Annotation 14 страница. Відсутність Шарля надала Дюруа більшої ваги в редакції «Французького життя»

Відсутність Шарля надала Дюруа більшої ваги в редакції «Французького життя». Він умістив кілька передових за своїм підписом, підписував так само і хроніку, бо патрон вимагав, аби кожен відповідав за те, що пише. Кілька разів він вступав у полеміку, з якої виходив переможцем, а його постійні зносини з державними діячами поступово готували з нього спритного й завбачливого редактора політичного відділу. Одну тільки чорну хмарку бачив він на своєму обрії. Невеличка конкуруюча газета постійно нападала на нього, або, точніше, нападала в його особі на завідувача відділу хроніки «Французького життя», на завідувача «відділу сенсаційної хроніки пана Вальтера», як писав анонімний співробітник цієї газетки, що звалася «Перо». Дюруа щодня знаходив у ній уїдливі замітки і всякі інсинуації. Жак Ріваль сказав Дюруа: — А ви однак терплячий. Той пробурмотів: — Що ж ви хочете, тут нема прямого нападу. І от якось після полудня, коли Дюруа увійшов до редакційного приміщення, Буаренар подав йому черговий номер «Пера». — Гляньте, тут іще одна неприємна для вас замітка. — А-а! І з якого приводу? — З приводу дурниці — арешту якоїсь громадянки Обер поліцейський агентом добропристойності. Жорж узяв подану йому газету і прочитав під заголовком «Дюруа бавиться» таке: «Славетний репортер «Французького життя» повідомляє нас сьогодні, що пані Обер, про арешт якої агентом поліцейської бригади добропристойності ми писали, існує тільки в нашій уяві. Проте згадана особа проживає на Монмартрі, вулиця де л’Екюрей, 18. Зрештою, нам цілком зрозуміло, який інтерес або які «інтереси» можуть мати агенти вальтерівського банку в тому, щоб підтримувати агентів префекта поліції, який терпить їхню комерцію. Що ж до згаданого вище репортера, то хай він краще подав би нам щось із тих прекрасних сенсаційних новин, які становлять його секрет: повідомлення про смерті, спростовувані наступного дня, про бої, яких не було, про важливі висловлювання коронованих осіб, що нічого не казали, — взагалі всю інформацію, що складає «Вальтерівські прибутки», або нескромні подробиці про вечори у жінок сумнівної слави, чи про добротність деяких продуктів, що становить багатюще джерело для декого з наших колег». Дюруа скорше розгубився, ніж розсердився; він зрозумів, що тут є щось дуже неприємне для нього. Буаренар спитав: — Хто дав вам таку інформацію? Дюруа силкувався пригадати, але не міг. Потім раптом йому сяйнуло: — Таж це Сен-Потен! Він іще раз перечитав замітку в «Пері» і раптом почервонів, обурений обвинуваченням у продажності. — Як, вони підозрюють, що мені платять за… Буаренар урвав його: — Авжеж. Це буде для вас дуже прикро. Патрон суворо стежить за такими речами. Це ж може часто траплятись у хроніці… В цю мить увійшов Сен-Потен. Дюруа підбіг до нього: — Ви бачили замітку в «Пері»? — Так, і я зараз саме від громадянки Обер. Вона справді існує, але не була заарештована. Це зовсім безпідставна чутка. Тоді Дюруа кинувся до патрона; той прийняв його холодно й недовірливо. Вислухавши його пояснення, пан Вальтер сказав: — Підіть самі до цієї дами й подайте таке спростування, щоб про вас не писали більше нічого подібного. Я маю на увазі те, чим закінчується замітка. Це дуже прикро для газети, для мене й для вас. Журналіст — так само, як дружина Цезаря, — повинен бути поза всякою підозрою. Дюруа сів у фіакр, взявши Сен-Потена за провідника, і гукнув візникові: — Монмартр, вулиця л’Екюрей, 18! Це був величезний будинок, і їм довелося піднятися аж на шостий поверх. Двері відчинила стара жінка у вовняній кофті. — Чого вам іще треба від мене? — сказала вона, побачивши Сен-Потена. — Я привіз до вас цього пана — інспектора поліції, що хотів би довідатись про вашу справу, — відповів той. Тоді жінка впустила їх. — Тут після вас іще двоє приходили з газети, не знаю, з якої саме, — додала вона. Потім спитала в Дюруа: — То ви, пане, хочете довідатись, як було діло? — Атож. Чи були ви арештовані поліцейським агентом добропристойності? Жінка аж руками сплеснула. — Та ніколи в світі, паночку мій, ніколи в світі! Ось як було діло. М’ясник, у якого я завжди купую, постачає гарне м’ясо, однак він обважує. Я часто помічала це, проте мовчала. Та ось недавно прошу я в нього два фунти на котлети, бо чекала дочку й зятя обідати, і бачу, що він відважує мені кістки з обрізками, щоправда, кістки з м’яса для котлет, але не з того, яке мені треба. Я щоправда, могла б зробити із нього рагу, але коли я прошу на котлети, то навіщо ж мені чужі обрізки? Отож я відмовляюсь. Тоді він мені каже: «Стара відьма», — а я йому: «Старий шахрай». Слово по слову — і ми так полаялись, що люду зібралось перед крамницею більше сотні, і всі регочуть та й регочуть. Нарешті прийшов поліцейський і повів нас до комісара. Побули ми там, та й випустили нас. Відтоді я купую м’ясо в іншому місці й навіть не проходжу повз його двері, щоб уникнути сварки. Жінка замовкла. Спитав Дюруа: — І це все? — Отак усе й було, любий пане. І, запропонувавши йому скляночку наливки, від якої Дюруа відмовився, стара попросила, аби в рапорті було сказано, що м’ясник обважує людей. Повернувшись до редакції, Дюруа написав відповідь: «Якийсь анонімний писака з «Пера», висмикнувши в себе з хвоста власне перо, чіпляється до мене з приводу старої, яку нібито арештував агент добропристойності. Я заперечую це. Я сам бачив громадянку Обер, якій щонайменше шістдесят років, і вона якнайдокладніше розповіла мені про свою сварку з м’ясником за недоважене м’ясо на котлети, що й спричинилося до пояснень у поліцейського комісара. Ото і вся справа. Що ж до решти інсинуацій з боку редактора «Пера», то я їх нехтую. До того ж на такі речі не відповідають, коли автор ховається під машкарою. Жорж Дюруа». Пан Вальтер і Жак Ріваль, який щойно прийшов, визнали цю відповідь достатньою, і було вирішено негайно пустити її в кінці хроніки. Дюруа повернувся додому рано, трохи схвильований і стривожений. Що відповість той? Хто він? Чому так гостро на нього нападає? Завдяки різкій вдачі журналістів ця дурниця може зайти далеко, дуже далеко. Спав він погано. Коли він перечитав другого дня свою замітку в газеті, вона здалась йому ще гострішою, ніж у рукопису. «Можна було пом’якшити деякі вислови», — подумав він. Він хвилювався цілий день, а вночі знову погано спав. Встав удосвіта, щоб піти по черговий номер «Пера», де мала бути відповідь на його спростування. Надворі знову похолодало, був добрячий мороз. Струмки тяглися вздовж тротуарів, як крижані стрічки. Газет іще не продавали, і Дюруа згадав той день, коли з’явився його перший нарис — «Спогади африканського стрільця». Руки й ноги в нього мерзли, щеміли, особливо кінці пальців, і, щоб зігрітися, він почав бігати навколо заскленого кіоска, де продавщиця сиділа коло жаровні; крізь віконечко було видно тільки її ніс та червоні щоки під вовняним каптуром. Нарешті рознощик газет передав очікуваний пакунок у віконечко, і жінка простягла Дюруа «ІІеро» вже розгорнутим. Він пошукав очима своє ім’я і спочатку нічого не побачив. Зітхнув з полегкістю, та раптом помітив відповідь, виділену двома рисками: «Громадянин Дюруа з «Французького життя» друкує спростування, але, спростовуючи, знову бреше. Проте він визнає, що пані Обер існує і що агент водив її до поліції. Отже, залишається тільки додати слово «добропристойності» після слова «агент», і цим усе буде сказано. Однак совість деяких журналістів на рівні їхнього таланту. І я підписуюсь: Луї Лангремон». Серце в Дюруа закалатало, і він подавсь додому, не дуже добре розуміючи, що робить. Отже, його образили і образили так, що вагатись далі не можна. За віщо? За дурницю. За якусь стару бабу, яка посварилася з м'ясником. Він швидко одягся і пішов до пана Вальтера, хоч, мабуть, не було ще й восьмої години ранку. Пан Вальтер уже встав і читав «Перо». — Що ж, — сказав він з поважним виразом обличчя, побачивши Дюруа, — вам уже не можна ніяк відступати. Дюруа нічого не відповів. Видавець повів далі: — Зараз же йдіть і розшукайте Ріваля, і він подбає про ваші інтереси. Дюруа пробурмотів кілька невиразних слів і побрався до фейлетоніста, який іще спав. На дзвінок він