Фото 16. Фото 17

Генеральні секретарі НАТО (1952-1999, 2009 рр.).

Лорд Ісмей	Об’єднане Королівство	1952-1957 рр.
Поль Анрі Спаак	Бельгія	1957-1961 рр.
Дірк Стіккер	Нідерланди	1961-1964 рр.
Манліо Бросіо	Італія	1964-1971 рр.
Жозеф Лунс	Нідерланди	1971-1984 рр.
Лорд Каррінгтон	Об’єднане Королівство	1984-1988 рр.
Манфред Вернер	Німеччина	1988-1994 рр.
Віллі Клас	Бельгія	1994-1995 рр.
Хавер Салана	Іспанія	1995-1999 рр.
Джордж Робертсон (Дивись фото 16).	Об’єднане Королівство	З 1999 р.
Андерс Фог Расмуссен (Дивись фото 17).	Данія	З березня 2009 р.

Джордж Ро́бертсон Андерс Фог Расмуссен

Дж. Ро́бертсон (Повне ім'я: Джордж Айлей МакНіл Роберт­сон, лорд Порт-Елленський, англ. George Islay MacNeill Robertson, Baron Robertson of Port Ellen, нар. 12 квітня 1946) – генеральний секретар НАТО, голова Ради НАТО (жовтень 1999 – січень 2004), міністр оборони Британії в 1997-1999 рр.

А. Расмуссен (дан. Anders Fogh Rasmussen; нар. 26 січня 1953) – данський політик. Державний міністр – голова уряду Данії в 2001-09 рр. У березні 2009 року обраний на посаду генерального секретаря НАТО.

В серпні 1998 р. США нанесли ракетні удари по Судану і Афга­ністану в якості міри покарання за терористичні акції, вчинені проти американських збройних сил в Кенії і Танзанії. Їх виконавцями наз­вані терористи з угрупувань бойовиків, очолюваних саудівським міліонером Усамой Бен Ладеном. Лондон продовжував активно виступати на підтримку США на міжнародній арені. Доказом цього стали спільні англо-американські бомбардування Іраку в грудні 1998 р., спричинені недотриманням Багдадом санкцій, введених після війни у Перській затоці. санкції передбачали роззброєння Іраку і заборону виробництва на території країни зброї масового знищення. Однак, режим С. Хусейна до них не прислухався і на початку серпня 1998 р. оголосив про відмову допускати в країну інспекторів ООН, які мали здійснювати нагляд за дотриманням санкцій. Упродовж 1999-2000 рр. об’єднана авіація США і Великої Британії продовжувала здійснювати бомбові удари по командних пунктах іракської протиповітряної обо­рони у тих випадках, коли була змушена гарантувати безпеку своїх патрулів у заборонених для іракських літаків зонах. Після війни у Перській затоці Сполучені Штати, Англія і Франція встановили дві заборонені зони для авіації Багдада – одна на північ від 36-ї паралелі, інша – південніше 32-ї паралелі. Однак, Ірак систематично порушу­вав союзницькі санкції і перешкоджав патрульним літакам США і Британії здійснювати контроль повітряного простору у цих зонах, що й призводило до збройних сутичок.

Уряд Т. Блера також діяв в унісон з адміністрацією Б. Клінтона у широко масштабних військових акціях НАТО Фото 18

проти Югославії, які, незважаючи на відсутність рі­шення ООН, почалися 24 березня 1999 р. (криза в Косово). Е́нтоні Чарльз Лі́нтон Блер (Дивись фото 18) – англ. Anthony Charles Lynton Blair; нар. 6 трав­ня 1953 р.; прем'єр-міністр Великобританії (3 трав­ня 1997-27 червня 2007 р.). Серед європейських парт­нерів США Велика Британія займала найактивнішу позицію в питанні подолання цієї кризи за допомо­гою зброї. У заходах проти Югославії провідна роль та відповідаль­ність за підготовку і проведення операцій НАТО були покладені на Лондон. Операції об’єднаних сил НАТО проти Югославії тривали до 10 червня 1999 р., після чого керівництво республіки на чолі із Сло­боданом Мілошевичем змушене капітулювати і вивести свої війська з Косово. Після припинення міжнаціонального конфлікту на територію Косово введені Міжнародні миротворчі війська і поліцейські сили, які продовжують забезпечувати стабільність і безпеку краю дотепер. Гегемонія США проявляється усюди. В березні-червні 1999 р. при активній участі Вашингтону і в обхід Ради Безпеки ООН створений прецедент використання НАТО військової сили, який протирічить не лише міжнародному праву, але і документам, які покладені в основу створення ООН і НАТО. Розходження позицій керівництва ООН і США щодо міжплемінних сутичок в Руанді (1994 р.) призвело до заміни під тиском Державного департаменту США Генерального сек­ретаря ООН Бутроса Галі (Дивись фото 19), який негативно ста­вився до постійного військового вирішення США криз в Руанді і Боснії.

