Політика – як суспільне явище

Своєрідність політики в системі суспільних зв'язків визначається тим, що вона покликана бути засобом регулювання всієї різноманітності відносин між людьми. Власне з політичної сфери виходять основні імпульси управління соціальним організмом, які скеровують зусилля багатьох на виконання поточних і перспективних завдань. Засоби політики, політичної сфери дозволяють сконцентрувати економічний, соціальний, духовно-культурний потенціал суспільства для досягнення поставленої мети (див.: Схему 2.8.).

Слово “політика” – грецького походження. В своєму первісному (давньогрецькому) розумінні воно означало важливі справи для великих груп людей, мистецтво управління державою. Особливість політичної сфери суспільного життя випливає ще з боротьби родів і племен за існування. В рамках цих основоположних соціальних структур непросто окреслити власне політичну діяльність. Елементи політики постають, коли член суспільства починає усвідомлювати джерела свого існування. На зорі розвитку людства це вже виглядало як визначення реальних засобів виживання великих і малих груп людей: збирання, рибальство чи полювання.

Відомо, що стимул до вдосконалення відомих форм суспільного життя, співвідносний з впровадженням нових знарядь праці, з’явився в людському колективі за певних обставин. І саме вплив навколишнього природного середовища визначається як особливо відчутний для людського суспільства. З метою матеріального забезпечення свого існування групи людей були змушені адекватно реагувати на виклик зовнішніх факторів, оптимально використовуючи засоби політики для впорядкування обставин свого буття в економічній, соціальній, духовно-культурній сферах. Що й спричинило виникнення історично перших осередків цивілізації у долинах Нілу, Тигру та Євфрату, Жовтої ріки, Дніпра та ін.

Отже, набуваючи практичних знань, збагачуючись матеріально й духовно, людина почала себе усвідомлювати суб’єктом суспільної дії. Природна потреба у спілкуванні з однодумцями, колективному русі спонукала до створення суспільних груп з визначеними професійними (релігійними, військовими, комерційними, землеробськими, ремісничими, навчальними, мистецькими тощо) інтересами. Структуроване таким чином суспільство розуміло себе штучним, а не природним, формуванням, яке, започаткувавши розвиток міської цивілізації, історично визначилося у географічних межах районів прирічкового землеробства. Перші міста-держави визначають оригінальний спосіб існування і, водночас, формальні межі нової, політичної, форми організації життя людей, призначеної узгодити професійні інтереси мікро- і макрогруп, які з’являються на цьому вищому етапі розвитку людського суспільства. Тому політика і політична діяльність випливають з необхідності узгодити, підпорядкувати інтереси окремих груп населення головному інтересові: збереження єдності і цілісності розшарованого суспільства, яке без централізованого управління та охорони правопорядку приречене на самознищення, або - в кращому випадку - на повернення до стану примітивного (неполітичного) животіння. За цих умов політика – це мистецтво (ще не наука) задоволення інтересів станів, класів, релігійних громад, зрештою держави; політика – це діяльність великих груп людей (див.: Схему 2.7.).

Мистецтво політики багатогранніше за власне політичну діяльність. Різновиди політичних змагань виявлятимуть себе щоразу, коли певні суспільні групи свідомо/несвідомо демонструватимуть прагнення задовольнити свої бажання за рахунок обмеження інтересів інших груп шляхом насильства, яке здійснюватимуть озброєні люди. Суперництво таких суспільних груп досягатиме рівня політики завжди, коли частковий інтерес якоїсь одної групи ставатиме пануючим, подаватиметься як загальний, обов’язковий для всіх. Нові потреби й ширші можливості особи та колективу, об’єктивно зумовлені викликом з боку навколишнього середовища, збагачуватимуть мистецтво управляння суспільством.

