Annotation 6 страница. Розалія залишила панський дім

Розалія залишила панський дім. У Жанни кінчався період її скорботної вагітності. Думка про те, що вона має стати матір’ю, не приносила її серцю ніякої радості, така пригнічена була вона горем. Байдуже ждала дитини, вся охоплена передчуттям безмежних страждань. Весна наблизилась непомітно. Оголені дерева тремтіли під поривами холодного ще вітру, але серед вогкої трави в канавах, де гнило осіннє листя, почав з’являтися жовтоцвіт. Від усієї рівнини, від дворів ферми, від розмитих полів пахло вогкістю, ніби тхнуло іпумувинням. А з рудуватої землі виглядало, виблискуючи в сонячному промінні, безліч маленьких зелененьких кільчиків. Товста кремезна жінка заступила Розалію і підтримувала баронесу під час її одноманітних прогулянок по алеї, на якій ніколи не просихав мокрий і брудний слід від її важкої ноги. Татусь водив під руку Жанну, яка обважніла тепер і весь час почувала себе недужою; тим часом тітка Лізон, стривожена подією, що наближалася, вся зворушена цією таємницею, якої їй ніколи не судилося зазнати, підтримувала її з другого боку. І так вони ходили, майже не розмовляючи, цілими годинами, тим часом як Жюльєн їздив верхи но околицях, несподівано віддавшись цьому новому захопленню. Ніщо не порушувало їх похмурого життя. Барон, його дружина і віконт зробили візит Фурвілям, з якими Жюльєн, як виявилося, встиг близько познайомитися, невідомо коли і як, і обмінялися офіційним візитом з Брізвілями, які так само жили, заховавшись у своєму сонному домі. Якось, коло четвертої години дня, у двір замку в’їхали два вершники, чоловік і жінка. Дуже збуджений Жюльєн убіг у кімнату Жанни. — Швидше, швидше зійди вниз. Це Фурвілі. Вони приїхали запросто, як сусіди, знаючи про твій стан. Скажи, що я вийшов, але скоро повернуся. Мені треба переодягтись. Здивована Жанна зійшла вниз. Молода жінка, бліда, гарненька, тендітна, з хворобливим обличчям, блискучими очима і таким матово-білявим волоссям, ніби його ніколи не пестило сонячне проміння, спокійно відрекомендувала свого чоловіка, справжнього велетня, якесь опудало з довгими рудими вусами. Потім вона додала: — Ми вже кілька разів зустрічалися з паном де Лама-ром. Він казав нам, що ви себе погано почуваєте, і ми не хотіли більше відкладати знайомства з вами, і вирішили навідати вас запросто, без будь-яких церемоній. Як ви самі бачите — ми приїхали верхи. До того ж якось недавно ми мали приємність бачити в себе вашу матусю й барона. Вона говорила невимушено, просто і ввічливо. Жанна була зачарована і відразу відчула до неї щиру прихильність. «Ось — друг», — подумала вона. Граф де Фурвіль, навпаки, здавався ведмедем у вітальні. Сівши, він поклав свій капелюх на сусідній стілець і деякий час не знав, що робити зі своїми руками; згодом сперся ними на коліна, потім на ручки крісла і, нарешті, склав пальці, наче для молитви. Раптом увійшов Жюльєн. Вражена Жанна не впізнала його. Він поголився. Він був вродливий, елегантний, чарівний, як під час їхніх заручин. Потиснув волохату лапу графові, який, здавалось, прокинувся від його приходу, і поцілував руку графині, в якої злегка порожевіли її щоки кольору слонової кості, здригнулись вії. Потім він почав розмову. Він був чемний, як колись. Його великі очі — дзеркало кохання — знову стали ніжними, а шорстке волосся від щітки та запашної помади стало, як колись, м’яке, блискуче і хвилясте. Коли Фурвілі вже від’їздили, графиня звернулась до Жюльєна: — Чи не хочете ви, дорогий віконте, прогулятися в четвер верхи? Поки Жюльєн вклонявся, бурмочучи: — Так, з радістю, графине, — вона взяла руки Жанни і, ласкаво всміхаючись, промовила ніжним, задушевним Тоном: — О, коли ви видужаєте, ми будемо їздити по околицях утрьох. Це буде чудово, правда? Вправно піднявши шлейф своєї амазонки, вона легко, як пташка, скочила в сідло, тим часом як її чоловік, незграбно вклонившись, виліз на свого величезного нормандського коня, нагадуючи на ньому постать кентавра. Коли вони зникли за ворітьми, Жюльєн з захопленням вигукнув: — Які чудові люди! От знайомство, яке буде нам на користь. Жанна, теж задоволена, сама не знаючи чому, відповіла: — Графиня — чарівна; я почуваю, що полюблю її, але її чоловік виглядає звіром. А де ти познайомився з ними? — Я зустрів їх випадково у Брізвілів, — відповів Жюльєн, весело потираючи руки. — Чоловік, справді, здається трохи грубим. Він завзятий мисливець, але справжній аристократ. Обід пройшов майже весело, ніби в дім зазирнуло досі сховане десь щастя. Нічого нового не трапилося більше аж до останніх днів липня. Якось увечері, у вівторок, коли вони сиділи під ллатаном за дерев’яним столом, на якому стояли дві чарки та графин з горілкою, Жанна раптом скрикнула і, дуже збліднувши, обома руками схопилася за живіт. Гострий біль враз пройняв її і потім одразу зник. Але хвилин через десять вона відчула новий, довший уже, хоч і не такий гострий біль. Насилу повернулася в будинок, батько й чоловік майже несли її. Короткий перехід од платана до її кімнати здався їй безмірно довгим; вона мимоволі стогнала, просила посадовити її, спинитися, вся пригнічена нестерпним почуттям якоїсь ваги в животі. Час пологів ще не настав, їх чекали у вересні, але, боячись можливих ускладнень, запрягли екіпаж, і дядько Сімон галопом помчав по лікаря. Лікар приїхав коло півночі і з першого ж погляду визначив симптоми передчасних пологів. У ліжку болі трохи стихли, але якась страшенна туга стискувала серце Жанни, якась незвичайна слабість усього тіла, наче неясне передчуття, таємничий дотик смерті. То був один з тих моментів, коли смерть підходить до нас так близько, що від її дихання холоне серце. В кімнаті було повно людей. Матуся, важко дихаючи, сиділа в кріслі. У барона, зовсім розгубленого, тремтіли руки, він кидався на всі боки, приносив якісь речі, радився а лікарем. Жюльєн ходив туди й сюди по кімнаті із схвильованим виглядом, але внутрішньо зовсім спокійний; вдова Дантю стояла коло ліжка в ногах породіллі з тим виразом на обличчі, який годиться мати в таких випадках, з виразом бувалої жінки, яку ніщо вже не здивує. Акушерка й сиділка коло хворих та мерців, вона зустрічала тих, хто з’являвся на цей світ, приймала їх перший покрик, обмивала першою водою їх новонароджене тіло, сповивала його в перші пелюшки, а потім з таким же спокоєм слухала останні слова, останнє хрипіння, останню агонію тих, хто відходив з цього світу, так само обмивала їх востаннє, витирала оцтом зів’яле тіло, загортала в останнє простирало; і завжди залишалася непохитно байдужою в усіх випадках народження і смерті. Куховарка Людівіна й тітка Лізон скромно стояли за дверима передпокою. Хвора час від часу жалібно стогнала. Протягом двох годин можна було гадати, що до пологів ще далеко, але надвечір відновилися страшенні болі, які незабаром стали нестерпними. Жанна, мимоволі скрикуючи крізь зціплені зуби, безупинно думала про Розалію, яка зовсім не страждала, майже не стогнала, і так легко, без мук, породила свою незаконну дитину. Вона весь час порівнювала себе з нею в своїй безталанній, змученій душі, і проклинала Бога, в справедливість якого раніше вірила, обурювалася проти злочинного вироку долі, проти ганебної брехні тих, що проповідують справедливість і добро. Часом біль ставав таким нестерпним, що в ній згасали всі думки. Здавалося, всі її сили, свідомість, все життя витрачалось на ці страждання. В хвилини полегкості вона не могла відірвати очей від Жюльєна; і інший біль, біль душі, пригнічував її, коли вона згадувала той день, як її служниця впала коло цього самого ліжка з дитиною поміж ніг — братом маленького створіння, що так жорстоко розривало їй нутро. Вона зовсім виразно згадувала жести, погляди і слова свого чоловіка над розпростертою дівчиною; і тепер вона читала в ньому, ніби його думки були написані в його рухах, ту саму нудьгу, ту саму байдужість, що була в ньому і до тієї, іншої, ту ж неуважність егоїста, якого дратувало те, що він став батьком. Але раптом її охопила така жорстока судорога, така спазма, що вона подумала: «Я зараз помру. Я вмираю…» І тоді її душу переповнило шалене обурення, безмежна ненависть, потреба проклинати й цього чоловіка, що занапастив її, і невідому дитину, що її вбивала. З надлюдським зусиллям напружилась вона, щоб