Боги та люди

По–різному молилися Природі:

Одні над нею Бога вознесуть,

А хтось — такого більше у народі —

В ній розпізнає материнську суть.

Лише царі не кидали гонитву,

Яку перейняли в сліпих чортів:

Святі чуття, закладені в молитву,

На себе кожен обернуть хотів.

Та хоч царя над світом цим убогим

Підносили, мов сонячне дитя,

Усе ж помазаник той перед Богом

Людиною лишався за життя.

Один лиш раз живого, а не мощі,

Наставив Богом історичний плин.

І мармуровій постаті на площі

Вклонятись мусив грішний землянин.

Рабів замучених вбивала варта,

А голод навіть велетнів боров.

Людське життя ні шеляга не варте —

Скрізь по кар’єрах кам’яніла кров.

І загуло над гнівними синами,

Зриваючи фальшиву позолоть:

— Хай краще цар небесний править

нами,

Аніж боги, що мають людську плоть!..

…Та не ловіть капканами старими

Поета, як малого школяра:

Було це, люди, в стародавнім Римі,

Коли йому вмирать прийшла пора.

“Мов злодій, власну хату обійду…”

Мов злодій, власну хату обійду

І попрямую в поле стороною.

Була — й нема…

Хтось у моїм саду

Плоди зриває, вирощені мною.

Спритніший хтось,— такий, кому зоря

Із гаманця в похмуру нічку світить.

Холодним п’ятаком від ліхтаря

Лягає промінь на вологі віти.

Чужий вівчар озвався на цепу,

Чуже обличчя виглядає з хати…

Даруйте, люди! В ніч оцю сліпу

Хто виграв, хто програв — не розгадати.

Домівки я позбувся за борги:

Правдиве слово нині не годує.

Чи друзі ви, чи, може, вороги —

Вам заздрити було б, напевне, всує.

Нема притулку — це ще не біда:

Десь є душа, що ночувати пустить.

У чарці заіскриться не вода,

І на столі в полумисках не пусто.

В розмові щирій душу відведу,

А вранці уклонюсь тому порогу,

Що допоміг забути про біду,—

Та й потихеньку вирушу в дорогу.

Мені на Бога нарікати гріх —

Я сам цю долю визначив для себе:

Коли обід, коли пустий горіх,

Коли за ковдру — лиш окраєць неба.

Хтось виведе у простір степовий,

А хтось гукне, щоб підвезти на возі.

Та знають друг і недруг: я — живий

І не марную віку у дорозі.

Щодня стрічаю обрії нові,

Для котрих треба серце розкувати.

Живий!..

Але скажіть, чи ви живі,

Хто правдою навчився торгувати?..

“Ми матері собі не вибираєм…”

Ми матері собі не вибираєм —

Стареньку, вбогу маєш берегти.

На землях тих, які вважають раєм,

Прийти у світ чомусь не здужав ти.

Там народився, де дідівське слово

Вельможний хтось холопським охрестив.

І тільки небо високоголове

Твоїм пісням нашіптує мотив.

Припавши вухом до річок і суші,

Воно вслухається в думки незлі.

І марять душі, непокірні душі,

Прийдешнім раєм на оцій землі.

“За вікном голоси, голоси…”

За вікном голоси, голоси —

То весілля вже третій день.

І, здається, на всі часи

Сміху вистачить та пісень.

Грає скрипка та бубон б’є.

Хтось запрігся в старенький віз.

Давній звичай велить своє:

Батька й матір народ повіз…

І чомусь до моїх грудей

Підпливає нежданий сум:

Мені шкода оцих людей,

Їхніх радощів, їхніх дум.

Ніби й весело — їж та пий,—

А чогось тут не вистача.

Так, напевне, шукає сліпий,

У якому кутку свіча.

Чи небесне, чи то земне

(Не зумію вказати ознак),—

Щось ми втратили головне,

Щось у наших піснях не так.

Мов з пекельної вийшли смоли,

Із якихось жахних лабет;

Мовби кров’ю недавно стекли,

Мовби нам перебито хребет…

Та зненацька проскаче лоша,

Наче вітром його занесло,—

Стрепенеться моя душа:

Є ще коник.

І є сідло!..

Дата добавления: 2015-07-13