Розділ XXI

яви собі, добродію, – казав через кілька днів Володийовський панові Лонгіну, – що цей чоловік так за годину перемінився, ніби постарішав на двадцять років. Який був веселий, балакучий, на вигадки зугарний, що й самого Улісса міг у них перевершити, а сьогодні ні пари з уст, дрімає цілими днями, на старість нарікає, а коли й скаже слово, то ніби крізь сон. Я знав, що він її любив, але не сподівався, що так палко.

– Що ж тут дивного? – відповів, зітхаючи, литвин. – Через те й прихилився міцно, що із рук Богунових її вирвав, що заради неї стільки небезпек подолав і стількох пригод зазнав. Поки жевріла надія, поти й розум його не дрімав, придумуючи усілякі хитрощі, та й сам він тримався на ногах, а тепер йому й справді нема чого самотньому на світі робити, бо ні до кого серцем прихилитися.

– Я вже й пити з ним пробував, сподіваючись, що трунок поверне колишню бадьорість, – усе котові під хвіст! Пити п’є, але дивовижних небилиць, як колись, не розказує, і про походеньки свої не розводиться, хіба що розчулиться, а потім голову на живіт звісить і спить. Я вже й не знаю, хто з них у більшому відчаї, – він чи пан Скшетуський.

– Жаль невимовний, бо все‑таки великий був рицар!.. Ходімо до нього, пане Міхале. Він мав звичку кепкувати з мене й допікати у всьому. Може, й зараз його візьме до цього охота? Боже мій, як міняються люди! Такий веселий був чоловік…

– Ходімо, – згодився пан Володийовський. – Хоч і пізненько вже, але йому найважче ввечері, бо надрімавшись за день, він уночі не спатиме.

Отак розмовляючи собі, вони вирушили на квартиру до пана Заглоби. Той сидів під відчиненим вікном, сперши голову на руку. Було вже пізно, у замку зупинився всякий рух, тільки вартові перегукувалися протяжними голосами, а в гущавині, що відокремлювала замок від міста, соловейки несамовито заливалися своїми нічними трелями, висвистуючи, витьохкуючи, вицмокуючи з такою силою, з якою падає на землю весняна злива. Крізь одчинене вікно линуло тепле травневе повітря, і ясне місячне проміння осявало смутне обличчя й схилену на груди лису голову пана Заглоби.

– Добрий вечір, добродію! – привіталися двоє рицарів.

– Добрий вечір! – відповів Заглоба.

– Про що, добродію, так роздумуєш перед вікном замість іти спати? – запитав Володийовський.

Заглоба зітхнув.

– Бо мені не до сну, – одказав він ледь чутно. – Рік тому, рівно рік, я тікав із нею понад Кагамликом від Богуна, і нам тоді так само виспівували пташки, а тепер де вона?

– Така, напевно, Божа воля, – мовив Володийовський.

– На сльози і смуток, пане Міхале! Немає вже мені ні в чому втіхи.

Залягла тиша, тільки крізь одчинене вікно долинали дедалі сильніші солов’їні рулади, якими, здавалося, була переповнена ця ясна ніч.

– О Боже, Боже! – зітхнув Заглоба, – точнісінько так, як над Кагамликом.

Пан Лонгінус витер сльозу зі лляних вусів, а малий рицар мовив по хвилі:

– Гей, знаєш що, добродію? Смуток смутком, а випий лишень із нами меду, бо нема нічого ліпшого супроти журби. А може, за чаркою згадаються й кращі часи.

– Вип’ю! – рішуче сказав Заглоба.

Володийовський звелів челядникові принести вогню і невеликий дзбан меду, а далі, коли усі всілися, знаючи, що тільки спогади найліпше з усього діють на пана Заглобу, спитав:

– То це вже рік, як ви, добродію, з небіжчицею із Розлогів від Богуна втекли?

