V. Відлюдний закуток, у якому Людовік французький читає часослов 2 страница

– Ми надішлемо, – відповів король з удаваною серйозністю. – Звичайно, надішлемо. Пан палацовий суддя наш друг. Шість тисяч! От так одчайдушні голови! їхнє зухвальство нечуване, і ми на них дуже гніваємося. Але цієї ночі у нас напохваті мало людей… Ми встигнемо надіслати й завтра вранці.

– Негайно, сір! – закричав кум Жак. – Бо інакше приміщення суду буде двадцять разів розгромлене, права сюзерена зневажені, а суддя – повішений. Заради бога, сір, пошліть, не чекаючи завтрашнього ранку.

Король пильно подивився йому в очі.

– Я сказав, завтра вранці.

Це був погляд, що не припускав заперечення. Помовчавши, Людовік XI знову підвищив голос:

– Куме Жак, ви, здається, повинні знати про це. Які були… – він поправився, – …які тепер феодальні права судді Палацу правосуддя?

– Сір, палацовому судді належить Прокатна вулиця аж до Зеленого ринку, площа Сен‑Мішель та будівлі, які простолюд називає «муровані», розташовані поблизу церкви богоматері на Полях (при цьому Людовік XI трохи підняв свій капелюх), яких разом нараховується тринадцять, крім того, Двір чудес, потім лікарня для прокажених, що зветься Передмістям, і вся дорога від цієї лікарні до брами Сен‑Жак. В усіх цих частинах міста він користується правом збирати шляхове мито і є єдиним вершителем правосуддя і повним володарем.

– Он воно що! – промовив король, почухуючи правою рукою за лівим вухом. – Це чималий шмат мого міста! Ага! Значить, пан суддя був над усім цим володарем?

На цей раз він не поправився і провадив далі у роздумі, ніби говорячи сам до себе:

– Чудово, пане суддя! Непоганий шматочок нашого Парижа був у ваших зубах.

Раптом він вибухнув:

– Клянуся Великоднем! Що це за пани такі, які привласнили собі право збирачів мита, суддів, ленних володарів і стали цілковитими господарями у нас? На кожному лані у них своя застава, на кожному перехресті – свій суд і свої кати. Таким чином, подібно до грека, у якого було стільки ж богів, скільки джерел в його країні, або до перса, у якого стільки ж богів, скільки він бачить зірок на небі, француз нараховує стільки ж королів, скільки бачить шибениць! Хай йому чорт! Це шкідливо, і мені такий безлад не до вподоби! Я б хотів знати, чи є на те воля Всевишнього, щоб у Парижі був інший збирач податків, крім мене, інше судилище, крім нашої судової палати, та інший володар у нашій державі, крім мене. Клянуся душею, що час уже настати тому дню, коли у Франції буде один король, один сюзерен, один суддя і один кат, так як у раю є тільки один бог.

Він ще раз трохи підняв свого капелюха і, все так само заглиблений у свої думки, тоном мисливця, що нацьковує й спускає зграю псів, вів далі:

– Добре, народе мій! Чудово! Знищуй цих лжеволодарів! Роби своє діло! Ату, ату їх! Грабуй їх, вішай їх! Громи їх! А‑а! Ви захотіли бути королями, монсеньйори? Бери їх, народе, бери!

Тут він раптом замовк, закусив губу, немов бажаючи стримати наполовину висловлену думку, по черзі оглянув своїм проникливим поглядом кожну з п'яти оточуючих його осіб і раптом, зірвавши обома руками капелюх з голови і пильно дивлячись на нього, промовив:

– О, я спалив би тебе, якби тобі було відомо, що таїться в моїй голові!

І знову, обвівши присутніх пильним і недовірливим поглядом лиса, що потай скрадається до своєї нори, він сказав:

– А втім, хоч би що там було, ми подаємо допомогу панові судді. На нещастя, у нас зараз напохваті дуже мало військ, щоб упоратися з таким натовпом. Доведеться зачекати до ранку. У Сіте відновлять порядок і, не зволікаючи, повісять на шибениці усіх тих, кого буде зловлено.

