РОЗДІЛ 3. Розпад Чехословаччини 1 страница

3.1. Декларація про незалежність Словаччини та Закон про поділ Чехо-Словацької Федеративної Республіки

Суспільно-політичні перетворення, що відбулися в Чехословаччині після «оксамитової революції» і пройшли під керівництвом президента-інтелектуала, Вацлава Гавела, сприяли демократичному розвитку всіх сфер державної життєдіяльності. Демократичні реформи, що мали місце у посттоталітарному суспільстві та побудова правової держави створили середовище в якому людські та громадянські права були понад усе. Тут з повагою ставилися до свобод народу, до політичного вибору та релігійного віросповідання, до права народу на самовизначення та національної самосвідомості. В таких умовах починається зростання ролі національного фактора в суспільно-політичному житті, на політичну арену знову вийшов націоналізм. Ніша, яка звільнилася після знищення масової ідеології, потребувала заповнення. У такому випадку саме націоналістична ідеологія знайшла своє місце у народній свідомості.

У народних західних етнонаціоналізмах, важливу роль відігравала інтелігенція, а що стосується її ролі у Чехословаччині - державі Східної Європи, що довгий час перебувала під радянським впливом, то вона була першорядною. Тут лідерство навіть меншої верстви «чистих» або «вільних» інтелектуалів широко визнавали. Це нагадує відоме розрізнювання Г. Кона, який обстоював думку, що, на відміну від «західних» націоналізмів із їхнім раціональним і громадянським характером і буржуазною соціальною базою, націоналізми «сходу» завдячують своїм часто авторитарним, таємничим і «органічним» характером лідерству маленької верстви інтелектуалів за відсутності буржуазії [7].

У цьому є частка правди стосовно новішої епохи, оскільки командна економіка комунізму звільнила соціальний і політичний простір незадоволення й відчуження для незгодної інтелігенції, що її підштовхувала пов'язувати свою стурбованість правами людини, особливо етнічними й національними. Національний фактор виступив одночасно руйнівником усталених політичних утворень та творцем нових національних держав. Відповідно, національні суперечності та конфлікти, що мали місце в новоутвореній Чехословацькій Республіці, відіграли важливу роль для цієї країни, негативно впливаючи на її внутрішній розвиток та навіть склали загрозу її територіальній цілісності.

Національний чинник відіграв одну з головних ролей у поділі Чехословаччини. Тривалий час тут, у спільній державі, проживали представники різних націй, що мали свої субкультури. Затвердженням авторки концепції ліберального націоналізму, Я. Тамір, право націй на самовизначення випливає з права на культуру індивіда та спільноти. Право на культуру включає право на публічну сферу в якій індивіди можуть жити повноцінним життям [8, 6]. Народи Чехії, а особливо Словаччини прагнули скористатися цим правом. 1990-1992 рр. стали одними з найважливіших для визначення напрямку внутрішнього політичного та економічного розвитку країни та її держав-наступниць.

Демократичні перетворення 1989 р. призвели і до зміни у становищі національних меншин країни. Останні отримали гарантії вільного національно-культурного розвитку, захисту громадянських прав та свобод. Як наслідок, на суспільно-політичній арені країни з'являються нові громадські організації та політичні партії, які вступають у боротьбу за самостійне існування. Такі національні прагнення, особливо з боку словаків і спонукали до розділу держави. Проведення в 1990 р. перших вільних виборів у Чехословаччині підтвердило прагнення чехів і словаків жити у демократичному суспільстві, призвело до зміни закону про вибори. Останній передбачав можливість перемоги будь-якої політичної партії чи руху, якщо вони набирали 5% голосів у одній з республік федерації, прикладом чого може стати перемога двох ідейно подібних сил на виборах 1992 р. - Громадянського Форуму у Чехії та «Громадськості проти насильства» у Словаччині. Даний законодавчий акт згодом став іще одним фактором, який об'єктивно сприяв процесові розпаду Чехословаччини.