– У травні це було, у травні, – відповів Заглоба. – Ми переправилися через Кагамлик, щоб утікати на Золотоношу. Ой, як тяжко в світі жити!

– І вона була перевдягнена?

– У козачка. Волосся мені довелося їй, небозі моїй, шаблею відрізати, щоб не впізнали. Я пам’ятаю навіть місце під деревом, де я його разом із шаблею закопав.

– Гарнюсінька була панна! – докинув із зітханням пан Лонгінус.

– Кажу ж вашим милостям, що я від першого дня так її полюбив, ніби змалечку вигодовував. А вона тільки рученята переді мною складала і дякувала, дякувала за порятунок і турботу! Ліпше б мені було загинути, аніж дочекатися сьогоднішнього дня! Нащо тепер жити?

Знову настало мовчання. Троє рицарів пили собі мед упереміш зі сльозами. © http://kompas.co.ua

– Гадав, що при них спокійно старість зустріну, та бач… – по хвилі почав Заглоба і безсило опустив руки. – Нізвідки мені більше чекати втіхи, нізвідки, хіба що смерть її принесе…

Та не встиг пан Заглоба договорити, як у сінях зчинився галас: хтось хотів зайти, а челядник не пускав. Виникла суперечка, в якій панові Володийовському почувся знайомий голос. Він крикнув челядникові, щоб той упустив прохача.

Двері відчинилися, і в них з’явилося товстощоке рум’яне обличчя Жендзяна, котрий, обвівши поглядом присутніх, уклонився і сказав:

– Слава Ісусові Христу!

– Навіки віків! – відповів Володийовський. – Це Жендзян.

– Авжеж, це я, – підтвердив пахолок, – і вклоняюся низенько вашим милостям. А де мій господар?

– Твій господар у Корці, він нездужає.

– Ой лелечко! Що ви кажете, добродію! А він не тяжко, борони Боже, нездужає?

– Спершу тяжко, а зараз легше. Лікар каже, що одужає.

– А я йому вісточку про панну привіз.

Малий рицар сумно похитав головою.

– Марно ти квапився, бо пан Скшетуський уже знає про її смерть, і ми тут оплакуємо сердешну гіркими сльозами.

У Жендзяна аж очі на лоба полізли.

– Ой рятуйте! Що я чую? Панна померла?

– Не померла, а в Києві розбійниками замордована.

– У якому Києві? Що ваша милость править?

– Як це в якому Києві? Ти що, Києва не знаєш?

– Ой Боже! Ваша милость, напевно, глузує? Як вона може опинитися у Києві, коли її в яру над Валадинкою, неподалік від Рашкова сховано? І чаклунці наказано, щоб до приїзду Богуна ні на крок од неї не відходила. Богом присягаюся, я ще не збожеволів!

– Яка там іще чаклунка? Що ти верзеш?

– Та Горпина ж… Я цю гладуху добре знаю!

Пан Заглоба зненацька підвівся з лави й заходився розмахувати руками, як потопельник, котрий хоче вирятуватися з пучини.

– Та помовч ти ради Бога, добродію! – сказав він Володийовському. – Дай же й мені спитати!

Присутні аж злякалися – так поблід пан Заглоба, і лисина його зросилася потом. Але він, перескочивши через ослін до Жендзяна і схопивши пахолка за плечі, хрипким голосом запитав:

– Хто тобі це сказав, що її… біля Рашкова сховано?

– Хто сказав? Богун!

– Ти що, хлопче, з глузду з’їхав?! – вереснув пан Заглоба, трясучи пахолка мов грушу. – Який Богун?

– Боже праведний! – заволав Жендзян. – Чого ви мене так трясете? Дайте мені спокій, ваша милость, хай я трохи отямлюся, бо аж у голові замакітрилося… Питаєте, який Богун? А хіба ваша милость його не знає?

– Кажи, а то ножем різону! – загорлав Заглоба. – Де ти Богуна бачив?

