Річ Посполита

Україна у XVІ ст..

Напади Кримського ханства

Перший напад у 1474 р. кримські татари вчинили па Поділля й Галичину. Особливо великих утрат зазнало населення в околицях Кам'янця-Подільського, Галича й Збаража. Через кілька років загони кримських татар спустошили поселення Східного Поділля. Менглі Гірей 1 вересня 1482 р. напав на Київ і розгромив місто, за проханням Івана ІІІ.

У подарунок князю він надіслав золоту чашу й таріль із храму Св. Софії. У 1487 р. у Східне Поділля вторгнулися татари Великої Орди, які були розбиті військом руських князів і польського королевича біля Копистирина. Наступного року відбувся новий напад татар; у 1489 р. вони дограбували Київ і дуже спустошили Київщину, а взимку наступного року - Волинь. Під час повернення неподалік Заслава татари зазнали нищівної поразки від руських і польських вояків.

Особливо страхітливих масштабів набуло руйнування України наприкінці XV ст. Окрім татар, у 1498 р. вперше на Галичину напали турки, які дощенту її спустошили, забравши до полону десятки тисяч людей. У 1500 р. чамбули (загони) синів Менглі Гірея пройшли «вогнем і мечем» Брацлавщиною, Волинню, Берестейщиною, Галичиною, Люблінщиною й Сандомирщиною, спаливши багато міст і захопивши 50 тис. українських і польських бранців. Походи татар тривали і в наступні десятиліття. В цілому з 1450 по 1556 р. вони вторглися в Україну не менше 86 разів. Татари руйнували й обезлюднювали поселення, грабували майно, захоплювали ясир, гальмуючи розвиток

Напади татар були величезним лихом для населення українських земель.

Радомська конституція визначила органи станової монархії ВКЛ — двопалатний сейм (сенат, шляхетська ізба), шляхетські сеймики, що отримали право на законодавчу діяльність та деякі функції управління. В 1-й пол. 16 ст. під впливом соціально-політичних процесів у Польщі зростала активність литовської шляхти, посилилося прагнення обмежити всевладдя магнатів, розширити свої політичні права. З 1512 р. шляхта стала надсилати своїх депутатів до сейму. Виняткове становище шляхти та магнатів у В. к. Л., закріпачення селянства оформили Литовські Статути 1529, 1566, 1588 рр. Одночасно князівська влада проводила політику ліквідації автономних князівств на руських землях, адміністративної централізації. За адміністративною реформою 1564-1566 рр. В. к. Л. було поділене на 13 воєводств; на українських землях утворено Київське, Волинське та Брацлавське воєводство.

З ІІ-ї половини 15 ст. у становищі Великого князівства Л. відбуваються серйозні зміни: злиття Золотої Орди з Московським князівством, посилились зіткнення з Московською державою за кордони (у війні 1500 — 1503 рр. Литва втратила Чернігово-Сіверщину), з виникненням Кримського ханства починаються набіги татар на ВКЛ (з 1480-х рр.). Це призвело до Люблінської унії 1569р. за якою Велике князівство Литовське об`єднувалося з Королівством Полським у Річ Посполиту.

За вказівкою польського короля Сигізмунда I у 1506–1548 роках зібрані відомості про стан південних кордонів Великого князівства Литовського на південному сході України. Південно-західний кордон Литовського князівства проходив від річки Мурафа, лівої притоки Дністра (на півдні Вінницької області), далі униз по Дністру до Чорного моря; по чорноморському узбережжю до Дніпровського лиману, включаючи руський Дашів (сучасний Очаків), йшов по Дніпру доходячи до острова Тавань (тут знаходилася переправа, котру спільно утримували литовський князь і кримський хан); далі переходив на Кінські Води; з лівого берегу Кінських Вод виходив на Приазовську височину; далі звертав на Воловий Брід (знаходився при впадінні в праву притоку Вовчої річки); далі йшов до джерел річки Самара; далі переходив Сіверський Донець і по правому берегу Осколу йшов на Тиху Сосну (права притока Дону); далі підходив до південно-західного кордону Московського царства.