– До речі, сір, – сказав кум Котьє,– я про це забув у першу хвилину тривоги. Нічний дозор захопив двох людей, що відстали від зграї. Якщо ваша величність побажає їх бачити, то вони тут.

– Чи побажаю я їх бачити! – вигукнув король. – Як же, клянуся великоднем, ти міг забути про таку річ! Поквапся, Олів'є, біжи по них!

Метр Олів'є вийшов і за хвилину повернувся у супроводі двох полонених, оточених стрільцями королівської варти. Один з них мав одутлу дурну пику, п'яну й здивовану. Він був одягнений у лахміття і йшов, кульгаючи та тягнучи одну ногу. У другого було мертвотно бліде, усміхнене обличчя, уже знайоме читачеві.

Король хвилину розглядав їх, не кажучи ні слова, а потім раптом звернувся до першого:

– Як тебе звуть?

– Ж'єфруа Брехун.

– Твоє ремесло?

– Волоцюга.

– Чого ти вплутавсь у цей проклятий заколот?.

Волоцюга дивився на короля з дурнуватим виглядом, розмахуючи руками. Це була одна з тих недоладно скроєних голів, де розумові було так само привільно, як полум'ю під гасильником.

– Не знаю, – відповів він. – Усі йшли, пішов і я.

– Ви мали на меті зухвало напасти на вашого сюзерена – пана палацового суддю й пограбувати його будинок?

– Я знаю тільки, що люди йшли щось у когось брати, от і все. Один з воїнів варти показав королю кривого ножа, що його було

відібрано у волоцюги.

– Ти пізнаєш цю зброю? – спитав король.

– Так, це мій ніж. Я виноградар.

– А! А цей чолов'яга – твій спільник? – Людовік XI показав на другого полоненого.

– Ні, я його зовсім не знаю.

– Годі,– сказав король і подав знак мовчазній фігурі, яка нерухомо стояла біля дверей і на яку ми вже звертали увагу нашого читача.

– Куме Трістан, бери цю людину, вона твоя.

Трістан‑Самітник * вклонився. Він пошепки віддав наказ двом стрільцям, і ті повели нещасного волоцюгу.

Тим часом король наблизився до другого полоненого, з якого градом лився піт.

– Твоє ім'я?

– П'єр Гренгуар, сір.

– Твоє ремесло?

– Філософ, сір.

– Як ти смієш, негіднику, йти проти нашого друга – пана палацового судді й що ти можеш сказати про цей заколот?

– Сір, я не брав участі в ньому.

– Тобто як це, розпуснику? Хіба тебе не захопила нічна сторожа серед цієї злочинної зграї?

– Ні, сір, тут сталося непорозуміння. Це моя зла доля. Я пишу трагедії. Сір, я благаю вашу величність вислухати мене. Я поет. Властива людям моєї професії мрійливість жене нас по ночах на вулицю. Я був охоплений нею сьогодні ввечері. Це цілковита випадковість. Мене помилково затримали. Я не винен у цьому вибухові народних пристрастей. Ваша величність зволили чути, що волоцюга навіть не пізнав мене. Я заклинаю вашу величність…

– Замовкни! – промовив король між двома ковтками своєї настойки. – Від твого базікання голова тріщить.

Трістан‑Самітник наблизився до короля і, показуючи на Гренгуара, спитав:

– Сір, а цього теж можна повісити? Це були перші слова, вимовлені ним.

– Ха! – недбало відповів король. – Не бачу ніяких перешкод.

– Зате я бачу! – вигукнув Гренгуар.

Філософ у цю хвилину був зеленіший за оливку. З холодного і байдужого обличчя короля він зрозумів, що врятувати його може лише якась високопатетична дія. Він кинувся до ніг Людовіка XI, вигукуючи з одчайдушною жестикуляцією:

