Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Проблема безпеки Перської затоки в МВ




У 70-ті-80-ті pp. район Перської затоки формується як самостій­ний економічний, політичний, воєнно-стратегічний субрегіон, як самостійна частка близькосхідної регіональної сис­теми. Це – один з найважливіших у економічному та стратегічному відношенні районів світу, де розташовано близь­ко 60% світових розвіданих запасів нафти, та який задоволь­няє близько чверті світових потреб у рідкому палеві. Саме тому безпека Перської затоки є актуальною для світового спів­товариства.

Проблеми безпеки Перської затоки доречно розгля­дати як систему трьох рівнів:

1) національний; 2) регіональний; 3) глобальний або міжнародний.

На сучасному етапі для країн Перської затоки особ­ливе зна­чення має як перший, так й другий рівень. Зу­мовлено це рядом важливих обставин:

1) наявністю внутрішніх загроз для існуючих там режимів

2) неврегульованими територіальни­ми суперечками між країнами,

3) відсутністю балансу воєнно-політичних сил в регіоні,

4) історичною традицією вирі­шення суперечок воєнним шляхом.

Яскравим прикладом цього є ірано-іракська війна, загарбання Іраком Кувейту у 1990 p., що й спричинило кувейтську кризу.

Найпомітнішою спробою забезпечити безпеку в регіоні Перської затоки стало створення Ради співробітництва арабських держав Перської затоки (РСАДПЗ).

РСАДПЗ було створено у 1981 p. у складі Бахрейну, Катару, Кувейту, ОАЕ, Саудівської Аравії, Оману (тобто усіх країн Персь­кої затоки, крім Ірану та Іраку). Причини: Ірано-іракська війна (1980-1988), що продемонструвала неефективність існуючої тут системи безпеки, а також загроза поширення ідей ісламського фундамен­талізму з боку Ірану.

Спільні цілі й головні форми діяль­ності організації: інтеграція, координація й взаємодія на шляху до повної єдності; поширення й зміцнення зв'язків; уніфікація структур у різних сферах.

Головні напрями та принципи зовнішньополітичної діяльності:

- безпека й стабільність у регіоні забезпечується са­мими дер­жавами. Відмова від будь-якого іноземно­го втручання. Необхідно врегулювати міжнародні конфлікти у регіоні, запобігати присутності іноземних військово-морських флотів та іноземних військових баз;

- стабільність у регіоні пов'язана з встановленням миру на Близькому Сході та справедливим вирішенням палестинської проблеми;

- держави-члени РСАДПЗ підтверджують свою со­лідарність з Лігою арабських держав (ЛАД) та Організа­цією Ісламська Конфе­ренція (ОІК);

- держави-члени РСАДПЗ поділяють принципи руху неприєд­нання та ООН.

Після кувейтської кризи, в Перській затоці склалася якісно нова ситуація, розпочався процес фор­мування нової системи регіональних відносин.

У нових умовах можливі декілька варіантів забезпе­чення регіо­нальної безпеки:

- перегляд концепції РСАДПЗ (Рада співробітництва арабських держав Перської затоки), розширення її за ра­хунок інших арабських країн, зокрема Єгипту та Сирії;

- залучення до забезпечення безпеки в районі Перської затоки інших мусульманських країн, зокрема Ірану, Туреччини, Пакистану;

- залучення могутніх учасників системи безпеки ззовні, перш за все Сполучених Штатів, що передба­чає збереження в Затоці значних ВМС США та будів­ництво відповідної військової інфраструктури;

- відмова від субрегіональної формули безпеки, розробка замість неї системи колективної безпеки за участю усіх країн Затоки, гаран­том якої стала б ООН.

Кувейтська криза: коротка довідка. 2 серпня 1990 p. виникла нова криза в районі Перської затоки. Іракські війська захопили Кувейт, окупували країну й згодом проголосили її іракською провінцією.

Ця криза була однією з найбільш серйозних з часів 2-ї світової війни. Її передумови закладалися ще під час холодної війни. Це криза існуючої у регіоні системи міжнародних відносин, а одночасно й криза усієї системи міжнародних відносин у тій її час­тині, яка сто­сується Перської затоки.

Слід відокремити три аспекти впливу кувейтської кризи на міжнародну ситуацію.

Перший торкається безпосередньо Кувейту й по­в'язаний з на­падом Іраку та анексією цієї суверенної арабської країни, що й при­вело до кризи, а також її наслідками для Кувейту.

