РОЗДІЛ XX. ідпочивши кілька днів, старий Захар поїхав назад до Києва, а тим часом прийшла звістка, що комісари повернулися без великих сподівань на збереження миру

ідпочивши кілька днів, старий Захар поїхав назад до Києва, а тим часом прийшла звістка, що комісари повернулися без великих сподівань на збереження миру, навіть більше – у повній розгубленості. Вони домовилися про armisticium[59]до українських Зелених Свят, після яких мала організуватися нова комісія із повноваженнями вести перемови. Одначе вимоги й умови Хмельницького були такі високі, що ніхто не вірив, аби Річ Посполита могла на них пристати. Тому обидві сторони почали квапливо озброюватися.

Хмельницький посилав посла за послом до хана, аби той з усім військом поспішав йому на допомогу; відправляв він гінців і до Стамбула, де уже давно перебував королівський посланник пан Бечинський; у Речі Посполитій із дня на день чекали заклику в народне ополчення. Надійшли повідомлення про призначення нових полководців: підчашого Остророга, Ланцкоронського й Фірлея і про повне усунення од військових справ Ієремії Вишневецького, котрий тепер тільки на чолі власних сил міг захищати вітчизну. Не лише князівські жовніри й українська шляхта, а навіть прихильники колишніх рейментарів обурювалися таким рішенням і немилістю до князя, слушно твердячи, що коли було варто пожертвувати Вишневецьким із політичних міркувань, поки ще жевріла надія укласти мир, то усунення його напередодні війни було величезною, непростимою помилкою, бо він один міг помірятися з Хмельницьким і здолати цього славетного вождя заколоту. Нарешті й сам князь прибув до Збаража, щоб зібрати чимбільше війська і в повній готовності чекати початку війни.

Перемир’я було укладене, але часто‑густо давалося взнаки його безсилля. Хмельницький, правда, звелів зітнути голови кільком полковникам, котрі всупереч угоді дозволяли собі нападати на замки і хоругви, розпорошені по зимівниках, але він не міг стримати черні й численних некерованих ватаг, які про armisticium або не чули, або не хотіли чути, або навіть не розуміли значення цього слова. Вони безупинно порушували встановлені договором кордони, тим самим зводячи нанівець усі обіцянки Хмельницького. З іншого боку, приватні й кварцяні війська, переслідуючи заколотників, частенько переходили Прип’ять і Горинь у Київському воєводстві, забиралися у глиб воєводства Брацлавського, а там, зустрівшись із козаками, вчиняли справжні бої, іноді затяті й криваві. Через це з боку і козаків, і поляків без упину сипалися скарги про порушення договору, якого, по суті, нікому несила було дотримати. Тож перемир’я означало тільки, що ні сам Хмельницький, з одного боку, ні король із гетьманами – з другого, не вирушали на бойовище, але війна вже фактично розгорялася – без участі, щоправда, головних сил, і перші теплі промені весняного сонця, як і колись, освітлювали палахкотливі села, містечка, міста, замки, осявали криваві побоїща і людську недолю.

Ватаги з‑під Бара, Хмільника, Махнівки діставали аж до Збаража, вбиваючи, грабуючи, спалюючи. Цих Ієремія громив руками своїх полковників, сам не беручи участі у дрібних сутичках, – він хотів рушити з усією дивізією аж тоді, коли вже й гетьмани вийдуть на бране поле.

А поки що князь висилав роз’їзди, наказуючи платити кров’ю за кров, палями за грабежі й мордування. Пішов раз укупі з іншими пан Лонгінус Підбип’ята і розгромив бунтівників під Чорним Островом, та був цей рицар страшний тільки у битві, а з полоненими, схопленими зі зброєю в руках, поводився надто лагідно, і через те більше його не посилали. Зате особливо відзначався у цих експедиціях пан Володийовський, із котрим позмагатися в партизанській війні міг хіба що Вершул. Ніхто інший не робив таких блискавичних рейдів, не вмів так несподівано напасти на ворога, розбити його в шаленій атаці, розпорошити на всі чотири вітри, виловити, перебити, перевішати. Невдовзі його ім’я теж почало викликати жах, а князь почав ставитися до нього особливо прихильно. Від кінця березня до середини квітня пан Володийовський знищив сім некерованих ватаг, кожна з яких була утричі сильніша за його загін, і не знав утоми. Його розбирала дедалі більша охота, немовби у пролитій крові він черпав нові сили.