– Сір! Ваша величність, зробіть ласку, вислухайте мене! Сір, не сер‑дьтеся на такого нікчему, як я! Громи небесні не вражають салату. Сір, ви величний, наймогутніший монарх, змилуйтесь над нещасним, але чесним чоловіком, який так само мало здатний підбурювати до заколотів, як крижина – давати іскру. Наймилостивіший володарю, милосердя – чеснота лева і монарха. О так! Суворість лише залякує розум. Несамовитими поривами північного вітру не зірвати плаща з подорожнього, тим часом як сонце, виливаючи на нього своє проміння, мало‑помалу так пригріває його, що примушує залишитися в самій сорочці. А сонце, сір, це – ви! Запевняю вас, мій високий повелителю й пане, що я не приятель волоцюг, не злодій, не розпусник. Бунт і розбій не личать слугам Аполлона. Не така я людина, щоб кинутися в ці грозові хмари, які вибухають заколотом. Я вірний підданий вашої величності. Подібно до того, як чоловік дорожить честю своєї дружини, як син дорожить любов'ю батька, так і добрий підданий повинен дорожити славою свого короля. Він повинен горіти бажанням служити своєму монархові, горіти бажанням збільшувати свою відданість. Усі інші пристрасті, які захопили б його, були б помилковими. Такі, сір, мої політичні переконання. Тому не вважайте мене за бунтаря і грабіжника з вигляду мого потертого на ліктях одягу. Якщо ви помилуєте мене, сір, то я протру його на колінах, вдень і вночі благаючи за вас творця. Так, на жаль, я не дуже багатий. Я навіть, можна сказати, бідний. Але це не зробило мене порочним. Бідність – не моя провина. Усім відомо, що літературною працею не нагромадиш великих багатств, і в тих, хто найбільш майстерний у створенні чудових книг, не завжди взимку палахкотить яскравий вогонь у грубі. Самі тільки стряпчі збирають зерно, а іншим науковим професіям залишається тільки солома. Існує сорок чудових приказок про діряві плащі філософів. О сір, милосердя–єдиний світоч, спроможний освітити глибину великої душі! Милосердя освітлює шлях усім іншим чеснотам. Без нього ми йшли б навпомацки, мов сліпці, шукаючи бога. Милосердя тотожне великодушності, воно породжує у підданих ту любов, яка становить найнадійнішу охорону короля. Що вам від того, вам, вашій величності, блиск якого всіх сліпить, якщо на землі буде більше на одного чоловіка – бідного, безневинного філософа, що блукає в пітьмі бідувань з порожнім гаманцем, з порожнім шлунком? До того ж, сір, я вчений, а ті великі володарі, які брали під свою опіку вчених, вплітали додаткову перлину в свій вінець… Геркулес не гребував титулом покровителя муз. Матвій Корвін прихильно ставився до Жана Монрояля, окраси математиків. Що ж це буде за сприяння наукам, коли вчених вішатимуть? Яка ганьба була б для Александра, коли б він наказав повісити Арістотеля! Це була б не мушка, що прикрашає обличчя його слави, а злоякісна потворна виразка. Сір, я написав дуже вдалу епіталаму на честь Маргарити Фландр‑ської та найяснішого дофіна. На це палій заколоту не здатен. Ваша величність може пересвідчитися, що я не якийсь там жалюгідний писака, що я відмінно вчився і маю велику природну красномовність. Клянуся вам, що мене дуже страхає думка бути повішеним.

Промовляючи це, нещасний Гренгуар цілував пантофлі короля.

Тим часом Гійом Рім пошепки говорив до Коппеноля:

– Він добре робить, що валяється біля ніг. Королі подібні до Юпітера Крітського – у них вуха тільки на ногах.

А панчішник, зовсім не думаючи про Юпітера Крітського і не зводячи очей з Гренгуара, з грубуватою посмішкою сказав:

– Ох, як мені це до вподоби! Мені здається, що я знову чую канцлера Гугоне, який благає мене про пощаду.

Коли Гренгуар, зовсім задихавшись, нарешті замовк, він, тремтячи, звів

погляд на короля, який нігтем відчищав пляму на колінах своїх панталон. Потім його величність почав пити з келиха свою настойку. Він не видав ні звуку, і ця мовчанка терзала Гренгуара. Нарешті король глянув на нього.

– Що за нестерпний базікало! – сказав він. І, обернувшись до Трі‑стана‑Самітника, промовив:

– Гей, відпусти‑но його!

Гренгуар, не тямлячись від радості, так і присів.

