Розділ X 4 страница

Скоро, як це траплялося вже кілька разів досі, штурмуючі колони польського війська, втративши близько півсотні жовнірів, відвернули від монастиря і почали перегрупування, щоб незабаром почати наступ на міські укріплення. Знову почали бити великі мортири. Оголошуючи околиці голосним низьким гуркотом, випльовували вони цілі хмари білого порохового диму, після чого в повітрі звучав, нарощуючись, голосний шелест, і врешті чергова кам'яна бомба трощила будівлі всередині міста. І хоча робота мортир виглядала досить загрозливо, захисники швидко навчилися не звертати на неї уваги – шелест їхніх ядер попереджував і примушував шукати захисту під мурами або в погребах ще за десять‑п'ятнадцять секунд до їхнього падіння, а досить довгий процес заряджування цих мастодонтів гарматного сімейства був настільки клопіткий, що дозволяв їм робити не більше одного пострілу протягом двох годин. Гармаші, намагаючись полегшити задачу своїм жовнірам і спрямувати кулі мортир у вінницькі мури, все вище підносили приціл, посилаючи снаряди по все більш високій траєкторії, але це призвело тільки до того, що кілька ядер вдарили в землю перед укріпленнями, а одна навіть розчавила, перетворюючи на водограй кривавих бризок, двох драгунів, котрі за наказом Лянцкоронського оглядали стан міських укріплень. Обережні розвідники весь час трималися поза межами дії козацьких мушкетів, сподіваючись, що заради них двох захисники міста не зчинять артилерійської стрілянини. Вони навіть не встигли осягнути, що їхні надії були цілком справедливими.

Після такого прикрого непорозуміння ворожі мортири припинили обстріл. Ще близько десятка пострілів зробили менші гармати, після чого затихли й вони – жовніри пішли на штурм стін.

Закипіла, закрутилася швидка карусель бою. З бойовими гаслами і криками поранених, з бахканням пострілів і дзвоном криці. Поряд з козаками Кальницького полку на укріпленнях стали міщани й селяни з околишніх сіл, котрі знаходилися у Вінниці, рятуючись від польського війська. Плече до плеча стояли чумаки і зброярі, різники й бондарі, селяни й кравці. Методично обвалювали на голови поляків уламки каміння і діжі окропу. Вправно приймали на рогулі штурмові драбини, відкидаючи їх і жовнірів, які по них дерлися, геть від муру, дружно зустрічали на шаблі й списи тих, хто оминув свою долю дорогою і встиг видертись на укріплення. Полковник Богун, здавалося, перебував одразу в кількох місцях. Ось він, піднявши до очей далекозору трубу, поправляє гармашів, допомагаючи вимірювати гармати так, щоб якомога ефективніше обстрілювати ворожі хоругви в тилу передових частин, а за хвилину вже, міцно зціпивши зуби, впирається плечем у чорний від сажі бік чану з киплячою смолою, щоб за її допомогою очистити мур від кількох десятків особливо набридливих ландскнехтів. По‑діловому розпоряджується резервами, надсилаючи їх на ділянки, де найбільш гаряче, а за хвилину вже сам схрещує шаблю з котримсь із жовнірів, щоб відправити того до кращого світу.

Заграва, котра спалахнула, забарвивши кривавими відтінками край неба на заході, пофарбувала похмурою палітрою насторожені мури Вінниці, мовчазний монастир на правобережжі Південного Бугу, хаотичне нагромадження оточених укріпленнями з возів та земляними насипами наметів, землянок і нашвидкуруч збитих халуп, що в нього перетворився польський табір. По‑зимовому скупе сонце лише на мить визирнуло з‑за хмар, немов для того, щоб упевнитися: люди все ще не вичерпали ненависті і продовжують свій кривавий бенкет, тож йому немає чого робити в цьому світі. І воно швидко заховалося за сувоями важких низьких хмар, залишивши по собі швидкі, як лет стріли, сутінки. Польські сурмачі дали сигнал до відступу і стомлені за день ратної роботи жовніри відступили від нескорених стін, повертаючись до табору, у якому вже палахкотіли багаття і готувалася вечеря. Їх очікувала гаряча їжа, короткий важкий сон у переповненому людьми, пропахлому потом, болем і страхом приміщенні, а назавтра нові бої і, цілком ймовірно, швидка смерть на цих Богом проклятих мурах, які, немов колосальний молох, перемелювали все нові й нові сотні війська його королівської милості.