У Словаччині пройшло ряд бурхливих демонстрацій, що викликало неоднозначну реакцію у Чехії та призвело до прийняття у грудні 1990 року Закону про розмежування компетенції між федерацією і республіками. Згідно із новим законом у віданні центральних органів залишалися лише питання оборони, зовнішньої політики, фінансів і створення умов для єдиного ринку, що значно посилило відцентрові тенденції у державі. Впливові політичні організації Словаччини почали вимагати перетворення федерації на конфедеративне утворення двох народів. На початку 1991 року суспільно-політична ситуація ще більше загострилася у зв'язку з вимогою лідерів політичних організацій і рухів Моравії та Сілезії реорганізувати Чехословаччину у федерацію трьох республік: Чеської, Моравсько-Сілезької та Словацької. Цій проблемі був присвячений «круглий стіл», проведений у березні 1991 у Брно з участю 25 партій і рухів. У той час, коли моравська проблема не набрала дальшого розвитку, у Словаччині виникла політична криза. Словаччина не була задоволена прокламованими ухвалами центральних органів і вимагала підписання державного договору з Чеською Республікою.

Після проведення виборів 1992 р. два найвагоміші демократичні рухи - ГФ у Чехії та ГПН у Словаччині - розкололися на декілька дрібніших партій та організацій. Внаслідок цього розколу з ГПН виокремився Рух за Демократичну Словаччину, що вивів на політичну арену нового словацького лідера - В.Мечіяра, який в подальшому став одним з ініціаторів мирного роз'єднання Чехії та Словаччини. Другі і останні спільні вибори у Чехословаччині, що відбулися у 1992 p., підтвердили різницю у політичних інтересах населення обох республік: у Словаччині перемогли ліво-зорієнтовані сили та націоналістичні партії, а в Чехії - прибічники радикальних економічних реформ, які виступали за збереження єдиної Чехословаччини.

У той час, коли моравська проблема не набрала дальшого розвитку, у Словаччині виникла політична криза. Словаччина не була задоволена прокламованими ухвалами центральних органів і вимагала підписання державного договору з Чеською республікою. Невирішеність цього питання, добровільна відставка президента у 1992 р. фактично визначили розпад Чехословацької федерації. Наприкінці 1992 р. чехословацький парламент прийняв рішення про розділ федерації і утворення з 1 січня 1993 р. двох незалежних держав - Чеської і Словацької республік. Цей процес тривав всього пів року і пройшов взірцево та цивілізовано як і «Ніжна революція» в Чехословаччині, яка поклала край тоталітарному пануванню комуністичної партії в країні.

Спалах націоналізму серед словацької політичної еліти та небажання чеської сторони піти на поступки (погодитися на конфедерацію) фактично призвели до розпаду Чехословаччини, який був юридично оформлений і відбувся без будь-яких політичних ексцесів.

Реакція населення обох країн на розпад Федерації була неоднозначною, однак і чеське, і словацьке суспільства проявили політичну терпимість. Поділ Чехословацької Федерації на дві незалежні держави підтвердив різницю у політичних та економічних прагненнях громадян Чехії та Словаччини, певну культурно-ментальну різницю між народами.

Таким чином, суспільно-політичний розвиток Чехословаччини та спалах націоналізму серед населення та політичних еліт обох країн в 1989-1992 рр. зумовили розпад федерації. Після розпаду Федерації суспільно-політичний розвиток Чехії та Словаччини відбувався в напрямку побудови демократичних суспільств, проте мав свої особливості. Чеський уряд визначив основні напрямки політичного та економічного розвитку країни, серед яких - вступ до Європейського Союзу та НАТО. Останнє сприяло подальшим економічним перетворенням в країні та побудові демократичного суспільства, в якому громадянам гарантувалися усі права та свободи, незалежно від їхнього національного походження.

Оксамитовому розлученню передувало також загострення суспільних суперечностей. У Словаччині помітним стало погіршення життя населення, за що відповідальність покладалася на празький уряд. Запровадження ринкових відносин та утвердження демократії розширили прірву між чехами і словаками. За два з половиною роки після «оксамитової революції», приходу до влади президента В. Гавела та проголошення ідеалу «інтелектуального і культурного суспільства» Чехословаччина зіткнулася із жорстокою реальністю. Країна являла собою розколоте корумповане суспільство, позбавлене загальних прагнень, єдине тільки в ненависті до комуністичного минулого [10, 239].

