глядіти іншого хліба. Але є ще щось, окрім лицарської звитяги, що веде нас у бій, допомагає долати труднощі і втому, а деколи й пекучий біль від ран. І то є впевненість: сприймаємо все задля світлої й справедливої цілі! Саме так, адже не може бути справа захисту кордонів Батьківщини чимось, що не вкладається в рамки понять святого і справедливого подвигу. І походи до бусурманських берегів, де в муках конають хрещені люди, то є справедлива справа. І рейди на Крим, на Волощину і Молдову… Завжди і всюди козацтво стояло за наші спільні інтереси, тобто інтереси української нації. Але були й інші походи. Не буду критися – за них мені теж не соромно подивитися в очі товаришам, синам своїм або навіть Цареві Небесному. І хоч у тих битвах здіймав я свій меч не супроти бусурманського племені, а супроти християн, не дивлячись на такі обставини, я завжди буду відносити їх до битв справедливих. Бо хоч і вважають ті люди, про яких мовлю я, себе християнами, проте не є вони нам братнім народом, а є лиш хмарою чорною. Хмарою, що несе в собі нашій православній батьківщині загрозу незміренно більшу, аніж орди кримських Ґераїв, або навіть бюлюки турецького імператора! І це не голі слова! Чи пам'ятаєте наругу проклятого Богом Самуїла Лаща над невинними селянами Лисянки після повстання Острянина? Кого сотнями сей пес католицький вішав та на палі садив? Бунтівників? Зась! Селян‑трударів, які своїм потом землю поливають, добуваючи хліба насущного. А крига Маслового Ставу? Мало не прогоріла від нашого сорому півсаженна крига! А шаблі та канчуки за кожне слово правди, що його за останні роки будь‑який українець мав необережність вимовити у присутності польського пана?! Чи правду я мовлю?

У відповідь в козацьких рядах почав наростати загрозливий гомін. Так, вони добре пам'ятали і страшні віхи, посаджені польськими жовнірами по шляхах – палі і шибениці зі страченими після подій десятирічної давнини. Пам'ятали й присипану тонким прошарком снігу кригу Маслового Ставу, націлені їм у груди жерла гармат і повні зневаги посмішки бундючних гусарських товаришів, які здіймались, комонні, над ними, примусово зігнаними з коней, похмурими і простоволосими під крижаним подихом морозного вітру. Не стерли десять літ, які пройшли з тієї чорної днини, з пам'яті сліз. Сліз, що душили їх, вкритих бойовими рубцями воїнів, коли впала пораненим птахом на кригу військова хоругва. Та хоругва, яку із славою ніс з‑під Хотина генеральний хорунжий легендарного Петра Сагайдачного. Лягла вона тоді під ноги вельможному польському панству, згідно з присудом польського короля‑єзуїта і польського сейму…

– Чи не забули жидівських оренд на православні храми?! – продовжував линути голос Джеджалія над стривоженим натовпом, немов дзвін сполоху.

– Не забули, батьку! – почулися крики.

– Усе пам'ятаємо!

– І Кумейки, і Старицю, і Боровицю!!!

– Проклятої ординації не забулись‑мо!

– Наруги…

Джеджалій здійняв руки над натовпом, прохаючи тиші.

– А якщо так, подумайте, браття, – продовжив він за хвилину. – Куди ж нас ведуть тепер наші старшини? Я нагадаю! А всі ми, оце чесне товариство, йдемо до колиски козацтва, милого серцю Запоріжжя, щоб збройною рукою зупинити братів наших. Тих, котрі здійняли над Січчю гасло до повернення потоптаної ворогами слави дідів наших, батьків наших! Гасло до здобуття волі золотої та захисту православної віри. Йдемо дружно, полками та сотнями, плече до плеча. Йдемо, щоби купно зі щеням Потоцького і його жовнірством обагрити руки кров'ю власних братів. Ідемо, немов шість тисяч проклятих Каїнів!