викинути з себе цей тягар, і раптом їй здалося, що все її нутро враз спорожнилося, а болі вщухли. Сиділка і лікар, нахилившись, поралися коло неї. Вони щось забрали, і трохи згодом вона здригнулась від приглушеного, знайомого вже їй звуку. І тоді цей кволий жалібний крик, це слабеньке нявчання новонародженої дитини увійшло в її серце, в її душу, в усе її нещасне знесилене тіло, — і вона несвідомим рухом спробувала простягти руки. В ній піднялася хвиля радості, порив до нового щастя. Вона враз відчула себе звільненою, заспокоєною, щасливою, такою щасливою, як ніколи! Її серце й тіло оживали, вона почувала себе матір’ю! Вона захотіла подивитися на свою дитину. Народившись передчасно, хлопчик не мав ні волосся, ні нігтів; але коли Жанна побачила, як ворушиться цей хробачок, як він роззявляє рота, коли почула його крики й доторкнулась до цього скорченого недоноска, що жваво ворушився і гримасував, її охопила непереможна радість; вона зрозуміла, що врятована від безнадійності, що вона має кого любити, і більше їй нічого не потрібно. З того часу в Жанни була одна думка — думка про свою дитину. Несподівано вона стала фанатичною матір’ю, тим більш екзальтованою, чим сильніше почувала себе розчарованою в своєму коханні, обдуреною в своїх надіях. Вона зажадала, щоб колиска дитини завжди стояла коло її ліжка; потім, коли могла вже вставати, то цілісінькі дні просиджувала коло вікна, гойдаючи легеньку колиску. Вона ревнувала дитя до мамки, і, коли це маленьке створіння, зголоднівши, простягало рученята до повної з блакитними жилками груді і жадібними губами хапало темний, зморщений сосок, Жанна, вся збліднувши і тремтячи, дивилась на цю дужу, спокійну селянку, бажаючи відірвати від неї свого сина і роздерти нігтями цю грудь, яку він так жадібно смоктав. Потім вона захотіла сама вишивати для нього гарні й елегантні вбрання. Дитина потопала в цілій хмарі мережив, на неї одягали розкішні чепчики. Тільки про це й могла вона говорити, вона перепиняла розмови, щоб показати які-небудь пелюшки, дитячий нагрудник чи якусь дуже гарну зроблену стрічку, і не чуючи нічого з того, що говорили навколо неї, захоплювалась чимось із дитячої білизни, довго розглядала, повертаючи на всі боки в піднятій руці, і потім раптом запитувала: — Як ви думаєте, чи гарно буде йому в цьому? Барон і матуся всміхалися, дивлячись на цю невгамовну ніжність, але Жюльєн, почуваючи, як порушуються його звички і зменшується вплив його в домі через цього всемогутнього, галасливого тирана, і мимоволі ревнуючи до цього шматочка людської плоті, що відбирав його місце в родині, безперестанку, дратуючись і сердячись, повторював: — Вона нестерпна з своїм пискуном. Незабаром Жанна так захопилася цією любов’ю, що цілі ночі просиджувала біля колиски, дивлячись, як спить її дитина. Від цього вона виснажувалась, бо не мала спочинку, марніла і кашляла. Тому лікар наказав розлучити її з сином. Вона гнівалася, плакала, благала, але це не допомогло. Щовечора його відносили до мамки, і щоночі мати вставала і боса підходила до дверей, прикладаючи вухо до щілини в замку, щоб послухати, чи спокійно він спить, чи не прокидається часом, чи не треба йому чого. Якось Жюльєн, що пізно повернувся з обіду у Фурвілів, застав її коло дверей, і з того часу її почали замикати на ключ, щоб примусити зоставатись у ліжку. Хрестини відбулись наприкінці серпня. Барон був хрещеним батьком, а тітка Лізон — хрещеною матір’ю. Хлопчика назвали П'єр-Сімон-Поль, ім’я ІІоль стало його звичайним іменем. На початку вересня тихенько поїхала тітка Лізон, і відсутності її так само не помітили, як не помічали і перебування в домі. Якось увечері, після обіду, прийшов кюре. Він здавався збентеженим, неначе приніс із собою якусь таємницю. Після довгих балачок він попросив у баронеси і її чоловіка приділити йому кілька хвилин для окремої розмови. Всі троє тихою ходою пішли до кінця алеї, жваво розмовляючи, тим часом як Жюльєн, залишившись удвох з Жан-ною, дивувався, тривожився і гнівався з приводу цієї таємничості. Він захотів провести кюре, коли той вже прощався, і зник разом з ним в напрямку церкви, де дзвонили до молитви Богородиці. Погода була свіжа, майже холодна, і незабаром всі зійшлися у вітальні й почали було вже дрімати там, коли раптом вбіг Жюльєн, червоний і обурений. Ще на дверях, не звертаючи уваги на те, що у вітальні була й Жанна, він крикнув тестю й тещі: — Та ви збожеволіли, чи що! Кинути цій дівці двадцять тисяч франків! Ніхто не відповів йому, так усі були вражені. Задихаючись від гніву, він продовжував: — Треба ж дійти до такої дурості! Ви хочете, мабуть, залишити нас без жодного су! Барон схаменувся і спробував був його спинити: — Замовкніть! Подумайте про те, що тут ваша дружина. Але Жюльєн весь тремтів від роздратування: — Плювати мені на це! До того ж вона сама добре це знає. Це грабунок її статків. Жанна, нічого не розуміючи, здивовано дивилась на всіх. — Але в чому ж, нарешті, річ? — пробелькотіла вона. Тоді Жюльєн звернувся до неї як до спільника, ошуканого разом з ним. Він швидко розповів їй про змову видати Розалію заміж, давши за нею в посаг ферму Барвіль, щб коштувала щонайменше двадцять тисяч франків. Він повторював: — Твої батьки збожеволіли, моя люба, зовсім збожеволіли. Двадцять тисяч франків! Двадцять тисяч франків! Та вони з глузду з’їхали! Двадцять тисяч франків якомусь байстрюкові! Жанна слухала його без обурення і гніву, сама дивуючись із свого спокою, байдужа тепер до всього, крім своєї дитини. Барон задихався, не знаходячи слів для відповіді. Нарешті він спалахнув, затупотів ногами й закричав: — Подумайте про те, що ви кажете, — це, врешті, обурливо! Хто винен в тому, що треба давати посаг за цією дівчиною, яка стала матір’ю? Чия це дитина? А ви хочете тепер її покинути? Жюльєн, здивований гнівом барона, пильно дивився на нього. Потім відповів спокійнішим тоном: — Але й півтори тисячі франків було б цілком досить. Вони всі мають дітей до заміжжя. Хіба не однаково, від кого дитина, це зовсім байдуже. Якщо ж ви подаруєте одну з ваших ферм вартістю в двадцять тисяч франків, то крім шкоди, яку нам зробите, би цим по всіх кутках розголосите про те, що трапилося з цією дівчиною, а вам слід було б хоч трохи подумати про наше добре ім’я й становище. Він говорив це суворим голосом як людина, впевнена в своїм праві та логічності своїх міркувань. Барон, збитий з пантелику цією несподіваною аргументацією, стояв перед ним мовчки. Тоді Жюльєн, відчуваючи свою перемогу, сказав: — На щастя, ще нічого не зроблено, я знаю парубка, що хоче одружитися з нею: це розумний хлопець, і з ним можна буде владнати все. Я беру це на себе. І він пішов геть, побоюючись продовження суперечки, задоволений загальним мовчанням, вважаючи його згодою. Як тільки він зник за дверима, барон, тремтячи від обурення, роздратовано скрикнув: — О! Це вже занадто, це занадто! Але Жанна, звівши очі на розгублене обличчя свого батька, раптом розсміялася так дзвінко, як сміялася перше, коли бачила щось кумедне. — Тату, тату, — повторювала вона, — чи ти чув, як він промовляв «двадцять тисяч франків»! І матуся, яка швидко піддавалась веселощам, як і сльозам, згадавши розлючений вигляд свого зятя, його обурені вигуки, його рішучу відмову згодитися віддати ним же спокушеній дівчині гроші, що йому не належали, до того ж задоволена добрим настроєм Жанни, почала труситися від свого задушливого сміху, що наповнював її очі слізьми. Тоді й барон, перейнявшись їх веселістю, почав реготати разом з ними, і всі троє, наче за колишніх добрих часів, віддались непереможному сміхові. Коли вони трохи заспокоїлися, Жанна із здивуванням відмітила: — Дивна річ, все це мене зовсім не хвилює. Він тепер для мене як чужий. Мені навіть не віриться, що я його дружина. Ви самі бачите, я сміюся з його… з його… з його безтактовності. І, все ще всміхаючись, вони зворушено поцілувалися, самі не знаючи чому. А через два дні після скандалу, коли Жюльєн кудись поїхав верхи, якийсь високий парубок, двадцяти двох — двадцяти п’яти років, одягнений в зовсім нову грубу синю блузу, складки якої не згинались, а застебнуті на манжетах рукава надималися, обережно ввійшов у ворота, наче він чатував за ними з самого ранку, пробрався вздовж канави, що оточувала ферму Кульярів, обійшов замок і