КАТЕГОРИИ: Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748) |
Проблема безпеки Перської затоки в МВ
У 70-ті-80-ті pp. район Перської затоки формується як самостійний економічний, політичний, воєнно-стратегічний субрегіон, як самостійна частка близькосхідної регіональної системи. Це – один з найважливіших у економічному та стратегічному відношенні районів світу, де розташовано близько 60% світових розвіданих запасів нафти, та який задовольняє близько чверті світових потреб у рідкому палеві. Саме тому безпека Перської затоки є актуальною для світового співтовариства. Проблеми безпеки Перської затоки доречно розглядати як систему трьох рівнів: 1) національний; 2) регіональний; 3) глобальний або міжнародний. На сучасному етапі для країн Перської затоки особливе значення має як перший, так й другий рівень. Зумовлено це рядом важливих обставин: 1) наявністю внутрішніх загроз для існуючих там режимів 2) неврегульованими територіальними суперечками між країнами, 3) відсутністю балансу воєнно-політичних сил в регіоні, 4) історичною традицією вирішення суперечок воєнним шляхом. Яскравим прикладом цього є ірано-іракська війна, загарбання Іраком Кувейту у 1990 p., що й спричинило кувейтську кризу. Найпомітнішою спробою забезпечити безпеку в регіоні Перської затоки стало створення Ради співробітництва арабських держав Перської затоки (РСАДПЗ). РСАДПЗ було створено у 1981 p. у складі Бахрейну, Катару, Кувейту, ОАЕ, Саудівської Аравії, Оману (тобто усіх країн Перської затоки, крім Ірану та Іраку). Причини: Ірано-іракська війна (1980-1988), що продемонструвала неефективність існуючої тут системи безпеки, а також загроза поширення ідей ісламського фундаменталізму з боку Ірану. Спільні цілі й головні форми діяльності організації: інтеграція, координація й взаємодія на шляху до повної єдності; поширення й зміцнення зв'язків; уніфікація структур у різних сферах.
Головні напрями та принципи зовнішньополітичної діяльності: - безпека й стабільність у регіоні забезпечується самими державами. Відмова від будь-якого іноземного втручання. Необхідно врегулювати міжнародні конфлікти у регіоні, запобігати присутності іноземних військово-морських флотів та іноземних військових баз; - стабільність у регіоні пов'язана з встановленням миру на Близькому Сході та справедливим вирішенням палестинської проблеми; - держави-члени РСАДПЗ підтверджують свою солідарність з Лігою арабських держав (ЛАД) та Організацією Ісламська Конференція (ОІК); - держави-члени РСАДПЗ поділяють принципи руху неприєднання та ООН. Після кувейтської кризи, в Перській затоці склалася якісно нова ситуація, розпочався процес формування нової системи регіональних відносин. У нових умовах можливі декілька варіантів забезпечення регіональної безпеки: - перегляд концепції РСАДПЗ (Рада співробітництва арабських держав Перської затоки), розширення її за рахунок інших арабських країн, зокрема Єгипту та Сирії; - залучення до забезпечення безпеки в районі Перської затоки інших мусульманських країн, зокрема Ірану, Туреччини, Пакистану; - залучення могутніх учасників системи безпеки ззовні, перш за все Сполучених Штатів, що передбачає збереження в Затоці значних ВМС США та будівництво відповідної військової інфраструктури; - відмова від субрегіональної формули безпеки, розробка замість неї системи колективної безпеки за участю усіх країн Затоки, гарантом якої стала б ООН. Кувейтська криза: коротка довідка. 2 серпня 1990 p. виникла нова криза в районі Перської затоки. Іракські війська захопили Кувейт, окупували країну й згодом проголосили її іракською провінцією.