Цієї миті десь далеко за спинами в козаків засурмила сурма і вдарили кілька пострілів, додаючи неспокою в без того розбурхане море козацьких оселедців. «Напевне, борониться Барабаш та його посіпаки», – майнула в голові Івана думка. З полегшенням, але не без легкого сорому Богун відчув, що він належав до цієї миті до тих небагатьох у барабашевому війську, хто був погано поінформованим про події, які тепер розгорталися в нього перед очима. Про вірність такої думки кричуще говорили вчорашні натяки Джеджалія і сьогоднішній одностайний настрій козаків у всіх без винятку полках. Але тінь сорому за власну некомпетентність майнула і розтанула, тож Іван, піддаючись загальному настрою, крикнув одним з перших:

– Геть Барабаша!!! Геть собаку Караїмовича!!!

Ще мить, і його голос потонув у вибуху криків і бахканні рушничних пострілів – білі фонтани порохового диму здійнялися над головами присутніх, а ще вище них злетіли вгору тисячі шапок. Джеджалій терпляче очікував, доки натовп не виплесне першої хвилі емоцій. Лише через десять хвилин, коли крики поступово перейшли в низьке гудіння, він зміг продовжити:

– Браття мої! Лише десять років пройшло від пори, коли нам було заборонено самоврядування, раду і гетьмана. Але ж цьому звичаю багато сотень років! Чому ж так швидко наші генеральні старшини забули його? Чи, може, вони поглухли, якщо не чули гуркоту литавр? Так ні! А ми їхнім милостям листа написали до того ж, у ньому запросили на раду, де ж вони? Чи звичаю козацького не поважають? Адже рада, лише вона одна є найголовнішим органом командування Військом Запорізьким. Рада, а не накази псявіри Потоцького! А жаль, що немає їх перед нами, от кому б годилось поставити запитання: супроти кого ведете нас, ясновельможні?! Та їх катма!.. Що ж, у такому випадку доведеться без присутності їх милостей вирішувати власну долю!

Раптом перед натовпом з'явився швидкий сухорлявий козак у розхристаній вишиванці, червоних шароварах і мащених дьогтем ялових чоботах. Чорний оселедець звисав йому нижче плеча, вуса – немов дві гадюки, у лівому вусі велика золота серга, правиця стискувала пістолет. Кілька старшин, з тих, що стояли поряд з Джеджалієм, зробили спробу затулити собою того, кого обрали собі за отамана, однак Филон обома руками розсунув їх на два боки і палаючими очима поглянув на козака. Той рвучко плигнув на діжу біля помосту і повернувся до натовпу.

– До Хмеля!!! – страшним, зірваним у битвах голосом, що швидше походив на рипіння іржавого заліза, заревів він. – Смерть ляхам! Усі до батька Хмеля!

І натовп вкінець ошаленів. Сотні, тисячі голосів несамовито волали, гриміли, перекочувалися оглушливим гуркотом буремного моря. А в тому гуркоті десятикратно повторювалося оте панівне:

– До Хмеля!

Мить, і хвиля вже ринула до помосту, на якому стояв Джеджалій з побратимами, підхопила його і понесла крізь людське море. І здавалося, що це поміж штормових валів пливе швидка чайка, над облавками якої височіли кілька кремезних, немов точених на тлі світанкових променів сонця постатей у червоних каптанах. Іван, як і решта козаків, шаленів від п'янкого напливу свідомості власних сил. Поруч бачив Михайла, трохи попереду Петра і Филона. Йому здавалося, усе, що відбувалося до цієї миті, навік шугонуло в безодню. І безсила туга після поразки під Кумейками, німі сльози після вістей, отриманих зі Стариці, усе кануло у вічність. Тепер невідома, але надзвичайно сильна рука тримала долю України, виводила її боротьбу за свободу на новий, невідомий дотепер рівень. Здіймала знамено справжніх воїнів, які не підкорилися плину часу і залізному кулаку Речі Посполитої. Немов уразливий людський організм, те військо багато разів падало, ламалося і спливало кров'ю, але піднімалося знову, загоївши рани, зростивши поламані кістки, і могутня рука була знову спроможна стиснути пальці на руків'ї меча. Меча віри і правди, святої зброї боротьби за право носити назву стародавнього і мудрого народу українського…