Другий – регіональний, пов'язаний із впливом кон­флікту на ситуацію на Близькому Сході, в зоні Персь­кої затоки.

Третій аспект – це вплив кувейтської кризи на міжнародну ситуацію в цілому.

Ця криза співпала з по­чатком нового етапу розвитку міжна­родних відносин, одно­часно відбулася низка подій: завершення конф­ронтації Схід-Захід, перетворення Заходу на системоутворююче ядро нового світового порядку, висунення на перший план протиріч по лінії Північ-Південь, вихід на міжна­родну арену нових регіональних «центрів сили», які претендують на нову роль у міжнародних від­носинах. Перська криза продемонструвала, що регіо­нальні конфлікти починають самостійно впливати на міжнародну ситуацію.

Історичні коріння та причини кризи в Перській затоці. Кувейт з 1914 p. знаходився під протектора­том Великобританії. У 1961 p. Англія була вимушена погодитися на проголошення його незалежності. Проте Ірак висунув претензії на володіння Кувейтом на підставі «історич­них» та «спадкоємних» прав, що спри­чинило кувейтську кризу 1961 p. Демарш Іраку викликав засудження з боку інших арабських країн, а кризу було врегульовано арабською дипломатією. Кувейт було прий­нято до Ліги Арабських Держав, а у 1963 p. – до ООН. У жовтні 1963 p. в Баг­даді було укладено Договір між Державою Кувейт та Респуб­лікою Ірак про визнання Кувейту як незалежної держави та кордони. У 70-ті-80-ті pp., отримавши значні прибутки від нафти, Ірак визна­чається як регіональний «центр сили». Ситуація була сприятлива – Єгипет виявився тимчасово ізольованим в арабському світі після підписання у 1979 p. мирного договору з Ізраїлем, а можливості Сау­дівської Аравії були обме­жені. Саддам Хусейн планував активно використовувати «нафтовий фактор» для досягнення лідерства в арабському світі. Захопивши Кувейт, він одержав мож­ливість додати до своїх 10% світових розвіданих за­пасів нафти ще 10% Кувейту, до того ж мав би можливість контролювати ще 25% світових розвіданих запасів нафти, які належать Саудівській Аравії.

Утворення антиіракської коаліції. Серед інших регіональних конфліктів кувейтська криза відрізняла­ся ступенем її інтернаціо­налізації. Свої війська до Перської затоки направила 31 країна. За­гальна чисельність багатонаціональних сил становила приблиз­но 742 тис. чол., з них американський контингент – 430 тис., Туреччини – близько 100 тис., Саудівської Аравії – 118 тис., Великобританії – 35 тис., Франції – 10,5 тис., Єгипту – 19 тис., Сирії – 15 тис., ОАЕ – 40 тис., Оману – 25,5 тис., Марокко й Пакистану – по 5 тис. чол. Туреч­чина 21 січня 1990 p. відкрила другий фронту про­ти Іраку на своїй території. Німеччина та Японія обмежили свою участь у конфлікті фінансовою допомогою.

Політика СРСР. Що стосується по­зиції СРСР, слід відокремити декілька етапів у його ставленні до подій у Перській затоці.

Перший етап – з початку іракської агресії 2 серпня 1990 p. до прийняття Радою Безпеки ООН у листопаді 1990 p. резолюції № 678. Дипломатичне врегулювання, контакти з усіма сторонами конфлікту, в тому числі Іраком.

Другий етап – після прийняття РБ ООН резолюції № 678 і до по­чатку воєнних дій у січні 1991 p. Активізація зусиль щодо політич­ного врегулю­вання конфлікту.

Третій етап – січень-лютий 1991 p. (від початку війни до сухо­путних воєнних дій). План врегулювання під назвою «план Горбачова», місію Є.М.Примакова, радянсь­ко-іракські переговори. Результати від­сутні.

Роль ООН у врегулюванні кризи. Вирішення Перської кризи свідчить про значення розвитку превентивного механізму ООН щодо попередження регіональних конфліктів. Рада Без­пеки ООН ухвалила 12 резолюцій з цього питання. 2 серпня 1990 р. резолюція № 660 засудила агресію й по­ставила Іраку вимогу негайно вивести війська з Кувейту. 6 серпня було затверджено резолюцію № 661 щодо еко­номічних санкцій проти Іраку. Резолюція № 662 проголосила анексію незаконною та недійсною. 29 листопада 1990 p. ухвалена резолюція № 678 про використання сили в разі, якщо Ірак до 15 січня не виконає попередні резолюції. 17 січня почалися воєнні дії в повітрі, а 24 лютого – наступ на суші. 28 лютого 1991 p. Ірак беззастережно прийняв усі умови ООН.