схопився із ліжка і, прочитавши замітку, мовив: — Хай йому чорт, треба піти туди. Кого ви намічаєте другим свідком? — Я не знаю. — Хіба Буаренара? Як на вашу думку? — Про мене — хай буде Буаренар. — Ви добре фехтуєте? — Зовсім не вмію. — Огуди к лихій годині! А як із пістолетом? — Трохи стріляю. — Добре. Ви повправляйтесь, поки я клопотатимусь про справу. Почекайте мене хвилинку. Ріваль вийшов до туалетної і незабаром повернувся — вмитий, поголений, коректний. — Ходімо зі мною, — сказав він. Ріваль жив на першому поверсі невеличкого будинку і тепер повів Дюруа в підвал — величезний підвал, перетворений на фехтувальний зал і тир; всі отвори на вулицю були забиті. Він засвітив газові ріжки, що вели в глибину другого невеличкого підвалу, де стояв залізний манекен, розмальований червоним та синім, поклав на стіл дві пари пістолетів нової системи, що набиваються з затвора, і почав віддавати уривчасті команди, немов це було вже на місці дуелі: — Готово! Плі! Раз, два, три! Спантеличений Дюруа слухався, підносив руку, націлявся, стріляв; а що він раз у раз влучав манекенові просто в живіт, бо замолоду часто користувався старим кавалерійським пістолетом батька і перебив чимало птиці у дворі, то Жак Ріваль задоволено приказував: — Добре, дуже добре, саме так, саме так! Потім він його залишив, мовивши: — Стріляйте отак до півдня. Ось вам патрони, не шкодуйте їх. Я вернусь, заберу вас із собою снідати і розкажу новини. Дюруа вистрілив іще кілька разів, потім сів і замислився. «Яке ж це безглуздя — такі-от справи! Що це має довести? Хіба шахрай стане меншим шахраєм після дуелі? Яка користь для ображеної порядної людини важити життям, підставляючи груди під кулю негідника?» І чорний сум наліг на нього; він пригадав усе те, що казав Норбер де Варен про убозтво людського розуму, про нікчемність ідей і прагнень, про безглуздя моралі. І він голосно мовив: — Це, далебі, правда, хай йому всячина! Дюруа захотілося пити і, почувши позад себе дзюрчання води, він побачив прилад для душу й налився з-під крана. Потім він знову замислився. Сумно було в цьому льоху, сумно, немов у домовині. Глухий стукіт екіпажів на вулиці здавався далеким гуркотом громовиці. Котра вже година? Час, напевно, тягнеться тут, як у в’язниці, де ніщо і ніхто його не відзначає, за винятком тюремника, що приносить їжу. Дюруа чекав довго-довго. Потім він почув кроки, голоси, і з’явився Жак Ріваль разом із Буаренаром. Ріваль вигукнув: — Усе гаразд! Дюруа подумав, що справа скінчилась яким-небудь вибачним листом, серце його закалатало, і він пробурмотів: — А!.. Дякую. — Цей Лангремон — не з полохливих, — вів далі фейлетоніст. — Він погодився на всі наші умови. Двадцять п’ять кроків, стріляти один раз, після команди, піднімаючи пістолета. Так рука куди певніша, ніж при наводці зверху вниз. Дивіться, Буаренаре, я вам зараз покажу. І, взявши пістолета, Ріваль почав стріляти, аби довести, що цілитися значно краще, коли підносиш руку. Потім він сказав: — Тепер ходімо снідати, уже за дванадцяту. Вони подалися до сусіднього ресторану. Дюруа за весь час не мовив ані слова; він їв, щоб не подумали, ніби йому страшно; потім він пішов з Буаренаром до редакції і неуважно, машинально взявся до своєї роботи. Всі вирішили, що він молодчага. Жак Ріваль попрощався з ним надвечір; умовились, що секунданти приїдуть екіпажем завтра вранці, о сьомій годині, а потім всі разом вирушать у ліс Везіне, де й відбудеться зустріч. Все це сталося несподівано, всупереч волі Дюруа, без жодного його слова згоди чи відмови, і так швидко, що він був приголомшений, наляканий і не дуже добре розумів, що саме діється. Він повернувся додому о дев’ятій, пообідавши з Буаренаром, який з приязні не покидав його цілий день. Лишившись на самоті, Дюруа кілька хвилин міряв кімнату сягнистим кроком. Він був надто схвильований, аби про щось міркувати. Єдина думка володіла його розумом: «Завтра дуель», — але вона не збуджувала нічого, крім невиразного й непереможного хвилювання. Колись він був солдатом, стріляв в арабів, але майже без небезпеки для себе, немов у вепрів на полюванні. Зрештою, він зробив те, що мусив зробити. Він показав себе таким, яким і треба було показати. Про це будуть говорити, його хвалитимуть, вітатимуть. Він сказав уголос, як це буває під час великого напруження думки: — Яка ж він усе ж таки тварюка — той Лангремон! Потім сів і замислився. Кинув на стіл картку свого супротивника, яку Жак Ріваль дав йому, щоб він знав адресу. Дюруа знову перечитав картку, як перечитував сьогодні уже разів із двадцять: «Луї Лангремон, вулиця Монмартр, 176». От і все. Він дивився на ці рядки літер, що здавалися таємничими, сповненими якогось тривожного змісту. «Луї Лангремон»… — Що це за суб’єкт? Якого віку? Який він на зріст? Яке в нього обличчя? Хіба ж не обурливо, що хтось чужий, незнайомий знанацька вдирається у ваше життя — без причини, задля примхи, через стару бабу, що погиркалася з м’ясником. Дюруа ще раз голосно мовив: — Яка тварюка! І застиг, замислившись, втупивши очі в картку. У ньому прокидався гнів на цей папірець, лютий гнів разом із чудним почуттям непевності. Яка ж це безглузда історія! Він узяв маленькі ножиці для нігтів, що лежали на столі, і проштрикнув надруковане ім’я посередині — наче вгородив кинджал у серце супротивника. Отже, він буде битись, битись на пістолетах! Чому ж він не вибрав шпаги? Тоді б відбувся подряпиною на руці або на плечі, а з пістолетами ніколи не знаєш, чим закінчиться. Він сказав: — Ну, годі, треба бути сміливішим! Від звуку власного голосу Дюруа затремтів і озирнувся навколо. Він починав занадто нервуватись. Випивши склянку води, він ліг, одразу ж погасив світло й заплющив очі. Йому було жарко під ковдрою, хоч у кімнаті було досить холодно; заснути не вдавалось. Він раз у раз перевертався: п’ять хвилин лежав горічерева, потім лягав на лівий бік, тоді на правий. Йому все ще хотілося пити. Підвівся, щоб напитись, і його пойнята тривога: «Невже я боюсь?» Чому його серце калатає від кожного звичного звуку в кімнаті? Коли настінний годинник мав продзвонити, він підскакував від тихенького шарудіння пружини, йому перехоплювало подих, і він мусив розкривати рота, щоб дихати — такий був пригнічений. Він почав по-філософському обмірковувати, страшно йому чи ні? Безперечно, йому аж ніяк не може бути страшно — адже він вирішив іти до кінця, твердо вирішив битись і не тремтіти. Однак він почував таке глибоке хвилювання, що спитав себе: «А чи буває страх мимоволі?» І його охопили сумніви, тривога, жах. Коли якась сила, могутніша за його волю, вища, непереможна, опанує його, що ж може тоді трапитись? Що може трапитись? Певна річ, він стане до бар'єра, бо вирішив стати. А якщо він затремтить? Якщо знепритомніє? Він подумав про своє становище, про репутацію, про майбутнє. І раптом Дюруа відчув непереборне бажання — подивитись на себе в люстерко. Він знову засвітив свічку. Побачивши своє обличчя в полірованому склі, ледве впізнав себе — так, ніби побачив уперше. Очі здавались величезними, обличчя — бліде як крейда. Раптом його мозок, мов куля, пронизала думка: «Можливо, завтра о цій годині я буду вже мертвий». І серце його знову шалено калатало. Він обернувся до ліжка й виразно побачив, як лежить горілиць на тих самих простирадлах, що з них недавно встав; обличчя по-мертвечому спалося, а навік закам’янілі руки вкриті смертельною блідістю. Ліжко здалося Дюруа страшним; щоб не бачити його, він розчинив вікно і виглянув надвір. Крижаний холод пройняв його з голови до ніг, і він відсахнувся, задихаючись. Йому спало на думку розпалити камін. Він поволі роздмухав вогонь, не обертаючись назад. Руки трохи тремтіли, коли він брав що-небудь. У голові паморочилось; думки роїлися роєм, уривчасті образи ставали невловимими, болісними; він перебував у стані якогось химерного сп’яніння. Раз у раз він питав себе: «Що мені робити? Що зі мною буде?» Він знову почав ходити, машинально повторюючи: — Треба бути енергійним, дуже енергійним. Потім подумав: «Треба написати батькам, про всяк випадок». Сів, узяв аркуш паперу і вивів: «Любий тату, люба матінко…» Але ці слова здались йому не досить урочистими для таких трагічних обставин. Він порвав аркуш і написав: «Любі