І. На бернардинській вулиці у Гренгуара одна по одній зароджуються кілька блискучих ідей

КНИГА ДЕСЯТА

З тієї хвилини, коли гренгуар зрозумів, що сталося, і впевнився, що головним дійовим особам цього лицедійства безсумнівно загрожує мотузка, шибениця та інші неприємності, він вирішив не втручатись у цю справу. Але волоцюги, серед яких він залишився, розміркувавши, що кінець кінцем вони все ж найкраще товариство в Парижі, не переставали цікавитися долею циганки. Він вважав це цілком зрозумілим з боку людей, що, як і циганка, не мають попереду нічого, крім Шармолю або Тортерю, і котрі не заносились, як він, у захмарну височінь на крилах Пегаса. З їхніх розмов він дізнався, що його дружина, повінчана з ним за звичаєм розбитого кухля, знайшла притулок у Соборі Паризької богоматері, і на цьому заспокоївся. Він навіть не думав про те, щоб її відвідати. Часом він згадував про маленьку кізку, та цим усе і обмежувалось. Удень він давав акробатичні вистави, щоб прогодувати себе, а ночами гнув спину над обвинувальною запискою, спрямованою проти паризького єпископа, бо він не забув, як колеса єпископських млинів колись облили його водою, і затаїв на нього за це в своїй душі образу. Водночас він був зайнятий складанням коментаря до прекрасного твору Бодрі‑ле‑Руж, єпископа Нойонського і Турнейського, «De cupa petrarum» [160], що викликав у нього сильний потяг до архітектури. Ця схильність витіснила з його серця пристрасть до герметики, природним, необхідним наслідком якої і була архітектура, бо між герметикою і архітектурою є внутрішній зв'язок. Гренгуар, який любив ідею, полюбив її зовнішню форму.

Одного дня він зупинився біля церкви Сен‑Жермен‑Оксеруа, біля будинку, який називали Єпископською в'язницею і який стояв напроти другого, що звався Королівською в'язницею. В Єпископській в'язниці була чарівна каплиця чотирнадцятого століття, завівтарна частина якої виходила на вулицю. Гренгуар благоговійно розглядав зовнішню скульптуру цієї каплиці. Він перебував у стані тієї егоїстичної, всепоглинаючої насолоди, коли художник у всьому світі бачить лише мистецтво і весь світ – у мистецтві. Раптом він відчув, як чиясь рука важко лягла йому на плече. Він обернувся. То був його колишній друг, його колишній учитель – преподобний архідиякон.

Гренгуар завмер від здивування. Він уже давно не бачив архідиякона, а дом Клод був однією з тих визначних і пристрасних натур, зустріч з якими завжди порушує душевну рівновагу філософа‑скептика.

Архідиякон кілька хвилин мовчав, і Гренгуар міг не поспішаючи розглядіти його. Він побачив, що дом Клод дуже змінився, зблід, мов зимовий ранок, очі його глибоко запали і волосся майже зовсім посивіло. Першим порушив мовчанку священик, сказавши спокійним, але холодним тоном:

– Як ваше здоров'я, метре П'єр?

– Моє здоров'я? – відповів Гренгуар. – Ех! Та ні те ні се, але в цілому непогано. Я вмію у всьому додержуватись міри. Ви ж бо пам'ятаєте, метре, у чому, за словами Гіппократа, секрет вічного здоров'я, id est: cibi, potus, somni, venus, omnia moderata sint [161].

– Отже, вас ніщо не турбує, метре П'єр? – знову заговорив священик, пильно дивлячись на Гренгуара.

– Їй‑богу, ні!

– А що ви тепер робите?

– Ось бачите, метре, дивлюсь, як витесані ці камінні плити і як вирізьблено барельєф.

Священик посміхнувся тією сумною посмішкою, яка піднімає лише куточок уст.

– І це вас захоплює?

– Це рай! – вигукнув Гренгуар. І, схилившись над статуями з виглядом захопленої людини, що демонструє живих феноменів, провадив далі: – Хіба вам не здається, що зображення на цьому барельєфі виконано надзвичайно майстерно, ретельно й терпеливо? Подивіться на цю колону. Де ви знайдете листя капітелі, над яким більш тонко й любовно попрацював би різець? Ось три опуклих медальйони Жана Мальвена. Це ще не кращий твір його великого генія. Проте наївність, ніжність облич, витонченість поз, драпувань і навіть та невимовна чарівність, яка домішується до всіх його недоліків, робить ці статуетки напрочуд живими й вишуканими, можливо, навіть занадто. Чи не вважаєте ви, що це дуже цікаво?