Десь попереду гулко вдарила гармата, потім ще одна. Іван, опам'ятавшись немов від запаморочення, побачив, як козака, який стояв поряд з ним, щось вдарило в груди і той зник у хмарці багряної куряви. «Ядро з фальконета, – майнула думка, – невеличкого фальконета, з тих, що укріплені на носі кожної чайки!» Він рвонув з піхов шаблю і кинувся до берега Дніпра, туди, де, вишикувавшись у рівні ряди, стояли байдаки.

– Вперед, козаки! Вони стріляють з гармат, поспішімо! – почув він власний крик і поринув у давно забуту ейфорію бойовища.

На березі, охопивши невеличкою підковою ділянку у два десятки сажнів, стояли вишикувані у два ряди жовніри особистої сторожі генеральних осавулів Барабаша і Караїмовича. Закуті в потемнілі від річкової вологи лати, округлі іспанські шоломи‑моріони, з аркебузами напереваги, нереально виглядали вони, твердо стоячи, одні проти цілого людського моря. Перша шеренга, завчено ставши на одне коліно, зі зброєю напереваги, друга, підставивши під стволи аркебузів металеві сішки. З високих, задертих догори носів чайок, що їх було витягнуто на берег, націлились у атакуючих козаків кілька дрібних морських гарматок. У руках у гармашів, зодягнених, як і їх товариші по зброї, в лати і шоломи, тліли, окурюючись білими хмаринками, запалені ґноти. На одній з чайок Іван побачив вишитий золотом каптан підстаркуватого Барабаша. Той вимахував руками і щосили кричав щось, але його годі було почути – здавалося, що всі шість тисяч реєстровців, які кілька хвилин тому слухали Филона Джеджалія, єдиною лавою кинулися до ненависного їм генерального осавула. Мить, і грім залпу вибухнув Богунові прямо в обличчя. Щось обпекло бік, і ось він уже змахнув шаблею над головою ландскнехта з блідим обличчям, сивуватою еспаньйолкою та величезними від жаху очима. Гарячу кров на обличчі відчув одночасно з неприємним звучанням шабельного леза, яке буває зазвичай, коли криця перерубує кістки. Розвернувшись, рубонув жовніра, котрий тягнув, відкинувши аркебуза, з піхов шпагу. Краєм ока ще встиг побачити, як той, вхопившись руками за шию, різко відвернувся від нього, зробив два кроки і впав. Шолом із широкими відлогами відкотився від нього на крок уперед, а руде волосся найманця швидкою хвилею розповзлося по витоптаній зелені трави. Поряд, устигнувши здійснити усього один залп, снопами валилися інші жовніри. Осатанілі від вигляду крові козаки подекуди не вдовольнялися одним лише смертельним ударом, і продовжували рубати навіть тих, хто вже перестав подавати будь‑які ознаки життя. Скоро ця смертельна хвиля досягла чайок, і на одній з них важко здійнялися в повітря, на десятку ратищ кожне, тіла Івана Барабаша та Ілляша Караїмовича. Помайорівши якусь мить страшними прапорами, вони, одне за одним, шубовснули в темну воду Кам'яного Затону, супроводжувані брудною лайкою та прокльонами. Так закінчили свої життя двоє нерішучих, а тому й пропольськи налаштованих лідерів реєстрового козацтва. Навіки залишили по собі пам'ять як про людей, що їх убили власні підлеглі, розгнівані зрадою, невдалою політикою і потуранням ворогам своєї батьківщини. Господня кара нависла й над багатьма подібними їм…

Уже за годину козацька рада обрала наказним отаманом Филона Джеджалія і ухвалила рухатися на з'єднання із Хмельницьким.

Богун сидів на одній з лав своєї чайки і терпляче очікував, доки Михайло обробить його рану і перев'яже її. Поряд лежала закривавлена сорочка, пола каптана Богуна теж була вкрита темно‑рудими плямами.

