Використання законів та ознак краси, як метод гармонізації та гуманізації архітектурного середовища ландшафтів, міст, інтер’єрних просторів

Основні фактори, що визначають архітектуру мистецьких центрів

РОЗДІЛ 2

З давніх-давен людство прагнуло осягнути закони гармонії побудови Всесвіту. Краса усього нерукотворного завжди була одним з важливих аргументів присутності генія Всевишнього у створенні людей, тварин, рослин, світу. Найбільш активним

періодом визначення законів та ознак краси була епоха Відродження. Саме в цей історичний період вчення про порціонування та гармонізація творів архітектури, а також містобудівництва і дизайну, досягає рівня науково - обгрунтованих трактатів. Проте вочевидь ті чи інші ознаки проявів краси були відомі зодчим і вони робили їх основою свого творчого методу.

Пропорціонування — це використовування пропорцій для організації елементів форми в цілісну структуру, тобто застосування певного проектного методу кількісного узгодження частин і цілого.

Застосування пропорцій в архітектурі стародавнього світу було тісно пов'язано з характером будівельного виробництва і способами вимірювання. Необхідність нанесення контурів майбутньої будівлі на землі, викреслювання його плану у натуральну величину сприяли розвитку стійких прийомів побудови геометричних фігур і виробленню певних пропорційних відносин для взаємозв'язку їх габаритів.

Побудова прямого кута і правильного прямокутника були одними з перших завдань, які поставили перед архітекторами. Так першими вирішили цю задачу зодчі стародавнього Єгипту за допомогою трикутника із сторонами 3:4:5, який називався «священним». Співвідношення сторін «священного трикутника» використовувалися при визначенні габаритів споруд і взаємозв'язку горизонтальних розмірів з вертикальними. Застосування прямокутників зі співвідношенням сторін 3: 4; 4: 5; 4: 6 (2: 3); 4: 10 (2: 5); 3: 8; 5: 8, отримані на базі трикутника із сторонами 3; 4; 5, були зручні в практичній роботі при розбивці будівлі.

Що ж до будівельних традицій стародавньої Русі, то прадавні українські будівничі очевидно користувалися при побудові квадрата двома взаємозв'язаними мірами довжини: простим сажнем і косим сажнем. Величина косого сажня дорівнювала розміру діагоналі квадрата із стороною, рівного простому сажню. Такий взаємозв'язок основних мірних засобів дозволяв архітектору легко будувати прямий кут за допомогою теслярського трикутника з двома сторонами, одна з яких була рівна простому сажню — 152,8 см, а інша - рівною косому сажню — 216 см. Для цьогойому було достатньо сторону квадрата відкласти в простих сажнях, а його діагональ в косих, дотримуючись при цьому однієї і тієї ж кількості. Співвідношення сторони квадрата до його діагоналі часто використовувалося в пропорційних побудовах, оскільки дозволяло легко утворити безперервний ряд взаємопов'язаних величин. Система вписаних або описаних квадратів була зручна, бо давала архітектору своєрідну пропорційну шкалу. Співвідношення сторін квадратів до їх діагоналей в системі вписаних квадратів утворюють ряд 1; V 2; 2; 2 V 2; 4; 4 V 2. Перевагою цього ряду є подвоєння площі кожного подальшого описаного квадрата, що позбавляло зодчих від додаткових підрахунків площі.

Квадрат і його похідні є основою для багатьох пропорційних систем. На базі двох квадратів можна за допомогою нескладних геометричних побудов отримати більшість ірраціональних співвідношень, які використовувалися в архітектурі: V (5-1)/ V (5+1) =0,382...;

1/ V 5=0,447...; (V 5-1)/2=0,618...; 1/ V 2=0,704...; 1/ V (5-1)=0,809...;

5/ V 5=0,894...

Що до європейської архітектурної традиції, то розвиток науки про числа, як основи раціонального пізнання світу пов'язаний з Піфагорійською школою (VI ст. до н.е.— VI ст. н. е.), згідно до вчень якої Всесвіт є гармонійною системою чисел і їх співвідношень. Багато піфагорійців мали безпосередню участь у створенні об`єктів архітектури і художнього ремесла і прагнули знайти зручні прийоми для гармонізації витворів мистецтва і архітектури.

Пропорційні системи дозволяли архітекторам без масштабного креслення визначати розміри частин будівлі, що визначалися, виходячи з принципу, встановленого в основу розбиття плану. Таким чином, пропорціонування для архітекторів давнини служило перш за все робочим методом, що давав можливість наперед, на основі арифметичної закономірності або геометричної побудови, визначати майбутні розміри будівлі.

Для побудови гармонійних співвідношень використовують два методи: числовий (аналітичний) і геометричний (метод побудов). Різниця полягала в тому, що в одному випадку закономірність відносин форми могла бути задана і виражена в раціональних цілих або дробових числах, а в іншому — в ірраціональних.