У червні 1991 року, між чехами і словаками велися переговори, що свідчили про появу глибоких відмінностей у їх поглядах на принципи подальшого співжиття в кордонах однієї держави. Вибори до Національних зборів, що відбулися в Чехословаччині у 1992 році, засвідчили різноманітність суспільно - політичного життя та підкреслили значні суперечливі тенденції політичного розвитку як у Чехії так і в Словаччині. Перемога націоналістично зорієнтованих партій у Словаччині і прибічників ліберальних реформ, які виступали за існування єдиної Чехословацької федерації у Чехії - повністю відображали протиріччя, що зрештою підштовхнуло до оксамитового розлучення [9, 174].

Переважна більшість як чеського так і словацького електорату не бажала поділу федерації. Про це свідчать соціологічні опитування, які проводилися в державі. Так, за результатами опитування 1990 року лише 5,3% населення Чехії і 9,6% населення Словаччини підтримували поділ країни, вважаючи його необхідним. Опитування, що проводилося через рік у 1991 році показало майже незмінні результати. За поділ держави виступало 6% чехів і 11% словаків. Анкетування населення, що проводилося у червні 1992 року показало наростання сепаратистських прагнень. За даними червневого опитування громадської думки в Чехословаччині з приводу поділу держави 35,5% чехів і 35% словаків підтримали такий розвиток подій. Однак більша частина опитаних була переконана, що розпад держави є неминучим і це лише питання часу [10, 240].

Політичні сили обох республік продовжували вносити дезінтеграційні тенденції у суспільно-політичні реалії державного життя. Це яскраво відобразилося під час президентських виборів 3 липня 1992 року, коли словацькі депутати блокували процедуру переобрання Гавела. 20 липня президент змушений був піти у відставку. Це свідчило про те, що головні політичні сили країни не змогли досягти компромісу щодо функціональної моделі федерації.

Що стосується основної маси населення, то 80% громадян аж до відставки Гавела надавали перевагу існуванню єдиної спільної держави. Однак після завершення виборів, населення не підтримуючи поділ, розуміло, що його неможна уникнути. Блокування президентського переобрання Гавела та проголошення парламентом суверенітету Словаччини сприяло збільшенню чисельності прихильників поділу Чехословаччини. У жовтні 1992 року кількість таких прихильників досягла51% у Чехії і 37% у Словаччині, а в листопаді становила у Чехії - 50%, а в Словаччині - 40% [8].

Політичні сили республік підштовхнули процес розподілу держави. Розлученню Чехословаччини сприяли політичні лідери цих країн - В. Клаус та В. Мечіяр, погляди яких на державний суспільно-політичний устрій значно відрізнялися. Хоча Клаус і виступав за збереження політичного союзу, він був проти союзу економічного. А Мечіяр висував ідею конфедерації, яку Клаус рішуче відкинув. Словацький політик наголосив, що у Словаччині буде проводитися словацький варіант економічних реформ, який буде максимально враховувати інтереси словацького народу. Клаус, не погоджуючись з таким поворотом ситуації, заявив: «Цивілізований розвід краще за формальне співмешкання» [10, 240].

Що стосується громадської думки населення, то чехи стверджували, що єдиним способом виживання для Чехословаччини є федерація в якій існуватиме центральний уряд, що буде здійснювати контроль за над владою та регіональними урядами. Словаки, в той час, виступали за те, що лише конфедерація підкреслить їх ідентичність.

Президент Чехословаччини Вацлав Гавел опинився у скрутному становищі. Він повинен був мирними методами розв'язати ситуацію, що склалася. Однак прагнення Гавела не підтримували народні маси. Влітку, під час візиту президента до Словаччини, йому в обличчя закидали: «Досить нам Гавела!», «Досить нам Праги!» Гавел у напруженій політичній ситуації, коли його президентство не було підтримано, подав у відставку. Він залишився єдиним політичним лідером, який виступав за збереження цілісності держави. Перебуваючи ще на посту президента він у одному зі своїх останніх указів доручив В. Клаусу та В. Мечіяру розробити нові механізми функціонування федерації. Президент прагнув зберегти цілісність держави і запропонував це питання вирішити з допомогою референдуму на який би винеслося питання про майбутній устрій ЧСФР та проект угоди про розподіл державних функцій керівництва обох республік у спільній державі.

Основного опонента Гавела - Вацлава Клауса не засмучувала втрата Словаччини, економіка якої після комуністичного господарювання була катастрофічною і потребувала чималих зусиль та матеріальних засобів для відбудови. Тому він схилявся до розділу держави, як засобу простого вирішення економічної проблеми.