Малий рицар, а радше, малий диявол, ревно підбивав пана Заглобу допомагати йому у цих експедиціях, бо над усе любив його товариство, але статечний шляхтич не піддавався його вмовлянням, так пояснюючи свою відмову:

– У мене, пане Міхале, завеликий живіт, щоб трястися й шарпатися у цій метушні, опріч того, хто до чого вдатний. З гусарами серед білого дня врізатися у гущу ворожого війська, обоз рознести, стяги відібрати – це моє, для цього мене Господь Бог сотворив і успособив, а ганятися вночі по кущах за гультяями – тобі лишаю, ти у нас тонкий, як голка, і пролізеш у будь‑яку шпарину. Я старого гарту рицар і волію, як лев, роздирати звіра, а не, як нишпорка, вистежувати його по кущах. Зрештою, я і спати лягаю, тільки‑но звечора подоять корів, – це для мене найкраща пора.

Тож їздив Володийовський сам і сам перемагав, аж поки, вирушивши якось наприкінці квітня, повернувся в середині травня такий виснажений і сумний, ніби зазнав поразки і людей втратив. Так принаймні здалося всім, хоч це було хибне уявлення. У тому довгому і важкому поході пан Володийовський зайшов аж за Острог, під Головню, де розгромив не звичайнісіньку ватагу черні, а загін у кілька сотень запорожців, половину з яких він зарубав, а половину взяв у полон. Тим дивніше було бачити глибокий смуток, що затуманював його веселе від природи обличчя. Багатьом кортіло відразу дізнатися про причину цього смутку, але пан Володийовський не сказав нікому й слова і, злізши з коня, у супроводі двох невідомих рицарів подався до князя, з яким мав довгу розмову. Із тими самими рицарями він пішов потім до пана Заглоби, не затримуючись ні на мить, хоч цікаві до новин дорогою хапали його за рукава.

Пан Заглоба з неабияким здивуванням розглядав двох велетнів, котрих ніколи досі не бачив. Судячи зі строїв із золотими нашивками на плечах, вони служили у литовському військові. Володийовський же сказав:

– Зачини двері, ваша милость, і звели нікого не пускати, бо нам треба поговорити про важливі справи.

Заглоба дав наказ челядникові й почав неспокійно дивитися на прибульців, з обличчя яких видно було, що вони нічого доброго не скажуть.

– Це, – мовив Володийовський, показуючи на юнаків, – князі Булиги‑Курцевичі: Юр і Анджей.

– Двоюрідні брати Гелени! – вигукнув Заглоба.

Князі вклонилися і відповіли в один голос:

– Двоюрідні брати небіжчиці Гелени…

Червоне обличчя Заглоби вмить стало блідо‑синім. Мов підстрелений, він почав руками бити в повітрі, розтулив рота, не в змозі перевести дихання, витріщив очі й радше простогнав, ніж промовив:

– Як це?..

– Є відомості, – журливо відповів Володийовський, що князівну в монастирі Миколи Доброго замордували.

– Чернь задушила димом у келії дванадцять панянок і кільканадцять черниць, серед яких була наша сестра, – додав князь Юр.

Цього разу Заглоба нічого не сказав, тільки обличчя його, перед цим синє, почервоніло так, що присутні злякалися, як би старого не вхопив грець. Відтак повіки його спроквола опустилися, він затулив обличчя руками, а з вуст у нього вирвався новий стогін:

– Боже! Боже! Боже!

Після цього він замовк і довго не озивався.

А князі й Володийовський почали горювати.

– От зібралися ми вкупі, родичі й приятелі, щоб тебе, вродлива панно, йти рятувати, – але, на жаль, із поміччю запізнилися. Ні до чого наше бажання, ні до чого наші шаблі й відвага, бо ти вже в іншому, ліпшому за цей лихий, світі, у кімнаті фрейлін Цариці Небесної…

– Сестро! – волав велетень Юр, знову від жалю рвучи на собі волосся. – Ти прости нам гріхи наші, а ми за кожну краплину твоєї крові проллємо відро ворожої.

– І нехай допоможе нам Бог! – додав Анджей.

И обидва князі грізно простягли до неба руки, а Заглоба підвівся з лави, ступив кілька кроків до тапчана, заточився як п’яний і впав на коліна перед іконою.

За хвилю в замку озвалися дзвони, сповіщаючи про південь. Вони гули понуро, як на похороні.

– Нема вже її, нема! – знову сказав Володийовський. – Янголи забрали її на небо, а нам лишили сльози й зітхання.

Ридання вирвалося із Заглобиних грудей, і він затрясся всім своїм могутнім тілом, а рицарі й далі нарікали на долю, і дзвони окселентували їм.

Нарешті Заглоба заспокоївся. Усі подумали навіть, що стомлений горем шляхтич заснув навколішки, але трохи перегодя він підвівся й сів на тапчані, тільки це був уже не той чоловік: із червоними, затуманеними кров’ю очима, пониклою головою, звислою аж на підборіддя нижньою губою; на обличчі в нього відбилися безпомічність і небачена досі стареча неміч, – справді, здавалося, що колишній пан Заглоба, пихатий, благодушний веселун і вигадник, помер, а лишився придавлений гнітом років і втомою стариган.