Богдан Хмельницький відчував роздратування від присутності занадто великої кількості людей у залі, від гуготіння полум'я в пащі каміна (очевидно, десь недодивилась челядь, і протяг відчинив двері, збільшуючи понад необхідне в ньому тягу), навіть до нудотного запаху трояндового масла, яким, незрозуміло звідки, несло досить відчутно. Було ще щось, приховане глибше, але за лавиною цих зовнішніх подразників гетьман відчував його лише, як тупий біль десь глибоко у грудях. Нарешті він не витримав:

– Геть усі! – сказав втомленим голосом. – Попрошу вас, панове цехмістри, подати всі скарги в канцелярію, я перегляну їх одразу ж, коли буду мати вільну хвилину. В мене досить справ і без вас, тож ідіть і займайтеся своєю роботою.

Різнобарвний натовп чигиринських, київських і навіть чернігівських цехмістрів, не насмілюючись сперечатися з гетьманом, повільно виповз за межі камінної зали, і вартові зачинили за ним двері, нарешті припинивши шурхіт, що його чинили два десятки пар ніг по застеленій килимом долівці.

– Вікна зачиніть щільніше, тягне! – кинув Хмельницький джурам, і ті прожогом кинулися виконувати доручення.

Гетьман зітхнув, дістав із шухляди в столі люльку і оздоблену коштовним камінням золоту скриньку для тютюну. Неспішно почав накладати в люльку запашний турецький тютюн.

– Іване, ти запишися. Порадитись з тобою хочу, – кинув він Виговському, котрий, шанобливо схиливши голову, стояв неподалік від дверей і, очевидно, не знав, чи йому йти слідом за відвідувачами, чи залишитися з гетьманом. Після запрошення зостатися він посміливішав, зробив кілька кроків і сів у крісло навпроти Хмельницького, виклавши на стіл свій срібний каламар і сувій паперу.

– Трикляте трояндове масло, – Хмельницький випустив хмарку тютюнового диму і змахнув рукою, відганяючи дим від очей. – Чи вони навмисне ним тут курять?

– Я дам розпорядження, щоб його прибрали з ваших покоїв, ваша ясновельможність, – схилив голову Виговський.

– Так, к бісу! Теж мені вигадали. У світлиці козацького гетьмана – ніби в сералі у султана…

– Усе буде зроблено.

Хмельницький зітхнув.

– Що там у нас з послом Януша Радзивіла? Цим, як його, чорта…

– Мисловським, ваша ясновельможність?

– Так, Мисловським. Якої він тепер співає?

– Нічого нового, пане гетьмане. Багато галасу, а мало справ. Хоча, звичайно, те, що він дізнався про зволікання Іслам‑Ґерая, після того як ви покликали його, нам козирів не добавило. Дуже скоро в Литві дізнаються про це, а також про відмову Швеції брати участь в антипольській коаліції, рівно як про послів Польщі при ханському дворі в Бахчисараї. Але все ж я вважаю, найближчі кілька місяців Литва буде неспроможною надати ляхам більш‑менш вагому допомогу у війні з нами. У Радзивіла надто мало війська, і коли воно збільшиться, невідомо. Можемо на крайній випадок пригрозити Радзивілу новим Кричевським.