Сучасні дослідження доводять, що політика постійно присутня в суспільних відносинах. Однак не все можна вирішити за допомогою політики. Політика, політична діяльність – це дуже складна форма людської діяльності, що вимагає високої майстерності від її учасників. Адже політична діяльність не схожа на діяльність сім’ї, ремісничого цеху або людини за комп’ютером. Людина, потрапивши в цю сферу, входить у гру, яка має свої правила. Політична практика ставить і примушує вирішувати набагато складніші завдання. Людину в політиці не завжди можна судити за релігійною чи побутовою мораллю: вона не завжди діє у цій сфері людських відносин, де на перше місце історія висуває закон, інтереси держави, народу, єдність суспільства, безпеку нації.

Політика – це сфера хитрощів, інколи навіть обману, загравань. Водночас тут грають чисто і чесно. Тимчасом політика – це ділянка обдуманої грандіозної діяльності з далекоглядними планами і наслідками, яка впливає на долю величезної кількості людей. У ній є свої першокласники, студенти-новачки. Тих, хто не здобуває знань, політика безжально списує, поповнює свої лави новими – амбітними й умілими учасниками, які прагнуть відзначитись у цій важливій сфері діяльності.

Тут є свої складності. І головна з них у тому, що політика не є чимось непорушним, що створене у певний час людьми і продовжує існувати в своєму первісному вигляді. Політикою називають і управління державою, спільнотою, і здійснення спільних справ, і боротьбу суспільних верств, класів, партій між собою, і ненасильницький спосіб розв'язання конфліктів. У той же час політика існує лише у вигляді промов і поведінки. Можна сказати, що ніякої політичної дійсності не існує взагалі, політику вносять люди в суспільну реальність.

Отже, історія демонструє особливе значення політики для людства. Це вимагає глибоко наукового тлумачення цього соціального явища. В сучасних умовах стали відомими сотні наукових визначень політики. Назвемо лише одне з багатьох. Політика – це система дій і інституцій, яка забезпечує управління суспільними справами на різних рівнях з метою досягнення влади, здійснення контролю за діяльністю органів влади, заміни суб’єктів, які здійснюють владу в інтересах суспільства або пануючої групи.

Політика – багатофункціональний соціальний феномен. Витоки функціональності політики беруть свій початок у всіх сегментах та інститутах суспільства, хоча найбільш помітною є діяльність держави. Тому політика служить універсальним засобом залучення членів суспільства до процесів організації, визначення мети, мобілізації та комунікації. Зазначені функції політики становлять найважливіші напрямки її впливу на суспільство. До них відносяться:

¾ забезпечення інтегративної якості суспільства;

¾ визначення цільових настанов і орієнтирів;

¾ авторитарний, обов’язковий для всіх розподіл дефіцитних цінностей і благ;

¾ підтримання громадського порядку;

¾ попередження і регулювання соціальних конфліктів.

Крім цих, властивих будь-якому суспільству завдань, політика виконує специфічні для певних типів соціальних систем функції: підтримання класового панування, захист основоположних прав людини, забезпечення соціальної справедливості, залучення громадян до управління тощо. Багатофункціональність політики свідчить про її глибоке проникнення в суспільство, що закономірно висуває проблему меж поширення політики, або моральності політики. Що засвідчує взаємозв’язок духовно-морального, а також соціального чинників у створенні політичних форм та інститутів, регулюючих життєдіяльність суспільства.

Основні елементи структури політики такі:

а) політична організація,

б) політичні відносини,

в) політична свідомість.

Розглянемо їх.

Організаційну структуру політики формують різноманітні інститути публічної влади (держава, партії, рухи, керівні посадові особи різних рівнів; політичні та правові норми, програми партій тощо), які надають їй стійкості, стабільності й дозволяють свідомо регулювати поведінку людей у цій сфері суспільного буття.