– Відпустити? – пробурчав Трістан. – А чи не потримати б нам його трохи у клітці?

– Куме, – заперечив Людовік XI, – невже ти гадаєш, що ми будуємо ці клітки вартістю в триста шістдесят сім ліврів вісім сольдів і три деньє для таких‑от птахів? Негайно відпусти цього розпусника (Людовік XI дуже любив це слово, яке разом з приказкою «клянуся Великоднем» вичерпувало весь запас його дотепів) і вижени його за двері стусаном.

– Уф! – вигукнув Гренгуар. – Оце великий король!

І, побоюючись, щоб король не передумав, він кинувся до дверей, які Трістан похмуро відчинив перед ним. Слідом за ним вийшла й варта, підштовхуючи його ззаду кулаками, що Гренгуар зніс терпляче, як і належить справжньому філософові‑стоїку.

Благодушний настрій, що оволодів королем з тієї хвилини, як його повідомили про заколот проти палацового судді, позначався на всьому. Виявлене ним надзвичайне милосердя було тому неабияким доказом. Трістан‑Самітник похмуро поглядав із свого кутка, наче той пес, якому показали кістку, а дати – не дали.

Король тим часом весело вибивав пальцями на бильці крісла пон‑тодемерський марш. Людовік XI був монарх скритний, але вмів краще приховувати свої турботи, ніж радощі. Часом ці зовнішні прояви задоволення при добрій звістці заходили дуже далеко: так, наприклад, дізнавшись про смерть Карла Сміливого, він проголосив обітницю пожертвувати срібні решітки у храм святого Мартіна Турського; а при вступі на престол забув дати розпорядження про похорон батька.

– Так, сір, – схаменувся раптом Жак Котьє,– а що ж ваш гострий напад хвороби, заради якого ви мене сюди викликали?

– Ой! – простогнав король. – Я й справді дуже страждаю, куме. У мене страх як шумить у вухах, а груди немов роздирають вогняні пазури.

Котьє взяв руку короля і з ученим виглядом почав промацувати пульс.

– Погляньте, Коппеноль, – сказав притишеним голосом Рім. – Ось уже він сидить між Котьє і Трістаном. Це увесь його двір. Лікар – для нього, кат – для інших.

Тримаючи руку на пульсі короля, Котьє робив дедалі тривожнішу міну. Людовік XI дивився на нього з деяким занепокоєнням. Котьє хмурнішав з кожною хвилиною. У бідного лікаря не було іншого джерела прибутків, крім поганого здоров'я короля. Він витягав з цього усе, що міг.

– О‑о! – пробурмотів він нарешті.– Це дуже серйозно.

– Справді? – спитав схвильований король.

– Pulsus creber, anhelans, crepitans, irregularis [172],–відказав лікар.

– Клянуся Великоднем!

– При такому пульсі за два‑три дні може не стати людини.

– Пресвята діво! – вигукнув король. – Які ж ліки, куме?

– Я про це подумаю, сір.

Він примусив Людовіка XI показати язик, похитав головою, зробив гримасу й серед усіх цих кривлянь несподівано сказав:

– До речі, сір, я повинен повідомити вас, що звільнилося місце збирача королівських податків з єпархій та монастирів, а у мене є небіж.

– Даю це місце твоєму небожеві, куме Жак, – відповів король, – тільки позбав мене цього вогню в грудях.

– Якщо ви, ваша величність, такі милостиві,– знову заговорив лікар, – то ви не відмовите мені в невеличкій допомозі, щоб я міг закінчити побудову мого будинку на вулиці Сент‑Андре‑дез‑Арк.

– Гм, – сказав король.

– У мене гроші кінчаються, – не вгавав лікар, – а було б дуже шкода залишити такий будинок без даху. Справа не в самому будинкові,– це скромний, звичайний дім городянина, – але в малюванні Жана Фурбо, що прикрашає стіни. Там є Діана, яка летить у повітрі, така чудова, така ніжна, така гожа, така простодушно жвава, з такою прекрасною зачіскою, увінчана півмісяцем, з такою білосніжною шкірою, що введе в спокусу кожного, хто надто пильно на неї подивиться. Там є ще й Церера. Це ж надзвичайна богиня. Вона сидить на снопах у гарному вінку з колосків, перевитих жовтцем та іншими польовими квітами. Немає в світі нічого принаднішого від її очей, її округлих ніжок, більш благородної постави, ніж у неї, нічого більш вишуканого за складки її одягу. Це одна з найдосконаліших і непорочних красунь, що їх будь‑коли породив пензель художника.