Та ось, незважаючи на протести слуги, що пильнував біля дверей, зайшов пан Підбип’ята, і знову почалися жалі й горювання. Литвин згадував Розлоги і першу зустріч із князівною, її принадність, молодість і вроду; нарешті пригадавши, що є хтось, нещасніший від них усіх, – наречений її, пан Скшетуський, – заходився розпитувати про нього у малого рицаря.

– Скшетуський залишився у князя Корецького в Корці, куди приїхав із Києва, і лежить хворий, світу Божого не бачачи, – мовив пан Володийовський.

– А чом би нам до нього не з’їздити? – спитав литвин.

– Нема чого туди їхати, – відповів Володийовський. – Князівський лікар ручається за його здоров’я; при ньому пан Суходольський, полковник князя Домініка й великий приятель Скшетуського, і наш старий Зацвіліховський – обидва старанно про нього дбають. Йому нічого не бракує, а те, що він увесь час не при тямі, для нього ж ліпше.

– О Боже всемогутній! – вигукнув литвин. – Ти, ваша милость, бачив Скшетуського на власні очі?

– Бачив, але якби мені не сказали, що то він, не впізнав би, так його виснажили хвороба і страждання.

– А він упізнав вашу милость?

– Напевно, упізнав, бо, хоч нічого й не сказав, але всміхнувся і кивнув, а мене такий жаль узяв, що я довше лишатися біля нього не зміг. Князь Корецький хоче іти до Збаража з хоругвами, Зацвіліховський піде з ним, пан Суходольський теж присягається, що видушить, хоч і матиме від князя Домініка інший наказ. Вони привезуть із собою й Скшетуського, якщо його недуга не здолає.

– А звідкіля у вас ці відомості про смерть князівни? – спитав пан Лонгінус. – Чи не ці кавалери їх привезли? – додав він, показуючи на князів.

– Ні. Ці кавалери самі випадково про все дізналися у Корці, куди прибули з підкріпленням од віленського воєводи, і сюди прибули зі мною, бо нашому князеві мали передати листи від воєводи. Війна неминуча, а з комісії вже нічого не буде.

– Ми вже й самі це зрозуміли, але скажи мені, добродію, хто тобі повідав про смерть князівни?

– Мені сказав Зацвіліховський, а йому сам Скшетуський. Поручикові Хмельницький дав дозвіл шукати княжну в Києві, а допомогти обіцявся навіть митрополит. Шукали переважно по монастирях, бо всі, хто з наших лишився у Києві, там поховалися. Гадали, що й Богун князівну в якомусь монастирі сховав. Шукали, шукали, сподіваючись на краще, хоч знали, що чернь у Миколи Доброго дванадцять панянок димом задушила. Сам митрополит запевняв, що Богунової нареченої ніхто не посміє зачепити, та вийшло інакше.

– То вона була в Миколи Доброго?

– Авжеж. Скшетуський зустрів у одному з монастирів пана Иоахима Єрлича, а позаяк усіх розпитував про князівну, спитав і його. Пан Єрлич розповів йому, що всіх панянок, які були, козаки відразу забрали, тільки у Миколи Доброго лишилося дванадцять, котрих згодом димом задушили. Серед них мала бути й Курцевичівна. Скшетуський, знаючи, що пан Єрлич іпохондрик і від постійного страху несповна розуму, не повірив йому і ще раз подався з розпитуваннями у монастир. На нещастя, черниці, три з яких були задушені у тій самій келії, прізвищ не знали, та коли Скшетуський описав їм князівну, підтвердили, що така була. Отоді‑то Скшетуський із Києва поїхав і відразу тяжко занепав на здоров’ї.

– Диво, як іще живий лишився.

– І вмер би неодмінно, якби не той старий козак, котрий його у полоні на Січі виходжував, а потім від нього з листом сюди приїздив, а повернувшись допомагав шукати князівну. Він його й у Корець одвіз і панові Зацвіліховському в руки передав.

– Нехай же Господь підтримає його, бо він уже ніколи не матиме втіхи, – мовив пан Лонгінус.

Пан Володийовський замовк, і настала гробова тиша. Князі, підперши голови руками й насупивши брови, сиділи непорушно, Підбип’ята звів очі до неба, а пан Заглоба вперся скляним поглядом у протилежну стіну, ніби глибоко задумався.

– Прокинься, ваша милость! – сказав нарешті Володийовський, струснувши його за плече. – Про що так задумався? Нічого вже ти не придумаєш, і всі твої хитрощі нічим не допоможуть.

– Я це знаю, – кволим голосом відповів Заглоба. – Одне в мене на думці: старий я і не маю чого робити на цьому світі.

Дата добавления: 2015-06-04