Можливо, найбільшою невдачею Гавела було те, що він не зміг так швидко, як інші, включаючи його головного суперника Вацлава Клауса, що Чехословаччина, як федеративна держава двох націй, після 1989 року була приречена.

Словаки, які не мали власної держави і відчували, що знаходяться під постійною опікою чехів, поступово розрушали підвалини спільної держави.

Опонент Гавела, Вацлав Клаус, який думав, що менш успішна в плані економіки Словаччина стримує чехів, не перешкоджав такому розпаду. Однак Гавел до останнього моменту сподівався, що спільну державу можна врятувати.

В результаті цього багато словаків вважають, що він не зміг зрозуміти їх національних устремлінь [2] Гавел переконався, що словацький народ не хоче більше жити у спільному домі. Він, будучи свідомим, демократичним політиком не став вдаватися до жорстких силових методів збереження держави.

У вересні 1992 року було прийнято закон про принципи поділу держави. Все майно розподілялося в пропорції 2(Чехія):1 (Словаччина). Нерухомість мала належати тій республіці на території якої вона знаходилася.

25 листопада було затверджено закон про поділ ЧСФР. Федеральна асамблея затвердила розпад держави 183 голосами проти 117-ти, що становило перевагу лише в три голоси більше від необхідних трьох п'ятих парламентської більшості. Вже 31 грудня 1992 року Чехословаччина перестала існувати як єдина держава [6, 311]. Розпад Чехословаччини тягнув за собою зміни не лише державного, але і регіонального масштабу. Відбулося своєрідне руйнування центральноєвропейських векторів - «Північ - Південь» та «Схід - Захід». «Вишеградська трійка» трансформувалася в «четвірку».

Проголошення незалежності було сприйнято населенням обох держав з розумінням. Ні чехи ні словаки не вбачали трагедії в розпаді федерації. Протягом місяця Гавела було обрано президентом Чеської Республіки. Більшість чехів була глибоко переконана в тому, що в таких умовах у Чехії є більше шансів інтегруватися до євроатлантичних структур. Цьому сприяла наявність у державі людського, промислового, сільськогосподарського та особливо політичного потенціалів.

Ліквідація Чехословацької Федеративної Республіки - це був бурхливий процес, що своє розв'язання знайшов цивілізованим шляхом у правовому полі. З 1 січня 1993 року на європейському континенті з'явилися дві нові повноправні незалежні держави Чеська Республіка і Словацька Республіка.

Вже 19 січня ці країни стали членами OOH та протягом короткого часу були визнані європейською та світовою спільнотою. Таке миттєве включення цих держав до світового співтовариства є свідченням того, що розлучення цих держав було правильним і зваженим кроком, який пройшов у цивілізованих рамках.

Розлучення Чехословаччини - це результат консенсусу провідних політичних сил держави, який відкрив рідкісний для сьогодення, але єдино припустимий конституційний і мирний шлях припинення існування федеративного утворення, еволюційного переходу до суверенітету і благоустрою власної домівки кожним із народів. Чехословацький варіант державного розділу відзначається спокійністю, прагматичністю, плавним і мирним перебігом подій, де обидві сторони спокійно і виважено вирішили основні питання поділу.

Плинний варіант вирішення внутрішньодержавного конфлікту став можливим завдяки тому, що чеському та словацькому народам і їх лідерам притаманні елементи європейської політичної та правової культури, що дало змогу вгамувати синдром «історичних кривд», переступити через ідейні і національні суперечності [5, 55].

Чехословацький приклад державного розпаду визначався спокійністю і прагматичністю за яких обидві сторони ще до офіційного розлучення вирішили основні питання усамостійнення аж до розподілу майна. Демонтаж федерації відбувся шляхом переговорів, політичних угод та законодавчих актів, що унеможливлювали суспільний вибух. Даний варіант розв'язання внутрішньодержавного конфлікту став можливим завдяки тому, що чеському та словацькому народам, а особливо їх лідерам були притаманні елементи демократичної політичної та правової культури.