– Кате! – пробубонів Людовік XI. – Кажи, до чого ти ведеш?

– Мені потрібен дах над усім цим малюванням, сір. Хоч це дурниці, але в мене більше немає грошей.

– Скільки треба на твій дах?

– Я так гадаю, мідний дах з прикрасами та позолотою – не більше двох тисяч ліврів.

– Ох, убивце! – вигукнув король. – За кожен видертий зуб йому доводиться платити діамантами.

– Буде в мене дах? – наполягав Котьє.

– Так! Хай тобі чорт! Тільки вилікуй мене. Жак Котьє низько вклонився і сказав:

– Сір, вас врятують розсмоктуючі ліки. Ми покладемо вам на поперек великий пластир з вощаної мазі, вірменського болюса, яєчного білка, оливкового масла та оцту. Ви будете продовжувати пити вашу настойку, і ми відповідаємо за здоров'я вашої величності.

Світло свічки притягає до себе не одну мошку. Метр Олів'є, побачивши таку щедрість короля і вважаючи хвилину слушною, теж наблизився до нього:

– Сір…

– Ну, що там ще? – спитав Людовік XI.

– Сір, вашій величності відомо, що метр Сімон Раден помер.

– Ну й що?

– Він був королівським радником у судових справах скарбниці.

– Що ж далі?

– О сір, тепер його місце звільнилося.

І при цих словах на пихатому обличчі метра Олів'є зухвалий вираз змінився улесливим. Тільки ці два вирази й властиві обличчю придворного. Король глянув йому прямо в очі й сухим тоном відповів:

– Розумію. Потім вів далі:

– Метре Олів'є, маршал Бусіко * казав: «Тільки й чекати подарунка, що від короля, тільки й добрий улов, що в морі». Я бачу, що ви додержуєтесь думки пана Бусіко. Тепер послухайте, що я вам скажу. У мене добра пам'ять. У шістдесят восьмому році ми призначили вас своїм спаль‑ником; у шістдесят дев'ятому – комендантом замку біля мосту Сен‑Клу з платнею у сто турських ліврів (ви хотіли паризьких)… У листопаді сімдесят третього року наказом нашим, даним у Жержоль, ми призначили вас наглядачем венсенських лісів замість дворянина Жільбера Акля; у сімдесят п'ятому році – лісничим у Рувре‑ле‑Сен‑Клу на місце Жака Ле‑мер; у сімдесят восьмому році ми наймилостивішою королівською грамотою з двома печатками із зеленого воску дали вам і дружині вашій право стягати ренту в десять паризьких ліврів з торговців на ринку поблизу Сен‑Жерменської школи. У сімдесят дев'ятому році ми призначили вас лісничим Сенарського лісу на місце цього бідолахи Жеана Деза. Потім комендантом замка Лош, далі – правителем Сен‑Кантена, потім – комендантом Меланського мосту, і відтоді ви почали іменуватися графом Ме‑ланським. З п'яти сольдів, які сплачує кожен цирульник, що голить бороди в святковий день, на вашу пайку припадає три сольди, а на нашу – те, що залишається після вас. Ми милостиво виявили згоду, щоб ви змінили ваше колишнє ім'я – ле Мове [173],– яке надто відповідало виразові вашого обличчя, на інше. У сімдесят четвертому році, на превелике невдоволення нашого дворянства, ми дарували вам різнокольоровий герб, який робить ваші груди подібними до грудей павича. Клянуся Великоднем, ви все ще не наситились? Невже ваш улов недостатній? Хіба ви не боїтеся, що ще один зайвий лосось у вашому човні – і він може перекинутись? Гординя занапастить вас, куме. За пихою завжди по п'ятах іде розорення і ганьба. Поміркуйте‑но над цим і помовчіть.