таємниче наблизився до барона і двох жінок, що сиділи під платаном. Помітивши їх, він зняв картуз і, поки йшов, все вклонявся їм із збентеженим виразом. Як тільки він наблизився до них так, що його могли чути, він пробурмотів: — Ваш покірний слуга, пане барон, пані та все товариство. Потім, оскільки йому нічого не відповіли, заявив: — Це я й є — Дезіре Лекок. Але це ім’я нічого не роз’яснило, і барон спитав: — Що вам треба? Тоді парубок, бачачи конечну потребу з’ясувати свою справу, зовсім збентежився. Дивлячись то на картуз, який він тримав у руках, то на покрівлю замку, він пробурмотів: — Це пан кюре сказав мені кілька слів у цій справі…—і замовк, боячись проговоритись і пошкодити своїм інтересам. — У якій справі? Я нічого не знаю, — відповів барон, не розуміючи. Тоді парубок наважився і, знизивши голос, сказав: — У справі вашої служниці… Розалії. Жанна здогадавшись, у чому річ, підвелась і пішла з дитиною на руках. Барон промовив: — Підійдіть ближче, — і показав йому на стілець, де щойно сиділа Жанна. Селянин зараз же сів, пробурмотівши: — Спасибі за ласку. Потім він почав чекати, ніби не маючи чого сказати. Після досить довгої мовчанки наважився, нарешті, приступити до діла і звів погляд до блакитного неба. — А погода яка тепла для цієї пори! Хіба що для озимих тільки не дуже добра, — і він замовк. Баронові урвався терпець, і він раптом запитав його сухим тоном: — То це ви одружуєтеся з Розалією? Підозріливий, як і всі нормандці, парубок відразу ж збентежився. Він відповів обачно, хоч і більш твердим тоном: — Це, бачите, як вийде, можливо, що й так, а можливо, що й ні. Але барона роздратували ці виверти. — Та кажіть же прямо, чорт забирай, за цим ви прийшли сюди — чи ні? Берете ви її чи ні? Збентежений парубок втупив очі в свої ноги: — Якщо все буде так, як казав мені пан кюре, то я беру її; але як воно буде так, як каже пан Жюльєн, то я не хочу її брати. — А що вам казав пан Жюльєн? — Пан Жюльєн сказав мені, що матиму за нею півтори тисячі франків, а пан кюре сказав мені, що матиму двадцять тисяч. Я згоден, як буде двадцять тисяч, але зовсім не хочу, як буде тисяча п’ятсот франків. Тоді баронеса, що сиділа в своєму кріслі й дивилася весь час на стурбоване обличчя парубка, почала дрібно сміятися. Селянин скоса незадоволено глянув на неї, не розуміючи причини цього сміху, і чекав відповіді. Збентежений цим торгом барон відразу перебив його: — Я казав панові кюре, що ви матимете в дожиттєве володіння ферму Барвіль, яка має перейти потім до дитини. Ферма варта двадцяти тисяч франків. Я ніколи не міняю свого слова. Згодні ви чи ні? Парубок покірно й задоволено посміхнувся і раптом став балакучим: — Ну, коли так, я не відмовлюсь. У цьому тільки й була затримка. Коли пан кюре казав мені про це, я тоді ж вирішив оженитись. Бігме, що так, до того ж я бажав стати в пригоді панові барону, який, гадаю, віддячив би мені за це. Бо так уже повелося між людьми, що коли хто робить кому-небудь послугу, то завжди йому віддячать за це пізніше. Але пан Жюльєн прийшов до мене і враз чую, що тільки півтори тисячі. Тоді я подумав: «Треба довідатись», — і прийшов до вас. Це не через те, що я не йняв віри, а через те, що просто хотів з’ясувати цю справу. Бо, як кажуть, дружба дружбою, а гроші лік люблять, чи не так, пане барон? Щоб перепинити його, барон запитав: — Коли ви хочете справити весілля? Селянин знову став нерішучим, збентеженим. Нарешті він промовив запинаючись: — А хіба ж ми не напишемо спершу папірця? Тоді барон розгнівався: — Та якого ж біса? Ви ж будете мати шлюбний документ, це найкращий папірець. Селянин уперто правив своє: — Але поки там що, ми можемо теж скласти і нашу умову, це не зашкодить ніколи. Барон рішуче підвівся: — Відповідайте — так чи ні, зараз же. Якщо ви не хочете, так і кажіть, бо в мене є інший претендент. Острах мати суперника зовсім збив з пантелику хитрого нормандця. Він зважився і простяг руку, наче після купівлі корови. — Переб’ємо руки, пане барон, справа скінчена. Тільки дурень від цього відмовиться. Барон перебив руки, потім гукнув: — Людівіно! Куховарка висунула з вікна голову. — Принесіть пляшку вина. Вони випили, щоб сприснути угоду, і парубок пішов уже бадьорішою ходою. Жюльєнові нічого не сказали про ці відвідини. Шлюбний контракт було складено у великій таємниці, потім, після разового оповіщення в церкві, справили весілля в понеділок уранці. Одна з сусідок несла в церкві за молодими дитину, як певну запоруку майбутнього багатства. І ніхто в окрузі гіе дивувався — всі заздрили Дезіре Лекоку. В сорочці родився, — казали з лукавим усміхом, в якому не було, проте, і тіні осуду. Жюльєн учинив страшенний скандал, який скоротив перебування тестя і тещі в Пеплі. Жанна розлучалася з ними без особливого смутку, бо Поль став тепер для неї невичерпним джерелом щастя. IX

Коли Жанна зовсім видужала від пологів, було вирішено нанести візит Фурвілям і побувати з візитом у маркіза де Кутельє. Жюльєн щойно купив на аукціоні новий однокінний фаетон, щоб можна було виїжджати разів зо два на місяць. Одного ясного грудневого дня фаетон запрягли і, проїхавши години дві нормандською рівниною, почали спускатися в невеличку долину, схили якої поросли лісом, а середина була зорана. Потім поля змінились лугами, а луги болотами, повними сухого вже в цю пору року очерету, що шелестів своїм довгим сухим листям, схожим на жовті стрічки. Несподівано за крутим поворотом долини показався замок Врійєт: одним боком він упирався в лісистий схил, а другим поринав підніжжям у величезний став, на протилежному березі якого простягався вгору по другому схилу долини високий ялиновий ліс. Проїхавши старовинний підйомний міст і величезний портал у стилі Людовіка XII, вони в’їхали в парадний двір, де стояв красивий замок у стилі тієї ж доби, обкладений цеглою, обабіч якого здіймалися вкриті черепицею вежі. Жюльєн пояснив Жанні все до дрібниць у цій споруді. Видно було, що він тут бував часто і знав усе досконало. Він вихваляв замок, захоплюючись його красою: — Подивися на цей портал! Правда, велична будівля? Весь другий фасад замку виходить на став, там розкішний ганок, що спускається аж до самої води; коло нижніх східців прив’язано чотири човни — два для графа і два для графині. Там, праворуч, де ти бачиш ряд тополь, кінчається став; це звідти витікає річка, що тече до Фекана. В цій місцевості сила-силенна дичини. Граф над усе любить полювання. Це справді садиба вельможі. Вхідні двері розчинилися, і назустріч гостям з усміхом вийшла бліда графиня, одягнена в сукню з шлейфом, мов у добрі далекі часи. Вона здавалася справжньою озерною принцесою з середньовічного роману, ніби створеною для цього казкового замка. З восьми вікон вітальні чотири виходило на став і похмурий сосновий ліс, що вкривав горб навпроти вікон. Від темного листя дерев став здавався глибоким, суворим і похмурим; а коли дув вітер, стогін дерев здавався голосом, що долітав з болота. Графиня взяла Жанну за обидві руки, наче свою подругу дитинства, і, посадовивши її, сіла коло неї на низенькому стільці; Жюльєн, до якого вже місяців з п’ять вернулась його колишня елегантність, мило і просто розмовляв і посміхався. Графиня говорила з ним про їхні прогулянки верхи. Вона глузувала трохи з його манери їздити, називаючи його «рицарем-спотикачем», він сміявся теж, називаючи її «королевою амазонок». Враз під вікном пролунав постріл, і Жанна скрикнула з несподіванки. То граф забив чирка. Графиня зараз же покликала його. Чути було, як хлюпали весла, як ударився човен об камінь, потім появився граф, величезний, у високих чоботях, разом з двома мокрими, рудими, як і він, собаками, що полягали на килимі під дверима. У себе вдома він був не такий незграбний і дуже зрадів гостям. Наказав підкинути в камін дров і принести мадери та бісквітів і потім раптом скрикнув: — Ви залишаєтесь обідати у нас, це вирішено. Жанна, що завжди думала про свою дитину, почала відмовлятись; граф наполягав, але Жанна все не згоджувалась, і в Жюльєна вирвався різкий, нетерплячий рух. Тоді, боячись викликати в ньому злий і сварливий настрій, згодилася, хоч думка про те, що вона не зможе вже побачити сьогодні Поля, мучила її. День пройшов чудово. Спочатку оглянули джерела. Вони били коло підніжжя порослої мохом скелі, стікаючи в