– Найближчі кілька місяців, кажеш? У тому й справа. Доки не підсохнуть шляхи і не повернуться після весняної повені до своїх русел ріки, я й так не сподіваюсь на литовські відвідини. Питання стоїть у тому, що нас очікує після того. Немає на кого покластися, Іване. Хан союзник ненадійний, а він – наш єдиний союзник! Москва мовчить, вичікує, на чийому боці краще буде бити тих, хто по інший бік, шведи відмовили, султан мовчить. У Трансильванії теж нічого путнього не кажуть… Два тижні посли Сигізмунда та Д'єрдя II Ракоці тут мені воду в ступі товкли… Немає толку.

Виговський мовчав, схиливши голову, і тому гетьман продовжив уже більш спокійним голосом:

– Легко шептатися за моєю спиною. Незадоволення виявляти легко. Значно трудніше втримати в руках те, чого домоглися своєю важкою і кривавою працею, що в ляхів з кігтів вирвали, тим самим розбурхавши те велетенське осине гніздо. Ти, писарю, що на те вважаєш? – і Хмельницький кинув на Виговського такий погляд, що тому стало зрозуміло: йому поставлено не звичайне запитання. Його випробовують на благонадійність і відданість. Що ж, йому немає чого приховувати перед гетьманом, адже цілком і повністю пов'язав свою долю з ним ще тоді, одразу ж після Жовтих Вод і ганебного обміну себе в татар на рябу кобилу. Як складеться планида Хмельницького, так буде і з ним, з Виговським, і бігаючи з одного табору до другого, він тільки втратить, нічого не надбавши взамін.

– Я з тобою, батьку, – чітко карбуючи слова, вимовив Виговський, – твої вороги – мої вороги. Як там, серед польського війська, так і тут, у війську Запорізькому.

Хмельницький з хвилину дивився прямо в очі писареві. Той погляду не відвів.

– Добре. Я й не мав сумнівів у тобі, Іване. З Брацлавщини які новини?

– Погані, батьку.

– То мені відомо. Пан Кисіль у своєму недавньому листі намагався мене запевнити, що до відновлення боїв там причетний покійний Нечай. Він, мовляв, спровокував виступ Калиновського своїми порушеннями мирної угоди. У тому є хоч мала доля правди?

– Навряд чи, ваша ясновельможність, – похитав головою Виговський. – Звичайно, Нечай – голова гаряча. Крім того лядське панство дуже вже швидко почало, повернувшись, упроваджувати старі звичаї у своїх брацлавських маєтностях. Але така ситуація не є ні для кого новиною. На мій погляд, Нечай був не причиною виступу польного коронного гетьмана, його дії послужили скоріше зачіпкою для такої агресії.

– Ох, Нечай, Нечай. Гаряча твоя голова… Ось і ти мене кинув… А тепер я хочу, щоб ти, пане Виговський, розповів мені про останнього листа нашого emissarius.

Виговський слухняно кивнув головою, узяв зі столу свій каламар, і, відчинивши його невеличку, вкриту майстерною різьбою накривку, дістав з його відділення для паперів тонко звернутий сувій паперу.

– Ваша ясновельможність, як завжди, випереджує події і наперед знає все, про що я маю доповісти, – м'яким улесливим голосом вимовив він.

– А інакше я не можу, – без похвальби і бравади відповів Хмельницький. – Інакше б не втримав булаву. Що там у Верещати?

– Якщо дозволите, зачитаю листа цілком.

– Не дозволю, буду наполягати.

У відповідь Виговський розгорнув сувій і почав читати польською:

«З шляху між Ґданськом та Варшавою з малої корчми, обраної для того лиш, абись менше цікавих очей було поряд, дано до його ясновельможності пана Б.‑З. дня дев'ятнадцятого лютого року Божого 1651.

