Модуль ІІ. Лекція 4

Протягом 1954-1956рр. у відання союзних республік були передані підприємства і організації цілих галузей народного господарства, зокрема, харчової, заготівельної, легкої, текстильної, рибної, тощо. Всього 15 тис. підприємств.

В 1953р. підприємства республіканського підпорядкування давали лише 31% промислової продукції. Керівні республіканські органи були відірвані від більшості підприємств, розташованих на території України. В підсумку утворилась громіздка, малоефективна, багатоступенева структура управління.

Прийшовши до влади в 1953р., М.Хрущов робить спробу усунути недоліки в системі управлення в таких напрямках: 1) підвищення ролі і розширення прав союзних республік в різних сферах життя; 2) запровадження нового порядку планування, який обмежував число директивних показників з центру; 3) розширення прав і самостійності підприємств; 4) скорочення управлінського апарату, звітності.

Вжиті заходи сприяли підвищенню ефективності виробництва, однак в управлінській системі як і раніше переважали елементи керівництва по вертикалі, що гальмувало в кінцевому підсумку комплексний розвиток республік і регіонів.

З урахуванням цих та ряду інших обставин лютневий (1957р.) Пленум ЦК КПРС прийняв постанову “Про дальше вдосконалення управління народним господарством”, суть якого полягала у відмові від галузевого управління через міністерство і союзні відомства до територіального – через ради народного господарства (раднаргоспи).

Верховна Рада УРСР прийняла відповідний закон, згідно з яким в Україні було утворено 11 економічних адміністративних районів (раднаргоспів), а саме Вінницький, Луганський, Дніпропетровський, Запорізький, Київський, Одеський, Сталінський, Станіславський, Харківський, Херсонський. У підпорядкування Рад Народного Господарства були передані комбінати, трести, підприємства, будівельні організації, які раніше управлялася загальносоюзними та союзно-республіканськими міністерствами. Міністерства і Державні комітети ліквідовувалися і про це були внесені відповідні зміни в Конституцію УРСР. В той же час на місці загальносоюзних міністерств були утворені республіканські міністерства невиробничої сфери, зокрема в Україні, було утворене своє власне Міністерство освіти та ін.

Важливим чинником, який впливав на необхідність проведення реформування управління М.Хрущовим було те, що саме з середини 50-х рр. світ вступає в епоху третьої технологічної революції, яка ввійшла в історію під назвою науково-технічна революція (НТР).

Знаковою подією в республіканському житті України стала передача до її складу Кримської області згідно указу Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954р. за обопільної згоди керівництва РРФСР і УРСР. Таке рішення аргументувалось спільністю економіки, територіальною близькістю і тісними господарськими зв’язками між Кримом і Україною.

Цим актом завершувалось практично об’єднання в одних кордонах майже усіх історично українських земель.

Проведені Хрущовим реформи управління не забезпечили бажаного просування країни по шляху прискорення науково-технічного прогресу та виведення її з економічної кризи. В жовтні 1964р. Хрущов був усунутий від влади. Першим секретарем ЦК КПРС був обраний Леонід Брежнєв, а головою Ради Міністрів СРСР був призначений Олексій Косигін. Нове керівництво вирішило повернутися до управління промисловістю за галузевим принципом через союзно-республіканські і загальносоюзні міністерства. 30 вересня 1965р. ЦК КПРС та Рада Міністрів СРСР прийняли постанову “Про поліпшення управління промисловістю”, у відповідності з якою ліквідовувались Ради Народного Господарства і відновлювались міністерства. На виконання постанови 2 жовтня 1965р. був прийнятий закон “про зміну системи органів управління промисловістю і перетворення деяких інших органів державного управління”. У зв’язку з цим VII сесія Верховної Ради УРСР 6-го скликання прийняла 23 жовтня 1965р. Закон “Про зміну органів управління промисловістю і перетворення деяких інших органів державного управління УРСР”. Згідно з цим законом замість ліквідованої Української Ради народного господарства в УРСР було утворено 9 союзно-республіканських промислових міністерств і республіканське Міністерство місцевої промисловості. В союзно-республіканські були перетворені Держплан і Держбуд УРСР. Структура міністерств і відомств в Україні не була сталою і часто змінювалась. Постановою Ради Міністрів УРСР від 14 січня 1966р. було також ліквідовані раднаргоспи економічних районів УРСР.