Річ Посполита була федеративною державою, що складалася із двох суб'єктів: Корони Польського королівства (Корони або Польщі) та Великого князівства Литовського (Литви). Адміністративно перша поділялася на дві провінції — Великопольську та Малопольську; остання ж становила одну Литовську провінцію. До Великопольської провінції належали історичні регіони Великопольща, Мазовія та Королівська Пруссія, до Малопольської провінції — Малопольща й Русь, до Литовської провінції — Литва й Жмудь. До складу Корони також входили лівонські землі, що називалися Інфлянтами. Адміністративно-територіальними одиницями Речі Посполитої вищого рівня були воєводства. Вони керувалися воєводами. Воєводства поділялися на нижчі одиниці — повіти, що управлялися генеральними старостами або городовими. Декілька повітів могли складати окрему область — землю. Королівські маєтності (королівщини) керувалися старостами, а міста — каштелянами. Крім цього Корона Польська мала ленні землі та залежні території — Курляндське й Прусське герцогства, Севежське й Вармійське князівство, Спиське староство. У суспільстві Речі Посполитої тих часів людей визначали за багатьма факторами. Серед інших це походження і належність до певної суспільної верстви, достаток, віра, народ і мова та інші. За походженням людей ділили на благородних (шляхту) і неблагородних. Серед віровчень виділяли — християн, юдеїв, магометан (мусульман) і язичників. Також важливе значення в суспільстві Речі Посполитої мав поділ на народи — поляки, німці, руські (русичі), жмудь, євреї (жиди), греки, вірмени, татари, волохи та ін. Шляхта розглядала себе як нащадка стародавнього племені сарматів. Іноземців — людей з інших (чужих) земель і країн визначали за тим, з якої землі вони походять і піддані якого правителя вони є.

У ранній співдружності Речі Посполитої не було домінування поляків або католицької релігії. Увібравши в себе Україну й уклавши конфедерацію з Литвою етнічні поляки перестали бути більшістю. Співдружність складалася з переважно чотирьох націй: литовців, поляків,білорусів та українців. Мешканців Великого князівства Литовського часом називали «литвинами», а білорусів одночасно з тим, русинами, як і українців.

На час укладання Люблінської унії у 1569 р. загальна кількість населення становила 7 млн чоловік з яких близько 4,5 млн було етнічних поляків, 2 млн русичів (українців і білорусів), 0,75 млн литовців і 0,7 млн євреїв. У 1618 році під час укладання Деулінського перемир'я 1618 кількість населення литовців, 0,75 млн прусів, 0,5 млн євреїв і 0,5 млн лівонців. Втрачаючи території і населення під час кризи співдружності в 1717 році населення становило вже 9 млн. (4,5 млн поляків, 1,5 млн українців, 1,2 млн білорусів, 0,8 млн литовців, 0,5 млн євреїв, 0,5 млн інших національностей).

До Реформації до шляхти належали як католики так і православні. Однак після завершення Реформації у 1540-х роках і проголошення унії — всі люди грецької віри вважалися уніатами і мусіли коритись Римській курії. Таким чином православні і їхні громади, що відмовилися визнати унію і передати релігійні споруди у власність Риму, виявилися поза законом. Це, з одного боку, спричинило масовий перехід руської шляхти в католицьку віру, а з другого боку, викликало масовий протест людей, переважно неблагородних верств населення, що фактично відмовилися визнати унію.

Коронно-козацькі війни — збройні конфлікти між українськими козаками і збройними силами Речі Посполитої на теренах сучасних України, Білорусі, Польщі і Молдови наприкінці16 — середині 18 століття.