Доброго здоров'я і довгих років життя бажаю вашій ясновельможності, а також перемог у справі, Вами розпочатій і нами гаряче підтримуваній. На жаль, відомостей добрих взяти ніде, тож понесе мій лист лише новини тривожні. До того часу, як Ви будете читати це моє послання, полки Калиновського і Лянцкоронського вже, я думаю, ступлять на Поділля і, як я мав можливість доповідати минулого разу, візьмуть напрямок на Красне, Брацлав і Вінницю. Сподіваюсь, Вами прийнято заходів для зустрічі милостивих панів. Але тепер маю новини ще більшою мірою невтішні: та interventus[54]– то лише своєрідна розвідка невеликими силами, призначена для підготовки великої кампанії, призначеної на літо цього року. Якщо Калиновському посміхнеться фортуна, він закріпиться у Вінниці, якщо ж ні, буде відходити через Бар і Кам'янець до Любліна, де оголошено збір посполитого рушення. Туди планує незабаром вирушити і його величність, при чиїй особі я, ваш покірний слуга, маю честь знаходитись у якості камергера. З планів Яна Казимира можемо зробити висновки, що масштаби майбутньої операції будуть воістину вражаючими. Маю надію, Ви завважите і зможете дати відпір таким планам корони, як робили то вже неодноразово.

Наступного листа від мене швидко не очікуйте, відчуваю все ясніше недобре до мене ставлення й підозри з боку деяких людей з королівського оточення. І хоч мною прийнято деяких заходів по їх усуненню від важелів впливу на його королівську величність, все ж маю вагомі підстави на деякий час призупинити мою з Вами співпрацю. Можливо, доведеться навіть задля забезпечення моєї роботи в майбутньому пожертвувати деякими політичними позиціями Вашої ясновельможності тепер. При цьому залишаюся Ваш В.В.»

– Це все, – Виговський згорнув папір і поклав його перед гетьманом.

– Розвідка невеликими силами… – задумливо повторив Хмельницький і, за хвилину, додав: – Скільки людей у Калиновського?

– Близько п'ятнадцяти тисяч. Частину він втратив у Красному, але з тих пір до нього долучилися кілька нових хоругв подільської шляхти.

– Якими ж будуть тоді основні сили, зібрані в Любліні?

– Про це немає жодного слова, ваша милість.

Хмельницький рвучко піднявся і закрокував залою. За кілька хвилин він зупинився навпроти пащі каміну і в задумі простяг долоні до вогню. Деякий час дивився на танцюючі язики полум'я.

– Вони не залишать ніколи нас у спокої, – задумливо мовив, звертаючись скоріше сам до себе, аніж до Виговського. Потім, ніби опам'ятавшись, повернувся до писаря. – Що в Богуна?

– Він тримається, але кожен день шле листи з вимогами вислати на допомогу кілька полків.

– Допомогу… Чи не занадто панікує наш хоробрий Богун?

– Але в гарнізоні Вінниці дві тисячі козаків. Їм протистоять п'ятнадцять тисяч добре озброєного і вивченого польського війська.

– Дві тисячі, захищені мурами Вінниці! – відрубав Хмельницький. – Нехай тримаються.

Виговський, з язика котрого вже готові були злетіти слова про необхідність відправлення у Вінницю полків на допомогу Богуну, вчасно промовчав і подумки похвалив себе за розважливість – всякий хто знаходиться високо, може впасти і впасти досить болюче, тому знає: піддавати сумніву те, що сказано більш сильними світу цього, загрожує багато чим. Політика – річ жорстока і вона, як це не скорботно, іноді готова пожертвувати кількома тисячами людських життів і великим містом тільки для того, щоб не піддати сумніву думку гетьмана. Звичайно, він, Іван Виговський, як шляхтич і старшина розуміє: надати допомогу осадженим у Вінниці можливо, а зважаючи на відсутність у близькому майбутньому загрози від князя Радзівіла, просто необхідно. Цим вони продемонструють полякам силу і рішучість відстояти прикордонне місто, врятують місто і козаків, котрі його обороняли від загибелі. Але як генеральний писар і голова військової канцелярії, хіба повинен був він сперечатися з гетьманом? Відповідь: ні! І міркування власних кар'єрних інтересів тут займали далеко не останнє місце.

