Реабілітований

Не будіть його, пастушки,—

Хай під явором спочива.

В нього вчилися наші батьки,

Як помножити два на два.

Телескопа робили вони —

Чи віднайдеться край небесам?..

Він довчив їх аж до війни —

І в окопи вирушив сам.

Не штовхайте його, не будіть.

Бач, сп’яніла стара голова.

Краще сіна йому підкладіть,

Бо й з батьками таке бува.

В нього рідних давно нема.

Був синок, та про це не тре…

Лиш надійде люта зима,

Тітка Мотря його бере.

Тяжко стогне він на печі,

Як не випаде перваку.

І лякає Мотрю вночі,

Що повіситься на гаку.

А добуде пійло бридке —

Знов прокинеться чорна нудьга.

І тоді він розкаже таке,

Що й на серце камінь ляга.

Плачуть жалісливі баби,

Та й мужик сльозу не спиня.

Кат і той би заплакав, якби

Сам цього не творив щодня.

Хоч вона, проклята, й пече,

Та сьогодні мій сабантуй.

Слухай. Мотре…

Налий іще,

Свого вчителя почастуй.

Що ж. полон — це тобі не мед.

Дріт колючий не для зубів.

З вишки строчить сліпий кулемет,

Заривають нас без гробів.

І мене б, можливо, отам

Перетерли на табірний пил.

Та я в думці кричав катам:

Мертвий вийду з ваших могил!

Бо у мене росте синок.

А йому потрібна земля —

Та земля, де кожен росток

Очі росами звеселя.

І, звичайно, не тільки мій —

Всі ви, діти, мої, мої…

Ми, беззбройні, пішли на бій

І прорвались в нічні гаї.

Помирали в болотній воді,

Знемагаючи від погонь.

Рвали тіло вівчарки руді,

Парабелум влучав до скронь.

А проте я пройшов до своїх,

І мене прийняли, мов брати.

Як тепер не звалюся з ніг,

До Берліна зумію дійти.

Били міни в окопчик наш,

Вибухали серед ровів.

А уранці у свій бліндаж

Мене слідчий на допит вів.

Проти мене він молодий,

Так собі, вугруватий стригун…

…Та ні хліба вже, ні води —

Бо тепер я німецький шпигун!

Спікся в серці болючий шов,

Рвалась в пам’яті світла нить.

Та невже ж я пекло пройшов,

Щоб на інше його змінить?

Знов на вишці стирчить кулемет,

А довкола колючий дріт…

Е-е, для вас уже не секрет,

Що то був за жахливий світ!

Вісім років прожив я там,

Вже й десятку б мені кінчать…

Але став я на зло катам

Щось незвичне в собі помічать.

Щось незвичне…

Мотре, налий…

Я, здається, п’яницею став.

Так чи сяк, але мій малий

На твоїх руках виростав.

Я не знав, що Марії нема,

Що вона у сирій землі.

Я втішав себе задарма:

Жде на мене в своїм селі.

Та й Миколку побачить хотів.

В нього личко таке ясне!..

В найстрашнішому із світів

Мрія ця зберегла мене…

Якось вів нас сержант-конвоїр,

А на вишці солдат стояв.

Його дивний скорботний зір

В серці викликав іншу яв.

Пригадався Миколка мій —

Як він мружив очі сумні,

Коли ми вирушали в бій

Під старі козацькі пісні.

Десять років йому було —

Перейшов у четвертий клас.

Строєм рушили за село,

А Миколка проводив нас.

Поруч матері на горбу

Довго нам задивлявся вслід…

Недитячу його журбу

Я носив десять довгих літ

Спомин той у душі мимохіть

Все настроїв на інший лад.

Адже час не жде, не стоїть —

Вже й Миколка, певне, солдат.

І відтоді мій сон — не сон

Я на нари валився з ніг —

І одразу ж крізь морок зон

В сновидіннях до вишки біг.

