Я знав поетів

Поезії

Микола Руденко

Я знав поетів, що колись без міри

Були відважні в пошуках своїх.

Тяжка трагедія сліпої віри

Спустошила і скам’янила їх.

З них кожен був стократ багатший духом,

Ніж той, хто оди їхні відзначав,

До слів чиїх ми припадали вухом,

А він всю велич лиш в собі вбачав.

Я знав поетів…

Так, вони вже сиві,

Їм важче схаменутись, ніж мені.

І все, чим інші на землі щасливі,

Пройшло повз них, як в летаргічнім сні.

Пройшло, спливло, немов весняні води,

Нічого не лишивши їм в житті.

Хіба лиш мертві, зачерствілі оди

Та брязкальця на грудях золоті.

А слава — ця зловтішниця зрадлива —

Тепер їх все частіше обмина.

І люди посміхаються глузливо,

Коли зачують їхні імена.

Хоч лаври вам належать не по праву,

Далеку вашу молодість люблю.

Я міг би дати вам довічну славу,

Якби вона приходила з жалю.

“Якщо твої товариші…”

Якщо твої товариші

Не ділять дум твоїх віднині, —

Не дай торкнутися душі

Рукам, що зраджують святині.

Хай твердить той, хто втрати в зір,

Що ти, мовляв, ідеш не в ногу.

Якщо ти віриш — значить, вір,

Шукай в земному неземного.

Серед хвальби і хизувань,

Де кожен прищ — суддя верховний,

Нехай сліпа міщанська твань

Життя стриже під ранг чиновний.

Хай навіть мертвим роздає

Гранітні милості по чину, —

Спрямовуй бачення своє,

Щоб віднайти першопричину.

Та розбудить в душі не дай

Бездумний гнів сліпого бунту,

Що лиш породжує відчай,

А не чуття твердого ґрунту.

Ні, не готуй собі вінок,

Забудь про славу та окрасу, —

Тверезим стань, немов клинок,

Що в піхви схований до часу.

“Здавалося, усе позаду…”

Здавалося, усе позаду,

Пригасло те, що я несу.

І старість вийшла у засаду,

Щоб вигострить тупу косу.

Та був удар…

Розверзлось небо

Серед космічних мерехтінь,

І ти покликала до себе,

Великих думань віща тінь.

Я грівсь на материнськім лоні,

Немов сповите немовля.

М’ячем блакитним на долоні

Лежала крихітна Земля.

З’єднавши тіні й напівтіні,

Майбутнє з тим, що вже було,

У віковому мерехтінні

Я розпізнав Добро і Зло.

Я бачив кратери — мов рани,

Неначе кров — глибинний жар…

Я ваші хитрощі, тирани,

Кладу під синій окуляр.

У ваші вилиці камінні

Я ненависть свою жбурну

І, розіп’ятий на промінні,

Вам напророчу смерть страшну…

І підійду, і гляну зблизька,

Як ви конаєте в чаду;

І землю, як мале дівчисько,

В обійми сонця поведу.

“В мені блукають дивні струми…”

В мені блукають дивні струми,

І вічність блискавкою б’є

У серце збуджене моє,

І палять мозок болі–думи.

Чиї вони і де блукали, —

Мої чи, може, не мої?

Які захмарні перевали

Взяли невидимі рої?

Кого за проповідь крамоли

Жбурнули в булькання смоли?

У кого мозок розкололи,

До божевілля довели?..

Ненавиджу оту нормальність,

Яка породжує ханжу.

Єдину визнаю реальність —

Уміння розпізнати лжу.

І прямо йти, і так тримати,

Як Бульба заповів синам.

Нехай дотепні дипломати

Спектаклі ставлять брехунам.

Горять в душі заграви дальні,

І голос пращурів не вмер.

Коли б усі були нормальні,

Ми б повернулись до печер.

Мати (Триптих)

Клумаки випадають з натруджених рук.

Хто піддасть їх на плечі у вирі людському?..

Ти босоніж торкаєш розпечений брук,

Так ти ходиш в віках по вугіллі жаркому.

За ворота виходять дебелі сини,—

І сліди замітає за ними пороша.

Материнської мови забудуть вони:

Вже та мова для них — нехороша…

Бригадири щоранку обходять двори.

Лиш в неділю є воля городець скопати.

Трактори…

Управління…

Директори…

А годуються люди з твоєї лопати.

Десь вимахують крани високих споруд,

Ти ж заснеш восени при нетопленій печі.

І стотисячний хор оспіває твій труд,—

Та ніхто не піддасть тобі клунок на плечі.

Вам треба пісню про колгоспні руки?..

Ось лиш пером зненацька пошкребусь.

А там. дивись, уже ідуть онуки

Виховувати совість у бабусь.

Вони ростуть, мов лісова травиця,

Немов пирій у житньому рядку:

Сто обліковців на твою правицю,

На кожен палець — по керівнику.

І кожен щедрі обіцянки стеле,

І оплески не знають жодних доз…

І канцелярський млин повітря меле,

Розмахуючи крилами відозв.

А ти викашлюєш старечі груди

І кажеш в ніч невидимим синам:

— От бач, виходять наші дітки в люди.

Дай бог їм щастя більшого, ніж нам.

На них тепер нейлони й чорнобурки,

І возять їх машини — не вози…

Всі трудодні твої — лише для курки.

А бур’янець під тином — для кози.

І часом очі робляться сумними,

І сумніви тяжкі в полон беруть:

— О боже праведний! Що буде з ними,

Коли сільські бабусі перемруть?..

Наливається вірою серце моє,

І вдивляється думка в невидимий корінь:

Ген селянка мадонною в небі встає —

Господинею вічних земних перетворень.

Все, що мусить померти — помре на віки

І народиться День із новим неспокоєм.

Україно!..

З твоєї легкої руки

Не боронь мені стати твоїм перегноєм.

Хай вростають у череп шорсткі корінці,

Вибираючи з мене земне і небесне.

Прийде віщий туман,

і в його молоці

Невгасима зоря над землею воскресне.

Сонце зніме утому з натруджених рук,

Всесвіт кине на плечі блакитну кирею…

Кизякова,

солом’яна,

чорна від мук,—

Станеш ти, Україно, тією зорею.

“Знову сонце зійшло”

Знову сонце зійшло,

День прибув…

Як мене не було,

Де ж я був?

Мабуть, жив у зорі —

В напівсні;

Чи в дубовій корі,

Чи в зерні.

Вітер хмари жене.

Дощ іде.

Як не буде мене,

Буду де?

Мабуть, в Сонце піду —

До братів,

І усе там знайду,

Що хотів.

Що хотів, що бажав,

Брав зі сну…

На землі не дожав —

Там дожну.

Дата добавления: 2015-07-13