Польський визвольний рух

План.

План.

1. Адміністративно-територіальний устрій та населення західно-українських земель.

2. Соціально-економічне становище та соціальні рухи.

3. Українське національне відродження.

4. Національно-визвольний рух.

5. Культура України першої половини ХІХ ст.

1. Адміністративно-територіальний устрій та населення західно-українських земель.

Західноукраїнські землі Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття перебували у складі Австрійської імперії. Галичина з деякими польськими землями, яка була виділена в окремий край із центром у Львові, отримала назву «Королівство Галіції та Лодомерії». Воно поділялося на 12 дистриктів (округів), окремим округом була Буковина. Закарпаття входило до Угорського королівства і поділялося на 4 жупи (регіони).

Значний вплив на становище українців справили реформи Марії-Терезії (1740–1780 рр.) та Йосифа ІІ (1780–1790 рр.), які охопили:

o сільське господарство (звільнення селян від особистої залежності від поміщиків; визначення розміру панщини — 30 днів на рік);

o релігійне життя (зрівняння у правах віруючих католиків, греко-католиків і протестантів; відкриття семінарій, які готували греко-католицьких священників);

o освіту (запровадження початкових і середніх шкіл; відкриття у 1784 р. у Львові університету, при якому до 1809 р. діяв Руський інститут, де на філософському і богословському факультетах навчалися українці).

Однак українське населення не встигло повною мірою скористатися наслідками реформ. Імператори Леопольд ІІ (1790–1792 рр.) та Франц ІІ (1792–1835 рр.) відмовилися від більшості нововведень своїх попередників.

2.Соціально-економічне становище та соціальні рухи.

Західноукраїнські землі залишалися відсталими аграрними регіонами Австрійської імперії.

o Сільськогосподарське виробництво, в якому була зайнята переважна більшість населення, залишалось основною галуззю господарства. Земля належала поміщикам, в Галіції — польським, в Буковині — румунським, в Закарпатті —

угорським. Селянські наділи катастрофічно зменшувалися, зростало число безземельних селян, збільшувалися селянські повинності (панщина, оброк).

o Промисловість перебувала у тривалому застої, розвивалися другорядні галузі (текстильна, шкіряна, соляна, залізорудна, лісова, тютюнова). Ремісничо-мануфактурне виробництво не витримувало конкуренції з німецькою та чеською фабрично-заводською промисловістю.

o Розвивалася внутрішня і зовнішня торгівля, основними формами якої були базари і ярмарки (у Львові, Чернівцях, Станіславі, Тернополі, Бродах).

Економічна відсталість західноукраїнських земель в умовах панування кріпосницької системи призвела до погіршення стану значної частини населення і посиленню соціальної напруженості.

o У 1810–1825 рр. у Прикарпатті поширився рух опришків під керівництвом Мирона Штолюка.

o У 1810–1815 рр., 1831 р. в Закарпатті відбулися «холерні бунти», приводом до яких стали обмеження, введені у зв’язку з епідемією холери.

o У 1843–1844 рр. в Буковині спалахнуло селянське повстання на чолі з Лук’яном Кобилицею.

o У 1846 р. відбулися селянські повстання в Галичині.

3. Українське національне відродження.

Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. у західноукраїнських землях почалося національне відродження, на чолі якого стало греко-католицьке духовенство.

o У 1816 р. у Перемишлі в Галичині священик Іван Могильницький за підтримкою єпископа Михайла Левицького організувавперше просвітницьке «Клерикальне товариство» греко-католицьких священиків, яке відкривало школи з українською мовою навчання, видавало українські підручники і брошури для народу.

o У 1832–1837 рр. у Львові діяло громадсько-культурне об’єднання «Руська трійця», засновниками якого були студенти Львівського унікіян Шашкевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький.

o У 1837 р. «Руській трійці» вдалося видати у Будапешті альманах «Русалка Дністрова», де були вміщені народні пісні, думи, перекази, історичні документи, що розкривали побут, культуру і героїчне минуле українського народу. Австрійські власті конфіскували й знищили майже весь наклад й притягнули його авторів до судової відповідальності.

4. Національно-визвольний рух.