батьки, завтра вдосвіта я битимусь на дуелі, і може статися, що…» Дюруа не наважився докінчити листа і рвучко схопився з місця. Думка про дуель гнітила його. Він має битись на дуелі! Уникнути цього вже не можна. Що ж діється в ньому? Адже він хотів битись; цей намір, це рішення були непохитні — а йому здається, що, всупереч усім зусиллям волі, в нього не стане сили навіть доїхати до місця дуелі. Час од часу його зуби тихенько і якось сухо цокотіли, і він питав себе: «Чи мій супротивник уже бився коли-небудь на дуелі? Чи часто він стріляє по тирах? Чи він відомий стрілець? Чи вправний?» Він ніколи не чув його імені. А проте, коли б цей чоловік не був визначним стрільцем з пістолетів, то він не згодився б отак — без вагання, без суперечки — на цей небезпечний двобій. Перед очима Дюруа постала сцена дуелі, власна постать і манера супротивника. Він сушив собі голову, намагаючись уявити подробиці бою; і раптом побачив проти себе маленьку, чорну й глибоку дірку дула, звідки має вилетіти куля. Невимовний розпач нараз охопив його. Все тіло затремтіло, судомно здригаючись. Він стискував зуби, щоб не крикнути, відчуваючи шалене бажання качатися по землі, рвати й кусати все, що трапить під руку. Побачивши склянку на каміні, він згадав, що в шафі у нього стоїть майже літр горілки, бо він зберіг свою військову звичку «морити черв’ячка» щоранку. Він схопив пляшку й почав жадібно пити просто з шийки довгими ковтками; поставив пляшку тільки тоді, коли йому забило дух. Вона спороишіла на третину. Щось гаряче, як полум’я, обпекло йому шлунок, розлилось по жилах, заспокоїло нерви, одурманило мозок. Він сказав собі: «Я знайшов спосіб». Тіло його тепер палало, і він знову розчинив вікно. Був тихий морозний світанок. Угорі зорі немов умирали в глибині посвітлілого неба, а вздовж залізничної колії блякли зелені, червоні й білі сигнальні вогні. Перші паровози викочувалися з депо і, пахкаючи, під’їздили до перших поїздів. Інші кликали здалеку — гостро й пронизливо, немов півні на селі. «Може, я всього цього вже не побачу більше», — промайнуло у Дюруа в голові. Та почуваючи, що знову розчулиться, він наказав собі: «Годі, не треба думати ні про що аж до самісінької дуелі; це єдиний спосіб бути відважним». І він узявся до свого туалету. Коли голився, то знов на мить похолов: а що, як він оце востаннє бачить своє обличчя?.. Він іще раз ковтнув горілки і кінчив одягатись. Останню годину йому було особливо важко перебути. Він ходив туди й сюди по кімнаті, силкуючись повернути собі душевну рівновагу. Почувши стукіт у двері, мало не впав від хвилювання. Його секунданти! Вже! Вони були в шубах. Ріваль сказав, потиснувши Дюруа руку: — Мороз сьогодні просто сибірський. Тоді спитав: — Усе гаразд? — Так, усе в порядку. — Ви спокійні? — Цілком спокійний. — Дуже добре. Ви вже поснідали? — Так, я готовий. Буаренар задля такої нагоди начепив жовто-зелену стрічку якогось іноземного ордена. Дюруа ніколи цього ордена в нього не бачив. Вони вийшли. У ландо їх чекав незнайомий чоловік. Ріваль відрекомендував його: — Ле Брюман, лікар. Дюруа потиснув йому руку й пробурмотів: — Дякую. Він хотів примоститись на передньому сидінні, але сів на щось тверде й підскочив, як на пружині. То була скринька з пістолетами. Ріваль мовив: — Ні! Пересядьте — дуелянт і лікар повинні сидіти позаду. Дюруа зрозумів нарешті й важко сів поруч із лікарем. Обидва секунданти теж посідали, і коні рушили. Візник уже знав, куди їхати. Розмова точилася мляво, хоч лікар і розповідав анекдоти. Та сміявся з них один лише Ріваль. Дюруа хотілось показати, як добре володіє він собою, але думки розбігали ся, і він боявся виявити своє душевне сум’яття; його мучив страх, що він ось-ось затремтить. «Коли скомандують: «Плі!», — я піднесу руку, коли скомандують: «Плі!», — я піднесу руку, коли скомандують: «Плі!», — я піднесу руку». Він заучував це, як діти заучують урок, бурмочучи слова, щоб втовкмачити їх собі в голову: «Коли скомандують: «Плі!», — я піднесу руку». Ландо в’їхало в ліс, звернуло праворуч, потім іще раз праворуч. Ріваль раптом відчинив дверцята й гукнув візникові: — Туди, оцією доріжкою! І ландо покотилося вибоїстим шляхом по просіці, між двома рядами дерев, на яких тремтіло мертве листя з крижаними окрайками. Дюруа все ще шепотів: «Коли скомандують: «Плі!», — Я піднесу руку». І подумав, що яке-небудь нещастя з екіпажем могло б усе владнати. О, коли б ландо перекинулось, яке було б це щастя! Коли б він сам зламав ногу… Та ось він побачив край галявини ще одне ландо, а біля нього чотирьох чоловіків, які тупцяли на місці, щоб зігріти ноги, — і мусив розкрити рота — так важко стало йому дихати. Спочатку злізли секунданти, потім лікар і дуелянт. Ріваль узяв скриньку з пістолетами й пішов з Буаренаром до двох незнайомих, що рушили їм назустріч. Дюруа побачив, як вони церемонно привітались, а потім попрямували разом уздовж узлісся, поглядаючи то на землю, то на дерева, — немов шукали чогось такого, що могло впасти або полетіти. Потім вони відміряли кроки і через силу встромили дві палички в замерзлий грунт. Далі знову зійшлися докупи й почали робити такі рухи, як діти, що грають у чіт чи лишку. Ле Брюман спитав Дюруа: — Ви добре почуваєтесь? Вам нічого не треба? — Ні, нічого, дякую. Дюруа здавалося, що він з’їхав з глузду, що він спить і бачить сон, що сталося щось надприродне і що це надприродне обступило його з усіх боків. Чи було йому страшно? Можливо. Він сам цього не знав. Усе навколо нього змінилось. Жак Ріваль підійшов і тихенько сповістив: — Все готово. З пістолетами нам пощастило. Дюруа було до цього байдужісінько. З нього зняли пальто. Він не опирався. Помацали кишені в його сюртуку, аби упевнитись, що там не підкладено паперу чи гамана для захисту. Він повторював про себе, наче молитву: «Коли скомандують: «Плі!», — я піднесу руку». Потім його підвели до однієї з паличок, застромлених у землю, і дали пістолета. Тоді він побачив зовсім близько проти себе невисокого череватого і лисого чоловіка в окулярах. Це й був його супротивник. Він побачив його дуже виразно, але думав тільки про одне: «Коли скомандують: «Плі!», — я піднесу руку і стрілятиму». Серед цілковитої тиші пролунав, наче звідкись здалеку, голос: — Готові, панове? Дюруа крикнув: — Так! Той самий голос наказав: — Плі!.. Дюруа більше нічого не чув і не бачив, нічого не усвідомлював, однак підносив руку, щосили натискуючи спуск. Він не почув пострілу. Та відразу ж він побачив димок біля дула свого пістолета; а що чоловік навпроти стояв у тій самій позі, то він побачив і другу білу хмарку, що розпливалась над головою його супротивника. Вони вистрілили обидва. Дуель було закінчено. Секунданти й лікар оглядали його, мацали, розстібаючи одежу, і тривожно запитували: — Ви не поранені? Дюруа відповів навмання: — Здається, ні. А втім, Лангремон теж був цілий, як і його ворог. Жак Ріваль невдоволено пробурчав: — З цими клятими пістолетами завжди так — або промах, або насмерть. От іще паскудна зброя! Дюруа укляк на місці, нестямний від подиву й радості. Дуель закінчено! Зброю в нього довелось відібрати, бо він усе ще стискав її в руці. Тепер йому здавалося, що він став би на герць з цілим світом. Дуель закінчено! Яке щастя! Він раптом відчув себе таким хоробрим, що міг би викликати на бій кого завгодно. Секунданти розмовляли кілька хвилин між собою, призначаючи на той же день побачення, щоб скласти протокол; потім усі знову посідали в ландо, і візник, що усміхався на своєму сидінні, рушив, ляскаючи батогом. Вони снідали вчотирьох на бульварі, обговорюючи подію. Дюруа розповідав про свої враження: — Я зовсім не хвилювався, анітрохи. Та ж ви, зрештою, самі бачили! — Так, ви добре трималися, — відказав Ріваль. Коли склали протокол, то передали його Дюруа, щоб надрукувати у хроніці. Той здивувався, прочитавши, що він обмінявся з паном Луї Лангремоном двома кулями, і трохи збентежено спитав Ріваля: — Але ж ми випустили тільки по одній кулі? Фейлетоніст усміхнувся: — Так, по одній кулі… по одній кулі кожен… це й буде дві кулі. Дюруа, задовольнившись цим поясненням, не став сперечатись. Старий Вальтер обійняв його: — Браво, браво, ви оборонили прапор «Французького життя», браво! Увечері Дюруа пішов показатися