Складання конспекту 1 страница

Тест

Тести

Тести

1. Нетрадиційний шлях здобуття вищої освіти в Україні:

а) заочна форма навчання; б) екстернат;

в) дистанційне навчання; г) індивідуальне навчання.

2. Освічена українська людина XXI століття повинна вміти:

а) читати, писати, рахувати;

б) читати і плавати;

в) має загальні і комп'ютерні навички;

г) має загальноосвітні і професійні навички.

3. Навчальний загальноосвітній заклад нового типу:

а) школа - дитячий садок; б) колегіум;

в) малокомплектна школа; г) академія.

Тема ХХІ

ПОЧАТКОВА ОСВІТА В СИСТЕМІ НАЦІОНАЛЬНОЇ ШКОЛИ УКРАЇНИ НАПРИКІНЦІ ХХ ст.

1. Мережа загальноосвітніх закладів на рубежі ХХ – ХХІ ст.

2. Модернізація освіти та інтеграція до Європейського освітнього простору в контексті Болонського процесу.

3. Тенденції розвитку школи та представники початкової освіти від 60-х років до сьогодення.

Література: [1, 5, 14, 16, 18, 19, 20, 22, 23, 24]

Ключові слова: криза, мало комплектна школа, парадигма, Болонський процес.

1. Мережа загальноосвітніх закладів на рубежі ХХ – ХХІ ст.

Наприкінці XX ст. стан освіти визначали два основні чинники: перехідний період розвитку українського суспільства і системна криза в ньому. Перехідний період зумовив творення нових форм, методів і засобів навчання. Системна криза (соціальна, і особливо фінансова) гальмувала розвиток нововведень в освітній справі.

Залишковий принцип фінансування та нестабільність асигнувань на розвиток освіти призвели до звуження мережі навчальних закладів, вивільнення педагогів, значної заборгованості із виплати зарплатні.

Реформування загальної середньої освіти відповідно до Закону України «Про загальну середню освіту» (1999) передбачає реалізацію принципів гуманізації та демократизації, методологічну переорієнтацію процесу навчання на розвиток особистості учня, формування його основних компетентностей.

Законом визначені типи загальноосвітніх та інших навчальних закладів системи загальної середньої освіти.

До загальноосвітніх навчальних закладів належать:

- середня загальноосвітня школа — загальноосвітній навчальний заклад І – Ш ступенів (І ступінь — початкова школа, II ступінь — основна школа, III ступінь — старша школа, як правило, з профільним спрямуванням навчання);

- спеціалізована школа (школа-інтернат) — загальноосвітній навчальний заклад І – III ступенів з поглибленим вивченням окремих предметів та курсів;

- гімназія — загальноосвітній навчальний заклад II – III ступенів з поглибленим вивченням окремих предметів згідно з профілем;

- ліцей — загальноосвітній навчальний заклад III ступеня з профільним навчанням і допрофесійною підготовкою;

- колегіум — загальноосвітній навчальний заклад III ступеня філологічно-філософського та (або) культурно-естетичного профілів;

- загальноосвітня школа-інтернат — загальноосвітній навчальний заклад з частковим або повним утриманням за рахунок держави дітей, які потребують соціальної допомоги;

- спеціальна загальноосвітня школа (школа-інтернат) — загальноосвітній навчальний заклад для дітей, які потребують корекції фізичного та (або) розумового розвитку;

- загальноосвітня санаторна школа (школа-інтернат) — загальноосвітній навчальний заклад І – III ступенів з відповідним профілем для дітей, які потребують тривалого лікування;

- школа соціальної реабілітації — загальноосвітній навчальний заклад для дітей, які потребують особливих умов виховання (створюється окремо для хлопців і дівчат);

- вечірня (змінна) школа — загальноосвітній навчальний заклад II – III ступенів для громадян, які не мають можливості навчатися у школах з денною формою навчання.

Школи кожного з трьох ступенів можуть функціонувати разом або самостійно.