Ця криза була однією з найбільш серйозних з часів 2-ї світової війни. Її передумови закладалися ще під час холодної війни. Це криза існуючої у регіоні системи міжнародних відносин, а одночасно й криза усієї системи міжнародних відносин у тій її частині, яка стосується Перської затоки. Слід відокремити три аспекти впливу кувейтської кризи на міжнародну ситуацію. Перший торкається безпосередньо Кувейту й пов'язаний з нападом Іраку та анексією цієї суверенної арабської країни, що й привело до кризи, а також її наслідками для Кувейту. Другий – регіональний, пов'язаний із впливом конфлікту на ситуацію на Близькому Сході, в зоні Перської затоки. Третій аспект – це вплив кувейтської кризи на міжнародну ситуацію в цілому. Ця криза співпала з початком нового етапу розвитку міжнародних відносин, одночасно відбулася низка подій: завершення конфронтації Схід-Захід, перетворення Заходу на системоутворююче ядро нового світового порядку, висунення на перший план протиріч по лінії Північ-Південь, вихід на міжнародну арену нових регіональних «центрів сили», які претендують на нову роль у міжнародних відносинах. Перська криза продемонструвала, що регіональні конфлікти починають самостійно впливати на міжнародну ситуацію. Історичні коріння та причини кризи в Перській затоці. Кувейт з 1914 p. знаходився під протекторатом Великобританії. У 1961 p. Англія була вимушена погодитися на проголошення його незалежності. Проте Ірак висунув претензії на володіння Кувейтом на підставі «історичних» та «спадкоємних» прав, що спричинило кувейтську кризу 1961 p. Демарш Іраку викликав засудження з боку інших арабських країн, а кризу було врегульовано арабською дипломатією. Кувейт було прийнято до Ліги Арабських Держав, а у 1963 p. – до ООН. У жовтні 1963 p. в Багдаді було укладено Договір між Державою Кувейт та Республікою Ірак про визнання Кувейту як незалежної держави та кордони. У 70-ті-80-ті pp., отримавши значні прибутки від нафти, Ірак визначається як регіональний «центр сили». Ситуація була сприятлива – Єгипет виявився тимчасово ізольованим в арабському світі після підписання у 1979 p. мирного договору з Ізраїлем, а можливості Саудівської Аравії були обмежені. Саддам Хусейн планував активно використовувати «нафтовий фактор» для досягнення лідерства в арабському світі. Захопивши Кувейт, він одержав можливість додати до своїх 10% світових розвіданих запасів нафти ще 10% Кувейту, до того ж мав би можливість контролювати ще 25% світових розвіданих запасів нафти, які належать Саудівській Аравії.
Утворення антиіракської коаліції. Серед інших регіональних конфліктів кувейтська криза відрізнялася ступенем її інтернаціоналізації. Свої війська до Перської затоки направила 31 країна. Загальна чисельність багатонаціональних сил становила приблизно 742 тис. чол., з них американський контингент – 430 тис., Туреччини – близько 100 тис., Саудівської Аравії – 118 тис., Великобританії – 35 тис., Франції – 10,5 тис., Єгипту – 19 тис., Сирії – 15 тис., ОАЕ – 40 тис., Оману – 25,5 тис., Марокко й Пакистану – по 5 тис. чол. Туреччина 21 січня 1990 p. відкрила другий фронту проти Іраку на своїй території. Німеччина та Японія обмежили свою участь у конфлікті фінансовою допомогою. Політика СРСР. Що стосується позиції СРСР, слід відокремити декілька етапів у його ставленні до подій у Перській затоці. Перший етап – з початку іракської агресії 2 серпня 1990 p. до прийняття Радою Безпеки ООН у листопаді 1990 p. резолюції № 678. Дипломатичне врегулювання, контакти з усіма сторонами конфлікту, в тому числі Іраком. Другий етап – після прийняття РБ ООН резолюції № 678 і до початку воєнних дій у січні 1991 p. Активізація зусиль щодо політичного врегулювання конфлікту. Третій етап – січень-лютий 1991 p. (від початку війни до сухопутних воєнних дій). План врегулювання під назвою «план Горбачова», місію Є.М.Примакова, радянсько-іракські переговори. Результати відсутні. Роль ООН у врегулюванні кризи. Вирішення Перської кризи свідчить про значення розвитку превентивного механізму ООН щодо попередження регіональних конфліктів. Рада Безпеки ООН ухвалила 12 резолюцій з цього питання. 2 серпня 1990 р. резолюція № 660 засудила агресію й поставила Іраку вимогу негайно вивести війська з Кувейту. 6 серпня було затверджено резолюцію № 661 щодо економічних санкцій проти Іраку. Резолюція № 662 проголосила анексію незаконною та недійсною. 29 листопада 1990 p. ухвалена резолюція № 678 про використання сили в разі, якщо Ірак до 15 січня не виконає попередні резолюції. 17 січня почалися воєнні дії в повітрі, а 24 лютого – наступ на суші. 28 лютого 1991 p. Ірак беззастережно прийняв усі умови ООН.