– Звичайно, – відповів священик.

– А коли б ви побували всередині каплиці! – промовив поет з властивою йому надмірною балакучістю. – Скрізь статуї! їх багато, як капустяного листя на качані! Від хорів віє такою благочестивістю і своєрідністю, що я ніколи ніде нічого подібного не бачив.

Клод перебив його:

– Отже, ви щасливі? Гренгуар відповів із запалом:

– Клянуся честю, так! Спочатку я любив жінок, потім тварин. Тепер я люблю каміння. Воно таке ж втішне, як жінки й тварини, але менш віроломне.

Священик приклав руку до чола. Це був його звичний жест.

– Невже?

– Ще б пак! – сказав Гренгуар. – Це дає насолоду.

Він схопив священика за руку й повів його в сходову башточку Єпископської в'язниці.

– Ну, ось вам сходи. Я щасливий, коли бачу їх. Це одні з найпростіших і найрідкісніших сходів Парижа. Тут усі східці скошені знизу, їхню красу і простоту становлять саме плити цих східців, близько фута завширшки, вплетені, вбиті, ввігнуті, вправлені, втесані, немовби зчеплені одна з одною справді міцною і витонченою хваткою.

– І ви нічого не бажаєте?

– Ні.

– І ні за чим не шкодуєте?

– Ні жалю, ні бажань. Я влаштував своє життя.

– Те, що влаштовують люди, – сказав Клод, – руйнують обставини.

– Я філософ школи Піррона *,– відповів Гренгуар, – і в усьому намагаюся додержуватись рівноваги.

– А як ви заробляєте на життя?

– Час від часу пишу епопеї й трагедії, але найприбутковіше моє ремесло вам відоме, учителю: я ношу в зубах піраміди із стільців.

– Грубе ремесло для філософа.

– У ньому знову‑таки все побудоване на рівновазі,– відповів Гренгуар. – Коли людиною володіє одна думка, вона знаходить її в усьому.

– Мені це знайоме, – відповів архідиякон. І, трохи промовчавши, священик вів далі:

– Та все‑таки у вас досить нужденне життя.

– Нужденне, так, але не нещасне.

У цю хвилину почувся цокіт копит об брук, і співрозмовники побачили в кінці вулиці загін королівських стрільців на чолі з ротмістром, які проскакали з піднятими вгору списами. Це була блискуча кавалькада.

– Чого ви так дивитесь на цього офіцера? – спитав Гренгуар архідиякона.

– Мені здається, я його знаю.

– А як його звуть?

– Мені здається, – відповів Клод, – його звуть Феб де Шатопер.

– Феб! Рідкісне ім'я. Є ще інший Феб, граф де Фуа. Я знав одну дівчину, яка завжди клялася йменням Феба.

– Ходімо зі мною, – сказав священик, – мені треба вам дещо сказати.

З часу появи загону в священика під маскою крижаного спокою почало відчуватись якесь збудження. Він рушив уперед. Гренгуар пішов за ним за звичкою коритися йому, як, зрештою, і всі, хто стикався з цією владною людиною. Вони мовчки дійшли до вулиці Бернардинів, досить безлюдної. Тут Клод зупинився.

– Що ви хочете мені сказати, вчителю? – спитав Гренгуар.

– Чи не здається вам, – з виглядом глибокої задуми заговорив архідиякон, – що одяг вершників, яких ми щойно бачили, значно красивіший за ваш і мій?

Гренгуар заперечливо похитав головою.

– Я віддаю перевагу моєму жовто‑червоному камзолові перед цією лускою із заліза й сталі. Велика насолода гримотіти на ходу, ніби ряди з залізним крамом під час землетрусу!

– І ви, Гренгуар, ніколи не заздрили цим красивим молодцям у військовому обладунку?

– Заздрити? Але чому ж, пане архідиякон? їхній силі, їхньому озброєнню, їхній дисципліні? Філософія і незалежність у лахмітті варті більшого. Я вважаю за краще бути голівкою мухи, аніж хвостом лева!

– Дивно, – задумливо промовив священик. – А все ж пишний мундир – дуже гарна річ.

