Правовое поведение

13.2

ПИТАННЯ

ПИТАННЯ

ПИТАННЯ

ПИТАННЯ

Філософія, як наука, має всі ці структурні елементи. Вона має свій предмет, свої закони розвитку, свій понятійний апарат, і свої методи, що дає їй можливість адекватно відображати об’єктивну дійсність.

Спільним для філософії і науки є те, що:

1) філософія і наука є формами суспільної свідомості;

2) філософія і наука здобуті знання представляють у теоретичній формі, у формі логічних доведень своїх висновків;

3) філософія і наука є структурними елементами наукового світогляду, тобто включаються в структуру світогляду;

4) філософія і наука мають однопорядкові структурні елементи (предмет, закони, поняття (категорії), методи дослідження).

Разом з тим, філософія і наука мають і відмінності:

1) у філософії понятійний апарат, закони мають на відміну від будь-якої науки всезагальний характер, тобто екстраполюються на всі сфери дійсності;

2) філософія, як відомо, є форою суспільної свідомості. Наука окрім цього виступає ще як безпосередня продуктивна сила суспільного виробництва;

3) закони і понятійний апарат філософії виконують функцію загальної методології пізнання. Закони і понятійний апарат окремої науки виконують методологічну функцію лише для цієї науки;

4) філософія дає загальну цілісну картину світу. Окрема наука досліджує лише певну сферу дійсності і тому такої цілісної картини світу дати не може;

5) філософія включається в теоретичне обґрунтування будь-якого світогляду. Наука є важливою складовою наукового світогляду.

Зростання ролі науки і наукового пізнання в сучасному світі, складності і протиріччя цього процесу породили дві протилежні позиції в його оцінці - сциєнтизм і антисциєнтизм, що склалися вже до середини XX ст. Прихильники сциєнтизму (від латинського scientia – наука) стверджують, що “наука вище усього” і її потрібно всіляко впроваджувати як еталон і абсолютну соціальну цінність в усі форми і види людської діяльності. Ототожнюючи науку з природно-математичним і технічним знанням, сциєнтизм вважає, що тільки за допомогою науки, що так розуміється, (і її однієї) можна вирішити всі суспільні проблеми. При цьому принижуються зовсім або заперечуються соціальні науки як нібито такі, що не мають пізнавального значення і відкидається гуманістична сутність науки як такої.

У час сциєнтизму виник антисциєнтизм – філософсько-світоглядна позиція, прихильники якої критикують науку і техніку, що, на їхню думку, не в змозі забезпечити соціальний прогрес, поліпшити життя людей. Виходячи з дійсно негативних наслідків, що мають місце, НТР, антисциєнтизм у своїх крайніх формах взагалі відкидає науку і техніку, вважаючи їх силами ворожими і далекими від справжньої сутності людини, що руйнують культуру. Методологічна основа антисциєнтистських поглядів – абсолютизація негативних результатів розвитку науки і техніки (загострення екологічної ситуації, військова небезпека та ін.).

Безсумнівно, що обидві позиції у відношенні до науки містять ряд раціональних моментів, синтез яких дозволить більш точно визначити її місце і роль і в сучасному світі. При цьому однаково помилково буде непомірно абсолютизувати науку, так і недооцінювати, а тим більше цілком відкидати її. Необхідно об’єктивно, всебічно відноситися до науки, до наукового пізнання, бачити їхній гостро суперечливий процес розвитку.

Характерна риса сучасного суспільного розвитку – все більш міцніючий зв’язок і взаємодія науки, техніки і виробництва, все більш глибоке перетворення науки в безпосередню продуктивну силу суспільства. При цьому, по-перше, у наші дні наука не просто випливає за розвитком техніки, а обганяє її, стає ведучою прогресу матеріального виробництва; по-друге, якщо колись наука розвивалася як ізольований соціальний інститут, то сьогодні вона пронизує всі сфери громадського життя, тісно взаємодіє з ними; по-третє, наука в більшому ступені орієнтується не тільки на техніку, але насамперед на саму людину, на безмежний розвиток її інтелекту, її творчих здібностей, культури мислення, на створення матеріальних і духовних передумов для її всебічного, цілісного розвитку.

В даний час спостерігається неухильний ріст інтересу до соціальних, людських, гуманістичних аспектів науки, складається особлива дисципліна – етика науки, зміцнюються уявлення про необхідність відповідності наукових концепцій красі і гармонії і т.ін. Особливо важливі моральні оцінки в умовах науково-технічного прогресу, що дозволяє заглядати і втручатися в генну будівлю людини (генна інженерія), удосконалювати біотехнологію і навіть конструювати нові форми життя. Інакше кажучи, що не тільки може сприяти удосконаленню людини, але й існуванню, що таїть у собі потенційну погрозу для людства.

Сьогодні все більш широко в науковий оборот вводиться поняття «етнос науки”, що позначає сукупність моральних імперативів, норм, прийнятих у даному науковому співтоваристві і визначальних поводження вченого. Так, сучасний англійський соціолог науки Р.Мертон вважає, що наукові норми будуються навколо чотирьох основних цінностей: універсалізму, загальності, безкорисності (незацікавленості) і організованого скептицизму.