– Так, ваша ясновельможність, укріплення Вінниці потужні, і я повністю згоден з вами: зарано пороти гарячку і збирати полки. Ще якісь доручення?

Хмельницький відповів довгим поглядом, у котрому читалося, що цієї хвилини він десь дуже далеко, зовсім не на шляху вирішення вінницької проблеми. Виговський завмер, ледь‑ледь схиливши голову, як робив це зазвичай, демонструючи здатність терпляче очікувати на накази гетьмана. Нарешті Хмельницький зітхнув і змахнув рукою:

– Більше нічого.

Генеральний писар ще раз вклонився і пішов до дверей. Уже на порозі почув:

– Зачекай все ж, Іване. Не про військові справи, про родинні хочу запитати.

Виговський слухняно повернувся, причинив двері, які було вже відчинив, і мовчки сів у фотель навпроти гетьмана. Той теж кілька хвилин мовчав. Нарешті повернувся до шафи, яка стояла в нього за спиною і, відчинивши дверцята, дістав з її темних нутрощів кришталеву карафу і дві кришталеві чарки.

– Давай з тобою вип'ємо так, по‑простому. Не хочу я зараз челядь скликати, бенкети давати. Хочу простої розмови. По‑людськи, по‑козацьки, – Хмельницький до країв наповнив чарки. – Коньяк, – пояснив Виговському, – подарунок пана д'Артаньяна, капітана мушкетерів короля Франції. Славні були часи… Та що я базікаю, берись за чарку, пане Іване.

Виговський мовчки вихилив чарку і обережно поставив її на стіл.

– Так‑так, – усміхнувся Хмельницький. – Французи мовлять, що коньяк потрібно пити маленькими ковтками, смакуючи аромат старого напою. Але я теж не можу примусити себе цмулити його поступово. Та й пекучий він не менше за нашу оковиту, – він перехилив чарку точнісінько так само, як щойно Виговський.

– Пам'ятає д'Артаньян, не забуває. Славно ми тоді з панами‑козаками погуляли під Дюнкерком. Добряче підсобили французам. От добрі вояки німецькі ландскнехти, але вся Європа знає – не рівня запорожцям! Хіба не так?

– Звичайно, – знизав плечима Виговський.

Хмельницький на кілька хвилин замовк, а коли продовжив, голос його зраджував, доводилось відкашлюватись:

– Д'Артаньян пам'ятає. Що там пам'ятає, листи шле, а вона…

Гетьман рвучко схопив зі столу карафу і розлив коньяк по чарках.

– Бери, Іване, – кинув і одним духом випив. Кілька секунд нюхав рукав свого оксамитового каптана.

– Твої рідні як?

– Слава Богу, ваша ясновельможність.

– А к бісу її, ту ясновельможність! – тільки й махнув рукою Хмельницький. – Козак я, козацького роду. Кажи Богдан, самі ми тут.

– Усе добре, Богдане, живуть собі потроху…

– Живуть. От і ми живемо, проживаємо. Стільки справ звідусіль… Так і минулого року було, і в наступному, коли не сконаємо, справи дихати не дадуть. А от коли відпочити потрібно, тиху гавань для себе всяк мати повинен, так я кажу?

– Інакше не буває, після трудів і Господь відпочинок мав.

– Отож‑бо й воно. Тому й питаю, як твоя гавань, чи дає продихнути після усіх цих послів, дипломатів, писанини триклятої?

– Не розумію тебе, Богдане.