Після цього система управління в УРСР протягом 70-80-х рр. суттєво не змінювалась. Найвищим виконавчим і розпорядчим органом державної влади був уряд – Рада Міністрів УРСР, яка утворювалася Верховною Радою УРСР на першій після виборів сесії.

Під керівництвом Ради Міністрів працювали республіканські міністерства, головні управління, комітети та інші республіканські відомства. Рада міністрів перевіряла діяльність уповноважених загальносоюзних міністерств та відомств, спрямувала і перевіряла роботу виконавчих комітетів обласних Рад.

Уряд УРСР за Конституцією був відповідальний перед Верховною Радою, а в період між сесіями – перед Президією Верховної Ради і їм підзвітний. Але ні одне рішення з тих чи інших загальнореспубліканських проблем не подавалося до Верховної Ради, не пройшовши стадію Політбюро і ЦК КПУ.

У тому ж віддані перебували і місцеві органи влади і управління. Згідно з Конституцією УРСР 1937р. місцеві органи влади мали назву Ради депутатів трудящих, а пізніше з прийняттям Конституції УРСР 1978р. – Ради народних депутатів. В Україні, як і в цілому по СРСР, сформувалася єдина система місцевих Рад – обласні, міські, сільські та селищні Ради народних депутатів. Верховна Рада УРСР здійснювала керівництво своєю системою Рад. Ради вищого рівня здійснювали керівництво Радами нижчого рівня. Місцеві Ради розглядалися як представницькі органи народу і одночасно як органи держави. За Конституцією СРСР і Конституцією УРСР всі органи державної влади були підпорядковані і підзвітні Радам. Діяльність системи Рад була побудована на принципі демократичного централізму.

Відповідно до адміністративно-територіального поділу УРСР 70-80-х рр. тут діяло 10384 місцевих Рад, в тому числі, 25 обласних, 2 міські – міст республіканського підпорядкування, 476 районних, 90 районних у містах, 385 міських у містах обласного і районного підпорядкування, 772 селищних і 8598 сільських. Ради обиралися всіма громадянами на основі загального, рівного і прямого виробничого права при таємному голосуванні згідно з Конституцією УРСР діяльність місцевих Рад ґрунтувалася на основі колективності керівництва, гласності, регулярності звітності депутатів перед виборцями та виконавчих комітетів перед Радами і населенням, широкого залучення трудящих до участі в їх роботі. Однак на практиці часто гору брали формалізм і бюрократизм.

Виконавчими і розпорядчими органами Рад депутатів трудящих (народних депутатів 1977р.) були виконкоми. Вони обиралися з числа депутатів відкритим голосуванням на перших після виборів сесіях.

Подвійна підлегливість виконавчо-розпорядчих органів місцевих Рад була виявом їх практичної підпорядкованості найвищим органам влади і управління в Україні і Радянському Союзі.

Даний стан справ, а також певні перспективи узаконювала Конституція УРСР 1978р. Вона визначала, що основу радянського суспільства становили соціалістична, політична і соціально-економічна система. Перша мала такі складові: загальнонародна держава; КПРС – керівна і спрямовуюча сила; профспілки, комсомол та інші громадські організації; трудові колективи. Друга – єдиний народногосподарський комплекс; планове ведення господарства; участь трудящих в управлінні виробництвом; розвиток соціалістичного змагання тощо.

У відповідність до нової Конституції приводили все законодавство. Розширювались права Верховної Ради УРСР. Ставши ядром політичної системи, Компартія через свої керівні структури посилила свій вплив на усі сфери виробництва, культури, освіти… Зазначимо, що докорінних змін у життя Радянської України Конституція не вносила.

Зрозуміло, що таке реформування радянської системи було малоефективне. Це бачила частина партійно-радянського керівництва, зокрема М.Горбачов, який в березні 1985р. став Генеральний секретарем ЦК КПРС. Квітневий (1985р.) Пленум ЦК КПРС проголосив курс на перебудову радянську суспільства, який на думку його ініціаторів, повинен був зупинити застій в СРСР. Було заявлено, що партія розпочала процес демократизації радянського суспільства та гласності, головним завданням яких є створення демократичного соціалізму, який повинен діяти на благо радянських людей. Це означало курс на реформування радянської політичної системи, органів державного управління. Головним у цьому реформуванні повинно було бути забезпечення дійсного повновладдя Рад народних депутатів, розмежування функцій партійних і державних органів.