Підвищення ролі науки в суспільстві, зростання її соціального престижу ставить високі вимоги до знань про науку. В сучасних умовах ці вимоги стрімко зростають, стимулюючи поглиблення досліджень сфери науки в більш повному обсязі, в єдності всіх її сторін. Такий аналіз науки передбачає звернення до її виникнення і розвитку

Розглядаючи такі питання, необхідно визначити основну цільову орієнтацію науки в суспільстві, оскільки лише вона може служити справжнім критерієм її періодизації. Відповідно до цього критерію в історичному генезисі науки можна виділити три основних періоди:

· Переважно особистісно-світоглядна орієнтація науки: від її виникнення до Галілея і Ньютона. Основною метою наукової діяльності в соціальному плані було формування загального уявлення про світ і місце в ньому людини.

· Переважно технологічна, матеріально виробнича орієнтація науки: починаючи з XVII ст. і до сучасності. Технічна орієнтація науки була за результатами революційною як для техніки, так і для самої науки. Техніка стає "певною силою знання" і все більше залежить від успіхів наукових досліджень. Наука стає фактором виробничого процесу, який у свою чергу стає сферою її застосування. В цьому аспекті і виражається сутність нової цільової орієнтації науки, нового історичного етапу її розвитку.

· Орієнтація на розвиток інтелектуального творчого потенціалу особистості (сучасний етап). Якщо розвиток виробництва в XIX ст. здійснювався за рахунок удосконалення машин і технологічних процесів, то в наш час він рухається вперед також і за рахунок духовного вдосконалення самої людини. В ході науково-технічного прогресу інтелектуальний, духовний розвиток людей стає провідним фактором зростання матеріального виробництва.

Все це є підставою для висновку про зміну в наш час основної цільової орієнтації науки, про те, що вона більш чітко проявляється в тенденції як наука, орієнтована на розвиток інтелектуально творчого потенціалу людини.

Розвиток науки в сучасному суспільстві спричиняє "вертикальну" інтеграцію науки — тенденцію до все більшого зближення науки з практикою, а в зв'язку з цим — до зближення між фундаментальними і прикладними науками. Відбуваються суттєві зміни в науці як системі знання, поглиблюються процеси диференціації та інтеграції наукового знання.

Результатом диференціації є поява окремих теоретичних систем і виділення їх у самостійні галузі науки із своїм предметом, мовою і методом. Диференціація наукового знання супроводжується його інтеграцією, що являє собою не просто об'єднання існуючих систем у щось єдине, не суму знань, досягнутих різними науками, а прагнення в процесі взаємозв'язку запозичити один у одного і методи, і мову, щоб застосувати їх для вивчення свого об'єкта. Інтеграція шляхом перенесення методів і мови науки є одним із показників глибокої єдності сучасного наукового знання.

Для сучасної науки характерним є посилення взаємозв'язків між великою кількістю різноманітних галузей, інтегративних тенденцій у розвитку кожної із них.

Інтеграція охоплює чітко відокремлені одна від одної науки і означає процес, пов'язаний з підпорядкуванням окремих наук, що виділяються, цілісній структурі концептуального каркасу висхідного знання. В той же час інтеграція виявляється результатом зближення раніше незалежних наук і сприяє міжнауковим взаємодіям, формуванню інтегративних наук (наприклад, кібернетики, біохімії, молекулярної біології).

Важливим стимулом розвитку наук і їх інтеграції є практична суспільно-виробнича діяльність людей. Наука як система знання виступає в той же час і як тип діяльності, пов'язаний з перетворенням світу. Таким чином, інтегративні тенденції породжуються і потребами соціально-економічного характеру.

З VI ст. до н. е.. починається особливий період в історії науки та культури Стародавньої Греції. Як відомо, це був період, коли давньогрецька цивілізація знайшла панування у великому регіоні, що охоплює південно-східне Середземномор'я, Малу Азію і частину чорноморського узбережжя. До даного часу завершилося формування давньогрецьких міст-держав, в яких великий розвиток отримали торгівля, ремісниче виробництво, культурне життя. Серед них виділявся Мілет - головне місто іонійської колонії в Малій Азії, розташований на узбережжі Егейського моря. Сформована там Мілетська школа натурфілософії залишила глибокий слід в історії античної культури. У міру зростання продуктивних сил давньогрецького суспільства зростало і значення товарообміну. З'явилося й набуло розвитку грошовий обіг. Гроші почали функціонувати як загальний еквівалент при обміні товарів. Було зрозуміло, що різні за якістю товари можна, зіставляючи один з одним, привести до спільного знаменника грошовому. Ця чисто економічна ідея була потім поширена на природу.
У рамках давньогрецької натурфілософії з'явилася думка про те, що всі предмети навколишнього світу складаються з простих начал («стихій»). До таких найчастіше відносили вогонь, воду, повітря і землю. При цьому утвердилася також точка зору, що існує, взагалі кажучи, лише одне-єдине першооснова, з якого все виникло і все складається.

Натурфілософія - це філософське осмислення природи ("натури" - лат.