Інші навчальні заклади системи загальної середньої освіти:

- позашкільний навчально-виховний заклад — навчальний заклад для виховання дітей та задоволення їхніх потреб у додатковій освіті за інтересами (науковими, технічними, художньо-естетичними, спортивними тощо);

- міжшкільний навчально-виробничий комбінат — навчальний заклад для забезпечення потреб учнів загальноосвітніх навчальних закладів у профорієнтаційній, допрофесійній, професійній підготовці;

- професійно-технічний навчальний заклад — навчальний заклад для забезпечення потреб громадян у професійно-технічній і повній загальній середній освіті;

- вищий навчальний заклад І – II рівнів акредитації — навчальний заклад для задоволення потреб громадян за освітньо-кваліфікаційними рівнями молодшого спеціаліста і бакалавра з одночасним завершенням здобуття повної загальної середньої освіти.

Міністерство освіти і науки України разом з органами влади на місцях вживають заходів щодо запобігання дитячій безоглядності, поліпшення умов життя дітей з особливими потребами у навчально-виховних закладах інтернатного й санаторно-лікувального типів.

Важливою є проблема малокомплектних шкіл, яких у кожній області, переважно у сільській місцевості, чимало. Клас у такій школі іноді складається з п’яти учнів двох-трьох вікових груп. З різних причин ці школи дуже часто закриваються.

За роки незалежності в країні сталися відчутні позитивні зрушення в утвердженні української мови як державної.

Розвиваються й функціонують мови національних меншин. Українські школярі мають змогу навчатися, крім української та російської, ще й угорською, румунською, молдавською, польською, кримськотатарською та іншими мовами. З 2002 р. досліджується практика вивчення іноземної мови з другого класу.

В Україні — єдиній з пострадянських держав — створено власну систему національних підручників та видавничу базу. Підручниковий фонд постійно вдосконалюється й поповнюється.

Особливо гострою є проблема кадрів у малокомплектних сільських школах. Для забезпечення малокомплектних шкіл кваліфікованими кадрами МОН України розробило і впроваджує в системі післядипломної освіти перелік поєднаних спеціальностей і спеціалізацій, що істотно розширює кваліфікацію педагогічних працівників та можливості їх працевлаштування.

Як зазначає академік АПН України Олександра Савченко, з 2000 р. відбуваються зміни в системі початкової освіти. Одна з них – утвердження варіативної освіти. За умови сталих стандартів варіативна освіта реалізується на рівні навчально-методичного забезпечення, у підручниках та інших навчальних матеріалах. Та до неї ще важливо підготувати вчителів, які вміють аналізувати та добирати підручники, методичне оснащення педагогічного процесу.

2. Модернізація освіти та інтеграція до Європейського освітнього простору в контексті Болонського процесу.

Указом президента «Про невідкладні заходи щодо забезпечення функціонування та розвитку освіти в Україні» визначено шляхи інтеграції української освіти до європейського освітнього простору в контексті Болонського процесу.

Започаткований 1999 р. з ініціативи Болонського університету процес інтеграції європейської науки й освіти має дві складові:

1) формування співдружності провідних європейських університетів під егідою Великої хартії університетів;

2) об'єднання до 2010 р. національних освітніх систем в європейський освітній та науковий простір з єдиними вимогами, критеріями і стандартами.

Головна мета Болонського процесу — об'єднання зусиль наукової та освітянської громадськості, урядів країн Європи для істотного підвищення конкурентоспроможності європейської системи науки й вищої освіти в світовому вимірі, а також підвищення ролі цієї системи в суспільних перетвореннях.

Приєднання України до Болонського процесу вирішує два важливі завдання. По-перше, зобов'язує працювати на рівні європейських вимог, по-друге, у такий спосіб гарантується високий рівень якості освіти.

За Болонською декларацією, в країнах-учасницях діятимуть єдині для всіх вимоги щодо визнання дипломів про освіту, працевлаштування та мобільності громадян. Власне, цим документом проголошене прийняття загальної системи порівнюваних освітньо-кваліфікаційних рівнів. Зокрема, через затвердження додатка до диплома, запровадження в усіх країнах двох циклів навчання — бакалаврського та магістерського (за формулою 3 + 2 роки), створення систем кредитів відповідно до європейської системи трансферу оцінок, з постійним навчанням включно.

Процес ґрунтується на цінностях європейської освіти й культури — багатоваріантності, гнучкості, відкритості і водночас не нівелює національні особливості освітніх систем різних країн Європи.

Усі документи Болонського процесу визнають, що завдяки підписаним міжнародним угодам полегшено доступ мешканцям кожної держави Європи й студентам навчальних закладів до освітніх ресурсів та ринків праці інших країн.