прозорий, завжди вируючий, як кипляча вода, басейн. Потім їздили на човні справжніми водяними доріжками, прорізаними серед сухих очеретів. Граф сидів на веслах поміж двох своїх собак, що нюхали повітря, піднявши носи; кожен змах весел підіймав і штовхав уперед важкий човен. Жанна час від часу занурювала руку в холодну воду і тішилася крижаною свіжістю, що пробігала від пальців аж до серця. Жюльєн і закутана в шаль графиня, сидячи на кормі, всміхались усміхом щасливих людей, яким від повноти щастя нічого сказати. Настав вечір; холодом охоплювало тіло; північний вітерець пробігав сухими очеретами. Сонце зайшло за соснами, і червоне небо, вкрите багряними, химерної форми хмарками, викликало відчуття холоду самим своїм виглядом. Увійшли в простору вітальню, де палав яскравий вогонь. Ще в дверях усіх охопило почуття тепла й затишку. Граф розвеселився, схопив свою дружину дужими руками і, як дитину, піднявши до своїх уст, двічі міцно поцілував у щоки поцілунком добродушної задоволеної людини. Жанна, посміхаючись, дивилась на цього доброго велетня, що так скидався на людоїда вже самими своїми вусами, і думала: «Як часто ми помиляємося в людях». І майже мимоволі перевівши погляд на Жюльєна, вона побачила, що він стоїть коло дверей, страшенно блідий, з очима, втупленими в графа. Стурбована цим, вона наблизилась до чоловіка й тихо запитала: — Ти хворий? Що з тобою? — Нічого, дай мені спокій. Я змерз, — відповів він роздратованим тоном. Коли перейшли в їдальню, граф попрохав дозволу впустити собак, які зараз же вбігли і посідали — одна праворуч, друга ліворуч від свого хазяїна. Щохвилини він кидав їм шматочки їжі і гладив їхні довгі шовковисті вуха. Собаки витягали голови, крутили хвостами, здригалися з радості. Після обіду, коли Жанна і Жюльєн зібрались було від’їздити, пан де Фурвіль затримав їх іще, бажаючи показати, як ловлять рибу при світлі смолоскипа. Він залишив їх разом з графинею на ганку, східці якого спускалися в став, а сам сів у човен зі слугою, що тримав невід і запалений смолоскип. Ніч була ясна, холодна, небо всіяне золотими зорями. Від смолоскипа падали на воду якісь дивні рухливі вогняні смуги, тремтячі відблиски блукали по очеретах, освітлювали ряди ялин. І раптом, коли човен завернув, на Цьому освітленому узліссі встала величезна фантастична тінь людини. Голова и була вище дерев і зникала в небі, а ноги поринали в став. Потім велетенська тінь підвела руки, неначе бажаючи схопити зорі. І ці величезні руки то витягалися, то падали знов, і тоді чутно було легке хлюпання води. Човен тихо повертався, і дивовижний привид, здавалося, біг уздовж освітленого лісу, потім він злився з невидимим обрієм, далі враз з’явився знов на фасаді замку, не такий уже великий, але виразніший, з тими ж дивними рухами. І гучний голос графа скрикнув: — Жільберто! Я спіймав вісім штук! Весла розсікали воду. Величезна тінь нерухомо спинилась тепер на мурі, поступово зменшуючись, голова її, здавалось, опускалася, тіло худнуло; і коли де Фурвіль піднявся східцями ганку зі слугою, що ніс за ним палаючий смолоскип, тінь скоротилась до його власних розмірів, відтворюючи всі його рухи. В сітях билося вісім великих рибин. Коли Жанна і Жюльєн, закутані в плащі та пледи гостинних господарів, були вже в дорозі, Жанна промовила майже проти волі: — Яка славна людина цей велетень! — Так, але він не завжди вміє стримуватись на людях, — відповів Жюльєн, що правив конем. Через тиждень вони поїхали до Кутельє, що славилися як найаристократичніша родина в окрузі. їхній маєток Ремініль прилягав до великого містечка Кані. «Новий» замок, збудований за Людовіка XIV, ніби ховався в чудовому, оточеному стіною, парку. На горі видно було руїни стародавнього замку. Слуги в лівреях провели гостей у парадну кімнату. Посередині її, на колоні, стояла величезна ваза з севрського фарфору, а на цоколі, під кришталевою платівкою, красувався власноручний лист короля, в якому пропонувалось маркізові Леопольдові-Ерне-Жозе-фові-Жерме де Верневіль де Рольбоск де Кутельє прийняти цей подарунок монарха. Жанна і Жюльєн розглядали його, коли увійшли маркіз і маркіза. Маркіза була напудрена, ввічлива з обов’язку господині і манірна з бажання показати свою поблажливість. Чоловік, товстий, з сивим волоссям, що стирчало на його голові, голосом, кожним рухом, всією постаттю виявляв гоноровиту величність. То були люди етикету, розум, почуття і слова яких ніби завжди стояли на ходулях. Вони говорили самі, не чекаючи відповіді, байдуже всміхалися і, здавалось, ніби виконували їх високим походженням покладений на них обов’язок люб’язно приймати навколишнє дрібне дворянство. Збентежені Жанна і Жюльєн намагалися справити гарне враження, почували себе якось ніяково, не наважувались залишатися довше і не знаходили приводу, щоб підвестися й попрощатися, але маркіза сама скінчила їхній візит, просто припинивши вчасно розмову, наче милостива королева, що кінчає аудієнцію. Коли вони повертались додому, Жюльєн сказав: — Якщо ти нічого не маєш проти, ми закінчимо на цьому наші візити; щодо мене, то мені вистачить Фурвілів. Жанна поділяла його думку. Поволі минав грудень, цей темний місяць, похмуре провалля кінця року. Як і торік, знову почалось відлюдне життя. Але Жанна зовсім не нудьгувала, завжди зайнята Полем, тимчасом як Жюльєн скоса дивився на нього неспокійним і незадоволеним поглядом. Нерідко, тримаючи на руках і з нестямною материнською ніжністю пестячи свою дитину, Жанна простягала її до батька й казала: — Та поцілуй же його; можна подумати, що ти його зовсім не любиш. З огидою на обличчі, він злегка торкався губами безволосої голови хлопчика, вигинаючись усім тілом, неначе боячись доторкнутись до рухливих, стиснених рученят. Потім він швидко відходив геть, немовби його гнала відраза. Час від часу приходили обідати мер, лікар і кюре; часом приїздили Фурвілі, дружба з якими все зростала. Граф, здавалось, палко полюбив Поля. Під час своїх візитів, а іноді навіть протягом майже цілого дня, він тримав його на колінах. Граф обережно обхоплював його своїми величезними руками, лоскотав кінчик носа довжелезними вусами, потім цілував у палкому, ніби материнському, пориві. Він завжди страждав, що шлюб його бездітний. Березень видався ясний, сухий і майже теплий. Графиня Жільберта почала знову розмови про прогулянки верхи, в яких взяли б участь усі четверо. Жанна, трохи втомлена від довгих вечорів, довгих ночей, довгих днів, таких однакових та одноманітних, з радістю згодилася і цілий тиждень тішилась життям амазонки. Потім почались прогулянки. Вони їздили завжди парами, графиня з Жюльєном — попереду, граф із Жанною — кроків за сто за ними, спокійно розмовляючи, наче двоє друзів, бо вони справді стали друзями через схожість своїх щирих душ і простих сердець; ті, попереду, часто говорили тихо, іноді голосно сміялись, поглядали одне на одного, ніби очі їхні мали сказати щось таке, чого не промовляли уста, і раптом мчали галоном, гнані бажанням бігти, поїхати далеко-далеко, втекти геть звідси. Потім Жільберта почала раз у раз сердитися. Іноді разом з вітром до вершників, що їхали позаду, долітав її невдоволений голос. Тоді граф посміхався й говорив Жанні: — Моя дружина не завжди буває в доброму настрої. Якось увечері, вже повертаючись, графиня почала дратувати свою кобилу, то пришпорюючи її, то раптом смикаючи назад поводи; чути було, як Жюльєн повторював кілька разів: — Обережно, обережно, вона понесе вас. — Нехай, це не ваше діло, — відповіла графиня так виразно й дзвінко, що кожне її слово неначе повисло в повітрі. Кінь ставав дибки, брикався, з рота в нього падала піна. Стривожений граф раптом крикнув щосили: — Обережно, Жільберто! Тоді, наче приймаючи виклик, в якомусь нервовому запалі жінки, яку ніщо не може вже спинити, вона міцно стьобнула коня хлистом поміж вуха, кінь шалено став на диби, передніми ногами розсікаючи повітря, і, опустившись, величезним стрибком кинувся вперед і щосили помчав долиною. Спочатку він перетнув луг, потім кинувся через ріллю, розкидаючи грудки вогкої чорної землі, і мчав так швидко, що згодом ледве видно сТало і коня, і вершницю. Приголомшений Жюльєн залишився на місці, розпачливо гукаючи: — Пані, пані! У графа вирвалось якесь ричання, він припав до самої шиї свого важкого коня і, схилившись