Особливою рисою життя країни того часу стало зародження нових політичних партій різних напрямів і практичне створення багатопартійної системи. Політичні партії і громадські організації взяли активну участь у реформуванні Рад народних депутатів. У березні 1989р. після чотиримісячної виборчої компанії відбулися вибори народних депутатів СРСР. Проходили вони на альтернативній основі, фактично відтворювали наявність багатопартійної системи. В травні-червні 1989р. новообрані депутати зібралися на свій І З‘їзд народних депутатів СРСР – найвищий орган влади СРСР. І З‘їзд народних депутатів в постанові про основні напрями внутрішньої політики СРСР визначив головні шляхи розвитку країни.

Наступні з‘їзди народних депутатів (другий-четвертий) прийняли закони про зміни і доповнення Конституції СРСР з основних питань виборчої системи, про багатопартійність, про заходи по оздоровленню економіки. Важливою зміною в Конституції СРСР було введення інституту президентства СРСР. Першим президентом СРСР було обрано М.Горбачова, який одночасно залишився і Генеральним секретарем ЦК КПРС.

В умовах проголошеного курсу на демократизацію в березні-квітні 1990р. згідно з новим виборчим законом, на альтернативних засадах відбулися вибори до Верховної Ради УРСР – найвищого органу влади в Україні. У Верховну Раду УРСР було обрано 450 депутатів від різних політичних рухів і партій, які утворили три основні групи, а саме такі: 1) близько 130 депутатів належали до “демократичного блоку”. Вони сформували опозицію під назвою “Народна Рада”. 2) 150 депутатів з представників партійної і радянської номенклатури належали до “лівого блоку”. 3) між ними перебував “центр” – це приблизно 140-150 депутатів. Ліві депутати і частково “центристи” утворили так звану прокомуністичну групу “239”. Головою Верховної Ради УРСР був обраний Перший секретар Компартії України В.Івашко, його заступниками – І.Плющ та В.Гриньов.

В гострій боротьбі і протистоянні вище означених полярних груп, Верховна Рада УРСР скасувала шосту статтю Конституції УРСР про керівну і спрямовуючу роль КПРС і КПУ. 16 липня 1990р.прийняла більшістю голосів історичний документ – “Декларацію про державний суверенітет України”, яка стала першим кроком на шляху здобуття української незалежності.

Підсумовуючи тему, можна зробити такий висновок, що протягом майже 70 років в Україні функціонувала партійно-радянська система державної влади та управління, яка пройшла складний шлях становлення і розвитку в далеко не однозначних міжнародних обставинах, з ризикованими видатними досягненнями і прорахунками. Та в кінці 80-х-на поч. 90-х рр. вона вичерпала себе і вступила у глибоку кризу, що призвело до її заміни в серпні 1991р.

Розглядаючи взаємини українського народу з іншими народами в 70-80-ті рр., можна назвати чотири визначальних рівні, суть яких і становила зовнішньополітичну діяльність держави, хай і недостатньо активної та самостійної.

Перший рівень – це стосунки з народами і республіками СРСР. Однією із складових тут була інтеграція всіх сфер життя в наддержаві та його централізація зусиллями союзних органів, а другою – природно взаємовигідні, тісні, братні, доброзичливі зв’язки українців з росіянами, білорусами, узбеками, грузинами, молдаванами, литовцями та іншими народами Союзу. Дві складові, не вирішуючи всіх питань на світовому рівні, давали можливість поступально розвиватись в умовах миру і добросусідства.

Другий рівень – стосунки України з державами, що належали до РЕВ. Формально-офіційне, юридичне, політичне представництво тут здійснювали союзні органи. Однак республіка мала певні додаткові можливості сприяння економічному і науково-технічному розвитку, зміцненню гарантій недоторканності її території. Крім того, домовленості в рамках РЕВ реалізовувались трудовими, творчими, військовими та іншими колективами України, що зміцнювало їх стосунки з такими самими інституціями в Польщі, Угорщині, Болгарії та інших країнах – учасниках РЕВ.

Третій рівень – зв’язок з іншими країнами світу. Його параметри були не конструктивно визначені і неприродно звужені, особливо коли враховувати процес розрядки в міжнародних відносинах у 70-ті рр. Здебільшого ці зв’язки були не загальнодержавними для України, оскільки її інтереси тут повністю представляв СРСР. Вчені, представники промисловості, сільського господарства, митці, окремі організації, чи міста мали контакти з Францією, США, Італією, іншими країнами. Проте практично ці зв’язки мало впливали на клімат міжнародного життя УРСР.