Реформа вищої освіти в Україні вже має деякі ознаки Болонського процесу: створено (але ще не втілено в життя) законодавчу базу забезпечення автономії університетів; розпочато запровадження дворівневої системи вищої освіти; понад 60 українських ВНЗ запровадили систему взаємозаліків результатів навчання з європейськими вищими навчальними закладами; досягнуто згоди щодо питань, пов'язаних із визнанням освітньо-кваліфікаційних ступенів (рівнів). Нині, у перехідний період, в Україні згідно з Законом «Про вищу освіту» діє чотириступенева система вищої освіти.

Модернізації підлягає і навчальний процес, в якому відбуваються суттєві зміни. Перший досвід вже напрацьовано в окремих ВНЗ. Наприклад, Києво-Могилянська академія від дня започаткування намагалася наблизити свою освітню систему до європейської. Уже давно з її стін виходять магістри і бакалаври. Студенти академії, крім обов'язкових курсів, мають право обирати додаткові (відбирають за назвою, тематикою чи намагаються потрапити до того чи іншого викладача).

Поступово впроваджується в Україні кредитно-модульна система. Суть її полягає в тому, що за кожен курс студент може отримати певну кількість кредитів (найчастіше — від одного до трьох). Кредити — це своєрідний набір балів, які показують, що студент склав іспит із певного предмета. Кількість кредитів є своєрідним показником «вагомості курсу». Для того, щоб отримати диплом бакалавра, треба набрати не менше 120 кредитів, або залікових балів, як їх називають у Києво-Могилянській академії.

Після запровадження норм Болонського договору студенти матимуть змогу навчатися то в одному, то в іншому ВНЗ. І при цьому отримати повноцінний диплом того закладу, в якому вони складатимуть іспити. Таким чином, українська молодь зможе повчитися і в закордонних ВНЗ. А щоб прослухані і зараховані курси «не пропали» і потрапили до диплома, і запроваджено унормовану для всіх вищих навчальних закладів Європи кредитно-модульну систему.

Сьогодні випускники українських ВНЗ отримують диплом державного зразка та відповідний додаток до нього. Проте цей додаток своєю структурою та змістом не відповідає вимогам Європейської кредитної трансферної системи (ECTS), що ускладнює можливість продовження навчання в закордонному вищому навчальному закладі, оскільки не містить даних про кількість залікових кредитів, даних про успішність відповідно до шкали ECTS тощо. Проте вже тепер в українських вищих навчальних закладах проводиться робота із впровадження додатка до диплома європейського зразка. Тобто формально вже тепер можна вести мову про продовження навчання в інших вузах, реально ж цей процес почне діяти з 2010 року.

Нововведенням має стати зовнішнє тестування (переважно електронне), за допомогою якого оцінюватимуть рівень знань майбутніх абітурієнтів — випускників українських шкіл. Зовнішнє стандартизоване сертифікаційне тестування має замінити підсумкову державну атестацію в школі тих учнів, які продовжуватимуть навчання у ВНЗ.

Шкільні випускні тести водночас можуть бути вступними до вищого навчального закладу. Школяр, як це прийнято за кордоном, відсилає результати своїх тестів до різних вищих навчальних закладів, які в такий спосіб можуть набирати абітурієнтів. Зовнішнім тестуванням оцінюватимуть знання випускників учителі іншої школи чи викладачі вищого навчального закладу. Таким чином, буде забезпечено об'єктивність отримання оцінок та покладено край головним джерелам корупції в освіті.

Створено єдину базу тестових завдань, доступ до якої має кожен зацікавлений школяр. Передбачене використання однакових завдань для оцінювання знань випускників. Повсюдне запровадження зовнішнього тестування розпочнеться з 2009 р.

Триває створення центрів зовнішнього тестування, які безпосередньо оцінюватимуть знання випускників-абітурієнтів. До вирішення організаційних питань залучені як наукові установи, так і громадські організації. Таким чином, ВНЗ будуть позбавлені функцій добору молоді і зможуть зосередитися на навчальному процесі та підготовці фахівців.

Для успішного досягнення цілей Болонського процесу Україні потрібно докорінно реформувати систему вищої освіти.