104. Політична ситуація на Близькому Сході (90-ті рр. ХХ ст.) На Близькому Сході в 90-ті рр. ХХ ст. склалася якісно нова політична ситуація, що відрізнялася від ситуації 70-х-80-х pp. Її головні ознаки: 1. розпад СРСР, та як наслідок – припинення радянсько-американського протистояння на Близькому Сході; 2. нові коаліції, що виникають внаслідок війни у Перській затоці, нове перегрупування сил в арабському субрегіоні, зближення Єгипту, країн-членів РСАДПЗ та Сирії; 3. зміни у балансі сил між Ізраїлем та арабськими країнами на користь Ізраїлю; 4. зміни у ставленні Ізраїлю до проблеми близькосхідного врегулювання через зміну уряду; 5. поширення відцентрових тенденцій в арабському світі, головним носієм яких є ісламські фундаменталістські організації та угрупування. Процес мирних переговорів на новому етапі розпочався у жовтні- листопаді 1991 p. в Мадриді, де проводилися двосторонні переговори ізраїльської делегації з одного боку, спільної йордано-палестинської, сирійської та ліванської – з іншого. Подальший прогрес було досягнуто в Норвегії у 1993 p. під час переговорів між представниками Ізраїлю й Організації Визволення Палестини (ОВП), де було досягнуто ряд домовленостей, зокрема введення палестинської автономії у секторі Газа та в районі міста Ієріхон. 4 травня 1994 p. в Каірі Голова Виконкому ОВП Ясір Арафат та прем'єр-міністр Ізраїлю І.Рабін підписали угоду про обмежену палестинську автономію, відому під назвою «Газа – Ієріхон – спочатку». У 1993-1994 pp. відбувся процес нормалізації відносин між Ізраїлем та Йорданією. Арабо-ізраїльське порозуміння викликало спротив як серед радикалів з арабського світу, так і з боку ізраїльських екстремістів. У листопаді 1995 р. на багатотисячному мітингу ізраїльський молодик із екстремістського угруповання вбив прем'єр-міністра Іцхака Раббіна. Низку кривавих злочинів проти мирних жителів Ізраїлю вчинили палестинські терористи. Мирний процес на Близькому Сході був зірваний. За період до 1999 року мирний процес практично не рухався, було підписано лише дві угоди “Уайт Плантейшн” та “Уайт Плантейшн-2”, що передбачали виведення ізраїльських військ з території Палестини та звільнення палестинських в’язнів, палестинці мали б забезпечити боротьбу з тероризмом. Однак Ізраїль не виконував своїх обов’язків. На якісно новий рівень переговори вийшли лише у 1999 році після приходу до влади прем'єр-міністра Ехуда Барака, лідера блоку “Єдиний Ізраїль”, перемігши ізраїльського “залізного прем’єра” Біньяміна Нетаніягу, що фактично заморозив мирний процес на Близькому Сході. Розпочалися активні переговори між ОВП та Ізраїлем, зараз навіть мова йде про укладання остаточної мирної угоди. Крім того здійснюється виведення ізраїльської армії з Лівану. Продемонструвала свою готовність вести переговори і Сирія. Певну протидію Ізраїлю здійснює Алжир, який вимагає створення палестинської держави зі столицею в Єрусалимі, чого не може допустити Барак. Але найбільшу загрозу мирному процесу на Близькому Сході становлять екстремістські елементи як з боку Ізраїлю (ізраїльські радикали, від рук яких загинув Іцхак Рабін), так і арабських країн (наприклад, ліванська організація “Хезболлах”, лідер якої закликає не піддаватися на “брехливі обіцянки миру” збоку Ізраїлю, а вдатися до рішучих дій). Восени 2000 р. уряд Ізраїлю очолив Аріель Шарон, який проводить жорстку позицію по викорененню тероризму. Події на Близькому Сході свідчать про те, що цикл насильства поступово замінюється на цикл мирного розвитку. Чи на довго, жоден експерт не дасть гарантій.
Дата добавления: 2015-07-02; Просмотров: 1488; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы! Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет |