Э 85 4.1.3. Право на інформацію

Дане право спрямоване на закріплення за особою такого нематері­ального блага, як інформація. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про інформацію» під поняттям «інформація» розуміють документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються в суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі. Ви­діляють такі види інформації: статистичну інформацію, адміністратив­ну інформацію (дані), масову інформацію, інформацію про діяльність державних органів влади та органів місцевого і регіонального само­врядування, правову інформацію, інформацію про особу, інформацію довідково-енциклопедичного характеру, соціологічну інформацію (ст.18 Закону України «Про інформацію»), а також науково-технічну інфор­мацію (ст.1 Закону України «Про науково-технічну інформацію»).

Право на інформаціїо як особисте немайнове право юридичної особи включає в себе можливість вільного та необхідного для реалізації нею своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій:

а) збирання інформації, тобто надану законом можливість набуття,
придбання, накопичення відповідно до чинного законодавства України
документованої або публічно оголошуваної інформації;

б) використання інформації, тобто можливість задовольняти свої
інформаційні потреби будь-яким не забороненим чинним законодав­
ством способом;

в) поширення інформації, тобто можливість юридичної особи роз­
повсюджувати, обнародувати, реалізовувати у встановленому законом
порядку документовану або публічно оголошувану інформацію;

г) зберігання інформації, тобто забезпечення належного стану ін­
формації та її матеріальних носіїв.

Проте здійснення юридичними особами права на інформацію має певну специфіку щодо інформації про особисте життя фізичної особи. З огляду на певну конфіденційність даної інформації слід зазначити, що відповідно до чинного законодавства збирання, зберігання, використан­ня и поширення цієї інформації відбувається виключно за згодою фізич­ної особи. Виключенням з такого правила можуть стати лише випадки, Що визначені законом. При цьому коментована стаття встановлює також і мету такого обмеження - воно повинно обмежуватись виключно в інте­ресах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

86 <5ejM^

Крім викладеного вище, чинне законодавство встановлює декілька інших. спеціальних режимів здійснення права на інформацію, залежно від інфор­мації, що є об'єктом даного права. Так, близьким до правового режиму, що встановлюється для «інформації про особисте життя», є правовий режим, що встановлюється для «інформації про особу». Під поняттям «інфор­мація про особу» законодавець розуміє сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про особу (ст. 23 Закону України «Про інформацію»). При цьому це стосується як фізичної, так і юридичної особи. І якщо стосовно фізичної особи основними даними про особу (персональними даними) є: національність, освіта, сімейний стан, релігій­ність, стан здоров'я, а також адреса, дата і місце народження, то стосовно юридичної особи, ними є: найменування, інформація про засновників, інформація про статутний капітал (складений капітал), інформація про товарооборот, рівень прибутку тощо. Джерелами документованої інфор­мації про особу є видані на її ім'я документи, підписані нею документи, а також відомості про особу, зібрані органами державної влади та органами місцевого самоврядування в межах своїх повноважень.

Особливість правового режиму цієї інформації полягає в тому, що збирання, зберігання, використання і поширення інформації про особу без її згоди не допускаються. Тобто особа має право залежно від своїх інтересів та мети давати чи не давати згоду на збирання, зберігання, використання і поширення відомостей про себе. Окрім цього, юридич­на особа має право знайомитись в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною таємницею або іншою захищеною законом таємницею (ч. З ст. 32 Конституції України). При цьому в період зби­рання інформації про юридичну особу вона має право знати, які відо­мості і з якою метою збираються, як, ким і з якою метою вони викорис­товуються. У період зберігання і поширення персональних даних ці ж особи мають право доступу до такого роду інформації, заперечувати її правильність, повноту тощо.

До гарантій повної та своєчасної реалізації юридичними особами даного права відносяться:

а) обов'язок органи? державної влади, органів місцевого самоврядуван­ня, а також організацій, інформаційні системи яких вміщують інформаціїо про юридичних осіб, надавати її безперешкодно і безкоштовно на вимогу осіб, яких вона стосується, крім випадків, передбачених законом;

б) обов'язок органів державної влади та органів місцевого самовря­
дування вживати заходів щодо запобігання несанкціонованому доступу
до інформацію про юридичну особу;

в) заборона доступу сторонніх осіб до відомостей про іншу особу,
зібраних відповідно до чинного законодавства державними органами,
організаціями і посадовими особами;

г) заборона зберігання інформації про громадян довше, ніж це необ­
хідно для законно встановленої мети.

д) вимога максимального обмеження необхідної кількості даних про
фізичну особу, яку можна одержати законним шляхом, а також можли­
вість використовуватися лише для законно встановленої мети (ст. 31
Закону України «Про інформацію»).

Окремий правовий режим установлено також і для шформації, що скла­дає державну таємницю або конфіденцШну інформацію юридичної особи.

Державною таємницею слід визначати вид таємної інформації, що охо­плює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці Украши та які визнані порядку, встановленому чинним законодавством, державною таємницею і підлягають охороні державою (ст. 1 Закону України «Про державну таємницю»).

Відповідно поняття «конфіденційної інформації юридичної особи» чітко законодавцем не визначається. Внаслідок цього загальне розуміння конфіденційності дає нам можливість визначити, що під цим поняттям слід розуміти відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов (ст. ЗО Закону України «Про ін­формаціїо»). До неї, зокрема, слід відносити інформацію професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого характеру, одержану юридичною особою на власні кошти, або таку, яка є предметом її професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого інтересу і не порушує передбаченої законом таємниці.