Бутрос Бутрос Галі (араб. بطرس بطرس غالي, Фото 19

мовою коптів: BOYTPOC BOYTPOC ΓΑΛΗ, англ. Boutros Boutros-Ghali, нар. 14 листопада 1922, Каїр, Єгипет) – єгипетський дипломат та політик, який з 1992 до 1996 року займав посаду Генерального секретаря ООН. У 1996 році Бутрос Галі балату­вався на другий термін, проте Сполучені Штати наклали вето. Це був перший випадок, коли Гене­рального Секретаря не було обрано на другий тер­мін, і другий випадок, коли обрання не відбулося через вето (у 1981 році Китай наклав вето на обрання Курта Вальдгайма (нім. Kurt Waldheim) на третій термін).

В ООН Вашингтон накладає вето на новий мандат Бутроса Галі і нав’язує Кофі Аннана (Дивись фото 20) (Гана) на пост Генераль­ного секре­таря (грудень 1996 р.), але не враховує зауваження остан­нього з при­воду іракської кризи, відчуваючи прагнення підміняти багатосторонню політику своїми власними діями. Фото 20

Ко́фі А́нан (Kofi Annan; нар. 8 квітня 1938) – дипломат з Гани, був сьомим генеральним секрета­рем ООН з 1 січня 1997 до 31 грудня 2006, працював на посаді два пя'тирічні терміни. 1 січня 2007, його наступником став Пан Кі Мун, повноваження якого закінчаться 31 грудня 2011 р.