– Не розумієш… – Хмельницький втретє наповнив чарки і взяв до рук свою, запрошуючи Виговського кивком голови. – Віриш, я ось відпочиваю там, де інші трудяться, – гетьман хвацько вихилив напій і стукнув чаркою до столу. – Хоч думки чимось зайняті. Усе вона, триклята! Олена моя…

Виговський лише змахнув головою на знак розуміння. Він знав деякі речі з того, що робилося в гетьманському домі, хоча ніколи не дозволяв собі виявляти перед будь‑ким такого роду обізнаність. Поміж іншого йому було добре відомо й про прихований конфлікт поміж дружиною Богдана Оленою, котру той силоміць повернув, відібравши в Чаплинського ще одразу після Жовтаводської перемоги, та старшим сином гетьмана Тимошем і іншими його домочадцями. Очевидно, не все було добре у стосунках зі зрадливою Оленою у самого Богдана. За мить той це підтвердив:

– Усе їй пробачив, усе! Навіть те, чого не повинен був, не тільки як гетьман, просто як чоловік! Але я пробачив… Іноді лаю себе за таку м'якотілість, та інакше не можу. Надто вона володіє моїми думками. А що вона, думаєш, оцінила моє прощення?… Видно правий Тиміш, скільки вовка не годуй… Хоча й він надто багато собі дозволяє – не його розуму справа.

Хмельницький хвилину помовчав, накладаючи тютюн у невеличку люльку з оздобленим щирим золотом чубуком. Припалив від завбачливо піднесеної Виговським жаринки.

– Усю душу мені вимотала, віриш, Іване? – і гетьман подивився на Виговського таким поглядом, що той одразу зрозумів: нестерпну муку носить у собі цей чоловік, коли почав з ним таку розмову і виклав усе як на духу.

Генеральний писар не знав, що відповісти. Суперечлива постать перехрещеної на грецький обряд польської католички поряд з гетьманом України була не до вподоби багатьом як з близького оточення Хмельницького, так і військовій старшині. Серед верхівки війська ходили навіть чутки, що вона робить спроби прибрати до своїх рук генеральну канцелярію і керувати нею так, як чинили протягом історії десятки жінок великих і малих володарів. І не тільки керувати, а й поступово продати ляхам. Доходило навіть до того, що її звинувачували у впливі на Хмельницького під час підписання Зборівської угоди, хоча, якщо бути справедливим, такі звинувачення міг відкинути кожен більш‑менш тверезомислячий – не тою людиною був Богдан‑Зиновій Хмельницький, аби в усьому потурати жінці. І якщо він навіть відчував якусь незрозумілу залежність від неї, це ще зовсім не засвідчувало, що вплутав особисті стосунки до справ державних. Але навіть якщо полишити такі безпідставні чутки, сторонньому видно було, що одруження з красунею Оленою, котра свого часу безсоромно пішла до шлюбу з чигиринським підстаростою Чаплинським, не принесло щастя Хмельницькому. Можливо, саме тому, що пішла вона до того шлюбу, незважаючи на те, що Чаплинський на її очах зруйнував хутір її названого батька і зашмагав до смерті його сина. І тепер такий стан речей не просто турбував гетьмана, він просто спопеляв його зсередини, примушуючи відставити на задній план боротьбу, якій віддав більшу частину свого життя.

– Добре, Іване, не переймайся, – будучи людиною вкрай проникливою, гетьман одразу відчув хід думок співрозмовника. – Вип'ємо ще по чарці цього чудового коньяку, і я волів би залишитися на самоті. Потрібно дещо обмислити.

Виговський, слідом за гетьманом, випив, поставив чарку на стіл і попрямував до дверей. Уже на порозі нарешті насмілився нагадати про Богуна, роблячи це ніби між ділом:

– Я напишу у Вінницю, що вони повинні протриматись деякий час самі. Я не буду вказувати, який саме час.

Хмельницький байдужно знизав плечима:

– Пиши, як знаєш, Іване.

Усе. Більшого собі генеральний писар дозволити не міг. Мовчки кивнувши головою, він вийшов і причинив за собою двері.

Дата добавления: 2015-06-04