– У Влодаві!.. Чого вам, добродії, від мене треба? – закричав переляканий пахолок. – Хто я, по‑вашому? Розбійник?..

Заглоба ледве стояв на ногах. Йому забракло повітря, і він упав на ослін, важко дихаючи. Пан Міхал прийшов йому на допомогу.

– Ти коли Богуна бачив? – спитав він у Жендзяна.

– Три тижні тому.

– То він живий?

– А чого йому не бути живим?.. Він сам мені розказував, що ваша милость його добре поколошкав, але, бач, оклигав…

– І він тобі сказав, що панна під Рашковом?

– А хто ж іще?

– Слухай, Жендзяне, йдеться про життя твого господаря і панни! Чи Богун сам тобі казав, що її не було у Києві?

– Добродію мій, як вона могла бути у Києві, якщо він її під Рашковом сховав і Горпині під страхом смерті наказав нікуди від себе не пускати, а тепер мені пірнач дав і перстень свій, щоб я туди до неї їхав, бо у нього рани відкрилися і доведеться пролежати не відомо скільки…

Пан Заглоба не дав Жендзянові договорити: знову зірвавшись із ослону і вчепившись обіруч у рештки волосся, він несамовито закричав:

– Жива моя донечка, жива, хвалити Бога! Це не її в Києві убили! Жива вона, жива, моя наймиліша!

І старий тупотів ногами, сміявся, плакав, нарешті, схопивши Жендзяна за голову, притиснув до грудей і заходився так цілувати, що хлопчина був уже як причмелений.

– Пустіть, ваша милость, а то задушите… Звісно ж, жива князівна… Дасть Бог, разом по неї поїдемо… Ваша милость… Ну, ваша милость!

– Пусти його, добродію, нехай розкаже, бо ми ж іще нічого не розуміємо, – мовив Володийовський.

– Кажи, кажи! – волав Заглоба.

– Розкажи спочатку, братику, – попрохав пан Лонгінус, на вусах у якого теж осіла густа роса.

– Дозвольте мені відсапнути, ваші милості, – сказав Жендзян, – і вікно причинити, бо соловейки так витинають у кущах, що й слова не вимовиш.

– Меду! – крикнув челядникові Володийовський.

Жендзян причинив вікно із притаманною йому неквапливістю, відтак повернувся до присутніх і сказав:

– Дозвольте й мені сісти, ваші милості, а то ноги дуже натрудив.

– Сідай! – мовив Володийовський, наливаючи йому із принесеного челядником невеличкого дзбана. – Пий із нами, бо ти цього своєю новиною заслужив, тільки говори хутчіш.

– Добрий мед! – сказав пахолок, підносячи келих до світла.

– А щоб тебе замордували! Ти будеш розповідати? – вигукнув Заглоба.

– А ваша милость ураз гніватися! Звісно ж, буду, якщо ваші милості так хочуть, бо ваше діло наказувати, а моє слухати, на те я й слуга! А таки справді треба з самого початку розказати, як усе достеменно було…

– Кажи з початку!

– Пам’ятаєте, ваші милості, як прийшла звістка про взяття Бара, ми вважали, що панни живої вже немає? Я тоді повернувся у Жендзяни, до батьків і дідуся, котрому вже дев’яносто… Здається, так… Ні! Дев’яносто один.

– Та хоч би й дев’ятсот!.. – буркнув Заглоба.

– Нехай йому Господь пошле довге життя! Дякую вашій милості на доброму слові, – відповів Жендзян. – Отож повернувся я тоді додому, відвіз батькам те, що з Божою поміччю призбирав серед розбійників. Ви ж, певно, знаєте, торік у Чигирині я опинився серед козаків, вони мене за свого мали, бо я пораненого Богуна виходжував і у велику довіру до нього увійшов, а при нагоді скуповував у тих злодюг то срібло, то камінці…

– Знаємо, знаємо! – притакнув Володийовський.