наперед усім тілом, щосили погнав його вперед. Він мчав так швидко, підганяючи і розпалюючи коня голосом, рухами та острогами, що здавалось, ніби цей величезний вершник, тримаючи поміж ніг важкого звіра, підіймав його, щоб знятися вгору. Вони мчали навпростець з надзвичайною швидкістю, і Жанна бачила два далекі обриси жінки й чоловіка, що віддалялися все далі й далі, зменшувалися, ставали неясними і, нарешті, пропали з очей, наче дві пташки, що гнались одна за одною, поки не зникли десь на обрії. Тоді Жюльєн, ступою під'їхавши до Жанни, роздратовано пробурчав:, — Вона, здається, зовсім збожеволіла сьогодні. І обоє поїхали слідом за своїми друзями, що зникли в закруті долини. Через чверть години вони помітили, що ті вертаються вже до них; незабаром всі з’їхалися. Спітнілий, почервонілий граф задоволено сміявся, наче тріумфатор, тримаючи міцною рукою тремтячого коня своєї дружини. Графиня була бліда, одною рукою вона спиралась на плече чоловіка, наче боячись знепритомніти, і вираз її обличчя був якийсь болісний і страдницький. І Жанна зрозуміла тоді, що граф нестямно кохає свою дружину. Потім, протягом усього місяця, графиня була весела, як ніколи. Вона частіше приїздила в Пепль, безперестанку сміялася, в пориві ніжності цілувала Жанну. Здавалось, якісь таємні чари спустились на її життя. Чоловік її, теж щасливий, не зводив з неї очей, щохвилини намагався торкнутись то її руки, то вбрання, охоплений ще більшою пристрастю. Якось увечері він сказав Жанні: — Ми зараз щасливі. Ніколи ще Жільберта не була така ласкава. В неї більше не буває ні поганого настрою, ні вибухів гніву. Я відчуваю, що вона мене любить. Досі я не був у цьому впевнений. Жюльєн теж змінився, став веселішим, тергілячішим, начебто дружба двох родин принесла кожній з них спокій і радість. Весна видалась дуже рання й тепла. Щодня, з тихого ранку до спокійного, теплого вечора, сонце вигрівало сходи на всій поверхні землі. То був прудкий, потужний, одностайний розквіт усіх зародків життя, один з гих непереможних натисків життєвих соків, одне з тих поривань до відродження, що їх виявляє іноді природа в свої найкращі роки, коли хочеться вірити, що молодіє весь світ. Жанна почувала себе якось невиразно схвильованою цим шумуванням життя. Побачивши в траві яку-небудь маленьку квіточку, вона раптом переймалася млостю, її охоплювала чарівна меланхолія, якась розніжена мрійливість. Її охоплювали зворушливі спогади про перші дні її кохання. Не через те, що у неї в серці ожило якесь почуття до Жюльєна, ні, з цим було покінчено, нокінчено назавжди, але все тіло її, яке пестив вітерець і пахощі весни, тремтіло, наче пробуджене якимсь незримим і ніжним покликом. їй подобалося залишатись на самоті, віддаватися сонячному теплу, почувати себе у владі якихось невідомих і ясних радощів, що не збуджують жодної думки. Якось вранці, коли вона була в такому стані наиівдрімо-ти, перед нею промайнуло видіння, — вона раптом побачила залитий сонцем просвіт у темному листі маленького гаю коло Етрета. Там вона вперше відчула тремтіння свого тіла поруч з цим молодим чоловіком, що кохав її тоді; там він уперше висловив несміливе бажання свого серця; там здалося їй, що вона зазирнула в своє ясне, сподіване майбутнє. І їй захотілося знову побачити цей гай, ніби відвідання того місця, сентиментальне й забобонне паломництво мало змінити щось в її житті. Жюльєн поїхав на світанні, куди — вона не знала. Звеліла осідлати маленьку білу конячку Мартенів, на якій тепер іноді їздила, і вирушила в дорогу. Був тихий день, такий тихий, коли навколо не ворухнеться ні билинка, ні лист, коли все ніби завмирає навіки, немовби сам вітер зовсім згинув. Здавалося, зникли навіть комахи. Велична тиша золотим маревом непомітно спускалась від пекучого сонця, і Жанна, пустивши свого коня ступою, почувала себе заколисаною щастям. Час від часу вона зводила очі, щоб подивитись на малесеньку білу хмарку, подібну до шматочка вати, на цей клапоть нари, що повис угорі, забутий, покинутий там, такий самотній серед блакитного неба. Вона спустилася в долину, що виходила до моря через ворота великих прибережних скель, які звалися «Брамою Етрета», і потихеньку поїхала до гаю. Крізь рідке ще листя лились потоки сонячного світла. Блукаючи вузенькими стежками, вона шукала знайомого місця і ніяк не могла його знайти. Несподівано, перетнувши довгу алею, помітила в кінці її двох осідланих, прив’язаних до дерева коней і відразу їх упізнала: то були коні Жільберти і Жюльєна. Самота починала вже гнітити її, і, зрадівши цій несподіваній зустрічі, вона погнала риссю свого коня. Доїхавши до двох терплячих, наче звиклих до таких довгих стоянок коней, вона гукнула. Ніхто їй не відповів. Жіноча рукавичка і два хлисти лежали на потолоченій траві. Вони, очевидно, сиділи тут, потім пішли, залишивши коней. Жанна почекала чверть години, двадцять хвилин, дивувалася, не розуміючи, що б таке вони могли робити. Вона зіскочила на землю і, спершись на стовбур дерева, стояла нерухомо. Дві маленькі пташки, не помічаючи її, впали коло її ніг на траву. Одна з них збуджено стрибала навколо другої, тріпочучи крильми, хитаючи голівкою і цвірінькаючи, і раптом вони злилися. Жанна здивувалася, начебто не розуміючи цього, потім подумала: «Що ж, правда, адже тепер весна». І тоді інша думка виникла в неї, скоріше підозріння. Вона знову глянула на рукавичку, хлисти, на двох покинутих коней і враз скочила на свого коня, охоплена непереможним бажанням тікати. Галопом верталась вона назад у Пепль. Думала, міркувала, зв’язувала докупи факти, порівнювала різні обставини. Як це вона не здогадувалась раніше? Як це вона нічого не бачила? Як вона не розуміла частих від’їздів Жюльєна, відновлення його колишньої елегантності, нарешті, зміни в його настрої? Згадала також нервові вихватки Жільберти, її надмірну ласкавість і ту атмосферу щастя, в якій жила графиня з деякого часу і яка так радувала графа. Вона пустила коня ступою, бо їй треба було як слід усе обміркувати, а бистра їзда перебивала думки. Після першого пережитого хвилювання її серце майже заспокоїлось: у ньому не було ні ревнощів, ні ненависті, саме тільки презирство. Вона майже не думала про Жюльєна, він нічим уже не міг її здивувати, але її обурювала подвійна зрада графині, її подруги. Виходить, усі люди підступні, брехливі, фальшиві. На її очах виступили сльози. Втрачені ілюзії оплакують, як найдорожчих покійників. Проте вона вирішила вдавати, ніби нічого не знає, замкнути свою душу для скороминущих почуттів і любити тільки Поля та батьків, а інших лише терпіти зі спокійним виглядом, не виказуючи себе. Приїхавши додому, вона кинулась до сина, забрала його в свою кімнату і, не тямлячи себе, цілу годину палко цілувала його. Жюльєн повернувся до обіду, чарівний, веселий, запобігливий. Він запитав: — Хіба твої тато й матуся не приїдуть цього року? Жанна була така вдячна йому за цю люб’язність, що майже простила те, про що дізналася в лісі. І враз їй захотілося зараз же побачити знову тих людей, яких вона любила над усе після Поля. Увесь вечір писала вона до них, прохаючи прискорити приїзд. Вони повідомили, що приїдуть двадцятого травня. Сьогодні було тільки сьоме. Жанна чекала їх з усе більшим нетерпінням не тільки як любляча дочка своїх батьків, а як людей з благородними серцями, відчуваючи потребу щиро розмовляти з цими чистими, далекими від усього низького людьми, все життя, всі вчинки, всі думки і бажання яких були завжди такі чесні. Те, що вона відчувала тепер, було прагнення замкнутись у собі, щоб якось ізолюватись від усього цього аморального оточення. І хоч вона сама навчилася таїтись і зустрічала графиню з простягненою рукою і усміхом на устах, але відчувала, як охоплює її презирство до цих людей. І щодня дрібні місцеві новини вселяли в її серце ще більшу огиду, ще більшу зневагу до людей. Дочка Кульярів недавно породила дитину, після чого відбулося весілля. Наймичка Мартінів, сирота, завагітніла; маленька, п’ятнадцятирічна сусідка ходила вагітна; одна вдова, убога, крива, бридка жінка, яку за її неохайність навіть дражнили «замазурою», теж була вагітна. Щодня доходили чутки про чиюсь нову вагітність, про якусь амурну пригоду дівчини, чи заміжньої селянки, матері родини або ж про витівку якого-небудь багатого шанованого