Повстання Косинського (1591-1593) — козацьке повстання в Україні під проводом Криштофора Косинського. Перший великий збройний виступ козацтва проти шляхти і української адміністрації Речі Посполитої. Причиною повстання стали заборони і обмеження нереєстрового козацтва, накладені урядовою ухвалою «Порядок щодо низовиків та України» 1590 року, неспроможність влади контролювати виконання цієї ухвали, а також затримки платні реєстровцям. Приводом до виступу була майнова суперечка між Криштофом Косинським і білоцерківським старостою, князем Янушем Острозьким. Впродовж 1592 року повстання охопило Київщину, Брацлавщину, Поділля і Волинь. 2 лютого 1593 року його придушили сили руських князів Острозьких і Вишневецьких убитві під П'яткою. Після поразки Косинський спробував знову підняти козаків на боротьбу і навесні 1593 року обложив резиденцію Олександра Вишневецького в Черкасах. Проте в одному з боїв козацький отаман загинув і його війська відступили. Влітку козаки повторили напад на Черкаси, який закінчився угодою із Вишневецьким. Ця угода денонсувала положення урядової ухвали 1590 року й надавала амністію учасникам повстання. Центральна влада Речі Посполитої дала мовчазну згоду на цю угоду, сподіваючись на участь козацтва в П'ятнадцятирічній війні (1593 — 1606) проти турків.

Не минуло й року, як в Україні спалахнуло нове грізне повстання 1594 —1596 pp., яке очолив Северин Наливайко. Він походив із Гусятина (нині Тернопільської обл.). У молоді роки перебував на Запоріжжі, брав участь у морських і сухопутних походах запорожців проти турків і татар. Згодом, як сотник надвірної хоругви, служив у князя К. Острозького. Але після битви під П'яткою покинув службу, очолив козацький відділ, що діяв проти турків на нижньому Дністрі.

Повстання почалося виступом у грудні 1591 р. загону реєстрових козаків, що їх очолював гетьман Криштоф Косинський. Христофор (Кшиштоф) Косинський, готуючись до нападу на маєтності Острозьких, сказав, що староста Міхал (Михайло) Язловецький не поспішав виплатити козакам належну платню. Міхал Язловецький на чолі королівських комісарів вислав із табору під Фастовом заклик до повстанців видати К.Косинського, але був змушений погодитись віддати посаду зверхника іншому.^[5] Вони напали на м.Білу Церкву — резиденцію білоцерківського старости князя Януша Острозького, що захопив маєток К.Косинського в Рокитному. Напад реєстровців став поштовхом до великого селянсько-козацького повстання, яке згодом охопило Київське, Волинське,Брацлавське і Подільське воєводства й становило велику загрозу для панування шляхетської Польщі в Україні.

В 1592 р. повстанці вчинили багато нападів на маєтки шляхти, міста й містечка, оволоділи Трипіллям та Переяславом, захопили в київському замку гармати, порох і військове спорядження. В кінці 1592 — на початку 1593 р. значний повстанський загін з кількох тисяч чоловік на чолі з К.Косинським виступив на Волинь. До нього приєднувались окремі повстанські загони, стікалися селяни, міська біднота і невдоволена своїм становищем дрібна службова шляхта. Повстання загалом мало стихійний характер. Багато повстанських загонів діяло незалежно від головного повстанського війська. З допомогою польського короля і місцевих магнатів проти повстанців було мобілізовано значні військові сили української і польської шляхти під командуванням найбільшого українського магната, київського воєводи Костянтина Острозького, які зосередилися під м. Костянтиновом (нині Старокостянтинів Хмельницької області). У перших боях зі шляхетським військом повстанці на чолі з К.Косинським мали успіх, але 23.І (2.ІІ.) 1593 р. під П'яткою (нині село Чуднівського району Житомирської області) зазнали поразки. К.Косинський від імені козацтва змушений був підписати угоду з К.Острозьким, за якою козаки підкорялися королю. Однак, відступивши з козацькими загонами на Запорізьку Січ, К.Косинський почав готуватися до нового виступу і звернувся до московського уряду з проханням прийняти його із Запорізьким військом під владу Московської держави.

У травні 1593 р. 2-тисячний загін козаків рушив із Запоріжжя під Черкаси. Тут його розбив черкаський староста князь О.Вишневецький. К.Косинський загинув. Проте незабаром в Україні вибухнуло повстання Наливайка 1594—1596 рр. Ці повстання поклали початок визвольній боротьбі українського народу, яка розгорнулася у 1-й пол. 17 ст. і закінчилася поваленням панування шляхетської Польщі в Україні.