в редакціях найвпливовіших великих газет та в найлюдніших великих кафе на бульварі. Він двічі зустрів свого супротивника, що так само хотів показатись. Вони не привітались. Якби той чи той був поранений, то вони потиснули б один одному руку. Зрештою, кожен із них присягався, що чув, як повз нього просвистіла ворожа куля. Другого дня вранці, близько одинадцятої, Дюруа одержав «синій папірець»: «Боже мій, як я боялась за тебе! Приходь зараз же на Константинопольську вулицю, я поцілую тебе, мій любий! Який ти хоробрий — як я кохаю тебе! Кло». Коли Дюруа прийшов на побачення, Клотільда кинулась йому в обійми, вкриваючи поцілунками його обличчя. — Ах, любий, аби ти знав, як я хвилювалась, коли читала вранці газети! О, розкажи мені! Розкажи мені все! Я хочу знати! Він мусив розповісти усе якнайдокладніше. Вона вигукнула: — Як же тобі, мабуть, погано спалось перед дуеллю! — Та ні. Я спав чудово. — Я б і очей не склепила. А на місці дуелі — розкажи ж мені, як там було? Він склав ціле драматичне оповідання: — Ми поставали один проти одного, на двадцять кроків, — віддаль всього вчетверо більша, ніж оця кімната, і Жак спитав, чи ми готові і скомандував: «Плі!» В ту ж мить я підніс руку, розпростав її, але я зробив помилку, бо хотів поцілити в голову. Пістолет у мене був тугий, а я звик до зовсім слабких; отож, коли я натиснув спуск, то через його опір дуло піднялося трохи вгору. Дарма, — я не дуже й схибив. Він теж добре стріляє, бестія! Його куля просвистіла повз мою скроню. Я відчув рух повітря. Сидячи в нього на колінах, Клотільда міцно обіймала його, немовби хотіла розділити небезпеку, яка йому загрожувала. Вона шепотіла: — О бідолашний любчику, мій бідолашний… Потім вона сказала: — Знаєш, я не можу жити без тебе! Мені треба бачитися з тобою, а коли мій чоловік у Парижі, це зовсім не легко. Часто в мене буває вільна година вранці, як ти іще не встав, і я могла б прийти поцілувати тебе; але я не хочу більше ходити в твій жахливий будинок. Що б таке нам придумати? Дюруа раптом немов осяяло, і він спитав: — Скільки ти тут платиш? — Сто франків на місяць. — Ну, то я беру цю квартиру собі й відразу ж перебираюсь сюди. Моя однаково вже не годиться в моєму новому становищі. Вона трохи подумала, потім відповіла: — Ні. Я не згодна. — Чому? — здивувався Дюруа. — А тому… — Це не аргумент. Ця квартира мені дуже подобається. Я лишаюсь тут. — Він засміявся й додав: — До того ж, найнято її на моє ім’я. Але Клотільда повторила: — Ні, ні, я не згодна… — Та чому ж, нарешті? Тоді вона тихенько й ніжно прошепотіла: — Бо ти водитимеш сюди жінок, а я цього не хочу. — Та ніколи в світі! — обурено вигукнув він. — Обіцяю тобі. — Ні, все-таки водитимеш. — Присягаюсь тобі! — Справді? — Справді. Слово честі, це наш дім, тільки наш. Вона пригорнулась до нього в палкому пориві: — Тоді я згодна, любий! Але затям собі: якщо ти мене зрадиш, — хоч раз, один-єдиний раз, — між нами все буде кінчено назавжди! Дюруа знову палко заприсягнувся, і вони вирішили, що він перебереться сьогодні ж, аби Клотільда могла навідувати його, коли проходитиме мимо. Трохи згодом вона заявила: — Неодмінно приходь до нас обідати в неділю. Мій чоловік у захваті від тебе. Дюруа був улещений. — Справді?.. — Так, ти його зовсім зачарував. Слухай, ти ж казав мені, що ріс десь у маєтку на селі, правда? — Так. А що? — Отже, ти, певно, трохи знаєшся на сільському господарстві. — Авжеж. — То побалакай з ним про садівництво та жнива. Йому це буде дуже до вподоби. — Гаразд, з охотою. Вона пішла, обцілувавши все його обличчя; ця дуель украй розпалила її пристрасть. А Дюруа думав, ідучи до редакції: «Яке чудне створіння! Пурхає по життю, мов та пташка! Хто знає, чого вона хоче, що вона любить? А яке кумедне подружжя! Хіба ж не примха долі поєднала того старигана з цією вітрогонкою? Що спонукало інспектора залізниці одружитися з такою школяркою? Загадка! Хто знає? Можливо, кохання?» Та кінець кінцем він вирішив: «В усякому разі з неї чарівна коханка. Я був би справжнім йолопом, якби випустив її з рук». VIII

Наслідком дуелі було те, що Дюруа зробився одним із головних фейлетоністів «Французького життя», а що знаходити нові теми було йому дуже важко, то він обрав собі за фах пишномовні декламації про занепад моралі, про дріб’язковість характерів, про послаблення почуття патріотизму та про анемію національної гордості у французів. Він сам придумав цей вислів: «анемія національної гордості» — і пишався ним. А коли пані де Марель, сповнена того насмішкуватого, скептичного і веселого гумору, що зветься паризьким, глузувала з його тирад, знищуючи їх одним влучним дотепом, він відповідав, усміхаючись: — Дарма! Це створить мені добру репутацію надалі. Тепер він жив на Константинопольській вулиці; він переніс сюди свою валізу, щітку, бритву та мило — оце й було переселення. Його коханка приходила двічі або тричі на тиждень, до того, як Дюруа вставав, умить роздягалась і прослизала в ліжко, тремтячи від холоду. Дюруа обідав у них по четвергах і, щоб сподобатись чоловікові, розмовляв з ним про сільське господарство; власне, він і сам любив усе, що стосується хліборобства, то ж вони іноді так захоплювались бесідою, що зовсім забували про свою даму, яка дрімала на дивані. Лоріна теж засинала, часом на колінах у батька, часом у Любого друга. А коли Дюруа виходив, пан де Марель щоразу заявляв тим повчальним тоном, яким завжди говорив про звичайнісінькі речі: — Дуже приємний молодик. І розумово дуже розвинений. Був кінець лютого. Вранці на вулицях від возиків із квітами вже пахло фіалками. В житті Дюруа не було жодної хмаринки. Та якось пізнього вечора, прийшовши додому, він побачив листа, підсунутого під двері. Він подивився на штамп: «Кан». Розкривши конверта, Дюруа прочитав:» «Кан, вілла Жолі. Дорогий друже, пам’ятаєте, ви казали мені, що я в усьому можу покластись на вас? Так от, прошу у вас дуже тяжкої послуги, а саме — приїхати сюди й не залишати мене саму із вмирущим Шарлем. Він іще ходить по кімнаті, але лікар попередив мене, що він, імовірно, й тижня не проживе. У мене вже нема ні сил, ні мужності дивитись день і ніч на його конання. І я з жахом думаю про останні хвилини, що наближаються невблаганно. Можу попросити про таку послугу тільки вас, бо в мого чоловіка вже нема родичів. Ви були його товаришем, він одчинив перед вами двері редакції. Приїздіть, благаю вас. Мені більше нема кого покликати. Ваш відданий друг Мадлен Форестьє». Якесь дивне почуття пройняло серце Дюруа, немов свіжий подув вітру, — почуття визволення, простору, що розкривався перед ним, — і він прошепотів: «Звичайно, я поїду. Бідолашний Шарль! Зрештою, така доля чекає нас усіх!» Патрон, якому він показав листа пані Форестьє, побурчав, проте кінець кінцем погодився. — Але повертайтесь швидше, ви нам необхідні,— кілька разів повторив він. Жорж Дюруа виїхав до Кана другого дня експресом, о сьомій годині, попередивши подружжя Форестьє телеграмою. Приїхав він наступного дня, близько четвертої пополудні. Комісіонер провів його до вілли Жолі, яка стояла поміж інших білих будинків на схилі гори в ялиновому лісі, що тягнеться від Кана до Жуанської затоки. Це був невеличкий низький будинок в італійському стилі; він стояв край дороги, що вилася вгору між деревами, відкриваючи на кожному закруті чудові краєвиди. Слуга відчинив двері й скрикнув: — О пане, пані чекає вас так нетерпляче! — А як ваш пан? — спитав Дюруа. — О, кепсько, пане. Він уже на божій дорозі… Вітальня, куди пройшов Дюруа, була оббита рожевим ситцем із синіми візерунками. Широке й високе вікно виходило на місто й на море. Дюруа прошепотів: — Слово честі, шикарна дача. Де вони, в біса, беруть стільки грошей? На шелест сукні він обернувся. Пані Форестьє простягла йому обидві руки: — Як же це мило з вашого боку, як це мило, що ви приїхали! І вона раптом обняла його. Потім вони подивились одне на одного. Вона трохи змарніла, трохи схудла, але була все ще свіжа — можливо, навіть іще краща, ще витонченіша. Вона прошепотіла: — Знаєте, він у жахливому стані. Він розуміє, що дні його злічені, і безжально мучить мене. Я сказала йому, що ви приїдете. А де ж ваша валіза? — Я лишив її на вокзалі,— відповів Дюруа, — бо не знав, у якому готелі ви