Політичні відносини відображають стійкий характер взаємодії суб’єктів між собою в процесі досягнення і здійснення політичної влади (компроміси, угоди, поступки, розрахунки та ін.). В політиці має місце підтримка існуючих політичних відносин у суспільстві одною частиною населення, і нейтральність чи незадоволеність іншої частини. Тому політикою є не стільки функціонування державного апарату як такого, скільки розв’язання ним конкретних суспільних проблем у тій чи іншій формі: через нормотворчість, діяльність щодо підтримання або зміни актуальних політичних відносин, прийняття рішень для досягнення згоди.

Політична свідомість розкриває засади, цілі й цінності проблем, що їх вирішують учасники політики, демонструючи мотиви й механізми винесення політичних рішень, які кладуть в основу своїх дій суб’єкти влади в цій сфері суспільного життя (менталітет, характер, філософські принципи, вартості й установки, політичні знання, концепції і доктрини). Зміст цієї складової політики визначають свідомі/несвідомі дії суб’єктів-учасників процесу.

Ще інакше основні елементи політики обґрунтовуються як її суб’єкт і об’єкт, зв’язані між собою відносинами влади. Тому влада є центральним елементом структури політики. Влади прагнуть усі політичні сили. Однак сфера політики набагато ширша. Вона охоплює процеси функціонування і розвитку влади (про це див.: Тема 2).

Оскільки політика – це діяльність, то вона органічно включає сукупність соціальних суб’єктів. Останні становлять соціальну структуру суспільства, яка постає з’єднувальною ланкою між політичною, економічною і духовною підсистемами суспільства. Реальним суб’єктом політики є той, хто залишає слід у політичному житті, хто спроможний визначити зміст політичних відносин, хто в цілому займає активну позицію. Суб’єкт політики – це джерело активно цілеспрямованої і предметно-практичної діяльності, націленої на об’єкт; суб’єкт не просто активний за своєю природою, він завжди діяльний і є ініціатором взаємодії з суб’єктом. Від нього виходять діяльнісні імпульси, спрямовані на взаємодію з конкретним об’єктом, тому суб’єкт – ведучий регулятор взаємодії з об’єктом і керує цим питанням. Цілком природно, що між суб’єктом і об’єктом політики постійно виникають, а також розв’язуються суперечності. Що видозмінює якість кожного з них. Адже суб’єкт, реалізуючи свої інтереси і цілі, знаходить нові. Тоді як об’єкт під впливом предметно-практичної діяльності суб’єкта змінюється. На цій основі між ними виникають взаємини у новій якості. Отже, діяльність як спосіб існування суб’єкта політики є чинником постійних політичних змін.

Поняття „суб’єкт політики” та „політичний суб’єкт” не тотожні. Перший відбиває діяльний бік політичної поведінки індивідів, соціальних груп, верств тощо. Друге – усвідомлення цієї діяльності, здатність передбачити можливі результати своєї діяльності. Ця здатність виступає як „політична суб’єктність”, а вона обумовлена залежністю між об’єктивними можливостями політичних дій і суб’єктною мотивацією суб’єктів. Як відомо, політичний розвиток індивіда проходить три стадії: стадію об’єкта, стадію суб’єкта і стадію політичного суб’єкта. Що має наслідком відмінні рівні усвідомлення народом своєї політичної ролі: лише в розвиненому демократичному суспільстві з його політичною і моральною культурою, інститутами народовладдя можна говорити про властиву народові політичну суб’єктність.

У політиці виділяють чотири рівні суб’єктності: а) цілісна, організована, велика суспільна група, утворена на основі етнічної або соціально-класової диференціації (нація, суспільний клас, населення якої-небудь території, демографічна група тощо); б) організація великої суспільної групи (державні інститути, партії, рухи, професійні спілки, організації та ін); в) органи і ланки політичних організацій від “центру” до “місць”; г) конкретний індивід (визначна особа, звичайна людина-виборець).