Ці суворо вимовлені слова примусили обличчя метра Олів'є знову набрати властивого йому зухвалого виразу.

– Добре, – пробубонів він майже вголос, – одразу видно, що король нині хворий. Усе віддає лікареві.

Людовік XI не тільки не розсердився на цю вихватку, але сказав досить лагідно:

– Стривай! Я забув тобі нагадати, що свого часу я призначив тебе послом у Генті при особі герцогині Марії. Так, панове, – сказав король, обернувшись до фламандців, – він був послом. Ну, куме, – промовив він, звертаючись до метра Олів'є,– годі сердитись, ми ж бо давні друзі. Уже дуже пізно. Ми закінчили наші заняття. Поголіть нас.

Читач, безперечно, вже давно пізнав у метрові Олів'є того жахливого Фігаро, якого провидіння – цей великий творець драм – так майстерно вплело у довгу й криваву комедію, розіграну Людовіком XI. Ми не маємо наміру займатися тут докладною характеристикою цієї своєрідної особи. Цей королівський цирульник мав три ймення. При дворі його шанобливо іменували Олів'є ле Ден [174], народ – Олів'є‑Диявол. Справжнє ж його ім'я було Олів'є ле Мове.

Отже, Олів'є ле Мове, насупившись на короля, скоса поглядав на Жа‑ка Котьє.

– Так, так. Усе для лікаря! – бурмотів він крізь зуби.

– Авжеж, для лікаря, – підтвердив з надзвичайною добродушністю Людовік XI. – Лікар користується у нас більшим довір'ям, ніж ти. І це зрозуміло. У його руках уся наша особа, а в твоїх – одне підборіддя. Ну, ти не сумуй, мій бідний цирульнику, залишиться й для тебе. Що б ти сказав і що б ти став робити, коли б я був подібний до короля Хільпе‑ріка, який мав звичку триматися за свою бороду? Ну ж бо, куме, берись до своїх обов'язків, поголи мене. Піди принеси все потрібне.

Олів'є, побачивши, що король усе обернув на жарт і що навіть неможливо розсердити його, бурмочучи, пішов виконувати наказ.

Король підвівся, підійшов до вікна і, раптом розчинивши його, вигукнув у великому збудженні, плескаючи в долоні:

– О правда! Заграва над Сіте! Це палає дім судді. Сумніву бути не може! О мій добрий народе! Нарешті ти мені допомагаєш розправлятися з феодалами.

І, звертаючись до фламандців, він сказав:

– Панове, підійдіть подивитись. Це ж бо відблиск пожежі. Чи не так?

Обидва мешканці Гента підійшли до нього.

– Сильний вогонь, – промовив Гійом Рім.

– О, – додав Коппеноль, і очі його раптом заблищали. – Це мені нагадує спалення будинку пана Емберкура. Очевидно, повстання розбурхалося не на жарт.

– Ви так гадаєте, метре Коппеноль? – При цьому погляд короля був майже таким веселим, як і погляд панчішника. – Його вже важко буде придушити?

– Істинний хрест, сір, вашій величності доведеться кинути туди не один загін воїнів.

– О! Щодо мене… Це інша річ! Якби я тільки побажав… Панчішник сміливо заперечив:

– Якщо цей заколот справді такий, як я гадаю, то тут мало самих ваших побажань…

– Куме! – відповів Людовік XI. – Двох загонів моєї варти й одного залпу з кулевріни досить, щоб покінчити з цією зграєю мужланів.

Але панчішник, незважаючи на знаки, які подавав йому Гійом Рім, вирішив, очевидно, не поступатися перед королем.

– Сір, швейцарці були теж мужлани, а герцог Бургундський був знатний вельможа і чхати хотів на цей набрід. Під час битви під Гран‑соном *, сір, він кричав: «Каноніри, вогонь по хлопах». І лаявся святим Георгієм. Але міський старшина Шарнахталь кинувся на розкішного герцога із своєю палицею та своїм народом, і від натиску мужланів у грубому шкіряному одязі блискуча бургундська армія розлетілася вщент, мов скло від удару каменюкою. Там було немало рицарів, перебитих мужиками; і пана Шато Гійона, найзнатнішого вельможу Бургундії, знайшли на лужку серед болота мертвим разом з його великим сірим конем.