порадите спинитись, щоб бути ближче до вас. Вона трохи повагалась, потім мовила: — Ви спинитесь тут, у віллі. Та й кімнату для вас уже приготовлено. Він може померти з хвилини на хвилину, а коли б це сталося вночі, то я була б сама. По ваш багаж я зараз пошлю. Він уклонився. — Якщо на те ваша ласка… — Ну, то ходімо, — сказала пані Форестьє. Він пішов слідом за нею. Вона відчинила двері на другому поверсі, і Дюруа побачив, що з крісла біля вікна на нього дивиться живий труп, вкутаний у ковдри, майже синій від червоного проміння надвечірнього сонця. Дюруа насилу впізнав Форестьє— скорше догадався, що це його приятель. У кімнаті пахло потом, мікстурами, ефіром, смолою; такий задушливий, важкий запах буває звичайно в помешканнях, де дише хворий на сухоти. Форестьє підніс руку важким і повільним рухом. — А, це ти, — озвався він. — Приїхав подивитись, як я вмираю? Дякую. Дюруа силувано засміявся; — Подивитись, як ти вмираєш? Це було б невеселе видовище, і задля цього я не приїхав би до Кана. Я хотів тільки побачити тебе й трохи спочити. Форестьє прошепотів: «Сідай», — і похилив голову, немов поринувши в розпачливі думи. Він дихав часто, уривчасто і часом стогнав, немов хотів нагадати іншим, як тяжко він хворий. Побачивши, що він не хоче розмовляти, його дружина підійшла до вікна й мовила, кивнувши головою на обрій: — Гляньте! Хіба ж не краса? Схил гори, на якому тут і там біліли вілли, спадав аж до міста, що лежало півколом понад берегом, — праворуч, над молом, височіла стара частина міста, над якою здіймався старовинний замок із стародавньою вежею, ліворуч він прилягав до шпилю Круазет, якраз проти Леренських островів. Ці острови були ніби дві зелені плями серед ясно-синьої води. Вони — начебто два величезні листи, — такими плоскими здавалися зверху. А вдалині, затуляючи обрій по той бік затоки, над молом і вежею, на полум’яному небі вимальовувалась химерна й чарівна лінія гір, — то круглих, то ламаних, то шпилястих верховин, — що закінчувались великою пірамідальною скелею, підніжжя якої поринало просто в море. Пані Форестьє показала на скелю: — Це Естерель. Обшир за темними верховинами був багряний, мерехтів криваво-червоними й золотавими відблисками, аж сліпив очі. Дюруа мимоволі замилувався величчю цього заходу. Він прошепотів, не знайшовши образнішого слова, щоб висловити свій захват: — О, це справді шикарно! Форестьє підвів голову до дружини і сказав: — Дай мені подихати свіжим повітрям. Вона відповіла: — Бережись, уже пізно, сонце сідає, ти можеш застудитися; а ти ж знаєш, як це небезпечно в твоєму стані. Він нетерпляче й кволо ворухнув правою рукою, — жест, який мав бути ударом кулака, — і прошепотів, скрививши обличчя в гнівну гримасу, від якої ще виразніше позначилося, як пересохли його губи, запали щоки і стирчали кістки: — Кажу тобі, що я задихаюсь. Хіба тобі не байдуже, помру я на день раніш чи пізніш, коли вже я приречений на смерть?.. На них війнув вітрець, що його кожен сприйняв як несподівану ласку. Це був ніжний, теплий і тихий весняний бриз, уже напоєний пахощами зелені й п’янких квітів, що ростуть тут на березі. Мути було міцний дух деревної смоли та гострий аромат евкаліптів. Форестьє вдихав повітря короткими, гарячковими подихами. Та раптом він уп’явся нігтями в бильця крісла і мовив глухо, свистячим, гнівним голосом: — Зачини вікно. Це мені шкодить. Я волів би здохнути в підвалі. Його дружина поволі зачинила вікно, потім притиснулась лобом до шибки й задивилась удалечінь. Дюруа, що почував себе ніяково, хотів поговорити з хворим, заспокоїти його. Але він не міг вигадати нічого втішливого. — Отже, тобі не покращало, відколи ти тут? — пробурмотів він урешті. Форс-стьє пригнічено й нетерпляче знизав плечима: — Ти сам бачиш. І знову понурив голову. — Слово честі, як тут гарно проти Парижа, — вів далі Дюруа. — Там іще зима. Падає сніг, град, дощ і так темно, що доводиться вже о третій пополудні світити ламни. — Що нового в редакції? — спитав Форестьє. — Нічого нового. Взяли тимчасово на твоє місто малого Лакрена з «Вольтера», та він іще зелений. Час уже тобі вертатись. — Мені? — пробурмотів хворий. — Я незабаром писатиму фейлетони на шість футів під землею. Його просто-таки полонила думка про смерть; немов удари дзвона, вона лунала при кожній нагоді, в кожній фразі. Настало тривале мовчання, болісне й глибоке. Полум’яний захід поволі згасав, і гори чорнішали на червоному потемнілому небі. Барвиста тінь — провісниця ночі, що зберігала ще відблиск вечірнього полум’я, — проникала в кімнату й наче розливалась по меблях, стінах, килимах та кутках сумішшю чорнила і шарлату. Дзеркало над каміном, відбиваючи обрій, здавалося кривавою плямою. Пані Форестьє не ворушилась; вона стояла спиною до них, припавши лобом до шибки. Раптом Форестьє заговорив уривчастим, глухим голосом, що надривав душу: — Скільки ще разів побачу я захід сонця? Вісім, десять, п’ятнадцять чи двадцять… може, тридцять — не більше… Для вас іще буде час… а мені кінець… і без мене буде так само як і при мені… Він замовк на хвильку, тоді повів далі: — Все, що я бачу, нагадує мені — вже через кілька днів я не бачитиму цього… Це жахливо… Не бачитиму вже нічого… нічого на світі… найдрібніших речей, що беруть у руки… склянок… тарілок… ліжок, де так приємно спочивати… екіпажів. Як це гарно — проїхатись в екіпажі ввечері… Як я все це любив! Він нервово й швидко ворушив пальцями, наче грав на бильцях крісла, як на клавішах фортеп’яно. Кожна пауза його була тяжчою, ніж самі слова, — так виразно почувалось: він думає про щось страшне. І Дюруа нараз пригадав те, що казав йому Норбер де Варен кілька тижнів тому: «Тепер я бачу смерть так близько, що часто мені хочеться простягти руку й відштовхнути її… Я знаходжу її скрізь. Комашки, розчавлені на шляху, зів’яле листя, сива волосина в бороді друга — все це крає мені серце і кричить: «Ось вона!» Тоді Дюруа не розумів цього, а тепер починав розуміти, дивлячись на Форестьє. Незнана, страшна туга налягла на нього, немов він відчув огидну смерть десь зовсім близько, в кріслі, де задихався хворий, на відстані руки. Йому схотілося підвестись, вибігти, втекти, негайно повернутись до Парижа. О, якби він знав, то не приїхав би сюди ніколи! Ніч уже оповила кімнату, передчасною жалобою впавши на приреченого. Тільки вікно було світлішим, і на його чотирикутнику вимальовувався нерухомий силует молодої жінки. Форестьє роздратовано спитав: — Що ж, лампу сьогодні так і не принесуть? Оце називається доглядати хворого. Темний силует на шибках зник, і в тиші будинку пролунав електричний дзвоник. Незабаром увійшов слуга і поставив лампу на камін. Пані Форестьє спитала чоловіка: — Хочеш лягти, чи підеш униз обідати? — Піду вниз, — прошепотів той. Чекаючи обіду, вони майже годину сиділи нерухомо, часом озиваючись яким-небудь словом, першим-ліпшим словом, нікчемним, банальним, — так, наче боялись небезпеки, якоїсь таємничої небезпеки, що ховалася в надто довгому мовчанні, в застиглому повітрі кімнати — кімнати, де блукала смерть… Нарешті обід подали. Він видався Дюруа нескінченним. Вони не розмовляли, їли тихо, потім мовчки ліпили хлібні галочки. Слуга подавав, виходив і входив нечутно, бо стукіт черевиків дратував Шарля, отож слуга носив пантофлі. Тільки механічне розмірене цокання настінного годинника порушувало тишу. Відразу після обіду Дюруа, пославшись на втому, пішов до своєї кімнати і, схилившися на підвіконня, задивився на повний місяць серед неба, який, немов кругле скло величезної лампи, обливав стіни вілл своїм сухим тьмяним світлом і сипав на море рухливу й ніжну блискучу луску. Дюруа шукав приводу, щоб мерщій виїхати, вигадував різні хитрощі: мовляв, він одержав від пана Вальтера телеграму, той викликає його… Та коли він уранці прокинувся, то зміркував, що втекти звідси дуже нелегко. Обманути пані Форестьє йому не вдасться, а через лякливість він утратить усі вигоди від своєї відданості. Він подумав: «Звичайно, усе це неприємно, однак у житті трапляються прикрі моменти; та, може, це й не триватиме надто довго». День сяяв блакиттю, тією південною блакиттю, що сповнює кожне серце радістю, і Дюруа подався до моря, вирішивши, що з Форестьє він іще встигне побачитись удень. Коли він вернувся