До геометричних способів узгодження частин і цілого в єдину композицію відносяться вже згадувані прийоми подібності. Так геометричну подібність частини і цілого можна спостерігати в грецьких спорудах, зокрема співвідношення частин ордера і карниза з фризом в храмі Посейдона в Пестумі побудовано з використанням прийомів подібності, які досягалися за допомогою нескладних геометричних побудов.

Співвідношення сторони квадрата до його діагоналі 1: V2 широко використовувалося не лише на теренах Київської Русі, але й архітекторами багатьох країн і епох. Один з прийомів, рекомендується Вітрувієм для побудови атріуму. Використовування діагоналей для побудови взаємозв'язаних величин було дуже поширене в стародавньому світі, про що свідчить один з єгипетських рельєфів, який датований ІІІ тисячоліттям до н.е.За допомогою зарубок напівдіагоналлю квадрата часто будувався восьмикутник; система вписаних квадратів дозволяла архітекторам епохи готики визначати розміри фіалів в плані.

І інший приклад геометричних побудов - використання кореня з трьох, який геометрично виражався також величиною висоти рівностороннього трикутника. Так система вписаних рівносторонніх трикутників застосовувалася середньовічними майстрами особливо часто при визначенні висотних розмірів. Зокрема для пропорційного взаємозв'язку горизонтальних і вертикальних розмірів собору в Мілані використовувався принцип тріангуляції (Система рівносторонніх трикутників, встановлена в основу пропорцій, що є арифметичним рядом: V3; 2 V 3; 3 V 3; 4 V 3...)

Для встановлення відповідності частин і цілого використовувалися і багатокутники. Квадрати, вписані в коло, дозволяли отримати правильний восьмикутник або дванадцятикутник. Зокрема дванадцятикутник, утворений трьома вписаними в коло квадратами, служив для грецьких архітекторів, за словами Вітрувія, основою для побудови схеми театру. А дванадцятикутник, проте утворений вже чотирма вписаними рівносторонніми трикутниками, лежав в основі розчленовування римського театру.

Особливу увагу слід приділити пропорції "Золотого січення", яке досягалось за допомогою використання зірчастого десятикутника. Особливістю «золотого січення» є те, що відношення меншої величини т1 до більшої т2 рівне відношенню більшої т2 до їх суми (m1+m2)/(m1/m2)=m2/(m1+m2)

Таким чином, це окремий випадок арифметичного ряду чисел, в якому кожний подальший член ряду рівний сумі попередніх, а відношення послідовних членів постійним (V (5-1)/2=0,618...).

Наявність цих двох закономірностей в «золотому ряді» і те, що пропорція утворюється всього на базі двох членів ряду, дає архітекторам широкі можливості для узгодження частин і цілого. При цьому ціле, розділене «золотим січенням», складається з нерівних частин, відношення яких рівно відношенню більшої частини до цілого. «Золоте січення» можна виконати нескладною геометричною побудовою. Наближені відповідні числові величини поділу одиниці, рівні 0,382+0,618=1. Кожний подальший член цього гармонійного ряду є сумою двох сусідніх членів, відніманням від більшого меншого. Так побудова числового ряду може здійснюватися, як геометричним, так і приблизно арифметичним методом:

...0,236; 0,382; 0,618; 1;1,618; 2,618; 4,236...

Закономірності наростання або зменшення, виражені «золотим січенням», часто зустрічаються у природі та пропорціях живих істот, в тому числі людини. В архітектурі «золоте січення» підкреслює розвиток форми, її внутрішню гармонію.

Складність ірраціональних відносин «золотого січення» ще в епохи середньовіччя привела до заміни їх близькими відносинами простих чисел. Ряд Фібоначчі — математика з Пізи, в якому сума двох попередніх членів дає величину третього, а відношення двох послідовно розташованих чисел по мірі розвитку ряду наближається до відношення «золотого січення», дав архітекторам цільночисловий вираз «золотого ряду» 1; 2; 3; 5; 8; 13; 21; 34; 55...

Так Співвідношення 13/21=0,61904... дає розбіжність всього в 0,001, що при відносно невеликих розмірах будівлі практичного значення не має.

Властивості «золотого січення» можуть бути використані і в сучасній архітектурі чи дизайні. Такі зокрема видатні архітектори, як Ле Корбюзье і І. В. Жолтовський не тільки застосовували «золоте січення», але і удосконалювали цю пропорційну систему. Основною причиною поступового забуття сучасними зодчими методів геометричного пропорціонування став перехід до масштабних креслень і вдосконалення геодезичних інструментів, які виключили необхідність виконання послідовних геометричних побудов на будівельному майданчику для визначення взаємозв'язків частин споруди, як це було в давнину.