Пародоксально, але те саме «мирне розлучення» Чехії і Словаччини, яке зараз слугує прикладом мудрого рішення сепаратистських тенденцій, було поразкою Гавела, який наполягав на збереженні Чехословаччини. І лише недавно він визнав, що все, що відбулося, на краще. У своєму інтерв'ю через десять років після розпаду Чехословаччини Гавел дав таку оцінку результатів поділу держави на дві окремі частини:

«У період поділу Чехословаччини я був її федеральним президентом і, виходячи з повноважень цієї посади, мав перешкоджати поділу. До сьогодні вважаю помилкою те, що поділ здійснювали політичні сили і що громадянам не було дано можливості висловити свою волю на референдумі. Однак мирний перебіг поділу мав переконати всіх у прийнятності такого рішення без фатальних наслідків. Гадаю, що коли чехи й словаки можуть послужити для когось взірцем, то саме в цьому, і вважаю, що цьому мали б присвятити себе дипломати в усьому світі» [3].

Розділ Чехословаччини був неминучим і безповоротним. Це не був стихійний процес, що вийшов з під контролю, а це був організований процес. Якщо характеризувати процес розділення Чехословаччини, то можна висловити думку, що чехи і словаки ніяк не змогли домовитися про внесення змін до конституції. Словаки прагнули максимально вільної конфедерації, а чехи хотіли міцної федерації. А тому довгі пошуки компромісного вирішення питання ні до чого не призвели. В одну прекрасну мить два політичних лідера - Вацлав Клаус та Володимир Мечіяр вирішили, що вони не можуть і не хочуть домовлятися, долю держави було вирішено.

Чехи, в принципі, не підтримували розділу країни, але так як у них існувало ще багато не вирішених питань, зокрема перехід до демократії та ринкової економіки, вони свої зусилля спрямовували в інше русло. Тому розділ держави вони пережили не так болісно і сприйняли його як елемент перехідного періоду.

Що стосується словаків, то вони теж не сприйняли розділ як велику трагедію. Вони вважали, що все, що відбулося - не дуже добре, тому що не спитали їхньої думки. Але у Чехословаччині, яка була федерацією і де словаки мали певну автономію, всі серйозні питання вирішувалися у Празі, то розпад був обумовленим і виправданим.

Зараз, через майже два десятиліття, читаючи чеські та словацькі газети, важко знайти статтю, яка критикувала б розділ держави. Суспільство переконане в тому, що таке вирішення проблеми було необхідним. А що стосується Гавела, то одні вважають, що розпад держави був його найбільшою невдачею під час керівництва країною, а інші, що це був неминучий факт, який був зумовлений національними і політичними чинниками.

Мирний розділ Чехословаччини став наслідком побудови правової держави та розвитку організованого і громадянського суспільства, де панував закон і порядок, а не політичне свавілля, дотримувалися права і свободи людини і громадянина.

Чеський науковець К.Водичка виділяє основні причини поділу Чехословацької Федеративної Республіки [1, 129]. По-перше, це були історичні чинники. Чехословацька держава була побудована на політичній фікції наявності «чехословацької нації», однак цій ідеологічній конструкції протистояв реальний чехословацький дуалізм з культурним, релігійним, політичним та економічними вимірами, який не вдалося подолати за сімдесят чотири роки спільного існування. А політичні реалії у часи так званої «нормалізації» полягали в тому, що всі важливі рішення приймалися центральними партійними органами в Празі, словацькому народові фактично була відведена роль «молодшого брата».

Важливим чинником дезінтеграції стало утворення в процесі демократизації в Чехії та Словаччині 1990-1992 роках абсолютно автономних партійних систем. Цьому сприяв складений із серйозними недоліками виборчий закон, який дозволяв політичній партії входити не лише до Національної ради відповідної республіки, але й у Федеральні збори, за умови подолання відповідного бар’єру лише в одній з двох республік.