– Отож приїхав я до батьків, котрі вельми мені зраділи, і очам своїм не вірили, побачивши усе, що я зібрав. Довелось присягтися дідусеві, що все чесним шляхом добуто. Ох і зраділи ж вони, бо треба вашим милостям знати, що батьки мої й досі позиваються з Яворськими за грушу. Деревина стоїть на межі: половина гілля на їхньому боці, половина на нашому. Коли Яворські трусять, сиплються і наші груші, а чимало на межу падає. Вони кажуть, ті, що на межі, їхні, а ми…

– Хлопе, не доводь мене до гніву! – вибухнув Заглоба. – Говори тільки про те, що стосується справи…

– По‑перше, перепрошую вашу милость, але я ніякий не хлоп, а шляхтич: хоч і бідні ми, але свій герб маємо, що вашій милості і пан поручик Володийовський, і пан Підбип’я– та, як знайомі пана Скшетуського, підтвердять, а по‑друге, позиваються мої батьки з Яворськими уже п’ятдесят років…

Заглоба зціпив зуби і дав собі слово, що більше не озветься.

– Добре, голубе, – солодко мовив пан Лонгінус, – але ти нам розкажи про Богуна, а не про груші.

– Про Богуна? – повторив Жендзян. – Хай буде й про Богуна. Так‑от, добродію мій, Богун гадає, що немає у нього вірнішого слуги й приятеля, аніж я, бо хоч він мене в Чигирині й розполовинив, але я його виходжував і перев’язував, ще коли його князі Курцевичі покромсали. Набрехав я йому тоді, що вже остогидло мені панам служити, хотілося б із козаками чалитися, бо з ними зиску більше, а він мені й повірив. Та й як було не повірити, коли я його виходив?! Отож він страшенно мене полюбив і, правду скажу, щедро винагородив, не знаючи про те, що я собі присягнув помститися йому за чигиринську кривду, а не зарізав я його тільки тому, що не гоже шляхтичеві прикутого до ліжка ворога ножем колоти, ніби свиню якусь під пах.

– Добре, добре, – сказав Володийовський. – Це ми теж знаємо. А от як ти його зараз знайшов?

– А це, ваша милость, було так. Коли ми вже Яворських притиснули (тепер вони з торбами підуть, не інакше!), я собі й подумав: «От що, час і мені Богуна пошукати і за кривду поквитатися» Похвалився я про це батькам і дідусеві, а дідусь, гаряча голова, й каже: «Якщо клятву собі дав, іди, не будь телепнем» Тож я й пішов, бо ось іще про що подумав: якщо знайду Богуна, то, може, й про панну, якщо вона жива, щось дізнаюся, а потім, як застрелю його і приїду до господаря з новиною, теж без нагороди не залишуся.

– Достеменно, не залишишся, бо й ми не поскупимося, – пообіцяв Володийовський.

– Вважай, братику, що від мене вже маєш коня зі збруєю, – додав пан Лонгінус.

– Дякую покірно вашим милостям, – зраділо відповів пахолок, – бо за добру звістку завше належить могорич, а я вже не проп’ю, що від кого одержу…

– Ой, я більше не витримаю! – буркнув Заглоба.

– Отже, ти виїхав із дому… – нагадав Володийовський.

– Так, виїхав я з дому, – вів далі Жендзян, – і знов думаю: куди тепер? Мабуть, до Збаража, бо звідти і до Богуна недалечко, і про господаря мого скоріш розпитати можна. Тож їду я, добродію мій, через Білу на Влодаву, і у Влодаві, позаяк коники мої вже добре притомилися, зупиняюся на попас. А там саме ярмарок, у всіх заїжджих дворах кишить шляхтою. Я до міщан – і там шляхта! Та ось один жид мені каже: «Була у мене кімната, та її поранений шляхтич зайняв» – «От і добре відповідаю йому, я добре вмію перев’язувати, а у вашого фельдшера під час ярмарку, напевно, роботи по зав’язку». Казав іще жид, ніби цей шляхтич сам себе перев’язує і не хоче нікого бачити, а потім пішов спитати. А тому, либонь, погіршало, бо звелів мене впустити. Заходжу я і глядь: у бебехах лежить Богун!