снідати, слуга мовив: — Пан уже кілька разів питав про вас. Чи не підете до пана? Він пішов. Форестьє, здавалось, дрімав у кріслі. Його дружина лежала на дивані й читала. Хворий підвів голову. Дюруа спитав: — Ну, як ти почуваєш? Сьогодні, як на мене, ти виглядаєш чудово. Форестьє прошепотів: — Так, мені краще, я почуваюся дужчим. Снідай швидше з Мадлен, ми зараз покатаємось в екіпажі. Коли Дюруа й молода жінка лишились самі, вона сказала: — От бачите. Сьогодні йому здається, що він видужає. Ще зранку він складає всякі плани. Зараз ми поїдемо до Жуанської затоки купувати фаянс для нашої паризької квартири. Він будь-що хоче їхати, але я страшенно боюсь нещастя. Він не витримає дорожньої тряски. Коли подали ландо, Форестьє поволі зійшов сходами, спираючись на слугу і спиняючись на кожному кроці. Проте, побачивши екіпаж, він зажадав, щоб спустили відкидний дашок. Його дружина заперечила: — Ти застудишся. Це божевілля. — Ні, мені значно краще! Я це відчуваю. Спочатку вони їхали тими тінистими алеями серед садів, що надають Кану вигляду англійського парку, потім пустились Лнтібським шляхом понад узбережжям. Форестьє називав варті уваги місцеві пам’ятки. Він показав віллу графа Паризького. Показав також інші вілли. Він був веселий тією силуваною, штучною, немічною неселістю, яка буває у приречених. Не маючи сили простягти руку, він підносив палець і бурмотів: — Дивіться, ось острів Сент-Маргеріт і замок, звідти втік Бажен ^[13]. Далася ж нам ця справа взнаки! Потім він розповів кілька полкових історій, називав офіцерів, імена яких нагадували і йому, і Дюруа про колишні пригоди. Раптом шлях круто звернув, і вся Жуанська затока відслонилася перед ними, з білим селом углибині і Антібським мисом но той бік. Форестьє, по-дитячому зрадівши, прошепотів: — Ах, ескадра! Зараз ти побачиш ескадру! Серед широкої бухти справді стояло з півдюжини великих кораблів, схожих на порослі чагарником скелі. Вони були химерні, незграбні, величезні, з якимись наростами, баштами, водорізами, що поринали в море, немов хотіли пустити коріння на дні. Було незрозуміло, як вони можуть пересуватись, рухатися, — такими важкими здавались ці кораблі, немов прикуті до морського дна. Плавуча батарея, кругла й висока, як обсерваторія, скидалась на маяк, побудований на підводних скелях. Повз них, весело розгорнувши всі свої білі вітрила, пропливло велике трищоглове судно, що прямувало у відкрите море. Воно було граціозне і гарне, особливо поряд із цими військовими потворами, залізними, огидними потворами, що важко сиділи в воді. Форестьє намагався розпізнати їх. Він називав: - <Кольбер», «Сюфрен», «Адмірал Дюперре», «Грізний ", і «Беспощадний», — і додавав: — Ні, я помилився, ось де «Безпощадний». Вони під’їхали до великого павільйону з вивіскою: «Художній фаянс Жуанської затоки», і ландо, об’їхавши навколо газону, спинилося перед ганком. Форестьє хотів купити дві вази для свого кабінету. Вийти з ландо він не міг — йому виносили зразки один по одному. Він довго вибирав, радився з дружиною і Дюруа: — Знаєш, це для полиць у глибині кабінету; я хочу, щоб ці вази весь час були в мене перед очима, коли я сидітиму за столом. Мені хочеться чогось старовинного, в грецькому стилі. Він дивився зразки, вимагав, щоб принесли інші, вертався до перших. Нарешті вибрав і, заплативши, зажадав, щоб їх надіслали негайно. — Я вертаюсь у Париж через кілька днів, — сказав він. Вони поїхали назад, але біля затоки раптом повіяло холодним вітром десь із глибини долини, і Форестьє закашлявся. Спочатку це був зовсім невеличкий напад, але він чимраз посилювався, кашель став безугавним, далі перейшов у якесь гикання, хрип. Форестьє задихався, а коли хотів дихнути, кашель раз у раз роздирав йому горло, вихоплюючись з глибини грудей. Ніщо не заспокоювало його, ніщо не допомагало, Довелось перенести хворого на руках із ландо до спальні, і Дюруа, що тримав його за ноги, відчував їх конвульсійні рухи при кожній спазмі легенів. Але й у теплому ліжку напад не припинився; він тривав до півночі; тільки наркотики притишили нарешті ці передсмертні спазми. І хворий до світанку просидів у ліжку, не склеплюючи очей. Уранці Форестьє насамперед звелів, щоб покликали перукаря, бо він звик голитися щоранку. Він підвівся зараді цього, але мусив відразу ж знову лягти і почав дихати так уривчасто, важко й болісно, що пані Форестьє, злякавшись наказала збудити Дюруа, який тільки-но ліг спати, і попросила його піти по лікаря. Дюруа незабаром привів доктора Гаво, який прописав ліки й дав кілька порад; проте, коли журналіст, проводячі Гаво, спитав його думку, той відповів: — Це агонія. Завтра вранці він помре. Попередьте цю нещасну жінку і пошліть по священика. Мені тут більше нема чого робити. Проте я завжди до ваших послуг. Дюруа попросив покликати пані Форестьє й сказав: — Він помирає. Лікар радить послати по священика. Ви не проти? Вона довго мовчала. Потім мовила поволі, зваживши все: — Так, це буде краще… безперечно… Я його приготуйю скажу, що кюре хоче його бачити… Скажу що-небудь, зрештою. А ви, будь ласка, підіть і приведіть священика, першого-ліпшого парафіяльного священика. Візьміть такого, що не завдав би нам надто багато клопоту. Постарайтесь, щоб він задовольнився самою лише сповіддю і не турбував нас усім іншим. Дюруа привів старого лагідного священика, який одразу зрозумів ситуацію. Коли він увійшов до вмирущого, пані Форестьє вийшла й сіла поруч з Дюруа в сусідній кімнаті. — Це його страшенно вразило, — сказала вона. — Коли я заговорила про священика, його обличчя набрало жахливого виразу, немов… він відчув… відчув… якийсь подих… Він догадався, що це кінець і що лишились лічені години… Вона була дуже бліда. — Ніколи не забуду виразу його обличчя, — вела вона далі.— Він, безперечно, побачив у ту мить смерть. Він побачив її… Вони чули, як священик, що розмовляв досить голосно, бо був глухуватий, сказав: — Та ні, ні, вам зовсім не так уже погано. Ви хворі, проте нема ніякої небезпеки. А доказ цього — в тому, що я прийшов як друг, як сусід. Вони не чули того, що відповів Форестьє. — Ні, причащати я вас не буду, — провадив священик. — Ми поговоримо про це, коли вам буде краще. А якщо ви хочете скористатися з мого візиту, щоб приміром, висповідатись, то я буду дуже радий. Адже я пастир і при всякій нагоді намагаюсь наставляти моїх овець на путь істини. Потім запала довга тиша. Це, напевно, Форестьє казав щось своїм глухим і безбарвним голосом. Рантом священик промовив уже іншим тоном, тим тоном, яким правлять службу коло вівтаря: — Милосердя Боже безмежне, прочитайте Confiteor ^[14], сину мій. Ви його, можливо, забули, я допоможу вам. Повторюйте за мною: — Credo in Deum omnipotentem, castissimum Deiparae ^[15] Час од часу священик спинявся, щоб вмирущий міг повторювати за ним. Потім сказав: — Тепер сповідайтесь. Молода жінка й Дюруа не ворушились, охоплені якимсь дивним хвилюванням, змучені тоскним чеканням. Форестьє щось прошепотів. Священик перепитав: — У вас були угоди з совістю… які саме, сину мій? Пані Форестьє підвелась і сказала: — Ходімо в сад. Не слід слухати його таємниць. І вони пішли й сіли на лавці перед ганком, під квітучим кущем троянд, позад клумби гвоздик, що розливали в чистому повітрі свої міцні й ніжні пахощі. Помовчавши трохи, Дюруа спитав: — Чи довго доведеться чекати вас у Парижі? — О ні,— відповіла вона. — Я повернусь, як тільки все буде скінчено. — Днів через десять? — Так, найбільше. — То в нього нема жодного родича? — питав далі Дюруа — Жодного, крім двоюрідних, його батьки померли, коли він був іще зовсім молодий. Вони задивились на метелика, що брав собі пожиток на гвоздиках, перелітаючи з квітки на квітку; його крильця швидко тріпотіли під час льоту і повільно гойдались навіть тоді, коли він сидів на квітці. Вони довго мовчали. Слуга прийшов сповістити їх, що «пан кюре кінчив». І вони пішли разом нагору. Форестьє, здавалось, ще більше схуд від учорашнього дня. Священик тримав його за руку. — До побачення, сину мій, я зайду ще завтра вранці,— мовив він. І він пішов. Форестьє, який так само задихався, спробував підвести руки до своєї дружини і пробелькотів: — Рятуй мене, рятуй мене… люба… Я не хочу вмирати... я не хочу вмирати… О, рятуй