Гренгуар, бачачи, що архідиякон замислився, залишив його, щоб помилуватися з порталу одного із сусідніх будинків. Він повернувся і, сплеснувши руками, сказав:

– Коли б ви не були настільки захоплені красивими мундирами військових, пане архідиякон, то я попросив би вас піти подивитися на ці двері. Я завжди твердив, що вхідні двері будинку сйора Обрі найкращі в світі.

– Пере Гренгуар, куди ви поділи малу циганську танцівницю? – спитав архідиякон.

– Есмеральду? Як ви різко змінюєте тему розмови. – Здається, вона була вашою дружиною?

– Так, нас повінчали розбитим кухлем на чотири роки. До речі,– додав Гренгуар, не без лукавства дивлячись на архідиякона, – ви все ще думаєте про неї?

– А ви? Ви вже не думаєте?

– Іноді. У мене так багато справ! Боже мій, яка гарненька була маленька кізка!

– Здається, циганка вам врятувала життя?

– Так, їй‑бо, це правда!

– Що з нею сталося? Що ви з нею зробили?

– Далебі, не знаю. Здається, її повісили.

– Ви так гадаєте?

– Я в цьому не певен. Коли я відчув, що тут пахне шибеницею, я вийшов з гри.

– І це все, що ви знаєте?

– Стривайте! Мені казали, що вона сховалася в Соборі Паризької богоматері і що там вона в повній безпеці. Я дуже радий цьому, але досі не межу дізнатися, чи врятувалася з нею кізка. От і все, що я знаю.

– Я розкажу вам більше! – вигукнув Клод, і його голос, досі тихий, повільний, майже глухий, раптом став громовим. – Вона справді знайшла притулок у Соборі богоматері, але за три дні правосуддя забере її звідти і її повісять на Гревському майдані. Вже є ухвала судової палати.

– Ото прикрість! – сказав Гренгуар.

Вмить до священика повернувся його холодний спокій.

– А якому дияволу, – заговорив поет, – спало на думку домагатися її повторного арешту? Хіба не можна було дати спокій суду? Кому яка шкода від того, що нещасна дівчина знайшла притулок під арками Собору богоматері поряд з гніздами ластівок?

– Між людьми бувають дияволи, – відповів архідиякон.

– Це страшенно прикро, – зауважив Гренгуар. Архідиякон, помовчавши, запитав:

– Отже, вона врятувала вам життя?

– Так, у моїх друзів‑волоцюг. Ще трохи, і мене б повісили. Тепер вони б шкодували за цим.

– Ви нічого не хочете зробити для неї?

– З великою радістю, дом Клоде. Коли б тільки не вскочити у якусь халепу!

– Ну й що ж з того?

– Як це що з того? Добре вам так казати, а я почав два великих твори.

Священик ударив себе по лобі. Незважаючи на його удаваний спокій, час од часу якийсь різкий жест виказував його внутрішнє хвилювання.

– Як її врятувати? Гренгуар відповів:

– Учителю, я скажу вам: «Il padelt», що по‑турецькому означає: «Бог – наша надія».

– Як врятувати її? – повторив задумливо Клод. Гренгуар теж ударив себе по лобі.

– Послухайте, вчителю! У мене багата уява. Я знайду вихід… А що коли попросити короля про помилування?

– Людовіка Одинадцятого? Про помилування?

– А чому б і ні?

– Спробуй‑но відібрати кістку в тигра! Гренгуар заходився вигадувати нові засоби.

– Добре, прошу! Якщо бажаєте, я скажу повитухам, що дівчина вагітна.

Запалі очі священика спалахнули.

– Вагітна! Негіднику, хіба тобі щось відомо?

Вигляд його налякав Гренгуара. Він поспішив відповісти:

– О ні, зовсім ні! Наше одруження було справжнім forismaritagium [162]. Я тут ні при чому. Але в такий спосіб можна домогтися відстрочки.

– Безумство! Ганьба! Замовкни!

– Ви даремно гарячкуєте, – пробурчав Гренгуар. – Домоглися б відстрочки, це б нікому не зашкодило, а повитухи, бідні жінки, заробили б сорок паризьких деньє.

Священик не слухав його.