– Он як! – вигукнув Заглоба.

– Злякався я і почав хреститися: «бо ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа», а він мене одразу впізнав, страшенно зрадів – мав же мене за приятеля – та й каже: «Бог мені тебе послав! Тепер уже я не помру» А я йому: «Що ваша милость тут поробляє?» – а він тільки палець поклав на губи і вже згодом розповів мені про свої пригоди: як його Хмельницький до його величності короля, а тоді ще королевича, з‑під Замостя послав і як пан поручик Володийовський у Липкові його покромсав.

– Подячно мене згадував? – спитав малий рицар.

– Правду кажучи, добродію мій, вельми подячно. «Я, каже, думав, що це такий собі вишкребок, покруч, а він хлопець хоч куди, котрий мене мало не розполовинив» Зате як його милость пана Заглобу згадував, то так скреготів зубами, що аж моторошно ставало: мовляв, це він його на герць підбив!..

– Кат би його взяв!.. Я вже його не боюся! – відповів Заглоба.

– І знову ми з ним як побратими стали, – вів далі Жендзян. – Ба! Він іще дужче до мене прихилився, усе мені розказав: як мало не вмер, як його у Липкові до маєтку взяли, маючи за шляхтича, а він назвався паном Гулевичем із Поділля, як його згодом виходжували, виявляючи велику чуйність, за що він рятівникам своїм присягнув бути вдячним до смерті.

– А що ж він у Влодаві робив?

– Він на Волинь пробирався, але у Парчеві віз разом із ним перекинувся і рани відкрилися, тож він мусив лишитися, хоч дуже боявся, бо його там простісінько собі могли вколошкати. Він сам мені про це сказав. «Мене, каже, послали з листами, а тепер доказів жодних не лишилося, тільки пірнач, і якби дізналися, хто я, мене б не лише шляхта порубала, а й перший‑ліпший офіцер повісив, ні в кого дозволу не спитавши» Пам’ятаю, сказав він так, а я йому відповів: «Воно й добре знати, що перший‑ліпший офіцер тебе повісив би» А він питає: «Як це?» – «А так, кажу, що треба бути обережним і нікому анічичирк – у чому я вашій милості можу прислужитися» Він заходився мені дякувати і запевняти, що нагорода мене не мине. «Зараз, каже, я грошей не маю, але коштовності, які при мені, усі віддам, а згодом, каже, я тебе золотом обсиплю, тільки зроби мені ще одну ласку».

– Ага, зараз уже почнеться про князівну! – мовив Володийовський.

– Авжеж, добродію мій, та я все розкажу по порядку. Як почув я, що у нього при собі немає грошей, мені його ні краплі не стало жаль. «Постривай, думаю, зроблю я тобі ласку!» А він і каже: «Хворий я, не маю сили рухатися далі, а дорога на мене чекає далека й небезпечна. Мені б, каже, на Волинь дістатися, а це звідси не так далеко, – і я вже був би серед своїх, а до Дністра я їхати не можу, сил бракує та й, каже, через ворожий край, повз замки і війська пробиватися треба, – їдь ти за мене» – Я, звісно питаю: «А куди?» – А він на це: «Аж під Рашків, бо вона там у Донцевої сестри, Горпини‑чаклунки, схована» Я питаю: «Князівна?» – «Атож, – каже. – Я її чимдалі від людського ока сховав, але їй там добре, вона там, як княгиня Вишневецька, на парчі спочиває».

– Говори швидше, ради Бога! – вигукнув Заглоба.