мене… Скажіть, що треба робити, підіть до лікаря… Я вип’ю все, що треба… Я не хочу… я не хочу… Він плакав. Великі сльози котилися з його очей по запалих щоках. А кутики висохлих губ кривились, як у малої скривдженої дитини. Потім його руки впали і почали невпинно, поволі й одноманітно ворушитись, немов шукаючи чогось на ковдрі. Дружина його, теж заплакавши, прошепотіла: — Та ні, це нічого. Це звичайний напад, завтра тобі буде краще, ти втомився вчора на прогулянці. Форестьє дихав хапливіше, ніж захеканий від бігу собака, і так тихо, що його ледве було чути. Він без упину повторював: — Я не хочу вмирати! О Боже мій… Боже мій… Боже мій!., що зі мною буде? Я більше нічого не побачу… нічого… ніколи… О Боже мій! Він дивився перед себе на щось невидиме для інших, на щось гидке, що відбивалось у його зляканих, застиглих очах. І ні на мить не вщухав цей страшний, невпинний рух пальців по ковдрі. Зненацька все тіло його судомно здригнулося, і він прошепотів: — На кладовище… мене… Боже мій!.. І замовк. Лежав нерухомо, задихаючись, очі його нестямно блукали. Час минав; на годиннику сусіднього монастиря продзвонило дванадцяту. Дюруа вийшов із кімнати, щоб попоїсти. Він повернувся через годину. Пані Форестьє відмовилася їсти. Хворий не рухався. Він так само ворушив своїми висохлими пальцями, немов хотів підтягти ковдру до обличчя. Молода жінка сиділа в кріслі у ногах ліжка. Дюруа теж сів у крісло, поруч неї, і вони мовчки чекали. Доглядальниця, що її прислав лікар, куняла біля вікна. Дюруа теж задрімав, коли раптом відчув — щось сталося. Він розплющив очі й побачив, як Форестьє заплющив свої, немов два згаслі вогники. В горлі його тихо заклекотіло, і дві криваві цівки з’явилися в кутках рота, потім потекли на сорочку. Руки припинили своє огидне ворушіння. Він перестав дихати. Його дружина зрозуміла, що це смерть; злегка скрикнувши, вона впала навколішки, притулилась обличчям до ковдри й заридала. Дюруа, розгублений і зляканий, машинально перехрестився. Доглядальниця прокинулась і підійшла до ліжка. — Кінець, — сказала вона. Дюруа пробурмотів, полегшено зітхнувши: — Це скінчилося швидше, ніж я гадав. Коли минуло перше хвилювання, коли пролились перші сльози, почалися звичайні турботи, яких вимагає присутність небіжчика. Дюруа бігав до пізнього вечора. Повернувся він дуже голодний. Пані Форестьє теж попоїла; потім вони обоє влаштувались у кімнаті померлого, щоб перебути біля нього ніч. Дві свічки горіли на нічному столику, біля тарілки з водою, де плавала гілка мімози, бо традиційного буксу не знайшли. Вони сиділи вдвох — молодий чоловік і молода жінка — біля того, хто вже не існував. Вони довго мовчали, замислені, втупивши в нього очі. Дюруа лякала темрява, що огорнула мерця, і він пильно вдивлявся в його обличчя. Погляд і думка спинились на цьому схудлому виду, що здавався ще більш висохлим у хисткому полум’ї свічки і притягав, заворожував його. Це ж його друг, Шарль Форестьє, який іще вчора розмовляв з ним! Яка ж це дивна й страшна річ — зникнення живої істоти! О, тепер Дюруа згадував слова Норбера де Варена, який так боявся смерті: «Ніколи жодна істота не повертається». Народяться мільйони і мільярди більш-менш схожих одна на одну істот, з очима, носом, ротом, черепом і думками в черепі, але той, що лежить на цьому ліжку, ніколи вже не з’явиться знов. Протягом кількох десятків років він жив, їв, сміявся, любив, на щось надіявся, як усі на цьому світі. А тепер усе для нього скінчено, скінчено назавжди. Оце життя! Якихось кілька днів, а тоді — порожнеча! Народжуєшся, зростаєш, радієш, чогось сподіваєшся, а потім умираєш. Прощай! Чи ти чоловік, чи жінка — ти ніколи вже не повернешся на землю! А проте, в кожному з нас живе гарячкове й нездійсненне прагнення вічності, кожен є своєрідним всесвітом у всесвіті, і кожен невдовзі зникає, стаючи угноєнням для нової прорості. Рослини, тварини, люди, зірки, світи — все зароджується і потім умирає, щоб перетворитись на щось нове. І ніколи жодна істота, жодне існування не повертається — ні комаха, ні людина, ні планета! Незбагненний, безмежний, гнітючий жах охопив Дюруа, жах перед тим безкраїм, неминучим небуттям, що без кінця знищує всі ці існування, такі скороминущі і такі жалюгідні. Його чоло вже хилилось під навислою над ним загрозою. Він думав про комах, що живуть кілька годин, про тварин, що живуть кілька днів, про людей, що живуть кілька років, про материки, що живуть кілька віків. Яка ж різниця між ними всіма? Кілька зайвих світанків — тільки й того. Він одвів очі, щоб не бачити більше мерця. Пані Форестьє схилила голову і, здавалось, теж думала сумну думу. Біляве волосся так гарно відтіняло її сумне обличчя, що в серці Дюруа промайнуло якесь солодке утішне відчуття, ніби надія. Чого впадати в розпач, коли попереду ще стільки років? І він почав дивитись на пані Форестьє. Вона не помічала його — сиділа глибоко замислившись. Дюруа казав сам до себе: «А все ж таки єдина гарна річ у житті — любов! Тримати в обіймах кохану жінку! Оце і є межа люського щастя». Як поталанило Форестьє зустріти цю розумну й чарівну подругу? Як вони познайомились? Як могла вона, саме вона, вийти заміж за цього звичайного і бідного молодика? І як їй, нарешті, вдалося зробити з нього людину? Він почав думати про всі ті таємниці, що заховані в житті людей. Пригадав усі плітки про графа де Водрека, який буцімто видав її заміж, обдарувавши посагом. Що вона тепер робитиме? За кого вийде заміж? За когось із депутатів, як гадала пані де Марель, чи за молодого кар’єриста, за такого самого Форестьє, але вищого гатунку? Чи є вже в неї які-небудь проекти, плани, наміри? Йому до жаги кортіло знати це! Але чому його турбує її доля? Так він спитав себе і помітив, що його турбота навіяна однією з тих невиразних і таємних думок, які ми ховаємо навіть від себе і які знаходимо, лише переривши свою душу аж до дна. Чому б йому самому не спробувати покорити її? Яким сильним був би він із нею, яким грізним! Як далеко, швидко і впевнено пішов би він одразу! А чого б йому мало не пощастити? Адже він їй до вподоби, вона ставиться до нього не просто з симпатією, а з тією приязню, яка зароджується між двома схожими натурами і походить і з взаємного замилування, і з потаємної мовчазної змови. Вона знає, що він розумний, рішучий, упертий; вона може звіритись на нього. Хіба ж вона не покликала його в таку важку хвилину? А чому вона саме його покликала? Хіба це не своєрідний вибір, признання, не своєрідна вказівка? Вона думала про нього саме тоді, коли мала стати вдовою — чи не тому, що подумала як про майбутнього нового друга життя, майбутнього спільника? І Дюруа охопило нетерпляче бажання дізнатись, розпитати її, довідатись про її наміри. Він мусив їхати назад післязавтра, бо йому незручно було залишатись у цьому будинку сам на сам із молодою жінкою. Отже, треба поспішати, треба, перш ніж повернутись до Парижа, обережно й делікатно вивідати її плани, не дати їй після повернення схилитися на домагання когось іншого і, може, безповоротно зв’язати себе обіцянкою. В кімнаті стояла глибока тиша; чути було тільки дзвінке й одноманітне цокання годинника на каміні. Дюруа прошепотів: — Ви, напевно, дуже стомились? — Так, а ще більше змучилась, — відповіла пані Форестьє. Звук їхніх голосів здивував їх — так дивно пролунали вони у цій похмурій кімнаті. І вони раптом подивились на обличчя мерця, немов чекаючи, що він заворушиться і почне прислухатися до їхньої розмови, як це було кілька годин тому. Дюруа казав далі: — О, це для вас жахливий удар, це така величезна зміна у вашому житті, справжній переворот у серці й у всьому існуванні. Вона глибоко зітхнула, нічого не відповівши. — Це ж так сумно для молодої жінки — залишитись самотньою, — додав він. І він замовк. Вона теж мовчала. Він прошепотів: — В усякому разі, ви знаєте нашу угоду. Ви можете розпоряджатися мною, як схочете. Я належу вам. Вона простягла йому руку, кинувши на нього сумний і ніжний погляд — один із тих поглядів, що проймають нас до глибини душі. — Дякую, ви такий добрий, такий чуйний… Якби я наважилась і могла зробити що-небудь для вас, я б теж сказала — розраховуйте на мене. Дюруа узяв простягнуту до нього руку і затримав її, потискуючи, з