Четвертий рівень – протокольно-правовий статус України в світовому співтоваристві. Представники нашої держави працювали в багатьох міжнародних організаціях, неухильно слідуючи інтересам існуючої тоді соціалістичної співдружності та СРСР.

Для УРСР суттєвим було в 70-80-ті рр., аж до краху соціалістичної системи в Європі, розширення зв’язків і співробітництва з країнами – членами РЕВ. Не маючи з ними загальнодержавних двосторонніх договорів і угод, Україна все ж таки розвивала різнопланові контакти. Важливе місце тут відводилось консульствам ПНР, ЧССР, НДР, УНР, СРР, НРБ, СФРЮ в Києві та НРБ, Республіки Куба – в Одесі. Відповідно діяли і наші консульства в цих країнах.

На жаль, стосунки УРСР з країнами – членами РЕВ мали багато недоліків. Зокрема, вони реалізовувались на основі союзних договорів, а в них не завжди належно враховувались інтереси України. В цих відносинах було явне запобігання перед політичним кредо центру. До того ж у більшості випадків для їх реалізації потрібно було отримати “добро” з Москви.

Стосунки з розвиненими країнами і так званим “третім світом” не стали однією з підвалин в міжнародній політиці України. Не можна сказати, що вони були тільки даниною моді. Проте їх ефективність, враховуючи реальні потреби України, була зовсім незначною. Одним з недоліків у цьому процесі було те, що УРСР сприймалася в цьому світі формально, оскільки була частиною СРСР, а в багатьох випадках її просто не знали як державу.

Співробітництво з провідними розвиненими країнами світу з ряду причин було мікроскопічним. Зокрема вони, як і країни – члени РЕВ, створили своє замкнуте коло, куди не хотіли нікого впускати. Їх цікавила тільки сировина (нафта, ліс, руди кольорових металів тощо), а Україна їх мала обмаль. Крім того, торгівля мала здійснюватись в ВКВ, що було для УРСР проблемою. Та й сучасною технологією, технікою потенційні противники обмінюватись не поспішали.

Більш широкими були зв’язки України з країнами “третього світу” не лише економічні, а й культурні, військові, туристичні. Однак за своїм рівнем вони значно поступались стосункам з країнами – членами РЕВ, та й часто змінювали характер і обсяги внаслідок постійних еволюційно-революційних змін у цих державах.

Якщо уважно придивитися до статусу України в світовому і європейському співтоваристві, то можна побачити поєднання майже прямо протилежних позицій.

З одного боку, УРСР продовжувала нарощувати кількісні показники своєї участі у вирішенні міжнародних проблем. Наприклад, у 1972р. вона стала членом Програми ООН з навколишнього середовища, 1976р.– членом Комітету з прав людини, 1977р. – Комітету повного складу з економічних проблем, 1978р. – Комісій ООН з роззброєння, інформації, 1979р. – увійшла до складу Міжурядового комітету з науки і техніки з метою розвитку, 1983р. – стала членом Виконавчого органу Конвенції про трансграничне забруднення повітря на великій відстані, в 1984-1985рр. обрана не постійним членом Ради Безпеки ООН тощо. Її представники в цих організаціях відстоювали свої позиції і працювали там з певною користю.

З другого боку, представники УРСР в цих організаціях не репрезентували безпосередньо інтереси лише України. Вони повинні були відстоювати насамперед стратегічну і тактичну доктрини СРСР, соціалістичної співдружності. Спільні дії відпрацьовувались і керувалися союзними органами, як партійними, так і державними, а українські і білоруські дипломати, беручи певну участь у міжнародних процесах, повинні були чітко проводити визначену радянську лінію в ООН та інших міжнародних організаціях. Це призвело в кінцевому підсумку до того, що Україна, беручи участь більш як у 130 міжнародних організаціях (в середині 80-х рр.), була білою плямою на політичному глобусі для багатьох країн світу, навіть європейських. На практиці це означає, що її повноправне входження в міжнародні відносини на рівні міждержавних потребуватиме років та років, надзвичайних політичних, дипломатичних, економічних, культурних, правових та інших зусиль.

Еволюція, закономірність, ефективність розвитку державності України в умовах її суверенітету (кінець ХХ-початок ХХІст.)

Дата добавления: 2015-06-26