Під час революції 1848–1849 рр. в Австрійській імперії у західноукраїнських землях активізувався національно-визвольний рух, під впливом якого австрійський уряд пішов на скасування кріпосного права, проголошення політичних свобод й запровадження парламентського устрою. Революція сприяла прискоренню самоорганізації українців.

o 2 травня 1848 р. представники уніатського духовенства й української інтелігенції сформували у Львові Головну руську раду на чолі з єпископом Григорієм Яхимовичем, яка була покликана представляти українців Галичини перед урядом Австрійської імперії.

o 15 травня 1848 р. у Львові стала виходити перша україномовна газета «Зоря Галицька», яка сприяла швидкому піднесенню національної свідомості населення і готувала його до участі в політичному житті.

o 10 липня 1848 р. почав роботу австрійський парламент, в якому інтереси українців представляли 39 депутатів. Вони запропонували парламенту розглянути питання про територіально-національний поділ Галичини на Східну (українську) і Західну (польську).

Однак революція 1848–1849 рр. зазнала поразки. Австрійські власті перейшли у контрнаступ: було придушено антиурядове повстання у Львові (1–2 листопада 1848 р.), розпущено австрійський парламент (8 березня 1849 р.), придушено селянське повстання під проводом Л. Кобилиці на Буковині (1848–1850 р.), заборонено діяльність Головної руської ради (1851 р.)

5. Культура України першої половини ХІХ ст.

Українська культура розвивалася в умовах відсутності власної державності і посилення національного гноблення з боку Російської та Австрійської імперій. Однак зростання національної свідомості українців сприяло прояву національних рис в усіх галузях культури.

o Крім початкових шкіл, діяли гімназії, професійні училища, ліцеї, які надавали середню освіту і право вступати до вищих навчальних закладів — університетів у Харкові (1805 р.) і в Києві (1834 р.).

o Найвідомішими вченими були історик та етнограф Микола Маркевич («Історія Малоросії»), історик Микола Костомаров («Богдан Хмельницький», «Мазепа й мазепинці», «Павло Полуботок»), учений-енциклопедист Михайло Максимович («Про системи рослинного царства», «Головні особливості зоології або Наука про тварин»), математики Тимофій Осиповський (тритомний «Курс математики») і Михайло Остроградський (математичний аналіз, прикладна механіка).

o Формування нової української літератури було пов’язано з творчістю Івана Котляревського («Енеїда», «Наталка-Полтавка»), Григорія Квітки-Основ’яненка («Сватання на Гончарівці»), Тараса Шевченка («Кобзар», «Заповіт»), Миколи Гоголя («Тарас Бульба», «Ревізор»), байкарів Петра Гулака-Артемовського та Євгена Гребінки.

o Розвивалося музичне мистецтво, представниками якого були композитори Йосип Вітвицький (музичний твір «Україна»), Михайло Вербицький (хори «Заповіт», «Поклін»), Семен Гулак-Артемовський (опера «Запорожець за Дунаєм»). Відомими кобзарями, які виконували історичні пісні та думи, були Андрій Шут, Іван Крюковський, Остап Вересай.

o Зародився професійний театр в Харкові та Полтаві, де у складі театральної трупи був актор Михайло Щепкін.

o Найбільш відомими пам’ятниками архітектури стали Одеський оперний театр (архітектор Ж. Тома де Томон), Потьомкінські сходи до Чорного моря і Воронцовський палац в Одесі (архітектор Боффо), Успенський собор у Харкові (архітектори О. Тон і Є. Васильєв).

o Значний вклад в розвиток живопису внесли Василь Тропінін («Портрет українця»), Тарас Шевченко (серія картин «Мальовнича Україна»), Іван Сошенко («Жіночий портрет»).

Наддніпрянська Україна в другій половині XIX ст.

1. Скасування кріпосного права. Реформи адміністративно-політичного управління 60-70-х рр. ХІХст.

2. Економічний розвиток.

3. Національна політика російського царизму щодо України.

4. Український визвольний рух.

5. Російський визвольний рух.

1. Скасування кріпосного права. Реформи адміністративно-політичного управління 60-70-х рр. ХІХст.

У середині XIX ст. різко загострилася криза кріпосницької системи, що виявилося у відставанні Росії відпередових країн Заходу, її поразці в Кримській війні, зростанні селянських повстань. Усі верстви населення (інтелігенція, селяни, підприємці і навіть поміщики) розуміли необхідність селянської реформи. 19 лютого 1861 р. імператор Олександр ІІ підписав «Маніфест» про скасування кріпосного права.

· Селяни одержали особисту свободу і громадянські права.

· За отримані земельні наділи, які часто були меншими і гіршими, ніж попередні, селяни повинні були заплатити поміщикам викуп. Через відсутність належної суми грошей вони мусили брати їх в борг у держави, а потім сплачувати одержану позику з відсотками протягом 49 років.