Битва під П'яткою (23 січня—30 січня 1593) — бій поблизу містечка П'ятка в околицях Чуднова між в надвірними корогвамилитовсько-руських князів Острозьких з одного боку і козацькими військами Криштофа Косинського з іншого. Завершився перемогою перших. Найбільший бій в ході повстання Косинського.

Битва тривала цілий тиждень — з 23 по 30 січня. Незважаючи на відчайдушний опір княжим силам, повстанці зазнавали поразки. В бою особливо відзначилися війська князя Януша Острозького і черкаського старости князя Олександра Вишневецького.

За тогочасними даними, на полі бою полягло 1000 — 3000 козаків. Переможці захопили 26 гармат і всі корогви.

Військо козацьке капітулювало, надавши Острозьким присяжного листа, який іменем усього війська підписали Косинський та його писар Іван Кречкович. Переможений козацький гетьман мусив особисто тричі, схиливши коліно, ударити чолом перед княземКостянтин Острозький та його синами, на знак покори васала перед сюзереном.Реєстровці повинні були негайно позбавити Косинського гетьманської булави, утримувати на Запорожжі постійну залогу, повернути в замки все захоплене ними озброєння.

У бою на боці княжих військ брав Северин Наливайко — сотник надвірної корогви Констянтина Острозького^[3]. Через рік він сам став керівником нового козацького повстання в Україні.

В козацькій, російській імперській, українській національній та радянських історографіях бій під П'яткою тенденційно подається як битва між православними козаками (українцями) і католицькою шляхтою (поляками).

Наливайка повстання — козацьке повстання в Україні під проводом Северина Наливайка проти шляхти у 1594–1596 роках.

В липні 1594 року, повернувшись з загоном козаків після походу в Молдавію проти турків, С. Наливайко закликав запорожців виступити проти шляхетського панування в Україні. До повсталих приєднався загін козаків, очолених гетьманом Григорієм Лободою. В жовтні національно-визвольний рух охопив всю Брацлавщину, Київщину і Волинь. Козацьке військо, яке нараховувало 12 тисяч чоловік, здобуло Гусятин, Канів, Бар, Луцьк та інші міста.

Навесні 1595 року повсталі рушили на Волинь, а згодом — у Білорусь. В кінці 1595 року і на початку 1596-го повстанський рух розгорнувся на Волині, Поділлі, Київщині, частково в Галичині. У Білорусь на допомогу повстанцям рушив козацький загін на чолі з гетьманом Матвієм Шаулою. В Білорусі повстання мало виразно антишляхетський характер.^[1]

В грудні 1595 р. уряд Речі Посполитої кинув на придушення повстання військові сили під командуванням польного коронного гетьмана Станіслава Жолкевського. В кінці січня 1596року Наливайко з невеликим загоном (1500 чоловік) відступив на Волинь, а звідти через уманські ліси до Білої Церкви. 23 березня (2 квітня) 1596 року загони С. Наливайка, М. Шаули, Г. Лободи об'єднались під Білою Церквою, де розгромили передові підрозділи шляхетських військ.

14 квітня відбулась битва під Каневом.^[2] В урочищі Гострий Камінь біля Трипілля відбулася вирішальна битва. Після жорстокого бою повстанці були змушені відступити на Лубенщину. Проте шлях відступу далі був відрізаний новими коронними коругвами.

Навесні 1596 року на Солониці під Лубнами повстанці були оточені переважними силами польського війська. Майже два тижні (з 25 травня^[2]) героїчно оборонялися козаки. С. Жолкевський пообіцяв реєстровцям амністію, якщо вони складуть зброю. Довідавшись про переговори козацької старшини з С. Жолкевським, повстанці запідозрили Г. Лободу у зраді й вбили його. Але частина старшини 28 травня (7 червня) 1596 року підступно схопила С. Наливайка, М. Шаулу та інших керівників повстання і видала їх полякам. Під час переговорів польське військо зненацька напало на козацький табір. Тисячі повстанців, їхніх жінок і дітей було вбито. Тільки невеликий загін козаків на чолі з Кшиштофом Кремпським зумів вирватися з оточення і відступив на Запорожжя.