палким бажанням поцілувати. Нарешті він зважився і, наблизивши її поволі до губ, припав до тонкої, гарячої, теплої й ароматної шкіри довгим поцілунком. Потім, відчувши, що ця дружня ласка надто затягується, він розтулив пальці. І маленька ручка повільно лягла на коліна молодої жінки. Вона мовила поважно: — Так, я тепер дуже самотня, проте намагатимусь бути мужньою. Він не знав, як дати їй зрозуміти, що для нього було б щастя, великим щастям мати її за дружину. Певна річ, він не міг сказати їй цього зараз, на цьому місці, перед цим мертвим тілом, — проте міг би знайти одну з тих двозначних, пристойних, хитромудрих фраз, що ховають у собі таємний зміст і висловлюють усе, що треба, своєю навмисною ухильністю. Проте мрець заважав йому, цей закоцюблий мрець — так, начебто лежав не перед ними, а між ними. Крім того, Дюруа з якогось часу здавалось, що він відчуває в застояному повітрі кімнати підозрілий запах, ніби сморід гниття, що походив від цих зогнилих грудей — перший залах падла, яким віє з ліжка бідолашних мерців на їхніх родичів, що пильнують їх, — жахливий запах, яким мерці незабаром сповнюють свою тісну труну. — Чи не відчинити вікно? — спитав Дюруа. — По-моєму, тут важке повітря. — Так, я теж помітила це, — відповіла вона. Він підійшов до вікна і відчинив його. Запашна нічна прохолода полинула в кімнату, сколихнула полум’я двох свічок, що горіли біля ліжка. Місяць, як і позавчора, щедро лив своє тихе світло на білі стіни вілл і на величезну блискучу скатертину моря. Дюруа дихнув на повні груди й раптом відчув, що йому усміхається надія, немов трепетне наближення щастя. Він обернувся. — Підійдіть же подихати свіжим повітрям, — мовив він, — надворі справді чудово. Вона спокійно підійшла і сперлась біля нього на підвіконня. Тоді він прошепотів: — Вислухайте мене і зрозумійте те, що я скажу. Головне, не гнівайтесь, що я говорю з вами про такі речі в такі хвилини, але післязавтра я їду, а як ви повернетесь до Парижа, то буде, може, вже пізно. Так от… Я бідняк, у мене немає ані сантима за душею і поки що ніякого певного становища. Однак у мене є воля, є, здається мені, трохи розуму і я на правильному шляху. Коли людина досягла мети, то знаєш, що береш: коли ж людина тільки починає, то не знаєш чого вона досягне. Тим гірше — або тим краще. Зрештою, я вже казав вам, що моя заповітна мрія — одружитися з такою жінкою, як ви. Тож я повторюю це. Не відповідайте мені. Дозвольте висловитись до кінця. Це не освідчення. Зараз, перед цим ліжком це було б огидно. Але ви повинні знати: єдиним своїм словом ви можете ощасливити мене, зробити найближчим своїм другом чи своїм чоловіком, — як забажаєте; серце моє і сам я належу вам. Я не хочу, щоб ви мені відповідали зараз; не хочу більше розмовляти про це за таких обставин. Ми знову побачимось в Парижі — і ви дасте мені зрозуміти своє рішення. А до того часу — ні слова більше, згода? Дюруа промовив усе це, не дивлячись на неї, немов ронив слова в темряву перед собою. А вона, здавалось, нічого не чула — стояла нерухомо, дивлячись застиглим і пильним поглядом на широкий блідий краєвид під місячним сяйвом. Вони довго стояли поруч, лікоть у лікоть, мовчазні й замислені. Потім вона шепнула: «Трохи холодно», — і, обернувшись, підійшла знову до ліжка. Дюруа пішов слідом за нею. Наблизившись, він відчув, що од Форестьє вже справді тхне, і відсунув далі своє крісло, бо не міг би довго витримати цього смороду. — Треба буде покласти його в труну вже завтра вранці,— сказав він. Вона відповіла: — Так, так, обов’язково; тесля прийде близько восьмої години. І коли Дюруа зітхнув: «Бідолаха», — вона теж глибоко зітхнула, сумно скоряючись долі. Вони тепер не так часто дивились на Форестьє, бо звикли до думки про його смерть і вже погоджувались із цим руйнуванням, яке ще недавно обурювало й ображало їх, таких самих смертних, як і він. Вони більше не розмовляли; пильнували мерця, як належить, не засинаючи. Проте близько півночі Дюруа задрімав. Прокинувшись, він побачив, що пані Форестьє теж дрімає, і, прибравши зручнішої пози, знову заплющив очі, пробурчавши: — Слово честі, у власному ліжку все ж таки краще. Він збудився від раптового стуку. Увійшла доглядальниця. Вже зовсім розвиднілось. Молода жінка в кріслі проти нього була здивована, здавалось, не менше від нього. Вона трохи зблідла, але все одно була гарна, свіжа й мила, хоч і перебула ніч у кріслі. Глянувши на мерця, Дюруа здригнувся і скрикнув: — Дивіться! Борода! Борода виросла за кілька годин на цьому гниючому тілі — як за кілька днів перед тим виростала на обличчі живої людини. І вони стояли, злякані, перед цим життям, що збереглося ще в мерцеві, немов перед якимось страхітливим чудом, перед надприродною загрозою воскресіння, перед одним із тих незвичайних, незбагненних явищ, які приголомшують і гнітять розум. Потім вони обоє пішли відпочити до одинадцятої години. Далі Шарля поклали в труну, і їм стало легше, спокійніше. Вони сиділи одне проти одного за сніданком, їм хотілося розмовляти про утішні, веселіші речі, повернутись у життя, коли вже вони покінчили зі смертю. Крізь відчинене настіж вікно линула ніжна весняна теплінь, приносячи з собою запашний подих гвоздик, що квітли перед ганком. Пані Форестьє запропонувала Дюруа прогулятись по саду, і вони поволі рушили навколо невеличкого газону, з насолодою вдихаючи тепле повітря, сповнене міцним духом ялин і евкаліптів. Нараз пані Форестьє заговорила, не обертаючи голови до Дюруа, — так, як він говорив уночі, в тій кімнаті. Вона вимовляла слова поволі, тихим і поважним голосом: — Слухайте, дорогий друже, я вже… добре обдумала… все, що ви мені пропонували, і я не хочу, щоб ви поїхали, не дізнавшися про мої наміри. Зрештою, я не скажу вам зараз ні «так», ні «ні». Ми почекаємо, побачимо, краще пізнаємо одне одного. Ви, з свого боку, теж добре обміркуйте справу. Не піддавайтесь раптовому захопленню. Проте якщо я вам кажу це тепер, коли бідолашного Шарля ще не поховали, то це тому, що після всього, сказаного вами, треба, щоб ви добре знали, хто я така, аби не тішили себе надалі мрією, якою ви зі мною поділились, у тому разі, якщо у вас нема… нема… відповідної вдачі, щоб зрозуміти мене і прийняти такою, як я є. Зрозумійте ж мене правильно. Шлюб для мене — не кайдани, а дружнє єднання. Я хочу бути вільною, зовсім вільною у своїх вчинках, у своїх діях, у своїх засобах, у всьому. Я не терплю ні догляду, ні ревнощів, ні нотацій. Зрозуміло, я зобов’язалась би ніколи не компрометувати імені чоловіка, з яким одружилася б, ніколи не наводити на нього ганьби чи глуму. Проте я хочу, щоб і чоловік бачив у мені рівню, спільницю, а не служницю, не слухняну й покірну дружину. Я знаю, що мої думки багато кому здадуться занадто сміливими, але я не відступлюсь. От це і все. Додам іще: не відповідайте мені зараз, це було б марно й незручно. Ми ще побачимось пізніше і, може, тоді ноговоримо про все це. А тепер ідіть погуляйте. Я піду до нього. Увечері побачимось… Дюруа поволі поцілував їй руку й пішов, не мовивши ані слова. Увечері вони зустрілись тільки за обідом. Потім розійшлись по своїх кімнатах, ледь живі від утоми. Шарля Форестьє поховали наступного дня, без будь-якої урочистості, на канському кладовищі. А Жорж Дюруа вирішив їхати в Париж експресом, що приходив о пів на Другу. Пані Форестьє проводжала його на вокзал. Вони спокійно походжали по перону, чекаючи години від’їзду, і розмовляли про всякі незначні речі. Прибув поїзд — справжній експрес, коротенький, всього з п’яти вагонів. Дюруа зайняв місце у вагоні, потім знову вийшов на перон, щоб побути з пані Форестьє ще кілька хвилин. Його зненацька пройняв якийсь сум, туга, гострий жаль від розлуки з нею, немов він втрачав її назавжди. Кондуктор крикнув: — На Марсель — Ліон — Париж, займайте місця! Дюруа ввійшов у вагон, і виглянув у вікно, щоб сказати їй ще кілька слів. Паровоз засвистів, і поїзд тихо рушив. Дюруа, вихилившись з вікна, дивився на молоду жінку, що нерухомо стояла на пероні й проводжала його поглядом. І раптом, коли вона вже зникала з очей, він послав їй обома руками поцілунок. Вона відповіла тим самим, проте її поцілунок був обережніший, непевніший, ледве помітний. Частина друга

Дата добавления: 2015-06-04