Також держсекретарем підтверджена рішуча позиція США щодо питання про «найшвидше приєд­нання країн Центральної і Східної Європи до Євроатлантичних структур», тобто про прийняття їх в члени НАТО. Ідея «атлантичного будинку», побу­дованого для держав Західної Європи, почала імпону­вати державам (раніш нейтральним і тим, хто здобув політичну незалежність та підтримувані США) Центральної і Східної Європи. Конференція, яку організувала ООН (квітень-травень 1995 р.), прихо­дить до безстро­кового продовження угоди про ядерне непоши­рення, підписаної в липні 1968 р. Ця угода вступила в силу в 1970 р. строком на 25 років, до неї приєднались в 1991 р. Франція і Китай. 11 квітня 1995 р. п’ять ядерних країн зобов’язались не використовувати цю зброю проти неядерних країн, які підписали угоду про непоширення. Ні Китай, ні Франція не приєднались до мораторію на ядерні випро­бування, так як Франція вирішує повести останню серію експеримен­тів (вересень 1995 – січень 1996 р.), призупинену в 1992 р. В еконо­мічному відношенні американцям все трудніше змусити європейців прийняти плани, які їх дратують. Закон Холмса-Бертона (березень 1996 р.) направ­лений на те, щоб покарати іноземні компанії, які тор­гують з Гаваною, і посилити антикубинське ембарго. Закон Амато-Кеннеді (серпень 1996 р.) передбачає санкції проти будь-якої інозем­ної компанії, яка буде вкладати понад 40 млн. доларів в рік в нафту і газ в Ірані і Лівії. Скарга «п’ятнадцяти» в Всесвітню торгову органі­зацію змусила Ва­шингтон припинити дію цих законів, від виконання яких він від­мовляється в травні 1998 р. ВТО покликана вирішити (липень 1999 р.) часті конфлікти між ЄС і США (ембарго ЄС на імпорт насиченої гормонами яловичини з Північної Америки, нечесні засоби торгівлі тощо). В березні 1996 р. США, Великобританія і Франція приєдну­ються до угоди Раратонга про без’ядерну зону в південній частині Тихого океану, укладену ще в 1985 р. І коли п’ять великих ядерних країн зобов’язуються (травень 2000 р.) повністю знищити свої ядерні арсенали, це виглядає абсолютно формально. Ратифікація угоди про ядерне роззброєння СНО-2 (скорочення кіль­кості ядерних бойого­ловок до 3500 для США і до 3000 для Росії) переноситься Державною Думою Російської Федерації, відмовившись, таким чином, «освятити» американо-російський Московський самміт (1-3 вересня 1998 р.), вперше зібраний після зустрічі в 1997 р. в Хельсінкі. Росія ратифікує угоду лише в квітні 2000 р. Вказуючи на всесвітню ракетну загрозу з боку країн, які володіють зброєю масо­вого ураження, американці хочуть протиставити їй протиракетну оборону, система якої повинна бути розгорнута в 2005 р. Тенденція Америки до проведення односто­ронньої політики обмежена пораз­ками американської дипломатії: глухий кут, в який заходять ізраїль­сько-палестинські переговори не дивлячись на залучення до них президента Клінтона (угода Уай Плантейшн в листопаді 1998 р., промова в Газі, Кемп-Девід ІІ), пов­торення погроз проти норовливих держав (Ірак), які піднімають хвилю антиамериканських настроїв і ексцесів (замах на посольства в Танзанії і в Кенії в серпні 1998 р.) в арабо-мусульманському світі. В роки другої адміністрації Клінтона прийнято декілька важливих зовнішньополітичних рішень, до числа яких відносилось відновлення в повному обсязі торгово-економічних відносин між США і КНР і повернення 31 грудня 1999 р Панамській республіці прерогатив ке­рівництва і контролю над Панамським кана­лом і всією його зоною. До цього часу, проявилась, нажаль, явна нез­датність США добитись миру на Ближньому Сході, де з новою силою розгорівся палестино-ізраїльський конфлікт. Помітно охололи росій­сько-американські і американо-китайські відносини. Досягнута війсь­кова перевага над всіма іншими державами світу дало можливість Міністерству обо­рони США оголосити метою своєї військово-стра­тегічної політики досягнення «свободи від нападу і свободи нападу» при виникненні конфлікту з будь-яким противником. В кінці свого президентства Клінтон оголосив про наявні плани розгортання націо­нальної системи протиракетної оборони США (ПРО) для захисту американської тери­торії і американських збройних сил за її межами від зброї масового ураження, до якої можуть вдатися гіпотетично противники США. Враховуючи викликану цією об’явою гостру реак­цію європейських союзників і вкрай негативне ставлення до цього рішення з боку Росії, зв’язаної з США укладеною в 1972 р. Угодою по ПРО, президент США вирішив залишити вирішення цієї проблеми наступній адмі­ністрації. В 1999 р. в ході зустрічей з президентом Росії Б.М. Єльци­ном, а в кінці 2000 р. президентом Росії В.В. Путіним зроблений ряд заяв, покликаних свідчити про намір США дотриму­ватись раніше укладених з Росією угод в питанні обмеження і скоро­чення озброєнь, включаючи Угоду по ПРО. Американський проект стратегічного щита представлений в Москві 3-4 червня 2000 р. Біл­лом Клінтоном Борису Єльцину, який побачив в ньому небез­печний розрив в стра­тегічній архітектурі безпеки, яка ґрунтувалась на угоді 1972 р. про обмеження систем протиракетної оборони, і, відпо­відно, загрозу всій системі контролю над озброєннями. Європейці, зі свого боку, стурбовані розривом між рівнем власної оброни і американ­ською системою. В вересні 2000 р. в ході роботи в Нью-Йорку «Сам­міту тися­чоліття» прийнята спільна заява президентів Б. Клінтона і В. Путіна, в якій підкреслювалось, що Росія і США «згодні з тим, що Угода по ПРО є каменем спотикання для стратегічної стабільності». Черговий Президент США Дж. Буш молодший, який знаходить що доктрина ядерного стримування більше не відповідає реаліям ХХІ століття, просуває (травень 2001 р.) свій проект протиракетного щита (який стає центральною темою його переговорів з президентом Росії Воло­димиром Путіним в Люблянє (Словенія) 16 червня 2001 р.) і вис­ловлюється за заміну угоди 1972 р. про обмеження протиракетної оборони, укладеної з Радянським Союзом. Протягом 2001 р. відбу­лись чотири зустрічі американського і російського президентів (в рамках міжнародних зустрічей). Але лише в результаті двосторонньої зустрічі, яка відбулась в листопаді 2001 р., обидва президента офі­ційно зафіксували вступ їх країн «на шлях нових відносин для ХХІ століття і подолання спадку «холодної війни». За традицією Т. Блер був першим європейським прем’єр-міністром, який відвідав нового президента США. Під час зустрічі, яка відбулась ще наприкінці лю­того у Кемп-Девіді, Дж. Буш зазначив, що потрібно через НАТО забезпечувати європейську безпеку, і підкреслив, що Британія є най­більш вірним і відданим партнером США на міжнародній арені. В свою чергу, Т. Блер заявив, що Лондон, на відміну від європейських держав, підтримує створення американської національної системи протиракетної оборони, і підтвердив стан «особливих відносин» між країнами.