Завдяки впровадженню цілого комплексу реформ українські студенти не відрізнятимуться від європейських. Утім, зважаючи на історію та традиції вітчизняної педагогічної школи, не виключено, що наші студенти й перевершуватимуть за якістю знань своїх західних однолітків.

Незважаючи на складні соціально-економічні умови, вітчизняна система вищої освіти зберегла основні свої параметри, вона модернізується, оновлюється, збагачується новими ідеями, утверджує демократичні засади.

Зміст і спрямування фахових дисциплін визначають пріоритетні відкриття й розробки українських вчених.

Зміст і спрямування фахових дисциплін визначають пріоритетні відкриття й розробки українських вчених.

3. Тенденції розвитку школи та представники початкової освіти від 60-х років до сьогодення

Для 60—70-х років характерними були постійна зміна навчальних планів та програм, їх удосконалення, насичення теоретичним матеріалом, політизація змісту, розуміння зв'язку школи з життям як ознайомлення з виробництвом (промисловим або сільськогосподарським).

Всупереч розвитку школи педагогічна думка в ці роки вивільнилася під партійного, державного тиску й поступово переходила до розширення свого дослідницького поля. На рубежі 70—80-х років це проявилося насамперед у зверненні до дослідження ідей народної педагогіки (М.Й. Стельмахович), в яких розкривалися українські національні цінності і традиційні шляхи залучення до них дитини. Масштабнішим стало вивчення зарубіжної педагогіки, хоча й із критичним спрямуванням [20, 23].

Після 1985 р. в країні почали відбуватися кардинальні зміни, що проходили під гаслом перебудовчих процесів. Невдоволення станом справ як у науці, так і в освіті вилилося в загальносоюзний педагогічний рух під назвою «педагогіка співробітництва», в якому брали участь і українські педагоги. Педагогіка співробітництва виступила з нищівною критикою чинної системи освіти, напрямів розвитку педагогічної думки, висунула вимоги демократизації і гуманізації навчальних закладів, індивідуального підходу до дитини як до повноцінної особистості, співпраці та співробітництва у процесі взаємодії учителя й учнів тощо. В педагогічній думці відбувається критичне переосмислення розвитку педагогіки в Радянському Союзі. Вперше після довгих років замовчування прозвучали заборонені імена і факти, що стосувалися розвитку освіти й культури в Україні, розкривалися «білі плями» історико-педагогічного процесу.

Взірцями педагогічної думки були як науковці, так і практики. Як приклад, життєвий шлях і педагогічна діяльність В.І. Помагайба.

Василь Іванович Помагайба народився 14 січня 1892 р. в с. Гнатівці Кам'янець-Подільської губернії (тепер Хмельницька область) сім'ї селянина-середняка.

Уже в 15 років юнак розпочав свою педагогічну діяльність. У 1916—1919 pp. навчався на філологічному відділенні Вінницького учительського інституту мови й літератури.

Надійною підтримкою, однодумцем і колегою В.І. Помагайби була його дружина Г.І. Савицька (за фахом педагог). Разом вони створили кілька підручників для початкової школи, які витримали не одне видання, зокрема: «Буквар» (1933, 1934), «Українська мова для першого року навчання» (1932).

Непросто складалася доля вченого. В.І. Помагайбу звинуватили в належності до антирадянської націоналістичної організації.

Як бачимо, попри всі перипетії і складнощі власної долі педагог усі роки активно займався науково-методичною і педагогічною діяльністю. Коло його наукових інтересів було різнобічним і широким. Він зробив вагомий внесок у розвиток педагогічної науки, а саме в розробку таких проблем: сільська школа (планування роботи, організація літньої роботи, завдання і техніка проведення уроку з двома класами в малокомплектній школі тощо); підготовка вчителя до уроку; початкове навчання (розвиток писемної мови, пояснення матеріалу, методи попередження неуспішності, повторювально-облікові уроки, структура уроку тощо); дидактика й дидактичні дослідження (аналіз техніки шкільного уроку, про засвоєння системи понять у навчальному процесі, про діалектичні закономірності педагогічного процесу, методи дидактичних досліджень, розвиток дидактики як науки тощо); система навчання грамоти в дошкільних закладах; вища педагогічна освіті (лекція в педагогічному процесі вузів і технікумів, робота педінститутів зі школами, практичні заняття з педагогіки); взаємовпливи політики й педагогіки; історія педагогіки та ін.