Посміхався мені солдат.

Мовби тут ні смертей, ні бід.

Остогидлий його автомат

Геть летів за колючий дріт.

І вставала над нами зоря,

Мовби крила нам видав Бог —

Через гори. ліси, моря

Крила ті нас вели обох.

Червоніло сонце здаля,

Закликало в захмарну синь.

І кричали небо й земля:

— Це ж Микола…

Твій рідний син!..

Прокидались під рейки дзвін.

Крила танули десь вві сні.

Та я бачив, я знав, що він

Пильно в спину дививсь мені.

Станься те, що я ждав, хотів

Мені волю даровано знов! —

На великий подив катів,

Я б із табору не пішов.

Я боявсь, що помре мета,

Мріям прийде лихий кінець,—

Бо загине омана свята,

Лиш ім’я назове боєць.

Ранки табірні, ночі гіркі

У душі не просвітлює час.

Люди, люди! Хто ж ми такі?

Звірам соромно, мабуть, за нас.

Доживаю старечі дні,

Але думка в серце стріля:

Як нас, люди,— скажіть мені,—

Ще тримає свята земля?..

Ранок той не забуду повік,

Це було відчування скрут:

Мовби дням своїм чорний лік

Знов почати я мусив тут.

Щось у грудях смоктало мене,

Гніт на серці тяжкий лежав.

Осоружне життя земне

Я за кару страшну вважав.

Був я, мабуть, схожий на пень

Що не здатний уже до життя…

І, як завше, мене в той день

Знов не зрадило передчуття.

Нас вели повз колючий дріт,—

Прямо йди, ані кроку вбік.

О, на вишку мені б не слід

Кидать оком з-під пухлих вік!

Та я глянув туди й пізнав

Рідні очі, вологі від мук:

Хлопець ніби з вишки пірнав,

Вниз відкинувши кисті рук.

І тоді я умить збагнув:

Не збрехав мені віщий сон.

— Та-ту! Та-ту! — зойк розітнув

Мертву тишу табірних зон.

Спершу радість і торжество,

Потім дум відчайдушний рій.

Жахом сповнилося єство:

Що ти робиш, хлопчику мій?..

Де ж, Миколо, твій автомат?

Не кричи.

Постривай.

Спинись!..

Та нічого не чув солдат —

Він стогнав і сповзав униз.

Він сповзав на іржавий дріт,

Він на нього упав грудьми…

Люди, людство… Жорстокий рід!

Що ти робиш з своїми дітьми?..

Розстріляли…

За що, скажіть?..

Тим смертям не кінець іще…

Люди, вузлика зав’яжіть,—

Хай та згадка совість пече.

А якщо у непевній ході

Пам’ять згубите серед пітьми,

То чи зможете ви тоді

Називати себе людьми?..

Не будіть його, пастушки…

Тітка Мотря по нього йде.

Вона в хаті на подушки

Спати п’яного покладе.

Відіспавшись, він вийде в двір,

Попрямує в старий окоп

І з тринога націлить до зір

Саморобний свій телескоп.

Помахає до пастушків:

Гей, підходьте сюди мерщій.

Так він кликав їхніх батьків

В давній молодості своїй.

Телескопа, хлопче, не зруш,

Це — Юпітер…

Отож затям:

Є там те, що до наших душ

Увійшовши, зветься життям.

Гляне Мотря: чого б воно

Так дрижить у старого рука?

Може, вчитель уже давно

На Юпітері сина шука?

Чи, можливо, вірить: свого

Люди щастя там досягли?..

Ой, не дай вам, Боже, того,

Що земляни пережили!

Як земний заповіт велить

І навчає прадавній час,

Крові ближнього бійтесь пролить.

Бо прокляття впаде на вас.

І відтоді через віки

Вам по крові брести й брести…

Добрі хлопці — оті пастушки.

Але звідки ж беруться кати?

Дата добавления: 2015-07-13