Під кінець 2000 року Україна відійшла для США на другий план. Майже вся увага була сконцентрована на власній президентській виборчій кампанії. Невизначеність ситуації із переможцями та чис­ленні несподіванки виборів призвели до того, що до України та її проблем повернулися не скоро. Тим часом обраний у цьому ж році російський президент В.Путін уже почав проводити політику, спря­мовану на зближення України з Росією. У концепції зовнішньої полі­тики, прийнятій 30 липня 2000 року, Росія вперше зробила відкриту заяву про необхідність домінування над своїми сусідами. У тексті концепції, затвердженої президентським указом, однією з цілей на майбутнє виносилося створення поясу добрих сусідів навколо Росії, «наймогутнішої євразійської сили». Одним із перших проявів зміни зовнішньополітичного курсу стало звільнення з посади 29 вересня 2000 року Л.Кучмою під тиском Москви прозахідно налаштованого міністра зовнішніх справ Бориса Тарасюка, що мав репутацію послі­довника курсу інтеграції України до НАТО та ЄС. На його місце було призначено Анатолія Зленка, першого міністра зовнішніх справ Л. Кравчука, який вважався більш прийнятним для Росії. Як вияви­лося, для України наслідки байдужості Заходу були набагато силь­нішими, ніж посягання на неї з боку Росії. Сподівання українських дипломатів «зіграти» на представленні «європейської України» як буфера щодо «євразійської Росії» не справдилися, адже Заходу полі­тично та психологічно було важко зробити який-небудь остаточний вибір між партнерством з Україною та партнерством з Росією. Кінець умовно виділеного третього етапу україно-американських відносин у часі співпав із закінченням терміну президентства Білла Клінтона. Під час його останнього візиту до України в якості глави амери­канської держави 5 червня 2000 року у своїй промові він декілька разів повторював слова Т.Шевченка: «Борітеся – поборете!!!». Бук­вально це означало, що тільки після того, як Україна подолає свої внутрішні проблеми, можна буде говорити про поглиблення україно-американських відносин. Прийшовши до влади, кандидат від Респуб­ліканської партії Дж. Буш перш за все відмовився від практики свого попередника створювати двосторонні комісії на чолі з віце-прези­дентом. Таким чином, надії України на заміну комісії Кучма-Гор комісією Кучма-Чейні не справдилися. Разом з тим деякі комітети, що входили до складу комісії, залишилися працювати (комітети еко­номіки, зовнішньої політики, оборони). З самого початку свого пре­зидентства Дж. Буш-молодший почав проявляти жорсткість у підході до України. Саме з цього моменту заяви про стурбованість внутріш­нім становищем України, а особливо станом забезпечення основних прав та свобод, зазвучали як ніколи. Про потенційну роль України у регіоні продовжували говорити, та все ж не так голосно, як раніше. Українській владі давали зрозуміти: без проведення відповідних ре­форм геостратегічне положення України втрачає свою цінність. Про зміну ставлення у США до України говорив і той факт, що перший візит високопосадового представника нової президентської адмініст­рації Дональда Рамсфельда (на посаді – 20 січня, 2001 р. – 18 грудня, 2006 р.) до України відбувся лише у червні 2001 року, через п'ять місяців після офіційної зміни влади у Вашингтоні (Дивись фото 21). Фото 21

До того ж, перебуваючи в сусідній Польщі в середині червня, Дж. Буш не відвідав Україну, хоча про неї і йшлося у розмовах із польськими уря­довцями. Україні декілька разів пропонувалося наслі­дувати досвід Польщі у виборі шляху розвитку. Дж. Буш також сказав, що «Польща відіграла… вельми важливу роль для України…. Польща і Сполучені Штати та інші європейські держави повинні працю­вати з Україною, аби допомогти їй зробити правильні рішення і правильний вибір у майбутньому. Цими рішеннями є свобода, демок­ратія і відкриті ринки…». Критичні заяви щодо внутрішнього стано­вища в Україні та майбутні плани НАТО щодо розширення, яке все ще не торкнулося України, пом'якшувалися розмовами про те, що «Європа, яку ми будуємо, повинна включати Україну…». Та все ж було зрозуміло, що силу власних європейських устремлінь Україні треба було ще до­вести. Дж. Буш замість концентрації на проблемах України, як це ро­бив Б. Клінтон, почав провадити політику, спрямо­вану на нормалі­зацію відносин безпосередньо з Росією. Роль, яка відводилася Україні попереднім президентом у здійсненні впливу на Росію, виявилася невитребуваною. Популярними серед нової прези­дентської адмініст­рації стали концепції «русоцентричної» «школи думки», представ­леної Дж. Метлоком та С.Хантінгтоном. Адмініст­рація Дж. Буша-молодшого не відмовлялися від України, проте де­монстративний інте­рес до українського питання з боку США зали­шився позаду. Теро­ристичні акти 11 вересня 2001 р. у Всесвітньому торговому центрі в Нью-Йорку (Дивись фото 22, 23) і проти Пен­тагона в Вашингтоні свідчать перш за все про вступ в нову еру тероризму. Американська адміністрація оголошує війну тероризму при майже абсолютному схвалені усього світу, зокрема, зі схвалення Ради Безпеки і при згоді членів Атлантичного альянсу.

Дата добавления: 2015-07-02