– А проте необхідно, щоб вона звідти вийшла! – бубонів він. – Ухвала почне діяти через три дні. Але хай не буде навіть ухвали… Квазімодо! У жінок такий збочений смак! – Він підвищив голос. – Метре П'єр, я все добре обміркував, є тільки один шлях до порятунку.

– Який саме?.. Я не бачу жодного.

– Слухайте, метре П'єр, пригадайте, що ви їй завдячуєте своїм життям. Я відверто розкриваю вам свій план. Церкву вдень і вночі охороняють. Звідти випускають лише тих, кого бачили, як вони входили. Ви прийдете. Я проведу вас до неї. Ви обміняєтеся з нею одягом – вона одягне ваш плащ, а ви її спідницю.

– Досі все йде добре, – зауважив філософ, – а далі?

– А далі? Вона вийде, ви залишитесь. Вас, можливо, повісять, зате її буде врятовано.

Гренгуар з серйозним виглядом почухав себе за вухом.

– Диви‑но, – сказав він, – оце ідея, яка мені самому й не спала б на думку.

При несподіваній пропозиції Клода відкрите й добродушне обличчя поета раптом спохмурніло, як хмурнішає веселий італійський пейзаж, коли раптовий подув злого вітру вкриє хмарою сонце.

– Отже, Гренгуар, що ви скажете про цей план?

– Я скажу, учителю, що мене повісять не «можливо», а напевно.

– Це вас не обходить.

– Хай йому чорт! – вигукнув Гренгуар.

– Вона врятувала вам життя. Ви лише сплатите свій борг.

– У мене багато інших боргів, яких я не сплачую.

– Метре П'єр, це необхідно. Архідиякон говорив владно.

– Послухайте, дом Клоде, – відповів остаточно сторопілий поет, – ви наполягаєте, але ви неправі. Я не розумію, чому я мушу дати себе повісити за когось іншого?

– Та що вас так прив'язує до життя?

– О! Тисячі причин!

– Які, скажіть, коли ваша ласка?

– Які? Повітря, небо, ранок, вечір, сяйво місяця, мої добрі приятелі‑волоцюги, жарти з веселими дівчатами, вивчення чудових архітектурних пам'яток Парижа, три товстих твори, які я маю написати, – один з них проти єпископа та його млинів. Та хіба мало що! Анаксагор казав, що він живе на світі, щоб милуватися сонцем. І до того ж я маю щастя з ранку до ночі перебувати в товаристві генія, тобто із самим собою, а це дуже приємно.

– Базікало! – пробурмотів архідиякон. – Ну скажи: це життя, яке ти вважаєш таким приємним, хто тобі його зберіг? Кому ти завдячуєш тим, що дихаєш повітрям, що милуєшся небом, що маєш можливість утішати свій пташиний розум усякими нісенітницями й дурницями? Де б ти був, якби не Есмеральда? І ти хочеш, щоб вона вмерла. Вона, завдяки якій ти живеш? Ти хочеш смерті цієї чарівної, лагідної, надзвичайної істоти, без якої померкне денне світло! Божественнішої, ніж сам господь бог! А ти, напівмудрець, напівдивак, ти – невдала спроба чогось, подоба рослини, яка уявляє, що вона рухається і мислить, ти користуватимешся тим життям, яке вкрав у неї, життям, таким же непотрібним, як свічка, засвічена опівдні! Вияви трохи жалості, Гренгуар! Будь і ти великодушним! Вона подала тобі приклад.

Священик говорив пристрасно. Гренгуар слухав його спочатку байдуже, потім розчулився, і нарешті мертвотно‑бліде обличчя його спотворилося гримасою, яка зробила його схожим на немовля, хворе на кольки.

– Ви сповнені високих почуттів! – сказав він, витираючи сльози. – Гаразд! Я подумаю про це. Ну й дивна ж думка прийшла вам в голову. Проте, – помовчавши, сказав він, – хто знає? Може, вони мене й не повісять. Не завжди той одружується, хто заручився. Коли вони мене знайдуть у цьому притулкові, так недоладно убраним – у спідниці й чепчику, може, вони розсміються. А потім, якщо вони мене навіть і повісять, ну то що ж? Смерть у зашморгу така ж смерть, як і всяка інша, чи, точніше, не схожа ні на яку іншу. Це смерть, гідна мудреця, який усе своє життя вагався; вона – ні риба ні м'ясо, наче розум справжнього скептика. Це смерть, що носить на собі відбиток пірронізму й нерішучості, що займає середину між небом і землею і примушує вас висіти в повітрі. Це смерть філософа, для якої я, може, і був призначений. Чудово померти так, як жив!