фермера. Ця бурхлива весна, здавалося, розбурхала життєві соки в людях так само, як і в рослинах. Почуття Жанни згасли: серце було розбите, і тільки сентиментальна душа ще відгукувалась на теплі плодоносні подихи весняного вітерця; Жанна була жива тільки для мрій, але мертва для потреб плоті, і з огидою, що переходила в ненависть, дивувалася цьому тваринному бруду. Парування живих істот обурювало її, як щось неприродне; і якщо вона відчувала неприязнь до Жільберти, то зовсім не тому, що та забрала в неї чоловіка, а тільки тому, що й вона, як усі, погрузнула в розпусті. Адже Жільберта була не з тієї грубої породи, над якою панують низькі інстинкти. Як же вона могла поводитись так само, як і ці тварюки? В той самий день, коли мали приїхати барон з баронесою, Жюльєн знову збудив у Жанні почуття огиди, весело розповідаючи їй, як щось природне й кумедне, — таку річ: місцевий пекар, почувши в день, коли не пекли хліба, якесь шарудіння в печі, гадаючи спіймати якого-небудь приблудного кота, знайшов там власну жінку, яка «зовсім не саджала хліба в піч». І ще додав: — Пекар забив у печі отвір, і вони ледве не задихнулися там, коли б не її маленький син, котрий покликав сусідів, бо він бачив, як мати залазила туди з ковалем. Жюльєн реготав, повторюючи: — Вони примушують нас їсти хліб кохання, ці жартуни. Це ж справжня байка Лафонтена. Жанна після цього не могла доторкнутись до хліба. Коли перед ганком спинилась поштова карета і з віконця виглянуло щасливе обличчя барона, молода жінка відчула в своєму серці таке глибоке зворушення, такий бурхливий порив любові, якого вона ще ніколи не переживала. Але вона так і остовпіла, мало не зомліла, коли побачила матусю. За ці зимові місяці баронеса постарішала на десять років. Її величезні Одутлі й відвислі щоки стали багровими, ніби налились кров’ю; очі її згасли; вона могла ходити, тільки коли її тримали під обидві руки; її важке дихання виходило зі свистом і було таким трудним, що в її присутності всі почували якусь болісну ніяковість. Барон, який бачив її щодня, не помічав цих змін, і коли вона скаржилась на свої невпинні задишки і обважнілість, він відповідав: — Та ні, моя люба, я вас іншою й не знав. Жанна, схвильована й розгублена, відвівши батьків до їхньої кімнати, пішла до себе, щоб поплакати. Потім попростувала до батька і кинулась йому на груди з очима ще повними сліз. — О, як змінилася матуся! Що з нею, скажи мені, що з нею? Він дуже здивувася й відповів: — Ти так гадаєш? Що за фантазія! Та ні, я завжди коло неї і запевняю тебе, що, на мою думку, вона не така слаба, вона почуває себе, як і завжди. Увечері Жюльєн завважив дружині: — Твоя мати на ладан дише. Я гадаю, кінець уже близько. А коли Жанна почала гірко плакати, він нетерпляче кинув: — Та годі вже, я ж не кажу, що її становище зовсім безнадійне. Ти завжди все страшенно перебільшуєш. Вона змінилася, от і все, в її роки це не дивно. Через тиждень Жанна вже не думала про це, звикнувши до нового вигляду матері, а може, відганяючи свій страх, як завжди відганяють і відкидають грізні страхи та турботи, підкоряючись якомусь егоїстичному інстинкту й природній потребі душевного спокою. Не маючи змоги ходити довго, баронеса вже не виходила більше як на півгодини вдень. Зробивши прогулянку в один кінець по «своїй» алеї, вона не могла вже йти далі і просила посадовити її на «свою» лавку. А коли вже неспроможна була далі прогулюватись, то казала: — Відпочинемо трохи, через мою гіпертрофію в мене щось підломлюються сьогодні ноги. Вона майже перестала сміятись і тільки посміхалася тому, з чого торік вся заходилася б від сміху. Бачила вона ще гарно, і тому цілими днями перечитувала «Корінну» або «Роздуми»^[5] Ламартіна, потім веліла принести їй скриньку зі «спогадами». Виклавши з неї на коліна старі, любі її серцю листи, вона ставила скриньку на сусідній стілець і, одну по одній, знову клала в неї свої «реліквії», неквапливо перечитуючи кожну. І коли була на самоті, зовсім на самоті, то цілувала деякі з них, як потай цілують волосся колись дорогих небіжчиків. Кілька разів, коли Жанна несподівано входила до неї, вона заставала її в сльозах. — Що з тобою, матусю? — скрикувала Жанна. І баронеса, важко зітхаючи, відповідала: — Це через мої реліквії. Вони нагадують те, що було таким чудовим і що вже зникло без вороття. До того ж були люди, про яких уже майже не згадуєш, але які раптом ніби оживають: здається, що бачиш їх, чуєш їхні голоси, і це страшенно вражає. Колись і ти зрозумієш це. Коли барон заставав їх у такі хвилини меланхолії, він бурмотів: — Жанно, люба моя, повір мені, спалюй усі листи — і мамині, і мої, всі, всі. Нема нічого страшнішого, як, постарівши, перетрушувати свою молодість. Але Жанна, хоч і несхожа була на матір, теж зберігала своє листування і готувала свою «скриньку з реліквіями», підкоряючись якомусь спадковому інстинкту сентиментальної мрійливості. Через кілька днів баронові довелось поїхати в якійсь справі. Була чудова погода. Тихі ночі, всіяні зорями, настачали після спокійних вечорів, ясні вечори — після осяйних днів, осяйні дні — після ясних ранків. Матуся незабаром стала почувати себе краще, і Жанна, забувши любовні пригоди Жюльєна і зрадництво Жільберти, була майже щаслива. Природа цвіла і сяяла, а неосяжне, завжди спокійне море з ранку до вечора мінилось під сонцем. Якось удень Жанна взяла на руки сина й пішла з ним у поле. Вона дивилась то на свою дитину, то на розквітлу зелень уздовж дороги і відчувала себе безмежно щасливою. Щохвилини вона цілувала дитину, жагуче пригортаючи її до себе, а почувши приємні польові пахощі, наче аж мліла, не тямлячи себе від радості. Потім вона почала мріяти про майбутнє свого сина. Ким він буде? То вона хотіла, щоб з нього вийшла велика, славетна, могутня людина, то вважала за краще, щоб він скромно залишився коло неї, ніжний, ласкавий, завжди готовий обняти свою маму. Коли вона прислухалась тільки до свого егоїстичного материнського серця, вона бажала, щоб він залишився її сином — і більше нічим, коли ж разом з цим чула й голос розуму, то мріяла, щоб він став чимось для всього світу. Сівши на краю канави, Жанна почала роздивлятися свого сина. їй здавалось, ніби вона його ніколи ще не бачила. І раптом їй стало дивно від думки, що це маленьке створіння буде великим, ходитиме твердою ходою, матиме бороду й говоритиме гучним голосом. Хтось покликав її здалеку. Вона підвела голову. До неї біг Маріус. Вона подумала, що її чекають які-небудь гості, і підвелась, незадоволена тим, що її потурбували. Але хлопчик біг щодуху і, коли був уже досить близько, вигукнув: — Пані, баронесі дуже погано! Наче крапля холодної води пробігла по спині в Жанни. Не тямлячи себе, вона поспішила додому. Ще здалека помітила під платаном натовп. Вона кинулася туди, всі розступились, і вона побачила свою матір, що лежала на землі, з двома подушками під головою. Обличчя її було зовсім чорне, очі заплющені, а груди, що протягом двадцяти років дихали так важко, вже більше не рухалися. Годувальниця вихопила дитину з рук молодої жінки й пішла геть звідси. Жанна розгублено запитала: — Що сталося? Як вона впала? Треба послати по лікаря. Обернувшись, побачила кюре, що якось довідався про все. Він запропонував свої послуги, швидко закочуючи рукава сутани. Але ніщо не допомагало: ні оцет, ні одеколон, ні розтирання. — Треба роздягти її й покласти в ліжко, — сказав кюре. Дядько Сімон, Людівіна, фермер Жозеф Кульяр, які були тут, разом з абатом Піко спробували було віднести баронесу, але коли підняли її, голова в неї відкинулася назад, а вбрання, за яке вони вхопилися, враз роздерлося: вона була надто важка, і тому так незручно було її нести. Жанна закричала від жаху. Величезне м’яке тіло знову поклали на землю. Довелося принести з вітальні крісло; посадивши в нього баронесу, його підняли й понесли до неї в кімнату. Поволі зійшли на ганок, потім по східцях дійшли до спальні й поклали баронесу на ліжко. Поки куховарка роздягала її, з’явилась і вдова Дантю, що, як і кюре, прийшла сюди, наче «почувши смерть», як казали слуги. Жозеф Кульяр побіг по лікаря; коли священик захотів піти по миро, сиділка прошепотіла йому на вухо: — Не турбуйтеся, панотче, я добре бачу, що вона вже упокоїлась. Жанна, зовсім втративши розум, благала, щоб