Як первинний суб’єкт політики виступає народ (соціальні групи, класи, верстви, індивіди), як вторинний – створені ним політичні інститути і організації. Коли народ демократичним шляхом формує владу, він реалізує своє суверенне право первинного суб’єкта. Але змушений підкоритись створеній ним державі уже в ролі об’єкта політики. Тобто, взаємовідносини „суб’єкт – об’єкт” мають рухомий характер.

Інакше складові політики висвітлюють галузі політики – внутрішня і зовнішня. Вони різні за своєю спрямованістю. Наприклад, внутрішня і зовнішня політика держави. Отже, галузі політики характеризують процеси, які розгортаються в середині, а також за межами певної системи суспільного життя. У цій площині характеристики взаємозв’язку між суб’єктом і об’єктом політики визначають два типи взаємин – суб’єкт-об’єктні та суб’єкт-суб’єктні. Перші характеризують ставлення суб’єкта до предметів зовнішнього світу, другі – до соціальних спільнот, особистостей, держав.

У межах зазначених галузей дослідники розрізняють сфери політики – економічну, соціальну, національну, демографічну, духовно-культурну, екологічну та інші. Їх здійснюють відповідні суб’єкти політики залежно від властивих їм інтересів.

Політику можна тлумачити і як одну з функцій суспільної системи. Під цим кутом зору функції політики такі: утримання ладу в суспільстві; розв’язання конфліктів; встановлення принципів соціальної справедливості; визначення і досягнення мети, яка має вирішальне значення для якоїсь одної або кількох сфер суспільного життя; створення механізму управління суспільством з боку держави з конкретною метою. Ясна річ, у різних ситуаціях на перше місце виходить та чи інша функція.

Отже, політика – це складне суспільне явище, яке виникло на певному етапі розвитку людства, особливого появою міської цивілізації. Політику, як суспільне явище викликають до життя соціальні структури, інститути, закони і норми, з допомогою яких людина адаптується до умов колективного життя, що змінюються в просторі і часі. Політика існує автономно від інших суспільних підсистем. Поняття політики має свої матеріальні та ідеальні підстави. На політику впливають географічне розміщення суспільного осередку, історична епоха, демографічний фактор, ідеологічні установки і традиції, рівень правосвідомості населення, міжнародне оточення і діяльність міжнародних організацій. Суть політики – у прийнятті й утіленні рішень щодо різних суспільних груп і суспільства в цілому. При цьому вона виступає силою, здатною прискорити або загальмувати всі сторони життя суспільства.

Схема 2.1.

Основні етапи	Особливості та характерні риси	Основні представники
Політичні вчення Стародавнього Сходу (Єгипет, Вавилон, Ассирія, Іран, Китай)	Політична думка не виділилась в самостійну галузь знання, відображалась в міфологічній формі, панувало розуміння божественного походження влади.	Хаммурапі, Соломон, Заратустра, Конфуцій, Лао-цзи, Шан Ян, Шен Бхай
Політичні вчення Древньої Греції і Древнього Риму	Поступове звільнення політичних поглядів від міфологічної форми, відокремленість їх як відносно самостійної частини філософії. Аналіз устрою держави, класифікація форм державної влади, визначення найкращої ідеальної форми управління	Гомер, Піфагор, Геракліт, Демокріт, Протагор, Сократ, Платон, Аристотель, Лукрецій, Цицерон.
Політичні вчення середньовіччя	Розвиток соціально-політичної думки в основному зусиллями релігійних діячів. Обґрунтування теологічної теорії політичної влади. Роль релігії і держави в політиці.	Аврелій Августин (Блаженний), Фома Аквінський.
Політичні вчення епохи відродження та Просвітництва	Розвиток гуманістичних начал в політичній теорії звільнення її від теології. Аналіз проблем прав та свобод людини, закону і держави, демократичного устрою суспільного життя.	Н.Макіавеллі, М.Лютер, Т.Мор, Т.Кампанела, Ж.Боден Т.Гоббс, Г.Гроцій, Дж. Локк.
Політичне вчення Нового часу	Формування ліберальної полі-тичної ідеології. Обґрунтування необхідності розподілу влад. Характеристика правової держави. Аналіз цінностей і механізму функціонування буржуазної демократії. Формування концепції прав людини та громадянина	Ш.Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо, К. Бонетан, І.Бентам, Е.Кант, О.М. Радищев, М.Г.Чернишевський.