· До укладання викупної угоди з поміщиком селяни вважалися тимчасовозобов’язаними і за користування наділами змушені були відпрацьовувати панщину чи платити оброк.

· Зберігалася громада як засіб суворого виконання селянами повинностей, оскільки з поміщиком розраховувався не кожен селянин окремо, а вся громада в цілому.

· Для розв’язання суперечок між селянами і поміщиками було створено інститут мирових посередників, які призначалися виключно з дворян.

Селянська реформа сприяла розвитку капіталістичних відносин, однак зберігала кріпосницькі пережитки (поміщицьке землеволодіння, безземелля і малоземелля селян, високі викупні платежі, повинності тимчасовозобов’язаних селян). Скасування кріпосного права викликало необхідність проведення реформ адміністративно-політичного управління: реформи місцевого самоврядування, військової, судової, фінансової та освітньої.

· За реформою місцевого самоврядування (1864 р. — земська реформа, 1870 р. — реформа міського самоврядування) у губерніях і повітах було створено земства, а в містах — міські думи (виборні загальностанові органи місцевого самоврядування, які займалися господарськими та культурними справами, в тому числі розбудовою шкіл, лікарень, доріг, організацією агрономічної та поштової служби, благоустроєм міст, промисловістю, торгівлею).

· За судовою реформою 1864 р. запроваджувався єдиний для всіх безстановий суд; судочинство відбувалося за участі судді, прокурора, адвоката і присяжних засідателів; вводилася відкритість суду (на його засіданнях могли бути присутні представники преси і всі охочі) та незалежність від адміністрації (міністрів, губернаторів).

· За військовою реформою 1862–1874 рр. замість рекрутських наборів запроваджувалася загальна військова повинність; скорочувався термін служби з 20 років до 6 років у сухопутних військах і до 7 років у флоті; засновувалися військові гімназії, юнкерські училища для підготовки офіцерів; почалося переозброєння й переобмундирування армії; заборонялися тілесні покарання.

· За фінансовою реформою 1862 р. було засновано Державний банк; розширено мережу приватних банків; удосконалено податкову систему; почато публікацію в пресі всіх доходів й витрат держави.

· За освітньою реформою 1863–1864 рр. було введено єдину систему початкової освіти; збільшено кількість шкіл, училищ, гімназій; надано автономію університетам у навчальних справах.

Реформи 60–70-х рр. XIX ст. справили позитивний вплив на розвиток суспільства, однак не зачіпали основ політичного ладу.

2. Економічний розвиток.

Скасування кріпосного права дало поштовх розвитку капіталізму в сільському господарстві й промисловості.

· У сільському господарстві діяли дві системи господарювання: капіталістична, при якій застосовувалася вільнонаймана праця селян за договором із використанням сільгосптехніки та добрив, і відробіткова система, при якій застосовувалася примусова праця селян зі своїм інвентарем на полі поміщика за взяті в борг зерно, інвентар та ін.

· Почалося піднесення сільського господарства, що виявилося в розвитку товарного рільництва (зернових культур, кукурудзи, льону, тютюну, цукрових буряків) і тваринництва (коней, овець, свиней, великої рогатої худоби); застосуванні сільськогосподарської техніки (парових двигунів, молотарок, жниварок, віялок); поширенні вільнонайманої праці; розвитку сільськогосподарської кооперації (артілей, споживспілок); подальшому соціальному розшаруванні селянства (заможні селяни, середняки, бідняки).

· У промисловості завершився промисловий переворот; розвивалися цукрова, вугільна (Донбас), залізорудна (Кривий Ріг), металургійна (Олександрівськ, Катеринослав, Юзівка), машинобудівна (Харків, Луганськ, Миколаїв) галузі.

· Розгорнулося залізничне будівництво (Київ — Одеса, Курськ — Харків —Севастополь, Донбас — Кривий Ріг та ін.); розвивався водний транспорт, зростали морські порти (Миколаїв, Херсон, Маріуполь, Керч).

· Розвивалася внутрішня та зовнішня торгівля: Україна експортувала пшеницю, ячмінь, вовну, м’ясо, сукно; імпортувала машини, шовк, бавовну, чай, каву, рис, прянощі.

3. Національна політика російського уряду.

У другій половині XIX ст. російський царизм провадив політику національного гноблення українського народу.

· У 1863 р. міністр внутрішніх справ Петро Валуєв видав циркуляр про заборону друкування українською мовою шкільних і релігійних видань (Валуєвський циркуляр).