Особливу увагу в період подальшого розвитку античної натурфілософії слід звернути на чотири школи.

Елейська школа (за назвою міста Елея). Най відоміші представники Парменід (540 - 450 рр. до Р.Х.) та Зенон (490 - 430 рр. до Р.Х.). Парменід стверджував, що за належної уваги до процесу мислення ми змушені будемо визнати: "Лише буття е, а небуття узагалі немає". Бо про що б ми не мислили, думка буде не порожня. Навіть мислячи небуття, ми вводимо його в ранг буття, бо воно в цей момент існує для самого мислення як його предмет. Отже, усюди с лише буття, що дорівнює собі самому і с незмінне й невичерпне. Погляди на засади сущого як у своїй основі на нерухливі, незмінні, самототожні згодом (у німецького філософа Г.Гегеля) дістали назву метафізичного світобачення, яке за вихідними спрямуваннями протистоїть діалектиці. Парменіда вважають одним із зачинателів метафізики як стилю мислення.

Зенон спрямував свої зусилля на захист ідей Парменіда через розроблення оригінальних задач-головоломок {"апорії Зенона"). які доводили немислимість руху і змін.

Школа атомізму. Найвідоміший давньогрецький атоміст Демокріт (480 -390 рр. до Р.Х.) виходив із тези, що "ніщо не виникає з нічого і не перетворюється у ніщо44. Якщо у світі не було б чогось стійкого і незмінного, світ не утримався б у бутті. Можна ділити і дробити речовину, але не нескінченно: край, межа можливого поділу — атом (неподільний); його існування - запорука незнищенності світу. З атомів утворюються світові стихії, аз останніх - усе. що існує. А. Ейнштейн назвав ідею атомізму однією з найпродуктивніших в історії науки, бо вона справді дає можливість пояснити багато явиш.

Школа еволюціонізму. Розробив її ідеї Емпедокл (483 - 423 рр. до Р.Х.). який вважав, що всі процеси світу можна пояснити через взаємодію чотирьох стихій, або елементів {вогонь, повітря, вода й земля), та двох сил протилежного спрямування (любов і ворожнеча). Під дією любові подібне з'єднується із подібним, а під дією ворожнечі навпаки — у світі панують роз'єднання, розпад. Любов та ворожнеча почергово встановлюють своє панування у світі, а останній перебуває у періодичних станах прямування або до досконалості (так виникають Космос і всі форми життя), або до розпаду (який неминучий після панування любові).

Школа ноології, або концепції всесвітнього розуму. Розробив її Анаксагор (500 - 428 рр. до Р.Х.), на думку котрого все, що існує, складається з частинок, які містять у собі всі якості та властивості світу, — із гомеомерій (частково подібних до всього). Тому ми й бачимо різноманітність світу. Але конкретне поєднання гомеомерій зумовлене дією світового розуму — Нуса, або Нооса; саме він постає мірою для усього сущого. На початку XX ст. акад. В. Вернадський використає термін "ноон" для позначення ноосфери — тієї частини біосфери Землі, що створюється завдяки культуротворчій діяльності людини.

Правоприменение - особая форма реализации права. В форме применения права государство еще раз после издания нормативно-правового акта властно подключается к процессу правового регулирования. Правоприменение требуется в тех случаях, когда юридическая норма не может быть реализована без властного содействия органов государства. К таким случаям можно отнести следующие:

а) когда необходимо официально установить юридически значимые обстоятельства (признание гражданина в судебном порядке умершим или безвестно отсутствующим); б) когда диспозиция нормы вообще не реализуется без индивидуального государственно-властного веления (право на пенсию); в) когда речь идет о реализации санкции.

Признаки правоприменения: 1) особый субъект - специально уполномоченный государственный орган (должностное лицо). 2) имеет государственно-властный характер; 3) является деятельностью по вынесению индивидуально-конкретных предписаний; 4) выступает формой управленческой деятельности государства; 5) осуществляется в определенных процедурных формах: порядок применения права регламентирован специальными (процедурными) юридическими нормами. В системе права имеются целые процедурные отрасли - гражданское процессуальное право и уголовно-процессуальное право; 6) представляет собой сложный, стадийный процесс; 7) имеет творческий характер;

В качестве основных можно выделить три стадии: 1) установление фактических обстоятельств дела; 2) формирование юридической основы дела;3) решение дела.

Первые две стадии имеют подготовительный характер и разделение их достаточно условное. В реальной жизни они протекают практически параллельно, и правоприменителю приходится обращаться то к фактической стороне дела, то к юридической, постепенно формируя и ту и другую.

По результатам правоприменения выносится акт применения права - официальный акт-документ компетентного органа, содержащий индивидуальное государственно-властное веление по применению права.

Правоприменение бывает двух видов - позитивное и юрисдикционное. Позитивное правоприменение - это то обязательное условие нормальной реализации некоторых регулятивных норм.(назначение пенсии, обмен жилых помещений). Юрисдикционное правоприменение - это применение санкций (то есть охранительных норм) в случае нарушения диспозиций (регулятивных норм).

Дата добавления: 2017-01-14