Негативну роль відіграла також «постсоціалістична паніка», нездатність громадян визначити свою політичну ідентифікацію після краху посттоталітарних структур. Автомізація суспільства породила попит на харизматичного лідера. Це був час рішучих популістських політиків типу В.Мечіара та В. Клауса, котрі не охоче йшли на компроміси. Четвертим фактом дезінтеграції ЧСФР можна вважати відсутність ефективної конституції. Чехословаччині після листопадових подій 1989 року довелося зіткнутися зі складною ситуацією в плані своєї конституції. Проблема полягала в тому, що на початок 1990-х років не вдалося прийняти нову демократичну та функціонуючу конституцію. Адже Основний закон часів «празької весни» продовжував діяти і після «оксамитової революції», але він не сприяв пошуку демократичного консенсусу. Його положення, яке забезпечувало право вето однієї десятої частини обраних в одній з двох республік депутатів Федеральних зборів, запрограмувало конституційну кризу. Автори конституційного закону чехословацької федерації 1968 року не розраховували (власне вони і не могли цього завбачити) на те, що в майбутньому чехи та словаки проголосують за протилежні політичні орієнтації і різні моделі державного устрою. Конституція ж 1968 року передбачала єдність обох суб’єктів федерації в парламенті [9, 116].

Останнім, але одним з вирішальних чинників розпаду Чехословаччини були інтереси нових еліт. Поділ ЧСФР не був наслідком прагнень емансипації та патріотизму чеського і словацького народів. Згідно соціальних опитувань, більшість чехів та словаків ніколи не висловлювалися за державну незалежність. У 1992 році на питання дослідників з приводу відчуттів у зв’язку з поділом держави у відповідях превалювали меланхолійні настрої. Були наявними тенденції боязні не тільки економічних наслідків, а й того, що дезінтеграція призведе до розриву соціальних та сімейних контактів. Урядова коаліція Словаччини В.Мечіара використовувала словацький націоналізм як інструмент посилення своєї влади, що викликало етнічні конфлікти [1, 133]. Проте реальністю є те, що не народи, а політики і політичні сили ділять єдину державу. Дану тезу підтвердили і парламентські вибори 1992 року. Саме тоді відбулися останні спільні вибори до парламентів ЧСФР, ЧР та СР, які і закріпили різницю у політичній орієнтації органів влади обох республік. На виборчі дільниці у Чехії прийшло 80,08% виборців, а в Словаччині – 84,2% [12].

3.2. Відносини між Чеською Республікою і Словацькою Республікою після розпаду Чехословаччини

Після роз’єднання Чехословаччини стосунки між Чеською і Словацькою республіками розвивалася у чотири етапи. Перший – становлення системи двосторонніх міждержавних відносин і практичного формування структур і механізмів співпраці, який охоплював 1993-1994 роки. Другий – ускладнення чесько-словацьких стосунків у період з кінця 1994 року до парламентських виборів у СР осені 1998 року, в основному через недемократичний характер внутрішньополітичних процесів у Словаччині. Третій – перехід до тісної координації зовнішньополітичної діяльності на двосторонній і багатосторонній основі з акцентом на практичне надання Чехією допомоги Словаччині в підготовці до вступу в ЄС і НАТО, який охоплював період з кінця 1998 року до кінця 2002 року. Четвертий – практична підготовка ЧР і СР до інтеграції в Євроспільноту, який охоплював період з кінця 2002 до 1 травня 2004 року – дня набуття Чехією і Словаччиною повноправного членства в Європейському Союзі, а СР в квітні 2004 року – також членства в НАТО. Указується, що після розширення ЄС, у 2005 році ЧР і СР вступили в новий етап співпраці, який характеризується переходом від простого двостороннього співробітництва до парадигми всебічної інтеграції [19, 348].

В 1993-1994 роках державне керівництво ЧР і СР концентрувало першочергову увагу на процесі дипломатичного визнання нових незалежних країн світовою спільнотою, одночасного їх вступу до ООН та інших міжнародних організацій. В період 1994-1998 років Чехія обрала курс на системні політичні та економічні реформи, поглиблення демократії і формування громадянського суспільства, а також на прискорену інтеграцію до євроатлантичних структур, а Словаччина віддала пріоритет розбудові незалежної державності на національному принципі та утриманні нейтрального статусу. З 1998 року інтереси ЧР і СР на міжнародній арені, внаслідок передусім перемоги демократичних сил на парламентських виборах у Словаччині знову зблизилися в напрямку трансатлантичної та загальноєвропейської інтеграції [18, 274].