С. Наливайка та інших шістьох ватажків повстання було відправлено до Варшави, де 11 квітня 1597 року після нелюдських тортур їх стратили.

Після 11 травня повстанці (ніби 6000 разом з дітьми, дружинами) підійшли під Київ, щоб боронити переправу через Дніпро. Почались перемовини, які зупинились через небажання С. Жолкевського поступитись, повстанців — погодитись — видати провідників. Після звістки про намір коронного війська переправитись під Трипіллям перед 15 травня повстанці опинились під Переяславом, потім рушили в степ. Несподівано для них коронне військо пійшло за ними, передовий загін очолив Миколай Струсь, мав перейти Сулу нижче Лубен, перекрити повстанцям шлях відступу. 26 травня обидві групи коронного війська оточили повстанців біля Солониці. Козаки зробули потужне укріплення табору, вороги не мали наміру його штурмувати, обмежились блокадою. Серед повстанців, завдяки діям шпигунів С. Жолкевського, дійшло до конфліктів між Г.Лободою та С.Наливайком. Г.Лободу стратили, гетьманом став К.Кремпський.

З кінця травня проводились перемовини, повстанці не хотіли видати С.Наливайка. 4 червня 1596 С. Жолкевський почав застосовувати важку артилерію, готувати штурм. 5-6 червня був артобстріл, частина повстанців прийняла пропозицію С. Жолкевського. С. Наливайко намагався таємно покинути табір; його відділи не хотіли його видати, дійшло до міжусобиці. Під час переходу валу С.Наливайка схопили, разом з кільканадцятьма іншими керівниками їх видали С. Жолкевському.^[4]

Білоцерківська битва 1596 р. — бій козацько-селянської армії з передовим каральним загоном К. Ружинського біля Білої Церквипід час Повстання Наливайка.

Після того, як повстання охопило Галичину і Білорусь проти наливайківців був відправлений каральний загін на чолі з Станіславом Жолкевським і Кириком Ружинським.

Сторони зійшлись на Київщині.

Частина каральних військ під проводом Ружинського зайняли замок Білу Церкву, вважаючи її «недурною» і, навіть, «неприступною» за доброї залоги фортецею. Та в ту ж Білу Церкву рушили і козаки.

Швидко пересуваючись і маючи за польськими джерелами 8 000 озброєного війська, козацькі ватажки С. Наливайко і М. Шаула 23 березня прибули до Білої Церкви і розташувались навколо замку табором. Замок стояв на горі і був сильно укріплений стінами і шанцями. Так укріплена Біла Церква була проти татар (через місто проходив Чорний шлях).

Зійдучись під Білою Церквою, обидві сторони не наважувались йти на відкритий бій і намагались перемогти хитрощами. Перший почав Ружинський: маючи при собі кілька рот Станіславського та угорську найману кінноту під керівництвом угорця Ліпшеня, командувач вночі здійснив вилазку з міста і направився просто в козацький табір, залишивши в фортеці тільки челядь і найманих угорців.

У той же час вилазку проти поляків задумали і козаки. Залишивши в таборі для охорони загін Шаули, Наливайко обійшов місто, прорвався через задні ворота всередину фортеці. Козаки швидко вирубали челядь і угорців і, почувши постріли у власному таборі поспішили покинути замок.

Поляки ж, увійшовши до табору, почали запеклий бій з козаками Шаули. Козаки, що не очікували нападу, спочатку перелякались, проте згодом опам'ятались, вдарили на поляків і погнали їх через весь табір. У цей момент з замку повертався Наливайко. Положення поляків стало безвихідним. За словами польських письменників в перші хвилини бою пало більше 100 людей кінноти, було дуже багато поранених. Після цього «наші, — згадує Йоахім Бєльський, — бачучи, що справи погані, втекли».

Битва під Гострим Каменем 1596 р. — битва повстанської козацько-селянської армії з каральною армією С. Жолкевського біля урочища Гострий Камінь в рамках Повстання Наливайка.

Після поразки передового загону Кирика Ружинського до Білої Церкви ввійшло військо польного коронного гетьмана С. Жолкевського.