 

 

104. Політична ситуація на Близькому Сході (90-ті рр. ХХ ст.)

На Близькому Сході в 90-ті рр. ХХ ст. склалася якіс­но нова політична ситуація, що відрізнялася від си­туації 70-х-80-х pp. Її го­ловні ознаки:

1. розпад СРСР, та як наслідок – припинення ра­дянсько-амери­канського протистояння на Близько­му Сході;

2. нові коаліції, що виникають внаслідок війни у Перській затоці, нове перегрупування сил в арабському субрегіоні, зближення Єгипту, країн-членів РСАДПЗ та Сирії;

3. зміни у балансі сил між Ізраїлем та арабськи­ми країнами на користь Ізраїлю;

4. зміни у ставленні Ізраїлю до проблеми близь­косхідного врегу­лювання через зміну уряду;

5. поширення відцентрових тенденцій в арабському світі, голов­ним носієм яких є ісламські фундаменталістські організації та угру­пування.

Процес мирних переговорів на новому етапі розпочався у жовтні- листопаді 1991 p. в Мадриді, де проводилися двосторонні пе­реговори ізраїльської делегації з одного боку, спільної йордано-палестинської, сирійської та ліванської – з іншого.

Подальший прогрес було досягнуто в Норвегії у 1993 p. під час переговорів між представни­ками Ізраїлю й Організації Визволення Палестини (ОВП), де було досягнуто ряд домовленостей, зокрема введення палес­тинської автономії у секторі Газа та в районі міста Ієріхон. 4 травня 1994 p. в Каірі Голова Виконкому ОВП Ясір Арафат та прем'єр-міністр Ізраїлю І.Рабін підпи­сали угоду про обмежену палестинську автономію, відому під назвою «Газа – Ієріхон – спо­чатку». У 1993-1994 pp. відбувся процес нормалізації відносин між Ізраїлем та Йорданією. Арабо-ізраїльське порозуміння викликало спро­тив як серед радикалів з арабського світу, так і з боку ізраїльських екстремістів. У листопаді 1995 р. на багатотисячному мітингу ізра­їльський молодик із екстремістського угруповання вбив прем'єр-міністра Іцхака Раббіна. Низку кривавих злочинів проти мирних жителів Ізраїлю вчинили палестинські терорис­ти. Мирний процес на Близькому Сході був зірваний. За період до 1999 року мирний процес практично не рухався, було підписано лише дві угоди “Уайт План­тейшн” та “Уайт Плантейшн-2”, що передбачали виведення ізраїль­ських військ з території Палестини та звільнення палестинських в’яз­нів, палестинці мали б забезпечити боротьбу з тероризмом. Однак Ізраїль не виконував своїх обов’язків.

На якісно новий рівень переговори вийшли лише у 1999 році після приходу до влади прем'єр-міністра Ехуда Барака, лідера блоку “Єдиний Ізраїль”, перемігши ізраїльського “залізного прем’єра” Бінь­яміна Нетаніягу, що фактично заморозив мирний процес на Близь­кому Сході. Розпочалися активні переговори між ОВП та Ізраїлем, зараз навіть мова йде про укладання остаточної мирної угоди. Крім того здійснюється виведення ізраїльської армії з Лівану. Проде­монструвала свою готовність вести переговори і Сирія. Певну про­тидію Ізраїлю здійснює Алжир, який вимагає створення палес­тин­ської держави зі столицею в Єрусалимі, чого не може допустити Барак. Але найбільшу загрозу мирному процесу на Близькому Сході становлять екстремістські елементи як з боку Ізраїлю (ізраїльські радикали, від рук яких загинув Іцхак Рабін), так і арабських країн (наприклад, ліванська організація “Хезболлах”, лідер якої закликає не піддаватися на “брехливі обіцянки миру” збоку Ізраїлю, а вдатися до рішучих дій). Восени 2000 р. уряд Ізраїлю очолив Аріель Шарон, який проводить жорстку позицію по викорененню тероризму.

Події на Близькому Сході свідчать про те, що цикл насильства поступово замінюється на цикл мирного розвитку. Чи на довго, жоден експерт не дасть гарантій.

 




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-07-02; Просмотров: 1488; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.02 сек.