– Друже мій, – відповів король, – ви говорите про битву? Тут же всього‑на‑всього заколот. І мені досить лиш бровою повести, щоб покінчити з цим.

Фламандець незворушно відповів:

– Можливо, сір. Але це свідчить лише про те, що час народу ще не настав.

Гійом Рім визнав за потрібне втрутитися:

– Метре Коппеноль, ви говорите з наймогутнішим королем.

– Я це знаю, – з повагою відповів панчішник.

– Нехай він говорить, пане Рім, друже мій, – промовив король. – Я люблю таку прямоту. Мій батько Карл VII казав, що істина занедужала. Я ж гадав, що вона вже мертва і до того ж так і не знайшла собі сповідника перед смертю. Тепер метр Коппеноль доводить мені, що я помилявся.

І, по‑дружньому поклавши руку на плече Коппеноля, сказав:

– Отже, ви кажете, метре Жак…

– Я кажу, сір, що, може, ви й слушно зауважили, але ще не настала година для вашого народу.

Людовік XI проникливо поглянув на нього.

– А коли ж, метре, вона настане?

– Коли почне бити, почуєте.

– А на якому ж годиннику?

Коппеноль із своєю незворушною безцеремонністю підвів короля до вікна.

– Слухайте, сір! Ось башта, дозорна вишка, гармати, городяни, солдати. Коли з височини вдарять на сполох, коли загримлять гармати, коли зі страшним гуркотом завалиться башта, коли солдати й городяни з ревом кинуться одні на одних у смертельній сутичці, ось тоді й настане година.

Обличчя Людовіка XI стало задумливим і похмурим. Одну мить він стояв мовчки, потім легенько, немов погладжуючи круп скакуна, поплескав рукою по товстому муру башти.

– Ну, ні! – сказав він. – Ти ж не так легко впадеш, моя добра Бастіліє? – І, круто обернувшись до сміливого фламандця, він спитав: – Вам колись доводилося бачити заколот, метре Жак?

– Я сам піднімав його, – відповів панчішник.

– А що ж ви робили, щоб підняти повстання?

– Овва, це не так уже й важко, – відповів Коппеноль. – На це є сотні способів. По‑перше, необхідно, щоб у місті існувало незадоволення. Це буває нерідко. По‑друге – це залежить від характеру мешканців. Гент‑ці дуже схильні до повстань. Вони завжди люблять наслідника володаря, а самого його – ніколи. Ну, добре! Припустимо, одного чудового ранку до мене в крамницю приходять і кажуть: «Батечку Коппеноль, відбувається те‑то й те‑то, герцогиня Фландрії бажає врятувати своїх міністрів, верховний суддя подвоїв податки». Або щось у цьому роді, що завгодно. Я тоді кидаю роботу, виходжу з крамниці й кричу: «Бий, трощи!» У місті завжди знайдеться якась бочка з вибитим дном. Я вилізаю на неї й голосно кажу все, що спаде на думку, все, що лежить на серці… А коли ти з народу, сір, у тебе завжди щось лежить на серці. Ну от, тут збирається народ. Вигукують, б'ють на сполох, відібраною у солдат зброєю озброюють простолюд, базарні торговці й собі приєднуються, і заколот готовий! І так буде завжди, поки в маєтках будуть пани, у містах – городяни, а в селах – селяни.

– І проти кого ж ви бунтуєте? – спитав король. – Проти ваших сусідів? Проти ваших ленних володарів?

– Всяко буває. Це як коли доведеться. Іноді проти нашого герцога. Людовік XI знову сів у крісло і, посміхаючись, сказав:

– Он як! Ну, а у нас беруться поки що тільки до суддів.

У цю хвилину ввійшов Олів'є ле Ден. За ним ішли два пажі, що несли туалетне приладдя короля. Але Людовіка XI вразило те, що Олів'є супроводили, крім того, паризький прево і начальник нічної сторожі, зовсім розгублені. Злопам'ятний цирульник теж здавався приголомшеним, але разом з тим у ньому прозирало внутрішнє задоволення.

