Передчуття прози

Земні дороги

Відносність часу

Чим ширший ніг твоїх рухливий сажень,

Чим важчі справи ляжуть на плече,

Чим більше зустрічей, подій та вражень —

Тим повільніше час земний тече.

Я знаю, друзі: певне, вам здається,

Що монотонність робить довшим час…

Четвертий рік в неволі серце б’ється,

А ніби вчора я полишив вас.

Тюрма холодна, темна безнадія

Пресує дні, мов сіно у тюки.

Бо час — це тільки послідовність діянь.

Немає діянь —

І стоять роки.

Секунда, впавши, обізветься дзвінко —

Та гасне в скронях той уявний звук.

І пам’яті незаймана сторінка

Лишилась біла з дня твоїх розлук.

Чекаючи повернення додому,

Ти впевненість у серці підігрів,

Що світ такий, як двадцять років тому —

Ніхто не вмер, ніхто не постарів.

І диво дивне: обминають роки

Не тільки пам’ять, а й чоло твоє.

Ти все іще позбавлений мороки,

Якої людям старість завдає.

Тобі ще справжня старість невідома.

Твій дім для тебе — заповідна твердь.

І ось ти вдома.

Ти нарешті вдома!

Та на порозі

Вже чекає смерть.

Чумацький віз чи парокінні дроги,

Комфорт сучасних автоколісниць…

Як розверстать мої земні дороги —

Вони досягнуть астроодиниць.

Дорога — це осмута і розрада,

Колиска мрій, що з ранніх літ беріг.

І серце, ніби кокон шовкопряда.

Вгортається у павутинь доріг.

Вшановую тебе, земна дорого,

Поміж людей, поміж дерев і трав…

Але ж нехай мене не судять строго

За ті шляхи, що я собі обрав.

Голодні пересилки та етапи —

Це теж дорога. І надія теж.

Без сліз в очах біля шкільної мали

Мій шлях терновий, правнуче, простеж.

Зумій побачить коло зловороже,

Що кидало мене у ніч лиху…

Якби ж ти дав хоч перед смертю, Боже,

Десь років кілька вільного шляху.

Щоб я завершив розпочате діло —

Те, за яке караюся тепер.

А потім хай моє астральне тіло

Летить до інших — невідомих сфер.

О Господи! Чи думав я колись,

Що із благаннями звернусь до неба:

Мене до прози повернути треба,

Бо нерви вже вугіллям узялись.

Молюся, Боже, на твої дива:

Ти раниш словом і лікуєш словом.

І часом ми себе на думці ловим:

А хто ж ми є? Слова. Живі слова.

Моя новела на столі лежить.

Це теж слова, що спокійніше світять.

Помітять люди їх чи не помітять —

Не в тому суть:

Їм просто треба жить.

Будь щасна, прозо! Вирушай у путь.

Де ті, що знали “Вітер”, знали

“Шаблю”?..

Вже їх соцреалізмом не приваблю —

Від нього навіть пацюки хропуть.

Я вірю, що прийшла моя пора —

В мені поволі визріває проза,

Яку читач не викине із воза,

А візьме в дім,

Де слово не вмира.

В похід рушає словникова рать —

Дорога їй верстається велика…

А з-за плеча наглядачева пика:

— Приказано тетради отобрать.

Прощай, новело! Вже нема, нема.

З речей прозових ти була не гірша.

І знов не прозу, а оцього вірша

Записую у зошит крадькома.

Дата добавления: 2015-07-13