Схема 2.2.

Політологія: об’єкт, предмет і структура

Схема 2.3.

Схема 2.4.

Схема 2.5.

Схема 2.6.

Схема 2.7.

Схема 2.8.

Схема 2.9.

Словник найбільш уживаних термінів

Об’єкт політології – сфера політичних відносин.

Предмет політології – 1) універсалістсько-сумативний підхід: політологія є інтегральною наукою, що інтерпретує різні аспекти філософських, соціологічних, економічних досліджень політичних процесів та інститутів; 2) аналітико-концептуальний підхід: політологія є автономною наукою, предметом якої являються закономірності структури, функції розвитку політичного життя у всіх його проявах.

Суб’єкт політики – особистість, організація чи суспільна група, яка здатна створити політику, тобто постійно і відносно самостійно брати участь у політичному житті відповідно до своїх інтересів, впливати на становище та поведінку інших, викликати своїми діями важливі зміни в політичних відносинах.

Політологія – цілісна, логічно обґрунтована сукупність знань про суть, форми, закономірності функціонування і розвитку політики і політичної влади, політичних інститутів, відносин, свідомості, діяльності, їх місце і роль в житті суспільства; наука про процеси формування, функціонування і поділу політичної влади, боротьбу за владу та участь у ній, формування та розвиток міжнародних політичних відносин.

Прикладна політологія – складова частина загальної політології, яка послуговується засобами мікро політичного аналізу і вивчає окремі, поодинокі явища політичного життя.

Політика – організаційна, регулятивна, контрольна сфера суспільства, в межах якої здійснюється соціальна діяльність, спрямована головним чином на досягнення, утримання і реалізацію влади індивідами і соціальними групами задля здійснення власних запитів і проблем.

Політична філософія – дисципліна, що вивчає політику в цілому, її природу, значення для людини, взаємовідносини між людьми, суспільством і державною владою. Політична філософія розробляє ідеали і нормативні принципи політичного устрою. Її завданням є відповідь на питання: чому і для чого існують певні політичні явища, і якими вони повинні бути? Політична філософія історично була першою формою існування політичної науки.

Політична соціологія – наука, яка досліджує вплив суспільства на політичні інститути і процеси, а також вплив політики на соціальну сферу суспільства. Як самостійна галузь науки, політична соціологія утворилася на поч. ХХ ст. на перетині таких наук як політологія і соціологія.

Системність – принцип системності передбачає розгляд досліджуваного об’єкта у двох аспектах – у співвідношенні його із зовнішнім оточенням і шляхом внутрішнього розчленування самої системи з виділенням її елементів, властивостей і функцій.

Питання для самоконтролю

1. Які науки висвітлюють проблеми політики?

2. Що заважало становленню політології як науки і як навчальної дисципліни до 1948 р.?

3. Що відрізняє політологію від історії (правознавства, філософії, соціології, релігієзнавства?

4. Коли організаційно визначилася наука про політику?

5. Які труднощі об’єктивного змісту в середині ХХ століття постали перед політичною наукою?

6. Що вивчає політологія?

7. Назвіть структурні складові політології.

8. Розкрийте зміст практичного й аналітичного напрямків дослідження політики.

9. У чому зміст історичного (термінологічного, структурно-функціонального) методу дослідження політики?

10. Розкрийте зміст гносеологічної (інструментальної, прогностичної, ідеологічної) функції політології.

11. Як історично відбувалося визначення політичної сфери з-посеред інших сфер суспільного життя людей?