Він заговорив першим:

– Сір, прошу вашу величність пробачити мені за ту лиху вістку, яку я несу!

Король жваво обернувся, прорвавши ніжкою крісла циновку, що вкривала підлогу.

– Що це означає?

– Сір, – мовив Олів'є ле Ден із злобним виглядом людини, яка радіє від того, що може завдати жорстокого удару. – Народ бунтує зовсім не проти палацового судді.

– А проти кого ж?

– Проти вас, сір.

Старий король схопився на ноги і випростався на весь зріст, немов юнак.

– Поясни свої слова, Олів'є! Поясни! Та перевір, чи міцно тримається твоя голова на плечах, куме, бо, клянуся тобі хрестом святого Лоо, коли ти нам брешеш, то меч, який відтяв голову герцогові Люксембурзькому, ще не так пощербився, щоб не відтяти й твоєї.

Клятва була жахливою. Тільки двічі в своєму житті Людовік XI клявся хрестом святого Лоо.

Олів'є зібрався був відповісти:

– Сір…

– Навколішки! – різко перебив його король. – Трістане, пильнуй цю людину!

Олів'є став навколішки й холодно сказав:

– Сір! Ваш королівський суд засудив на смерть якусь чаклунку. Вона знайшла притулок у Соборі богоматері. Народ хоче силою її звідти взяти. Пан прево і пан начальник нічної сторожі, що прибули звідти, тут перед вами і можуть викрити мене, якщо я кажу неправду. Народ облягає Собор богоматері.

– Он як! – промовив тихим голосом король, збліднувши й тремтячи від гніву. – Собор богоматері! Вони облягли пречисту діву, милостиву мою володарку в її власному Соборі! Встань, Олів'є. Твоя правда. Місце Сімона Радена за тобою. Твоя правда. Це проти мене вони повстали. Чаклунка перебуває під захистом Собору, а Собор – під моїм. А я гадав, що збунтувалися проти судді! Виявляється, проти мене!

І тоді, немов помолодівши від люті, він почав ходити великими кроками по кімнаті. Він уже не сміявся, він був страшний, він ходив туди й назад. Лис обернувся на гієну. Здавалося, він задихався й не міг вимовити ні слова, губи його ворушились, а кістляві кулаки судорожно стискалися.

Раптом він підвів голову, впалі очі спалахнули полум'ям, і голос загримів, мов сурма:

– Хапай їх, Трістане! Хапай цих мерзотників! Біжи, друже мій Трістане! Убивай їх! Убивай!

Після цього спалаху він знову сів і з холодною, зосередженою люттю сказав:

– Сюди, Трістане! Тут, у Бастілії, у нас є п'ятдесят рицарів віконта Жіфа, які разом із зброєносцями становлять триста кінних воїнів, – візьміть і їх. Тут є також рота стрільців королівської охорони під командою пана де Шатопера – візьміть і їх. Ви – старшина цеху ковалів, у вашому розпорядженні всі люди вашого цеху, – візьміть їх. У палаці Сен‑Поль Ви знайдете сорок стрільців з нової гвардії дофіна – візьміть їх! І з усіма цими силами скоріше до Собору! А‑а, паризька голото, ти, значить, ідеш проти короля Франції, проти святощів Собору богоматері, ти зазіхаєш на мир нашої держави? Винищуй їх, Трістане! Знищуй їх! А хто залишиться живий, того на Монфокон.

Трістан вклонився.

– Добре, Сір!

І, помовчавши, додав:

– А що мені робити з чаклункою?

Це питання примусило короля замислитись.

– А! – сказав він. – Чаклунка? Пане Естутвіль, а що з нею хотів зробити народ?

– Сір, – відповів паризький прево, – я гадаю, що коли народ намагався витягти її з Собору богоматері, де вона знайшла притулок, то тому, напевно, що ця безкарність обурює його і він хоче повісити чаклунку.

Король, здавалося, поринув у глибокий роздум і потім, звернувшись до Трістана‑Самітника, сказав:

– Ну що ж, куме, у такому випадку народ перебий, а чаклунку повісь.

Дата добавления: 2015-06-28