– Хто спішить, той людей смішить! – відповів Жендзян. – Почув я це, добродію мій, і так зрадів, але виду не показав і кажу: «А чи вона напевно там? Твоя милость, либонь, уже давно її туди одвіз?» Він почав присягатися, що Горпина, його вірна сука, хоч і десять літ її стерегтиме, аж доки він повернеться, і що князівна, як Бог на небі, й досі там, бо туди ні ляхам, ні татарам, ні козакам не дістатися, а Горпина наказу не порушить.

Під час того як оповідав Жендзян пан Заглоба тремтів, мов у лихоманці, малий рицар радісно кивав головою, а Підбип’ята звертав очі до неба.

– Що вона там, це достеменно, – говорив далі пахолок, – бо найкращий цьому доказ, що він мене до неї послав. Але я спершу відмовлявся, аби себе ненароком не виказати. «А навіщо мені туди їхати?» А він у відповідь: «А на те, що я не можу поїхати. Якщо, каже, живим із Влодави на Волинь доберуся, звелю відвезти себе до Києва, там уже всюди наші козаки верховодять, а ти, каже, їдь і звели Горпині туди ж її відправити, у монастир Святої Пречистої».

– Он як! То не до Миколи ж Доброго! – вибухнув Заглоба. – Я відразу сказав, що Єрлич іпохондрик або ж збрехав.

– До Святої Пречистої! – повторив Жендзян. – «Перстень, каже, тобі дам, пірнач і ніж, а Горпина знатиме, що це означає, бо ми так умовилися, а тебе, каже, мені сам Бог послав ще й тому, що вона і тебе знає, і те, що ти мені найкращий друг. Повертайтеся разом, козаків не бійтеся, тільки татар остерігайтеся: якщо де помітите, обминайте стороною, бо вони на пірнач дивитися не стануть. Гроші, каже, й дукати там є, у яру закопані про всяк випадок – вирий їх. Дорогою кажіть одне: «Богунова їде!» – і нічого вам не забракне. Зрештою, каже, чаклунка дасть усьому раду, тільки ти їдь, бо кого ж іще я, нещасний, пошлю, кому зможу довіритися у чужому краю, де ворогами аж кишить?» Так він мене, милостиві добродії, прохав, що майже й сльозу пустив, а наостанку звелів мені, бестія, присягнути, що поїду, а я й присягнув, тільки по думки додав: «Із моїм господарем!» Він так зрадів і відразу ж дав мені пірнач, перстень і ніж, і коштовності, які мав, а я усе це взяв, подумавши: ліпше нехай буде у мене, аніж у розбійника. На прощання сказав мені ще, котрий це саме яр над Валадинкою, як туди їхати і як поворітьма, – так усе детально пояснив, що я втраплю туди навіть із зав’язаними очима, що ви й самі, добродії, побачите, бо я так гадаю, що ми вкупі поїдемо.

– Завтра ж, не відкладаючи! – мовив Володийовський.

– Яке там завтра! Сьогодні ж на світанку накажемо осідлати коней.

Радість пойняла усі серця, і чути було то слова вдячності небесам, то веселе потирання рук, то нові запитання, якими засипали Жендзяна, що на них пахолок відповідав із притаманною йому флегматичністю.

– Щоб ти був здоровий! – вигукнув пан Заглоба. – Ну й слугу собі доп’яв пан Скшетуський!

– Де ви ще такого візьмете? – хизувався Жендзян.

– Він тебе, мабуть, озолотить.

– Я теж гадаю, що без нагороди не обійдеться, хоч я й без того вірно своєму господареві служу.

– А що ж ти з Богуном учинив? – спитав Володийовський.