– Та тихіше, ідоле! Пече немов каленим залізом! – здригнувшись, мовив Іван до молодого козака, коли той особливо дошкульно зачепив досить велику рану, яка вже почала вкриватися запеченою кров'ю.

– То нічого, – бадьоро відповів Михайло. – От якби на два пальці праворуч, тоді…

– Що тоді? – кинув на нього нетерплячий погляд Богун.

– Тоді б пан чайковий отаман не гримав би на мене, а терпляче очікував би поки я закінчу… Терпи, кому кажу!

– А я що по‑твоєму роблю?!

– От і славно, пане хорунжий…

Михайло ретельно промив краї Іванової рани оковитою, в якій перед тим розчинив півзаряда пороху, приклав шмат чистого полотна з якоюсь зеленкуватою маззю і щільно перев'язав довгим полотняним ременем.

– Ну, здається все. У сорочці народився, пане Іване! Ще б трохи, і… одне слово – натовкли б тобі груди олив'яними сливами. Я то бачив, як тебе отим ударило. Думав, усе, відкозакувався наш Богун!

Іван криво посміхнувся:

– Най спробують довбнею добити! – він обережно натяг каптан на поранений бік. – А що, багато братчиків у цій оказії полягло?

– Бог не без милості, козак не без удачі, – знизав плечима Михайло. – Але дванадцятеро полягли, як у степу трава. Кількох поранено – чув про це, коли за твоїм дорученням до Джеджалія бігав. Пан отаман звелів усіх на крутому березі Дніпра поховати, нехай дивляться на веселу Дніпрову хвилю… А поряд німців, які їх і постріляли. І навіщо нам з отим стервом баритися?

– Вони не стерво, Михаиле.

– Пхе! – насупився Михайло. – А хто ж бо? Та вони ж у нас стріляли, тобі он мало ребра не потрощили, братчиків побили. Якби на те моя воля, скинув би слідом за Барабашем!

Іван, скривившись від болю, що його завдав необережний рух, дістав з піхов шаблю. Оглянувши закривавлене лезо, заходився витирати його просоченою гусячим жиром ганчіркою.

– Ти на війні був? – запитав згодом у Михайла.

– Доси ні.

– Коли ти, Михаиле, хоч кілька разів заглянеш в обличчя смерті, коли відчуєш на собі її холодне дихання, ти або зламаєшся і зрозумієш, що класти власне життя на шальку терезів – це не твоє, або це затягне тебе і почне п'янити не гірше, ніж жбан оковитої. І ось саме тоді ти зрозумієш: воїн воїна повинен поважати, навіть коли вони знаходяться в націлених одна на одну батавах… Ті люди сміливо підняли зброю проти багатотисячного табору. Тому що це було їх роботою. Вони знали, яка доля на них очікує, але ні один не відступив. Хіба такі люди не достойні слави і почестей?

Михайло помітно знітився після таких слів хорунжого і нічого не відповів. Богун ще кілька хвилин витирав з блискучого полірованого леза плями запеченої крові, після чого стромив шаблю назад у піхви. Погляд його несподівано впав на зішкулене під лавою тіло за кілька кроків від нього. Розгон! За останніми подіями Богун зовсім забув про свого безталанного осавула.

– Михаиле! – гукнув він.

– А хіба що?

– Подивись лишень, бранець наш ще живий? Лежить он без руху.

Михайло швидко перескочив через кілька лав і схилився над Розгоном. Коли підвів голову, на обличчі його сяяла посмішка:

– Та він спить! Хропе, немов кабан у соломі!

– Підійми його, – і собі посміхнувся Іван.

Михайло несильно штурхнув лежачого ногою.

– Підіймайтеся, вашмость! Годі спати, так і суд Божий проспите.

Розгон гарячково підхопився, ударившись головою до лави. Дико зиркнув навколо і нарешті спинив погляд на постаті Богуна.