Помер В. І. Помагайба 25 грудня 1972 p., похований на Берковецькому цвинтарі. Незважаючи на складнощі долі й часу, вчений успішно і самовіддано працював у царині педагогіки. Він був талановитим, з різноплановими науковими інтересами вченим. Науково-педагогічна спадщина В.І. Помагайби дотепер не досліджувалася; вона потребує глибокого вивчення йварта того, щоб стати широковідомою педагогічному загалу.

Плідною була діяльність Надії Федорівни Скрипченко, яка народилася 15 серпня 1931 р. в с. Лисянка Лисянського району Черкаської області у селянській родині. Раннє дитинство припало на тяжкі роки голодомору.

У 1954 р. вона вступила на філологічний факультет (українське відділення) Черкаського педагогічного інституту, який закінчила з відзнакою у 1958 р.

Невдовзі переїхала до Києва й почала працювати вчителем початкових класів 112-ї середньої школи. У серпні 1960 р. перейшла на роботу в Науково-дослідний інститут педагогіки УРСР, де працювала молодшим науковим співробітником відділу дидактики. У 1963— 1965 pp. навчалася в аспірантурі при цьому ж відділі, потім захистила кандидатську дисертацію з теми «Формування навчальних дій в учнів початкових класів».

Надія Федорівна написала оригінальні підручники для початкових класів (букварі, читанки для українських шкіл та частково — російських, угорських, польських), які виходили протягом багатьох років поспіль. За українським і російським Букварями, співавтором яких вона була, навчалися шестирічні діти всього Радянського Союзу.

Надія Федорівна створила навчальні посібники для шести- й семилітніх першокласників, збірники для самостійного читання, альбоми-картини з розвитку мовлення учнів початкових класів, методичні посібники для вчителів, вихователів дитячих дошкільних закладів, програми викладання української мови на факультетах підвищення кваліфікації учителів початкових класів педагогічних інститутів та училищ. Підручники для учнів і посібники для вчителів, підготовлені Н.Ф. Скрипченко, мали заслужену популярність серед педагогічної громадськості й дістали високу оцінку на сторінках педагогічної преси. Деякі з них було відзначено на Всесоюзній і Міжнародній виставках шкільних підручників. Частину своїх праць Н.Ф. Скрипченко присвятила навчанню дітей письма.

Надія Федорівна доводила, що оволодіння процесом читання вимагає складної мисленнєвої діяльності, яка допомагає учневі виявити багатство смислового та ідейного змісту тексту. Без цього читання не може бути повноцінним, бо воно має навчальну, розвивальну й виховну мету.

Подружжя Н.Ф. та О.В. Скрипченків створило при середній школі № 166 м. Києва одну з перших лабораторій для дослідження вивчення навчання, виховання і розвитку молодших школярів. На базі цієї лабораторії були зібрані дані про вплив змісту й методів навчання на інтелектуальний розвиток дітей. Тут Надія Федорівна апробувала свої підручники («Буквар», «Читанка») та методичні рекомендації до них.

У 1976 р. у Науково-дослідному інституті педагогіки України було створено лабораторію з проблем навчання і виховання дітей шестирічного віку, якою почала керувала Н.Ф. Скрипченко.

Н.Ф. Скрипченко разом із співробітниками лабораторії зробила вагомий внесок у розробку багатьох дидактичних, навчальних і методичних посібників для вчителів і вихователів, які працювали з шестилітніми дітьми («Вивчення української мови в підготовчих класах загальноосвітніх шкіл», 1978; «Навчальні завдання із звукового аналізу й письма», 1981; «Календарне планування програмного матеріалу в експериментальних підготовчих класах», 1981; «Уроки навчання в підготовчих класах», 1982; «Методичні рекомендації щодо проведення дидактичних ігор в підготовчих класах». 1983; «Дидактичні ігри і пізнавальні завдання в підготовчих класах», 1984; «Навчання письма шестирічних», 1984; «Заняття з дітьми, які не відвідують підготовчих класів і дошкільних закладів. 2 книги», 1985; «Дидактичний матеріал з навчання грамоти», 1989).

Надія Федорівна здійснила теоретичний аналіз навчання, виховання і розвитку шестирічних дітей, розробила серію діагностичних методик для визначення рівнів їхнього розвитку.