12. У чому полягає зміст “мистецтва політики”?

13. Що таке політика?

14. Розкрийте зміст політики як сфери суспільної діяльності людей.

15. Визначте зміст складового елементу політики: політична організація (політичні відносини, політична свідомість).

16. У чому полягає зміст поняття “об’єкт” (“суб’єкт”, “засоби”) політики?

17. Чому в діалектичній єдності „політика – економіка” визначальну роль відіграє економіка?

18. Як співвідносяться сила, мораль, право як засоби політики?

19. В яких ситуаціях людина стає суб’єктом політики?

20. Які рівні суб’єктності визначено у політиці?

21. Назвіть сфери політики.

22. Яку роль відіграє політологія у житті суспільства?

23. Розрийте зміст інструментальної (прогностичної, ідеологічної) функції політології.

24. За яких умов політика може бути моральною, а за яких – аморальною?

25. З якою метою в Україні впроваджено курс політології?

26. Яке майбутнє політичної науки в Україні?

Література до розділу.

1. Бондар В. Особливості політології в Угорській і Чеській республіках // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: Політологія. Соціологія. Філософія. Вип. 1. – Ужгород: „Вісник Карпат”, 2004. – С. 228-234.

2. Бондар В., Томко Ян. Порівняльний аналіз словацької та української політологій // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: Політологія. Соціологія. Філософія. Вип. 1. – Ужгород: „Вісник Карпат”, 2004. – С. 234-240.

3. Брус Т. Питання термінології аналізу державної політики (Public policy analisis) в контексті науки з державного управління // Актуальні проблеми державного управління: Збірник наукових праць. Вип. 9. – Одеса: ОРІДУ УАДУ, 2002. – С.101-111.

4. Габриэлян О.А. Развитие и преподавание политической науки в Украине как индикатор демократизации образования // Розвиток демократії та демократична освіта в Україні: Матеріали ІІ міжнародної наукової конференції (Одеса 24-26 травня 2002 р.). – К.: Ай Бі, 2003. – С. 679-690.

5. Грацианский П.С. Политическая наука во Франции: Критичесие очерки. – М.: Наука, 1975. – 183с.

6. Дем’янчук О.П. Політичні та інституційні обмеження реформ в українській вищій освіті // Наукові записки НАУКМА. Т. 20. Сер. Політичні науки. – К., 2002. – С. 44-48.

7. Климончук В. Проблема політичних цінностей в історії становлення політичної науки // Українська національна ідея.: реалії та перспективи розвитку. Вип. 14. – Львів: НУ “Львівська політехніка”, 2003. – С. 75-81.

8. Копистянський С. Становлення і розвиток політичної науки в Західній Україні: кінець ХІХ – поч. ХХ ст // Політичний процес в Україні: стан і перспективи розвитку. – Львів: ПАІС, 1998. – С.41-45.

9. Лузан А. Політика і суспільство (до засад політичної науки) // Політологічні читання. – 1993. – № 1. – С. 211-231.

10. Потічний П.Й. (Канада) Що таке політика // Студії політологічного центру Генеза. – 1993. – С. 34 – 42.

11. Примуш Н.В. Современная западная политическая теория. Основные парадигмы исследования. (На примере англо-американской и французской политологических школ). – Донецк: ДонГУ, 1994. – 36 с.

12. Рябов С. Структура і функції знань про політику // Політологічні читання. – 1994. – № 1. – С. 48-63.

13. Рябов С. Політика як соціальне явище // Політологічні читання. – 1994. – № 2. – C 32-57.

14. Тягло О.С. Як розбудувати громадянську освіту в Україні? // Наукові записки НАУКМА. Т.18. Сер. Політичні науки. – К., 2000. – С. 84-90.

15. Хекер Е. Що є політична теорія? // Політологічні читання. – 1993. – № 1. – С. 3-27.

Дата добавления: 2015-06-28