допомогли матері, не знала, що робити, до чого вдатися, яких ще вжити заходів. Кюре на всяк випадок прочитав відхідну. Дві години стояли всі коло цього посинілого мертвого тіла. Впавши навколішки, Жанна ридала; сум і туга краяли її серце. Коли ж розчинилися двері і в них з’явився лікар, їй здалося, що разом з ним увійшли порятунок, утіха, надія. Вона кинулася до нього й почала безладно переказувати все, що знала: — Вона гуляла, як завжди… почувала себе добре… навіть дуже добре… за сніданком з’їла бульйону і двоє яєць… і раптом упала… і почорніла ось гак, як ви її бачите… і вона більш не рухалася… ми пробували все, щоб оживити її… все… Вона замовкла, помітивши таємаий знак, який подала лікареві сиділка, щоб показати, що все вже скінчено. Тоді, наче не бажаючи її зрозуміти, Жанна почала неспокійно розпитувати лікаря, весь час повторюючи: — Це небезпечно? Як на вашу думку — це небезпечно? Нарешті він промовив: — Я дуже побоююсь, що це… що це… кінець. Будьте мужні, більше мужності. Розпростерши руки, Жанна упала на тіло матері. Увійшов Жюльєн. Він остовпів, розгублений, без проявів журби чи відчаю, захоплений так зненацька, що не встиг надати відповідного виразу своєму обличчю й позі. Прошепотівши: — Я цього чекав, я відчував, що кінець близько, — він витяг свою носову хусточку, втер очі, став навколішки, перехрестився, пробурмотів щось і, підвівшись, хотів підвести й свою дружину. Але вона міцно вчепилась руками за небіжчицю й цілувала її, майже лежачи на ній. Жанну довелося віднести з кімнати. Здавалося, вона збожеволіла. Через годину її впустили знову. Тепер у неї вже не залишалося жодної надії. Кімната мала жалобний вигляд, коло вікна тихо розмовляли Жюльєн і кюре. Вдова Дантю, зручно вмостившись у кріслі,— як звикла до безсонних ночей жінка, що почуває себе, мов удома, в усіх будинках, куди ввійшла смерть, — здавалося, вже засинала. Настала ніч. Кюре підійшов до Жанни, взяв її за руки, підбадьорював, виливаючи на безутішне серце єлейну хвилю духовних утіх. Він говорив про небіжчицю, вихваляв її якимись церковними висловами і з удавано сумним виглядом, властивим священикові, що має вигоду від покійників, запропонував провести всю ніч у молитвах біля небіжчиці. Але Жанна, охоплена розпачем, відмовилася крізь сльози. Вона хотіла зостатись сама, зовсім сама у цю прощальну ніч. — Але ж це неможливо, ми залишимося вдвох, — сказав, наблизившись до неї, Жюльєн. Вона заперечливо хитнула головою, не маючи сили щось відповісти. Нарешті промовила: — Це моя, моя мати! Я хочу бути сама коло неї! — Зробіть, як вона хоче, — пробурмотів лікар, — сиділка може залишитися в сусідній кімнаті. Кюре і Жюльєн згодилися, а самі надумали лягти спати. Потім абат Піко теж опустився навколішки, помолився, підвівся й вийшов, промовивши тим же тоном, яким він промовляв у церкві «Ботіпш уоЬізсшп»: — То була свята. Тоді віконт спитав дружину своїм звичайним голосом: — Може б, ти попоїла? Жанна нічого не відповіла, не здогадуючись, що він звертається до неї. Віконт промовив удруге: — Тобі слід з’їсти що-небудь, щоб підтримати свої сили. — Пошли зараз же по тата, — відповіла вона з неуважним виразом обличчя. І він вийшов, щоб послати гінця до Руана. А Жанна поринула в якусь заціпенілу тугу, начебто чекаючи тієї хвилини, коли востаннє залишиться на самоті з матір’ю, щоб цілком віддатись безнадійній скорботі. Обгортаючи небіжчицю темрявою, по всій кімнаті розповзлися тіні. Вдова Дантю нечутно ходила по кімнаті, розшукуючи і розкладаючи якісь речі беззвучними рухами сиділки. Потім вона засвітила дві свічки і тихо поставила їх коло узголів’я ліжка на застеленому білою скатертиною нічному столику. Жанна, здавалось, нічого не бачила, не чула, не розуміла. Вона чекала хвилини, коли залишиться сама. Увійшов Жюльєн. Він пообідав і знову запитав: — Ти не хочеш попоїсти? Жанна заперечно хитнула головою. Він сів мовчки, з виразом швидше покірним, ніж сумним. І всі троє наче закам’яніли на стільцях, далеко одне від одного. Іноді сиділка, засинаючи, починала трохи хропти, потім ураз прокидалась. Нарешті Жюльєн підвівся і наблизився до Жанни: — Мабуть, ти хочеш тепер залишитися сама? В мовчазному пориві вона схопила його за руку: — Так, так, залиш мене. Він поцілував її в лоб, пробурмотівши: — Я буду заходити до тебе час від часу, — і вийшов разом з удовою Дантю, що викотила своє крісло в сусідню кімнату. Жанна зачинила двері, потім навстіж розчинила обидва вікна. Теплий ласкавий вечір війнув на неї запахом сіна. Скошена напередодні трава лежала на моріжку, осяяна місяцем. І це приємне відчуття завдало їй болю і вразило серце, немов злий глум. Вона повернулась до ліжка, взяла нерухому, холодну руку і стала дивитись на свою матір., її обличчя не було вже таким роздутим, як під час удару; здавалось, вона снала зараз так спокійно, як ніколи, а бліді, тремтячі від вітру вогники свічок щохвилини переміщали тіні на її обличчі, і вона немов оживала, ворушилась. Жанна не могла надивитись на неї; з далекої давнини її раннього дитинства на неї напливали спогади. Вона пригадувала, як приходила до неї мати в монастирську приймальню, як передавала їй паперовий мішечок з тістечками; пригадувала безліч подробиць, незначних фактів, її ніжні слова, інтонації, властиві їй жести, пригадувала зморшки коло очей, коли вона сміялась, її важке дихання, коли вона сідала в крісло. І Жанна не відходила від ліжка, дивлячись на свою матір і повторюючи в якомусь отупінні: — Вона вмерла. І весь жах цього слова поставав перед нею. Ось ця, що лежить тут, її мати, її матуся, «пані Аделаїда», — вмерла? Вона вже не поворухнеться, не промовить ні слова, не буде більш сміятись, ніколи не сяде обідати навпроти тата, не скаже більше: «Добридень, Жаннетто». Вона вмерла! Її покладуть тепер у труну, закопають, і все буде скінчено. Вона її ніколи більше не побачить. Невже це можливо? Що ж це таке? В неї не буде більше її мами? Це дороге, близьке їй обличчя, яке вона звикла бачити з тієї миті, коли вперше розплющила очі, яке вона так любила відтоді, коли вперше простягла руки, це невичерпне джерело любові, це єдине створіння — мати, найдорожче з усього на світі, зникло. їй залишалось тільки дивитись кілька годин иа це нерухоме обличчя, на якому нема вже жодної думки, а потім — нічого, нічого більше, сама лише згадка. В страшному пориві відчаю Жанна впала навколішки; стиснувши, бгаючи в руках покривало небіжчиці, припавши головою до постелі, вона скрикнула несамовитим, заглушеним ковдрою голосом: — О мамо, моя бідна мамо, мамо! Потім, почуваючи, що втрачає розум, як тієї ночі, коли вона вибігла на сніг, Жанна підвелася з місця й підбігла до вікна, щоб освіжитися, вдихнути чистого повітря, не такого, як дух цього смертельного ложа. Скошена трава, дерева, рівнина, далеке море — спочивали мирним сном під ніжним місячним сяйвом. Ця спокійна тиша пройняла душу Жанни, і вона тихенько заплакала. Потім знову підійшла до ліжка і сіла, взявши руку матері, начебто доглядала хвору. Якась велика комаха, приваблена свічками, влетіла в кімнату. Вона билась об стіни, як м’яч, літала по кімнаті з кінця в кінець; Жанна, увагу якої відвернув її гучний політ, звела очі, щоб подивитись, але нічого не побачила, крім тіні, що блукала по білій стелі. Потім не стало чути комахи. І тоді Жанна почула легке цокання стінного годинника і якийсь інший слабенький звук, якесь майже нечутне шелестіння. То був годинник матері, який забули в її вбранні, кинутому на стільці в ногах ліжка, і який не спинився. І раптом неясне порівняння між небіжчицею і цим механізмом знову розбудило гострий біль у серці Жанни. Вона глянула на годинника. Було тільки пів на одинадцяту, і від думки що вона має залишатися тут усю ніч, її охопив жах. Потім на неї наринули інші спогади, спогади з її власного життя — Розалія, Жільберта — гіркі розчарування її серця. Скрізь на світі — тільки страждання, горе, нещастя і смерть. Все зраджує, все бреше, все завдає болю і сліз. Де ж знайти хоч трохи спокою і радості? Мабуть, в іншому існуванні, коли душа визволиться від земної скорботи. Душа! І вона почала думати про цю непроникну таємницю, віддаючись різноманітним поетичним вигадкам, які зараз же спростовувались іншими, такими ж неясними гіпотезами. Де ж тепер душа її матері, душа цього нерухомого