– Тим‑то й ба, добродію мій, що я знову його хворим застав, а хворого й пораненого колоти ножем не годиться, цього б мій господар мені не подарував. Така вже, певно, моя доля! І що ж я мав робити? Коли він усе мені розказав, що мав розказати, коли усе віддав, що мав віддати, я почав думати. Чого це, кажу собі, такий злодій має по світу ходити, котрий і князівну ув’язнив, і мене в Чигирині мало не порішив? На одного чорта менше стане – і хвалити Бога! І ще помислив я: а що як він одужає і слідом за нами з козаками вирушить? Тож, недовго думаючи, пішов я до пана коменданта Реговського, котрий у Влодаві з хоругвою стояв, і доповів йому, що це Богун, найнебезпечніший із заколотників. За цей час його там уже, напевно, повісили.

Сказавши це, Жендзян дурнувато розсміявся і обвів поглядом присутніх, чекаючи, що й інші теж розсміються, але як же він здивувався, коли відповіддю йому було мовчання. Вже трохи перегодя Заглоба перший буркнув: «Гаразд, не будемо про це», Володийовський сидів тихо, а пан Лонгінус почав прицмокувати язиком, хитати головою і нарешті сказав:

– Негарно ти вчинив, братику, що називається негарно!

– Як це, добродію мій? – здивовано спитав Жендзян. – Невже ліпше було його прикінчити?

– І так не краще, і так кепсько. Сам не знаю, що ліпше: бути розбійником чи юдою?

– Що ви таке кажете, добродію? Хіба Юда заколотника виказав? А Богун же і його величності короля, і всієї Речі Посполитої ворог!

– Твоя правда, та все‑таки негарно ти вчинив. А як, кажеш, звали того коменданта?

– Пан Реговський. А на ім’я, здається, Якуб.

– Це він і є! – буркнув литвин. – Пана Лаща родич і пана Скшетуського недруг.

Але зауваження його ніхто не почув, бо заговорив пан Заглоба.

– Милостиві панове! – сказав він. – Із цим не можна зволікати! Бог так учинив, що дякуючи цьому пахолкові нам легше, ніж того разу, буде князівну шукати, – тож слава Господові милосердному! Завтра ж і вирушимо. Щоправда, князь поїхав, але й без його дозволу пустимося в дорогу, бо нема часу! Поїде пан Володийовський, я і Жендзян, а твоїй милості, пане Підбип’ято, краще лишитися, бо твій зріст і простодушність нас викажуть.

– Ні, брате, я теж поїду! – заперечив пан Лонгінус.

– Задля безпеки князівни ти, добродію, мусиш зостатися. Хто тебе раз бачив, ніколи в житті не забуде. Правда, ми маємо пірнач, але тобі і з пірначем не повірять. Ти Полуяна на очах у всіх Кривоносових гультяїв душив, тож тільки вони побачать серед нас такого здоровила, відразу лихе запідозрять. Ні, не можна твоїй милості з нами їхати. Трьох голів ти там не знайдеш, а твоя одна не вельми допоможе. Аніж усе зіпсувати, ліпше не руш.

– Жаль, – мовив литвин.

– Жаль чи не жаль, а мусиш лишитися. Як поїдемо гнізда на деревах дерти, і тебе візьмемо, а зараз ні.

– Слухати гидко!

– Дай я тебе поцілую, бо в мене на серці весело, але зостанься. І ще одне, милостиві панове: бережіть усе в таємниці. Борони Боже, якщо піде чутка поміж жовнірами, а від них дійде до хлопів. Нікому ні слова!

– Ба, а князеві?

– Князя нема.

– А панові Скшетуському, якщо повернеться?

– А йому й поготів, бо відразу за нами навздогін кинеться. Матиме ще досить часу натішитися, а якщо, не дай Боже, знову не вдасться, він же збожеволіє. Тож присягніть, милостиві панове, що нічичирк.

– Присягаю! – сказав Підбип’ята.

– Присягаю, присягаю!

– А тепер подякуймо Богові.

Сказавши це, Заглоба перший упав навколішки, а за ним інші, й молилися вони довго і ревно.

Дата добавления: 2015-06-04