Особливості правового режиму інформації, що складає державну таємницю або є конфіденційною інформацією юридичної особи, по­лягають у тому, що ЦК України не допускає збирання цієї інформації. Ллє в окремих випадках, що прямо передбачені законом, така заборона може бути і знята, наприклад, у випадку, коли приховування даної кон­фіденційної інформації являє загрозу життю і здоров'ю людей.

88 &ф*%*

Окрім передбачених у законодавстві повноважень, до змісту цього права включається і певний обов'язок, суть якого полягає в необхіднос­ті переконатись у достовірності інформації, яку особа поширює. Даний обов'язок є важливою гарантією щодо непорушення інших особистих немайнових прав осіб, зокрема, права на повагу до гідності та честі, права на недоторканість репутації тощо.

Проте не кожна інформація потребує зазначеного пересвідчення особи в достовірності цієї інформації, оскільки достовірність окремих видів інформації презюмується. Наприклад, коли особа поширює ін­формацію, отриману з офіційних джерел (інформація органів державної влади, органів місцевого самоврядування, звіти, стенограми тощо), то в цьому випадку вона не зобов'язана перевіряти її достовірність. А це означає, що така інформація може поширюватись особою довільно. Відповідне звільнення від обов'язку перевіряти достовірність такої ін­формації означає ще й звільнення особи від відповідальності за вико­нання цього обов'язку. Це означає, що на особу не може бути покладено ні обов'язок спростувати таку інформацію, ні обов'язок відшкодувати завдану таким спростуванням шкоду майнового чи немайнового харак­теру. Однак обов'язковою умовою такого звільнення від відповідаль­ності є те, щоб особа, яка поширює інформацію, отриману з офіційних джерел, зобов'язана робити посилання на таке джерело.

Відповідно звільнення особи від перевірки даного обов'язку означає і автоматичне звільнення цієї особи й від відповідальності за невиконання цього обов'язку. Тобто особа не може притягуватись до відповідальності за відшкодування майнової та/або моральної шкоди, що завдана іншим особам, у випадку, коли така інформація була спростована.

Здійснення права на інформацію забезпечується низкою гарантій, передбачених ст. 10 Законом України «Про інформацію»:

а) обов'язком органів державної влади, а також органів місцевого і
регіонального самоврядування інформувати про свою діяльність та
прийняті рішення;

б) створенням у державних органах спеціальних інформаційних служб
або систем, що забезпечували б у встановленому порядку доступ до
інформації;

в) вільним доступом суб'єктів інформаційних відносин до статистич­
них даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів; обмеження цього

~~МЬФ 89

доступу зумовлюються лише специфікою цінностей та особливими умовами їх схоронності, що визначаються законодавством;

г) створенням механізму здійснення права на інформацію;

д) здійсненням державного контролю за додержанням законодавства
про інформацію;

є) встановленням відповідальності за порушення права на інформа­цію, наприклад, у ст. 49 Закону України «Про інформацію».

4.2. Інші особисті немайнові права юридичної особи

Оскільки перелік особистих немайнових прав, які викладені у ст. 94 ЦК України, носить орієнтовний характер, юридична особа наділяєть­ся і низкою інших особистих немайнових прав, зокрема, правом на на­йменування (фірмове найменування, фірму), скорочене найменування) ви­моги, до якого встановлюються ч. 4 ст. 119, ч. 2 ст. 133, ч. З ст. 140, ч. З ст. 151, ч. З ст. 152, ч. З ст. 163 ЦК України та іншими нормативно-правовими актами. Про це детальніше вже зазначалось вище. Також юридична особа може мати право на свободу об'єднання, право на вибір форм та видів діяльності тощо. Окрему низку особистих немайнових прав юридична особа може набувати у зв'язку зі створенням та вико­ристанням об'єктів інтелектуальної власності.

Окремо в законодавстві порушено питання щодо праваучасті в това­ристві, яке законодавець (ст. 100 ЦК України) визначає, як особисте не-майнове. Очевидно, що вказане право не відповідає вимогам, які ставлять­ся до особистих немайнових прав, оскільки воно не наділено такою ознакою, як невідчужуваність від особи та непередаваність, адже за певних обставин дане право може бути відокремлено від особи та передано від учасника до учасника. Крім цього, особу може бути взагалі позбавлено цього права, що не допустимо для особистих немайнових прав.

4.3. Захист немайнових прав юридичної особи

Особисті немайнові права юридичної особи, як це визначено у ч. 2 ст. 94 ЦК України, захищаються відповідно до гл. З цього Кодексу. Од­нак варто зауважити, що з метою, захисту свого особистого немайно-ого права юридична особа має усі права щодо використання і спеці-льних способів захисту особистих немайнових прав, які передбачені у • U ЦК України, зокрема, вимагати спростування поширеної недо-звірної інформації, дати відповідь на цю інформацію тощо.

90 ^*ф**&~

§ 5. ПРАВОЗДАТНІСТЬ ТА ДІЄЗДАТНІСТЬ ЮРИДИЧНИХ ОСІБ

Дата добавления: 2015-06-04