– Негайно накажіть мене розв'язати! – нервово скрикнув він.

Богун знизав плечима.

– Розв'яжи, – кинув Михайлу.

Короткий замах ятагана, і мотузки впали на дно чайки. Похмурий Розгон сів на лаву, не в силі стояти на затерплих ногах.

– Що ще? – заглянув йому в очі Богун.

– Глузуєш? – сплюнув за облавок Розгон. – Марно глузуєш. Відпусти мене негайно.

– А хто тебе, осавуле, тримає?

– Клянуся Богом, ти відповіси за все! Дарма посміхаєшся, лотре!

Раптом Івана осяяла здогадка.

– Слухай, Розгоне, ти що – ні пострілів не чув, ані литавр?

– Нехай це тебе не хвилює! Коли я доберуся до його милості пана Караїмовича, тоді ти почуєш, як на твоїй шиї рипить, затягуючись, зашморг!

– Здоровий сон, дай Бог кожному такий. Їй‑бо, чоловіче, ти багато проспав, – помахав головою середніх літ козак, якого в сотні кликали Тетеркою. Він і ще кілька козаків Вороновицької сотні до цієї хвилини палили люльки і, не встряючи в розмову, сиділи на чердаку човна. – Ти, Розгоне, нещасний чоловік. Як тепер лизатимеш панські чоботи, розуму не прикладу.

Розгон, здавалося, нічого не почув.

– Відпусти мене, банита клятий! – знову зашипів він.

– Ти вільний, – спокійно промовив Богун.

Усе ще недовірливо позираючи на оточуючих його козаків, Розгон переліз через облавок, сів на очеретяний кранець, що ним було обшито верх чайки, і незграбно скочив на вогкий прибережний пісок. За хвилину він швидко чимчикував берегом, відшукуючи очима отаманську чайку. З‑під піл розхристаного каптана раз по раз виглядали його худі і довгі, немов у лелеки, ноги, а рука притримувала при боці неіснуючу шаблю. Здивовано він поглядав навкруги і бачив веселі, усміхнені обличчя, які ще зовсім недавно були похмурими і злими. Відшукував біло‑червоний штандарт Барабаша і не бачив його. Серед наметів, що їх уже почали складати, видивлявся великий, з білої парусини, з двома ландскнехтами обабіч відлоги. Але не було ландскнехтів, не було й намету. Через десять хвилин лють, яка кипіла в ньому на хамську сірому і бунтівного Богуна, перетворилася на здивування, а ще через десять хвилин у грудях з'явилося передчуття незрозумілих змін, від чого спиною, чомусь, пробігав холодок страху. Нарешті ноги вивели Розгона до кручі над Дніпром, де вже закінчувався імпровізований табір. Тут, на вкритому молодою зеленню схилі, кільканадцять голих до пояса козаків, вимахуючи лопатами і заступами, рили досить велику яму. Поряд, викладені рівними рядами, лежали вкриті почорнілою кров'ю тіла порубаних жовнірів з охорони наказних отаманів. Уже без лат і шоломів, але при шпагах, у ботфортах, своїх коротких шароварах і оксамитових камзолах. Уражений несподіваною думкою, Розгон сів на землю і отетеріло поглядав, як козаки діловито зносили трупи в яму, потім засипали їх жовтуватою, з домішками глини, землею. Опам'ятався лише, коли, вишикувавшись у ряд перед свіжою могилою, козаки здійняли в небо мушкети. Один з них, очевидно, старшина, змахнув шаблею, і повітря розірвав залп, разом з яким у небо злетів розпачливий крик колишнього осавула Вороновицької сотні Брацлавського полку. Добру хвилину над вкритими імлою берегами Борисфену і темною водою Кам'яного Затону неслося оте хрипке, повне страху і розпачу «А‑а‑а!». Чайки одна за одною почали відчалювати від берега. Тепер у жодній з них не було місця для того, хто вважав себе дисциплінованим служником Речі Посполитої і захисником святої католицької церкви.

Дата добавления: 2015-06-04