В 1990-ті роки Чехія з реформно орієнтованими прозахідними силами, очолюваними правоцентристською ГДП, консолідованою демократією та достатнім рівнем внутрішньополітичної стабільності більш послідовно проводила лінію на розвиток взаємовигідних двосторонніх стосунків. Словаччина, особливо в період прем’єрства В.Мечіара 1994-1998 років, навпаки, внаслідок внутрішньополітичного протистояння та конфліктів, міжнародної ізоляції з боку Заходу була недостатньо стабільним партнером для чеської сторони. Після демократичної зміни правлячих сил у СР в 1998 році і одночасного приходу до влади в ЧР лівоцентристських коаліцій, очолюваних чеськими соціал-демократами, у чесько-словацьких стосунках відбулися кардинальні позитивні зрушення. У принципі, впродовж 1998-2006 років у Чехії і Словаччині при владі знаходилися ідейно протилежні політичні сили, відповідно, лівоцентристи і право центристи [18, 279]. Але це зовсім не завадило їм спільно розробити і реалізувати нову стратегію поглиблення чесько-словацьких міждержавних відносин та загальний курс участі в трансатлантичній і європейській інтеграції. Це ще раз підтверджує відому закономірність сучасних міжнародних відносин – найбільш ефективне тісне співробітництво можливе лише між демократичними державами, а недемократичні, авторитарні режими є джерелом міжнародної напруги та конфліктів.

ВИСНОВКИ

Конституційне припинення чехословацького федеративного союзу, яке варто вважати специфічною цивілізованою центральноєвропейською моделлю назвали «оксамитовим розлученням», позаяк так само, як і «оксамитова революція», воно носило мирний характер. Вирішення всього комплексу питань розлучення ще на підготовчому етапі саморозпуску єдиної держави зберегло основи тісного співробітництва між уже незалежними ЧР і СР. Чехословацькі відносини в наступний період не були переобтяжені комплексом федеральних «історичних кривд». Самостійні Чехія і Словаччина надалі не переймалися так багато проблемами врегулювання двосторонніх стосунків, як, наприклад, балканські чи пострадянські держави, а сконцентрувалися на прискоренні внутрішніх реформ і перетворень. Отже, плинний, договірний і конституційний характер саморозпуску ЧСФР створив сприятливі умови для розгортання процесу переходу до демократії у ЧР і СР.

Щодо розподілу Чехословаччини, то тут було безліч причин. По-перше, це були історичні чинники. Чехословацька держава була побудована на політичній фікції наявності «чехословацької нації», однак цій ідеологічній конструкції протистояв реальний чехословацький дуалізм з культурним, релігійним, політичним та економічними вимірами, який не вдалося подолати за сімдесят чотири роки спільного існування. Цей дуалізм коренився насамперед в різному історичному розвитку обох держав до їх воз’єднання в рамках єдиної країни, в якій не відбулося зближення ціннісних систем та мотивів національних спільнот та еліт. Проявилася дана тенденція і в державному устрої Чехословаччини, що не відображав наявності двох народів. А політичні реалії у часи так званої «нормалізації» полягали в тому, що всі важливі рішення приймалися центральними партійними органами в Празі, словацькому народові фактично була відведена роль «молодшого брата». Все це призвело до того, що словаки недостатньою мірою ідентифікували себе з Чехословаччиною.

Детальний аналіз історії співжиття цих двох народів дає нам можливість стверджувати, що між чехами та словаками завжди були проблеми міжнаціонального характеру. У даній ситуації можна говорити навіть про існування паралельних суспільств. Власне створення Чехословацької Соціалістичної Республіки було своєрідним «шлюбом по-розрахунку», адже їх об’єднання було обумовлене тогочасними політичними реаліями та геополітичною ситуацією. Тому їх розпад, який на перший погляд видається нелогічним, насправді є цілком закономірним.

Питання незалежності Словаччини набуло актуальності після «оксамитової революції». Позаяк демократизація дозволила активно діяти крайнім силам націоналістичного спрямування, що до недавнього часу не могли вільно існувати в країні, можливість заявити про свої проблеми та політичні претензії отримали чисельні групи національних меншин. З точки зору демократії було цілком логічним, що слідом за звільненням окремої особистості повинно прийти звільнення національних одиниць, представники яких вважали своє становище у країні нерівноправним. Громадяни країни отримали можливість організовувати власні політичні групи для захисту своїх інтересів. І тоді Словаччина виявила своє невдоволення, яке спочатку вилилися у дискусію з приводу найменування спільної держави.

Дата добавления: 2015-07-13