У працях педагога з проблем навчання, виховання і розвитку шестирічних дітей значне місце посідає створення умов, спрямованих на збереження їхнього здоров'я, особливо тих, які навчалися в школі. Вона пропонувала обмежити кількість першокласників 25 особами, а тривалість уроку від 25 хвилин поступово збільшувати до 45. Шестирічним дітям має бути забезпечена у школі рухова активність через різноманітні сюжетно-рольові та музичні ігри тощо.

У 1980—1990-х роках Н.Ф. Скрипченко у складі лабораторії початкового навчання брала участь у підготовці до переходу трирічної початкової школи на чотирирічну. На основі експериментальних матеріалів з проблеми читання та розвитку мовлення Надія Федорівна у співавторстві з О.Я. Савченко підготувала нові підручники, які будувалися відповідно до нових концептуальних положень про особливості сприймання молодшими школярами художніх текстів: «Читанка для 3 класу» (1987); «Читанка для 4 класу» у співавторстві з О.Я. Савченко й Н.Й. Волощиною (1989). До кожного з цих підручників вони написали методичні посібники. У цей час побачив світ підручник із позакласного читання «Струмочок» (1978), який витримав п'ять видань, «Фонохрестоматія» до підручника з читання (1980—1985), ілюстративні матеріали з методичними рекомендаціями, художні альбоми («Давно те діялось», «Казки і байки», «Краса землі», «Первоцвіт», 1984— 1989). Як бачимо, науково-педагогічна діяльність Н.Ф. Скрипченко була дуже активною і плідною.

Надія Федорівна протягом багатьох років входила до складу редакційної колегії журналу «Початкова школа», редакційної ради видавництва «Радянська школа», а також стала фундатором газети-журналу «Розкажіть онуку», який сама й редагувала. Вона була членом Вченої ради Інституту педагогіки АПН України, членом Проблемної ради з питань початкового навчання АПН СРСР, Науково-методичної ради Міністерства освіти УРСР, Художньо-технічної ради Держкомвидаву УРСР з навчально-методичної літератури.

Н.Ф. Скрипченко систематично й успішно виступала з доповідями і лекціями перед учителями, методистами, брала активну участь у підготовці і перепідготовці учительських кадрів, у наукових конференціях, семінарах, у розробці оригінальних методик дослідження навчально-виховного процесу в школі, рецензуванні дослідницьких робіт, підручників, посібників.

За багаторічну плідну діяльність на ниві освіти Н.Ф. Скрипченко була удостоєна багатьох нагород, зокрема медалі А.С. Макаренка, відзначена почесним званням «Відмінник народної освіти», «Заслужений вчитель України».

Протягом багатьох років Н.Ф. Скрипченко досліджувала актуальні проблеми навчання й виховання школярів-шестиліток в умовах педагогічного експерименту. В останній період свого життя розробляла проблему «Безперервна літературна освіта» (в початковій ланці). Багато думок, висловлених дослідницею, актуальні й сьогодні, особливо на етапі переходу української школи на 12-річний термін навчання. Науковий внесок Надії Федорівни в розвиток української педагогічної науки є досить вагомим. Її перу належить близько 400 наукових і науково-методичних праць (монографії, підручники, статті, тези).

Померла Н.Ф. Скрипченко 9 серпня 1996 р. Науково-педагогічна спадщина її багатогранна, цікава і може бути предметом спеціального наукового дослідження.

Новий відлік розвитку педагогічної думки розпочинається 1991 роком – роком проголошення державної незалежності України, коли розвиток національної науки і школи стає офіційно-державницьким напрямом, позначається створенням національної системи освіти з новими структурою і змістом, осмисленням педагогічних явищ, феноменів, подій, персоналій, відкритих в кінці попереднього періоду, розкриттям проблем національного виховання й національної освіти. Відбувається трансформаційна криза педагогічної науки, яка чекає свого осмислення та узагальнення.

Творчі завдання та реферати

1. Напрямки розвитку сучасної початкової освіти в Україні.

2. Тенденції демократизації та гуманізації української школи.

Питання для роздумів і проблемні запитання

1. Схарактеризуйте основоположні документи з питань освіти і виховання.

2. Які основні напрями розвитку дошкільного виховання, школи, вищої освіти в перебудовний період та в незалежній Українській державі?