холодного тіла? Мабуть, десь далеко, десь у просторі? Але де саме? Розвіялась, як пахощі сухої квітки? Чи літає, мов невидима пташка, що випурхнула зі своєї клітки? Покликана вона до Бога чи десь розсіяна поміж інших створінь, змішана з зародками нового життя? Може, десь зовсім близько? В цій кімнаті, коло цього бездушного тіла, покинутого нею? І враз Жанна відчула на собі якесь віяння, наче дотик якогось духа. Несамовитий жах охопив її, жах такий непереможний, що вона не наважувалася вже ні поворухнутися, ні дихнути, ні озирнутися назад. Серце її заколотилося з переляку. І раптом комаха, що її не було видно, знов почала літати по кімнаті, б’ючись об стіни; Жанна здригнулася всім тілом, потім, заспокоєна, впізнавши, що то дзижчить крилате створіння, встала й оглянулась. Погляд її спинився на секретері з головами сфінксів, в якому зберігалися материні «реліквії». І її захопила ніжна, дивна думка: наче святе письмо, прочитати в цю останню ніч старі, дорогі для покійниці, листи. їй здавалось, що вона виконає цим святий, делікатний обов’язок, справжній обов’язок дочки, і що це буде приємно на тому світі для її матусі. То було листування її діда і бабки, якого вона ніколи не читала. Вона хотіла простягти їм руки над тілом їхньої дочки, з’єднатися з ними в цю скорботну ніч, начебто вони страждали теж, утворити ніби таємний тонкий ланцюг між тими, що давно вже вмерли, тією, яка щойно вмерла, і нею самою, що залишається ще на землі. Вона встала, відчинила секретер і витягла з нижньої шухляди десяток маленьких пакетиків пожовклих, перев’язаних листів. Вона поклала їх всі на ліжко між рук баронеси, перейнявшись почуттям якоїсь тонкої сентиментальності, і почала читати. То були давні листи, які можна знайти в старовинних фамільних секретерах, і від яких віє минулим століттям. Перший починався словами: «Моя дорога», другий — «Моя гарненька донечко», потім ішли: «Моє дороге дитя», «Моя люба», «Моя кохана донечко», «Моя дорога Аделаїдо», «Моя дорога дочко», — зважаючи на те, до кого вони адресувалися — до дівчинки, молоденької панночки чи, пізніше, до молодої жінки. І всі вони були повні щирих і ніжних пестливих слів, безлічі інтимних дрібниць, тих великих і простих домашніх подій, які здаються такими незначними для сторонніх людей: «У тата грип; нянька Гортензія обпекла собі палець; кіт Мишолов здох; зрубали сосну, що праворуч від паркана; мати, вертаючись із церкви, загубила свій молитовник, вона гадає, що його вкрали в неї». В листах згадувались і незнайомі Жанні люди, але імена їх вона невиразно пригадувала ще з часів свого дитинства. Вона розчулювалася від цих подробиць, які уявлялись їй якимись відкриттями, наче вона враз увійшла в минуле життя матері і в інтимне життя її серця. Вона подивилася на її розпростерте тіло і раптом почала читати вголос, читати для неї, немовби бажаючи розважити, втішити її. І нерухомий труп, здавалось, був щасливий. Один за одним Жанна відкидала листи на ліжко до ніг покійниці, вона подумала, що треба було б, наче квітки, покласти їх у труну. Вона розв'язала другий пакет листів. Вони були написані іншою рукою. Вона почала читати: «Я не можу більше жити без твоїх пестощів. Я кохаю тебе до нестями». Більш нічого; жодного підпису. Нічого не розуміючи, Жанна перевернула папірець. Адреса ясно зазначала: «Пані баронесі Ле ГІертюї де Во». Тоді вона витягла другий лист: «Приходь сьогодні ввечері. як тільки він піде. Матимемо цілу годину. Кохаю тебе палко». Далі: «Цілу ніч я ждав тебе, але марно. Здавалося, руки мої обіймали твоє тіло, вуста мої торкалися твоїх, очі мої поринали в твої… Коли ж я згадував, що в цей самий час ти спиш поруч із ним, що він володіє тобою, — я був готовий, мов божевільний, кинутися з вікна…» Збентежена Жанна нічого не розуміла. Що це таке? Кому, для кого, від кого ці слова кохання? Вона читала далі і всюди знаходила ті ж палкі свідчення. призначення побачень з нагадуванням про обережність і наприкінці завжди чотири слова: «Обов’язково спали цього листа». Нарешті вона розгорнула якусь звичайну записку, просте запрошення на обід, але написане тією ж рукою із підписом «Поль д’Енемар», — той, що його барон і досі називав, згадуючи про нього, «мій бідний старий Поль» і дружина якого була найкращою подругою баронеси. Тоді Жанна раптом відчула підозріння, що відразу ж перейшло у певність. її мати була його коханкою. Не тямлячи себе, вона враз відкинула геть ці ганебні листи, ніби якусь отруйну гадину, що заповзла на неї, і, кинувшись до вікна, почала ридати з мимовільними зойками, що роздирали їй груди. Потім, зовсім знесилившись, упала коло стіни і, затуливши обличчя, щоб не чутно було її стогону, знов і знов заливалася слізьми, вся охоплена безмірним розпачем. Вона, можливо, залишалася б у такому стані аж до ранку, але чиїсь кроки в сусідній кімнаті примусили її враз схопитись на ноги. Може, це батько? А всі листи лежали на ліжку і на підлозі! Прочитавши хоч один з них, він дізнався б про все, він!.. Вона кинулась до ліжка і згребла обома руками всі ці пожовклі листи — і діда, і бабки, і коханця її матері, і ті, які вона ще не розгортала, і ті, що лежали перев’язані в шухлядах секретера, — вкинула їх у камін. Потім, узявши з нічного столика свічку, підпалила цю купу листігі. Спалахнуло велике полум’я і осяяло кімнату, ліжко і небіжчицю яскравим, рухливим світлом і чорною тінню вималювало на білій завісі ліжка тремтячий профіль суворого обличчя і обрис вкритого простиралом величезного тіла. Коли ж у каміні залишилась тільки купка попелу, Жанна повернулася і сіла коло відчиненого вікна, наче не наважуючися більше наблизитись до небіжчиці, і, затуливши обличчя руками, знов заридала, голосячи жалібно: — О моя бідна мамо! О моя бідна мамо! І враз її охопила болісна думка: «А що, коли моя матуся випадково не вмерла, коли це вона тільки заснула летаргічним сном, що, коли вона раптом встане і заговорить? Чи зменшило б мою любов до матері викриття цієї жахливої таємниці? Чи з тим же благоговінням поцілувала б я її? Чи могла б я з тією ж ніжністю, з тією ж побожністю любити її? Ні! Це було б неможливо!» — І ця думка краяла її серце. Ніч кінчалась; згасли зорі; віяло прохолодою передсвітанкової години. Місяць опускався і, здавалося, був уже готовий поринути в перламутрове під його сяйвом море. І раптом Жанна згадала ту ніч свого приїзду в Пепль, яку вона провела коло вікна. Як це було давно, як все змінилося, як помилялась вона тоді, мріючи про своє майбутнє. І ось по небу розлилась рожева барва, радісна, ніжна, чарівна. Наче якесь диво, споглядала Жанна це променисте світання, питаючи саму себе, — чи можливо, щоб на цій землі, де сходять такі зірниці, не було ні радості, ні щастя. Але враз вона здригнулась, почувши, як відчинились двері. То був Жюльєн. — Ну, як? Ти не дуже стомилась? — спитав він. — Ні,— пробурмотіла вона, задоволена тим, що була вже не сама. — Тепер піди спочинь, — сказав він. Жанна поцілувала матір довгим, болісним і гірким поцілунком і пішла до своєї кімнати. День минув у тих сумних клопотах, яких вимагає присутність небіжчика. Барон приїхав увечері. Він довго плакав. Похорон відбувся на другий день. Востаннє торкнувшись губами холодного чола, востаннє поправивши вбрання небіжчиці і почекавши, поки забили труну, Жанна відійшла. Зараз мали приїхати запрошені гості. Жільберта приїхала перша і з риданням кинулась на груди подрузі. Крізь вікно видно було, як, звертаючи в браму, риссю під’їздили карети. У великому вестибюлі лунали голоси. В кімнату раз у раз входили якісь жінки в жалобі, яких Жанна не знала. Маркіза де Кутельє і віконтеса де Бріз-віль поцілували її. Раптом Жанна помітила тітку Лізон, що нечутно підійшла до неї ззаду. Вона з такою ніжністю обняла її, що стара діва мало не знепритомніла. Увійшов Жюльєн, в повній жалобі, елегантний, стурбований, задоволений цим напливом гостей. Тихо порадившись про щось із дружиною, він довірливо додав: — Вся аристократія зібралася, це дуже добре, — і відійшов, поважно вклоняючись дамам. Тітка Лізон і графиня Жільберта залишалися вдвох коло Жанни протягом всієї похоронної церемонії. Графиня весь час обнімала її, повторюючи: — Бідолашна моя, бідолашна моя! Коли граф де Фурвіль прийшов за своєю дружиною, він плакав, начебто сам утратив рідну матір. X