Співробітництво в космічній сфері країн СНД

Угоду про спільну діяльність з дослідження та використання космічного простору в мирних цілях було укладено в Мінську 30 грудня 1991 року державами СНД: Азербайджанською Республікою, Республікою Білорусь, Республікою Вірменія, Республікою Молдова, Республікою Казахстан, республікою Киргизстан, Російською Федерацією, Республікою Таджикистан, Туркменістаном, Республікою Узбекистан і Україною (із застереженнями від 4.06.92 р.) [26].

Угода встановлює, що спільна діяльність у космічній сфері провадиться державами СНД згідно з Міждержавною космічною програмою (МКП).

Координацію виконання МПК здійснює Міждержавна Рада з космосу, яка формується з повноважних представників держав-учасниць Угоди відповідно до статті 2 Угоди.

Угода передбачає виконання програм як цивільного (у тому числі комерційного), так і подвійного та військового призначення, реалізацію яких забезпечують об’єднані Стратегічні Збройні Сили СНД.

Міждержавна програма фінансується за рахунок пайових внесків держав-учасниць і здійснюється на основі існуючих і знову створюваних космічних комплексів і об’єктів космічної інфраструктури, причому використання зазначеної інфраструктури для виконання національних космічних програм визначається окремими угодами зацікавлених сторін. Витрати на експлуатацію необхідної космічної інфраструктури, так само як і отримання прибутку від реалізації космічних проектів (у тому числі “запусків космічних апаратів на комерційній основі”) здійснюються згідно з пайовою участю держав-учасниць цієї Угоди [26].

Проект першої Міждержавної програми з дослідження та використання космічного простору, сформований наприкінці 1992 року, містив розділи: космічний зв’язок, телебачення та навігація; ДЗЗ; космічні технології; пілотовані комплекси та міжнародне співробітництво на їх основі; засоби виведення космічних апаратів; космічні комплекси наукового призначення; утримання та розвиток унікальної наземної експериментальної бази для відпрацювання космічної техніки; наземний автоматизований комплекс керування космічними апаратами; нові матеріали, технології та обладнання для створення ракетно-космічної техніки; багаторазові космічні транспортні системи; космодроми. Але винесена на узгодження держав–учасниць Угоди Програма “загальмувала” через кілька основних причин: у зв’язку з поглибленням кризового стану економік в країнах Співдружності; через відсутність в положеннях Угоди правових механізмів повернення коштів, що мали витрачатися для фінансування цієї Програми; через невизначеність (для переважної більшості держав – учасниць Угоди) практичного зиску від участі в заходах з реалізації Міждержавної угоди з космосу, тобто, через відсутність ринкової основи у відносинах учасників цієї Угоди.

8.4. Міжнародна космічна станція (МКС)

Правові проблеми, що чекають учасників світового ринку космічних послуг і технологій в найближчі роки, на нашу думку, не можуть бути повно усвідомлені без урахування Міжурядової угоди між США, країнами-членами ЄКА, Канадою та Японією про співробітництво в створенні МКС, яку було укладено 29 вересня 1988 року. Тоді, у 1988 році йшлося про побудову американської космічної станції, до якої європейські країни, Канада та Японія були залучені зі своїми “важливими елементами, що разом з базовою американською космічною станцією мали скласти міжнародний комплекс космічної станції з розширеними можливостями” [55].. Але масштаби цього “проекту ІІІ тисячоліття” виявилися такими, що навіть у розширеному складі учасники проекту не змогли забезпечити виконання робочих планів побудови МКС.

З 1993 - 1994 рр. до обговорення можливої участі в проекті залучається Росія, яка як правонаступниця СРСР зосередила найбагатший досвід (а також технічний потенціал і підготовлений персонал) в сфері створення та експлуатації пілотованих орбітальних станцій і практичної реалізації довготермінових місій в космічному просторі. За Міжурядовою угодою 1988 року проект хоч теоретично і мав статус міжнародного, практично “писався за американським сценарієм”: рішення з усіх питань приймались колегіально, однак, якщо США мало свою точку зору, остання й мала верховенство. З приєднанням 29 січня 1998 року Росії до проекту ситуація змінилась: проект набуває дійсно міжнародного статусу. Особливо це стає помітним, якщо прийняти до уваги остаточну формулу ухвалення рішень — консенсусом. І тільки для випадків неузгоджених ситуацій остаточне рішення приймає Голова Ради з управління проектом (представник США) з можливістю оскарження цього рішення в Комітеті з координації програми.

Як підсумок більш ніж десятилітніх переговорів делегацій держав-партнерів утворилась безпрецедентна у світовій юридичній практиці система взаємних правових зобов’язань держав та їх виконавчих органів, що регулюють діяльність зі створення та експлуатації МКС, її обслуговування як в космосі, так і на Землі. Умовно цю систему можна уявити собі у вигляді триповерхової споруди, кожний з поверхів якої регулює свій рівень відносин: найвищий рівень - угода між урядами держав-учасниць проекту, яка акумулювала в собі основні принципи співробітництва, а також ті взаємні зобов’язання партнерів з МКС, що потребують закріплення шляхом ратифікації (взаємна відмова від вимог щодо відповідальності, питання митного та імміграційного врегулювання, обмін даними та товарами, захист інтелектуальної власності, кримінальна юрисдикція на станції тощо); міжагентський рівень — низка двосторонніх меморандумів про взаєморозуміння між основними виконавчими органами держав-партнерів — космічними агентствами: ЄКА, НАЗДА, РКА та НАСА та третій рівень — рівень фізичних осіб (космонавтів/астронавтів), основних експлуатантів МКС на найближчий період.

Міжнародний проект створення МКС передбачає проектування, виробництво та експлуатацію орбітальної космічної станції для різноманітних потреб в галузях фундаментальних наукових досліджень, розробки нових та практичного використання космічних технологій; широкого (більшою мірою комерційного) використання інформації з орбіти Землі для потреб цілої низки галузей економіки: природокористування, екології, ресурсозабезпечення, проблематики катастроф та багато інших). Беручи до уваги ці напрями використання МКС і положення Розділу 101 “Комерціалізація космічної станції” останнього Закону США з питань комерційного використання космічного простору від 28 жовтня 1998 року [86], можна говорити про подальше поширення процесів комерціалізації космічного простору, включення окремих напрямів діяльності на борту пілотованих орбітальних станцій до сфери світового ринку космічних послуг і технологій. І, звичайно, про необхідність вже в найближчий перспективі (2005‑2010 рр.) вирішення міжнародно-правових і приватно-правових проблем регулювання відносин на цьому поки що незначному за обсягом, але дуже важливому за вагомістю результатів діяльності (в тому числі для інших напрямів) сектору світового космічного ринку. Таких проблем, як: “юрисдикція і контроль” щодо національного космічного сегменту та членів міжнародного екіпажу поза межами Землі; “відносин між державою реєстрації та іноземним або міжнародним елементом” (яке право застосовувати, якщо правова подія, врегульована міжнародним приватним правом, відбулась на пілотованому об’єкті чи поза ним в космічному просторі?); “право власності” (йдеться про винаходи та відкриття в процесі провадження космічної діяльності поза межами Землі) та ін. Особливо важливими з огляду на проблематику практичної космонавтики доби комерціалізації та приватизації є питання збереження права на інтелектуальну та промислову власність, створену на борту МКС.

Дата добавления: 2014-01-03