Політика пацифікації на території Польщі «Б» та її наслідки для українців

Запровадження державної програми «Лікнепу» в УСРР

Лікнеп (ліквідація безграмотності) - масове навчання неписьменних дорослих читання та письма в Радянській Росії і СРСР. У переносному значенні - навчання непідготовленою аудиторії базовим поняттям якої науки, процесу або явища.

Історично поняття «лікнеп» виникло як скорочення від «ліквідація неписьменності» - державної програми Радянської Росії, початок якій поклав декрет Раднаркому «Про ліквідацію неписьменності в РРФСР» від 26 грудня 1919 року. Згідно з ним, все населення Радянської Росії у віці від 8 до 50 років, що не вміли читати або писати, було зобов'язане вчитися грамоті рідною або російською мовою (за бажанням). Народному комісаріату освіти надавалося право залучати всіх грамотних осіб до навчання неписьменних на основі трудової повинності. Декрет передбачав також створення шкіл для переростків, шкіл при дитячих будинках, колоніях та інших установах, що входили в систему Главсоцвоса.

У роки непу темпи зниження неграмотності були далекі від бажаних. Доросле населення, зайняте в приватному секторі, не мало соціальних гарантій, які давали можливість поєднувати навчання з працею. В цілому СРСР до 1926 року займав за рівнем грамотності лише 19-е місце серед країн Європи, поступаючись таким країнам, як Туреччина і Португалія. Збереглися значні відмінності в рівні грамотності міського і сільського населення (у 1926 р. - відповідно 80,9 і 50,6%), чоловіків і жінок (у місті - 88,6 і 73,9%, в селі - 67,3 і 35,4%).

У 1928 році за ініціативою ВЛКСМ був початий так званий культпохід. Його опорними центрами стали Москва, Саратов, Самара і Воронежа, де основна частина неписьменних були навчені силами громадськості. До середини 1930 року число культ-армійців досягла 1 млн, а кількість учнів тільки в врахованих школах грамоти - 10 млн.

Введення загального початкового навчання в 1930 р. створювало відомі гарантії поширення грамотності. Ліквідація неписьменності покладалася тепер на відповідні секції при місцевих Радах. Одночасно переглядалися програми шкіл лікнепу, розраховані на 330 навчальних занять (10 місяців в місті і 7 місяців на селі). Актуальним завданням вважалася тепер боротьба з малограмотністю.

До 1936 року було навчено близько 40 млн неписьменних. У 1933-1937 роках тільки в врахованих школах лікнепу займалися понад 20 млн неписьменних і близько 20 млн малограмотних.

За даними перепису 1939 року, грамотність осіб у віці від 16 до 50 років наближалася до 90%. На початку 1940-х ситуація з неписьменністю в більшості районів СРСР перестала бути катастрофічною.

Для послаблення українського руху польська влада не гребувала використовувати й брутальну фізичну силу. Так, восени 1930 р. у відповідь на революційні дії українських екстремістських груп, які нападали на польські маєтки й спалювали їх, уряд вдався до жорстоких репресій проти всієї української спільноти, що набрали характеру державних антиукраїнських погромів і отримали офіційну назву пацифікація (умиротворення).

Щодо українців було застосовано неприпустимий у цивілізованому світі протиправний принцип колективної відповідальності, коли за дії окремих представників відповідала вся громада. Для проведення каральної акції в Галичині уряд використав 17 рот спеціальних відділів поліції, 10 ескадронів військової кавалерії та місцеві поліційні підрозділи. Вони руйнували українські кооперативи, читальні, відділення «Просвіти», закривали школи та гімназії, розпускали молодіжні організації, конфісковували майно та продукти, фізично карали тих, хто протестував, тощо. Було заарештовано понад 2 тис. українців, насамперед активістів українських організацій та установ, вчителів, студентів, школярів, молодих селян; близько третини з них засуджено на тривалі терміни ув'язнення. Підставою для звинувачення українців у неблагонадійності нерідко могли стати передплата українських газет, відправлення дітей в українські школи, членство в українських організаціях, заповнення офіційних документів українською мовою, навіть носіння вишиваної сорочки.

Ще одною функцією пацифікації стало перетворення її правлячим режимом на засіб боротьби з політичною опозицією. Звинувачуючи найактивніших українських громадських діячів у співучасті в саботажах, влада отримувала формальний привід для ізоляції їх на період виборчої кампанії, яка проводилася саме в той час. Паралельно українських виборців погрозами змушували голосувати за проурядових кандидатів.

У відповідь на протести українців щодо порушення їхніх прав, Ліга Націй висловила осуд польського уряду за проведення пацифікації. Проте репресивна політика не припинялася і в наступні роки. Режим Пілсудського дедалі відвертіше виявляв свою авторитарність. Він скасував самоврядування в селах, перевів їх під владу польських чиновників, у 1934 р. організував концтабір у Березі Картузькій (нині в Білорусі), де більшість становили українські політв'язні, офіційно відмовився від забезпечення прав національних меншин. Це вело до зростання серед українців національної свідомості, посилення ворожості до Польської держави і поляків, загострення українсько-польських відносин.

Дата добавления: 2017-01-13