Священик перебив його:

– Отже, вирішено?

– Та й що таке кінець кінцем смерть? – запалився Гренгуар. – Неприємна мить, шляховий податок, перехід з нікчемності в небуття. Хтось спитав Церцідаса мегалополійця, чи хотів би він померти? «Чому б і ні? – відповів той. – Адже в загробному житті я побачив би великих людей: Піфагора – серед філософів, Гекатея * – серед істориків, Гомера – серед поетів, Олімпія – серед музикантів».

Архідиякон подав йому руку.

– Отже, вирішено? Ви прийдете завтра. Цей жест повернув Гренгуара до дійсності.

– Е, ні,– відповів він тоном людини, яка збудилася від сну, – бути повішеним – це надто безглуздо. Я не хочу.

– У такому разі прощавайте! – І архідиякон, відходячи, пробурмотів крізь зуби: «Я розшукаю тебе!»

«Я не хочу, щоб цей проклятий мене розшукав», – подумав Гренгуар і побіг за Клодом.

– Послухайте, пане архідиякон, навіщо сваритися давнім друзям! Ви зацікавлені долею цієї дівчини, тобто моєї дружини, я хотів сказати. Добре! Ви надумали хитру стратегію, щоб вивести її цілою й здоровою із Собору, але ваш задум надзвичайно неприємний для мене, Гренгуара. А що коли б я запропонував вам інший план? Запевняю вас, що в мене з'явилася зараз блискуча ідея. А що коли б я запропонував дотепний спосіб, як визволити її з біди, не наражаючи моєї шиї на небезпеку зустрічі із зашморгом, що б ви на це сказали? З вас цього було б досить? Чи так уже необхідно бути мені повішеним, щоб ви були вдоволені?

Священик нетерпляче шарпав ґудзики своєї сутани.

– Базікало! Який же твій план?

– Так, – вів далі Гренгуар, розмовляючи сам із собою і приклавши палець до кінчика свого носа. – Саме так! Волоцюги – молодці. Циганське плем'я її любить. Вони повстануть на перший заклик. Нема нічого легшого. Раз плюнути. Скориставшись сум'яттям, її легко буде вкрасти. Завтра ж увечері… їм тільки підкажи!

– Який же план? – струсонувши його, промовив священик. Гренгуар велично обернувся до нього.

– Облиште мене! Невже ви не бачите, що я розмірковую?

Він подумав ще кілька хвилин і потім почав аплодувати своїй думці, вигукуючи:

– Чудово! Безсумнівний успіх!

– План! – гнівно вигукнув Клод. Гренгуар сяяв.

– Підійдіть‑но ближче, щоб я міг вам сказати про це на вухо. Це справді хитрий контрудар, який виручить усіх нас із скрутного становища! Хай йому чорт! Мусите визнати, що я не дурень!

Раптом він схаменувся:

– Стривайте, а кізка з нею?

– Так, чорт забери!

– Адже вони б її теж повісили?

– А мені що до того?

– Так, вони повісили б її. Минулого місяця вони повісили свиню. Катові це прибуток: він з'їдає потім м'ясо. Повісити мою гарнесеньку Джалі! Бідолашне моє козеняточко!

– Прокляття! – вигукнув Клод. – Ти сам справжній кат. Ну, що ти вигадав, пройдисвіте? Щипцями треба тягти з тебе твій план, чи як?

– Заспокойтесь, учителю. Слухайте!

Гренгуар нахилився до вуха архідиякона і почав щось шепотіти йому, тривожно оглядаючись навколо себе, хоч вулиця була зовсім безлюдна. Коли він закінчив, Клод потиснув йому руку й холодно промовив:

– Добре, бувайте.

– Бувайте, – повторив Гренгуар, і в той час як архідиякон пішов в один бік, він попрямував у другий, бурмочучи півголосом:

– Смілива вигадка, метре П'єр Гренгуар. Ну що ж! Хоч ми й маленькі люди, та це зовсім не означає, що ми боїмося великих справ. Адже Бітон тягнув на своїх плечах цілого бика *, а трясогузки, кропив'янки, чикалки перелітають океан!

Дата добавления: 2015-06-28