3. З’ясуйте, новації в перебудові змісту й методів початкового навчання.

4. На яких цінностях європейської освіти і культури ґрунтується Болонський процес та які завдання вирішує приєднання України до цього процесу?

1. За нормами Болонського договору

а) шкільні випускні тести можуть бути вступними до ВНЗ;

б) зовнішнє тестування проводиться як експеримент;

в) зовнішнє тестування є аналогом екзамену;

г) слід відмовитись від зовнішнього тестування.

2. Після 1985 року виник педагогічний рух під назвою:

а) педагогіка дії; б) педагогіка співробітництва;

в) експериментальна педагогіка; г) нова педагогіка.

Тема ХХІІ

РОЗВИТОК ОСВІТИ В ПРИАЗОВ’Ї В ХІХ – ХХ ст.

1. Відкриття початкових шкіл на півдні України.

2. Просвітницька діяльність приазовських німців.

3. Формування педагогічних кадрів на Мелітопольщині.

Література: [14, 15, 16]

Ключові слова: колонії, повіт, земські управи, жіноча гімназія, педагогічна школа.

1. Відкриття початкових шкіл на півдні України

На початку ХІХ ст. початкові школи почали відкривати на півдні України. Цьому сприяло укладення Ясського мирного договору (1719), згідно з яким до Росії були приєднані ці землі. Російське самодержавство вирішило заселити південь колоністами, аби запобігти вільному переселенню втікачів від кріпацької неволі. Серед колоністів були німці, болгари, поляки, гагаузи та представники інших народів. У цей період зростають міста: Одеса, Миколаїв, Херсон та ін. У 1805 р. було утворено Новоросійське генерал-губернаторство з центром в Одесі, до якого входили три губернії: Катеринославська, Херсонська, Таврійська [3, 15].

Певні досягнення в освітній справі мав Одеський повіт. В окремих селах відкривали початкові школи для переселенців – болгарів, німців, поляків. Наприклад, у Задунаївці було відкрито церковно-парафіяльну школу для болгар. Саме в цій школі деякий час працював болгарський революціонер Христо Ботєв. Згодом, у 1824 р., тут відкрито міністерське однокласне училище для українців. Існувало чимало початкових шкіл для іноземців а Ананьєві, Волинську (колишній Арциз), Ізмаїлі. Прагнучи заохотити колоністів до переїзду, уряд сприяв відкриттю шкіл у селах. Їм надавали різноманітні пільги. Слід зазначити, що переселенці з України пільг не мали. Початкових шкіл для українців майже не було. Діти вивчали Закон Божий, азбуку, дуже поширене було читання церковних книг і церковний спів.

Розвитку початкової освіти сприяло скасування кріпосного права. Так, у 1861 р. київський митрополит видав указ про відкриття церковнопарафіяльних шкіл у кожному приході. Такі ж розпорядження видали чернігівський та інші архієреї.

До системи освіти належали повітові училища з дворічним навчанням, які передбачалося створити замість малих народних училищ, – по одному в кожному губернському та повітовому місті. Учні училищ мали оволодіти 15 навчальними предметами, що було для них великим навантаженням.

2. Просвітницька діяльність приазовських німців

Приазов’я (Бердянський, Мелітопольський повіти Таврійської губернії та Олександрійський і Маріупольський повіти Катеринославської губернії) у визначений період – це простір концентрованого прояву етнонаціонального фактору, високого індексу етнічної мозаїчності населення. Тут були представлені основні соціокультурні типи – народи західно- і східноєвропейського типу, зокрема німці, які стали добровільними поселенцями ще з кінця XVIII століття.

Аналіз архівних матеріалів Бердянського повіту свідчить про те, що на його території було 63 німецькі колонії (Александраталь, Паргенау, Шараду, Штейнах та ін.). Наприклад, німецька колонія Руднервейде була заснована німцями-менонітами в 1823 році, в період масового їх переселення у приазовські степи, і належала до так званих “Молочних колоній”, які розташовувались уздовж річки Молочної та її численних приток. Селилися німці однією вулицею по лівому березі однієї з правих приток Юшанли. Характерною особливістю колоністських дворів була їх значно більша, ніж в українських поселеннях, площа та наявність усіх господарчих допоміжних споруд, побудованих з німецькою акуратністю та добротністю.

Дата добавления: 2015-06-28