Для архітектурної практики з поч. ХХ ст. основні принципи відповідності частин і цілого були зведені до використання метричного модуля, що було обумовлено необхідністю координації розмірів в умовах індустріального будівництва.

Так у радянський час в країнах СРСР, зокрема і в Україні була введена єдина модульна система. З розвитком індустріалізації, вдосконаленням будівельної техніки, подальшою диференціацією професій проблема узгодження розмірів споруди перестала вважатися задачею архітекторів часто і до тепер є у компетенції інженерів-технологів, які розробляють стандартні елементи для заводського і для елементів інтер`єрів та екстер`єрів індустріального виготовлення. Вимоги уніфікації розмірів, необхідність мінімуму типів деталей, обумовлена індустріалізацією будівництва, економічні міркування багато в чому довгий час визначали габарити будівельних елементів і обмежений набір їх типорозмірів.

Прийнята модульна просторова сітка з кроком 100x100x100 мм дозволяла визначати величезну кількість типорозмірів, кратних цьому модулю — М. Для подальшої уніфікації і скорочення типових деталей і до тепер використовується укрупнений модуль.

Укрупнені модулі є похідними від основного і утворюють ряд: ЗМ (0,3 м); 6М (0,6 м); 12М (1,2 м); 15 М (1,5 м); 30 М (3 м); 60М (6 м). Цей ряд побудований на принципі кратності 0,3 м — ЗМ і послідовному подвоєнні з розривом між третім і четвертим членом.

Таким чином, для технологічного узгодження архітектурної форми з розмірами стандартних конструктивних елементів, виробів і устаткування архітектору слід вписати своє рішення в просторову сітку з модульним кроком. Проте кратність всіх основних елементів одній величині сприяє єдності композиції, але не забезпечує її гармонійності. Для досягнення архітектурної гармонії потрібно, щоб співвідношення всіх елементів, створювали певну сприйману людиною естетичну закономірність, тобто були б з'єднані в певний пропорційний лад, злагоджений зі всією структурою будівлі, яка б відповідно сприймалась людським зором.

А тому особливо важливо забезпечити зв'язок пропорційного ладу з розмірами людини, аджеосновний модуль в ЕМС — 100 не пов'язаний з габаритами людини. Проте є такі деталі, наприклад сходинки, поручні, мінімальні проходи, величина яких безпосередньо залежить від габаритів людського тіла. Зв'язок модуля з розмірами людини особливо важливо враховувати при проектуванні житла.

«Людяність» архітектури стародавніх народів до певної міри була зв'язана з антропометричністю підходів (п'ядь, фут, лікоть, сажень і ін.). Характерно, що модулем для житла в античному світі служив зріст людини. У японців в XVII ст., як модуль приймали розміри ліжника «татами», які визначалися розмірами лежачої людини (0,95х1,9 м). І зараз найзручнішим укрупненим модулем в житловому будівництві архітекторами - практиками визнаний ЗМ — 0,3 м. Це стародавній фут — довжина ступні людини, розмір, який однаково зручний для горизонтальних і вертикальних розчленовувань житлового будинку.

Саме проблему узгодження метричних заходів з пропорційною системою, в основі якої лежали б розміри людини, вивчав Ле Корбюзье. Свою лінійку пропорцій він назвав модулором. За його словами "Модулор" — засіб вимірювання, основою якого є зріст людини і математика».

В основу своєї пропорційної системи Ле Корбюзье поклав середній зріст людини — шість футів (1,83 м). Прийнявши його за початкову величину, він побудував «золотий ряд»: 1,829; 1,13; 0,699; 0,432; 0,267; 0,165; 0,102... м, який назвав «червоною шкалою». В основу другої, «синьої шкали» була покладена висота людини з піднятою рукою — 2,26 м. Відповідно, другий «золотий ряд» виражається в наступних числах: 2,26; 1,397; 0,863; 0,534; 0,33; 0,204; 0,126... м. При цьому кожнен пункт «синьої шкали» може бути отриманий подвоєнням попереднього пункту «червоної шкали».

Отже, перевагою цих взаємозв'язаних золотих рядів є те, що їх числові величини узгоджуються зі всіма основними параметрами людини і отже їх застосування в проектуванні спрощує взаємозв'язок будівельних габаритів з розмірами людини). На базі модулора Ле Корбюзьє спроектував житловий будинок в Марселі, завод біля Сен-Дью та інші споруди.

Проте недоліками модулора є дробовість величин, яка дуже ускладнює обчислення і узгодження будівельних деталей. Але для нас важливим є усвідомлення використання гармонійних співвідношень – це не просто один із методів архітектурного проектування, а важливий засіб досягнення художньо – естетичної та функціонально – практичної гармонії у творах архітектури, дизайну та художньо – прикладному мистецтві.

Дата добавления: 2015-06-29