За спогадами, в каральному війську на той час було 3 220 гусарів, 1 338 панцирних коругв, 800 найманців-піхотинців, 1 244 вибранців — всього 6 602 вояків, біля 6000 озброєних слуг. 24 гармати. Козаки, що відступали (майже 7 000 озброєних чоловік і 20 гармат), були наздогнані за милю від Білої Церкви поблизу урочища Гострий Камінь.

Козаки рухалися табором у п'ять рядів возів. С.Жолкевський вагався, чи починати атаку, з огляду на табір і досить сильну артилерію козаків. Побоюючись, що повстанці під покровом ночі можуть вислизнути від нього (до того ж глибокий сніг сковував шляхи сполучення), польний гетьман перейшов у наступ.

Користуючись перевагою в швидкості, коронне військо оточило козацький табір, вдарило з усіх боків, намагаючись розірвати вози. Проте козаки-повстанці зустріли атакуючих щільним вогнем. Козацька піхота стріляла лежачи під возами, потужно діяла артилерія повстанців: «Козаки добре боронилися гарматами». Врешті-решт С.Жолкевський був змушений відступити. Згодом він, побожний, говорив: «Не судив Бог». Обидві сторони зазнали тяжких втрат. З козацького боку були втрати з боку старшини: загинув полковникСасько Федорович, Матвію Шаулі відірвало руку ядром («видко, що не ховали ся за чужі спини» за словами Михайла Грушевського).

Коронне військо припинило переслідування і відступило до Білої Церкви, тож козаки змогли без перешкод переправитись черезДніпро поблизу Трипілля.

Солоницький бій 1596 року — вирішальний бій в урочищі Солониця поблизу міста Лубен (сучасне село Солониця) під час повстання Наливайка 1594–1596 років.

Після бою в урочищі Гострий Камінь поблизу Білої Церкви (початок квітня 1596 року) основні загони повстанців на чолі з Северином Наливайком та Григорієм Лободою, забравши свої сім'ї, змушені були відійти на Лівобережну Україну. На випадок невдачі повстання вони мали намір відступити на територію Московської держави.

В кінці травня 1596 року польсько-шляхетське військо на чолі зі Станіславом Жолкевським відрізало шлях відступу до кордону Московської держави. Селянсько-козацькі повстанські загони спорудили в урочищі Солониця міцно укріплений табір з 4 рядів возів, оточений навколо валом і ровом. У таборі було 10 тисяч чоловік, із них 6 тисяч козаків, із яких 2 тисячі «доброго війська» з 30 гарматами^[1], решту становили сім'ї повстанців і поранені. Станіслав Жолкевський мав не більше 2 500 жовнірів, включно з магнатськими загонами.^[2]

16 (26) травня 1596 року почалася облога табору, що тривала близько двох тижнів. Повстанці мужньо боронилися. Вони сподівалися на допомогу загону запорожців на чолі з Підвисоцьким, що діяв у тилу ворога. Але запорожцям прорватися до табору не вдалося.

Оточені зазнавали великих втрат від польської артилерії. В таборі бракувало харчів, води, почався масовий падіж коней. До того ж загострилися суперечності між реєстровими і нереєстровими козаками. Скориставшись з тяжкого становища повстанців, Станіслав Жолкевський вступив у таємні переговори з Григорієм Лободою, пообіцявши реєстровцям амністію. Чутки про капітуляцію викликали між реєстровими і нереєстровими козаками збройну сутичку, в якій було убито Лободу.

26 травня (5 червня) польсько-шляхетське військо почало гарматний обстріл табору, готуючись 28 травня (7 червня) почати вирішальний штурм. Але вночі проти 28 травня (7 червня) верхівка реєстровців по-зрадницькому схопила Северина Наливайка,Матвія Шаулу та інших керівників повстання і видала Станіславу Жолкевському.

Під час переговорів польсько-шляхетське військо всупереч наказам С. Жолкевського підступно напало на табір і вирізало кілька тисяч повстанців разом з їхніми жінками і дітьми. Тільки 1500 козаків на чолі з К. Кремпським прорвало оточення і відступила на Запоріжжя

Дата добавления: 2015-06-25