· У 1876 р. імператор Олександр ІІ видав Емський указ про повну заборону української мови (заборонялися публікація і ввезення в Україну будь-яких українських книг, п’єс, пісень; використання української мови в початкових школах, судах і державних установах).

Однак царські заборони не могли зупинити національно-визвольної боротьби. У Наддніпрянській Україні, як і раніше, розвивалися український, російський і польський визвольні рухи.

4. Український визвольний рух.

Становлення українського національно-визвольного руху було пов’язано з діяльністю громад. Громади — організації української інтелігенції, які займалися культурно-просвітницькою діяльністю (вивчали українську мову, історію та культуру; організовували недільні школи й гуртки просвітництва; видавали популярну й наукову літературу).

· У 1859 р. у Петербурзі виникла перша українська громада за участю Миколи Костомарова, Василя Бєлозерського, Пантелеймона Куліша, Тараса Шевченка, яка у 1861–1862 рр. видавала український громадсько-політичний і літературний журнал «Основа».

· У 1860 р. виникла громада в Києві за участю Володимира Антоновича, Михайла Драгоманова, Павла Чубинського. У 1873 р. громадівці створили Історичне товариство Нестора Літописця і заснували відділ Російського географічного товариства, головою якого став Григорій Галаган. У 1874–1875 рр. громадівці видавали газету «Київський телеграф», в якій друкувалися статті на гострі соціально-економічні й політичні теми.

· У 1892 р. виникла таємна студентська організація «Братство тарасівців» за участю Івана Липи, Бориса Грінченко, Миколи Міхновського, яка проголосила метою своєї діяльності здобуття незалежності України.

Громади діяли у Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі та інших містах Наддніпрянської України. Після Емського указу почалося розмежування громадівського руху: молодь, яку не задовольняла суто культурницька діяльність «старих громад», стала об’єднуватися у «молоді громади» і займатися політичною діяльністю. Український національно-визвольний рух перейшов від культурницького до політичного етапу розвитку.

5. Російський визвольний рух.

У 60–80-х рр. XIX ст. в Наддніпрянській Україні активно діяли російські організації народників, вихідців із дворянства та різночинної інтелігенції, які ставили за мету ліквідацію в Російській імперії самодержавства, перебудову життя на демократичних засадах, впровадження общинного соціалізму. Народницькі гуртки, що виникли в Одесі, Києві, Харкові, Миколаєві, Полтаві, підтримували між собою зв’язки і були підпорядковані єдиному керівництву в Петербурзі, де в 1876 р. була створена організація «Земля і воля», якав 1879 р. розкололася на «Народну волю» та «Чорний переділ».

· Найактивніше діяли народницькі групи «чайківців», «Київська комуна», «Південні бунтарі», членами яких були М. Чайковський, А. Желябов, В. Засулич, Я. Стефанович.

· У 1874–1875 рр. народники здійснювали «ходіння в народ», під час якого читали селянам заборонену літературу й проводили бесіди на революційні теми.

· У 1877 р. революційна селянська організація «Таємна дружина» на чолі з Яковом Стефановичем, сфабрикувавши «царські маніфести», намагалася здійснити «Чигиринську змову» з метою організації селянського повстання на Київщині.

Після провалу планів підняти селян на повстання народники перейшли до терору, здійснивши низку замахів на царя та чиновників, які закінчилися вбивством 1 березня 1881 р. імператора Олександра ІІ. Ні пропагандистська, ні терористична діяльність народників не досягла мети. Здійснити соціалістичну революцію, спираючись на селянство, виявилося неможливим. Організації народників було розгромлено, керівників страчено або засуджено до каторги (в тому числі українців А. Желябова, С. СтепнякаКравчинського, М. Кибальчича).

У 50–60-х рр. XIX ст. на Правобережжі серед полонізованої української шляхти виник культурно-просвітницький рух «хлопоманів», представниками якого були Володимир Антонович, Тадей Рильський, Борис Познанський. «Хлопомани» визнавали існування українського народу, вивчали українську мову, історію та культуру, прагнули скасування кріпацтва та демократизації суспільства.

У 1863–1864 рр. відбулося польське національно-визвольне повстання проти Росії, яке охопило й Правобережну Україну. У лавах польських повстанців воювали українці Андрій Потебня, Андрій Красовський та ін. Поляки, як і раніше, прагнули відновити незалежність Польщі в межах 1772 р. і відмовляли українському народу у праві на власну державність, тому масової підтримки українців повстання не отримало й було придушено російським урядом.

Тема: Західноукраїнські землі в другій половині XIX ст.

Дата добавления: 2014-01-03