Різновиди власності

Поняття права власності

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

ГЛАВА 6 Право власності

Економічні відносини власності є одним з найважливіших об’єктів державно-правового регулювання. Поняття права власності як юридичної категорії виникає внаслідок врегулювання економічних відносин за допомогою юридичного інструментарію. Воно має велике значення для всіх без винятку галузей права.

У наш час у вітчизняному праві існує кілька нормативних визначень права власності. Так, за ст. 316 чинного Цивільного кодексу України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Згідно зі ст. 2 Закону України «Про власність»1 від 14 жовтня 1992 р., право власності — це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування й розпорядження майном. Здійснювати відносини щодо володіння, користування та розпорядження власністю в Україні можуть не тільки народ України, громадяни, юридичні особи України та держава, а також інші держави, їхні юридичні особи, міжнародні організації, громадяни іноземних держав та особи без громадянства. Різновиди майна, що може бути у власності тих чи інших суб’єктів, а також форми власності, підстави її набуття та правовий режим тощо визначаються окремо кожною державою.

Постійна міграція населення, розширення меж зовнішньоекономічного ринку та багато інших чинників зумовлюють наявність у відносинах власності іноземного елементу. Відповідно, колізійні питання права власності — це питання, пов’язані з необхідністю обрання одного з колізуючих національних законів для вирішення конкретного питання, пов’язаного з правом власності, зокрема з визнанням права власності на річ, що придбана за кордоном; встановленням змісту права власності; визначенням правомочностей власника; підставами набуття та припинення права власності тощо.

Колізії у сфері права власності вирішуються на національному рівні, у міжнародних договорах їм також приділено увагу. Серед чинних міжнародних актів слід згадати Конвенцію про правову допомогу в межах СНД та двосторонні договори про правову допомогу в цивільних справах, Гаазьку конвенцію про право, що застосовується до переходу права власності при міжнародній купівлі-продажу товарів (1986 р.) тощо.

Визначальним питанням у сфері права власності є питання про те, чи є дана особа власником конкретної речі. У сфері міжнародного приватного права загальновизнано, що коли річ у певній державі правомірно перейшла у власність іншої особи за законами цієї держави, то в разі зміни місцезнаходження речі право власності на неї зберігається за її власником.

Майно, яке може перебувати у власності, за своєю правовою природою не є однорідним. Тут насамперед слід згадати про поділ майна на рухоме та нерухоме. У цивільному законодавстві більшості іноземних країн проведене чітке розмежування між рухомим і нерухомим майном. Так, право України (ст. 181 Цивільного кодексу України) до нерухомих речей відносить земельні ділянки, а також об’єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни призначення. Режим нерухомості речі може бути поширений законом на повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об’єкти, а також інші речі, права на які підлягають державній реєстрації. Рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати у просторі.

Згідно з нормами Цивільного кодексу Франції, до нерухомого майна належать: земельні ділянки; незібраний урожай; предмети, що їх власник землі помістив на свою ділянку для обслуговування та експлуатації; речі, з’єднані з землею назавжди; узуфрукт на нерухомі речі; сервітути, чи земельні повинності; позови, які мають своїм предметом повернення нерухомості. Рухомими, за нормами того ж Кодексу, вважаються речі, які можуть змінювати своє місцезнаходження (скажімо, рухаються самі); зобов’язання та позови, що мають своїм предметом сплату грошових сум чи права на рухомі речі; акції або паї у фінансових, торговельних чи промислових компаніях; вічні чи довічні ренти, сплачувані державою чи приватними особами.

Цивільний кодекс Португалії до нерухомих речей відносить: міські й сільські будівлі та споруди; води; дерева, кущі, плодові насадження, якщо вони тісно пов’язані з землею; спадкові права на вказане майно; частини сільських і міських споруд; усяку рухому річ, з’єднану назавжди з ними. Усі інші речі вважаються рухомими. Приблизно таким самим за змістом є поділ речей на рухомі й нерухомі у багатьох інших державах.

У законодавстві Швеції чітке розмежування майна на рухоме й нерухоме досягається переліком нерухомого майна (земля, будівлі, устаткування, речі, якими обладнаний будинок, тобто ліфти, радіатори, труби тощо).

У Німеччині під нерухомість підпадає земля та все те, що міцно пов’язано з нею. Рухомістю визнається тут усе, що не є земельною ділянкою або її складовою частиною.

Істотні особливості має поділ речей на рухомі й нерухомі у загальному праві Англії. Самі терміни «рухоме» та «нерухоме майно» використовуються судами, як правило, лише тоді, коли йдеться про правовідносини з участю іноземного елементу.

Право США, як і право інших країн, визнає землю і фізичні споруди, що розташовані на ній, нерухомим майном. Сюди також відносять предмети особистої власності, додані до цих структур. У праві США вони мають назву «рухомість, поєднана з нерухомістю». Такі предмети власності вважаються предметами особистої власності лише до моменту їх приєднання до фізичних структур. А після вони вже становлять частину нерухомості, вважаються рухомістю, поєднаною з нерухомістю.

Із наведеного випливає, що право різних країн не завжди однаково вирішує питання про віднесення тієї чи іншої речі до рухомого чи нерухомого майна. Проблема, яка випливає внаслідок цього, має назву «приховані колізії», або «конфлікт кваліфікацій (characterization)». Тому вирішальним є обрання закону, відповідно до якого вирішуватиметься питання про статус речі. Однак, як національні законодавства деяких країн, так і більшість договорів про правову допомогу, що передбачають врегулювання відносин власності з участю іноземного елементу, залишили це питання відкритим. У зазначених актах вирішуються колізійні питання щодо рухомого та нерухомого майна без вказівки на право, за яким необхідно кваліфікувати природу такого майна.

Історично так склалося, що право власності на нерухоме майно визначається за законом країни, де воно знаходиться. На відміну від цього право власності на рухомі речі (цінні папери, особисті речі, транспортні засоби) визначалося протягом довгого часу в Єпропі за особистим законом власника. Ця колізійна прив’язка застосовувалася до середини ХІХ ст. Згодом сфера його застосування звузилася, була обмежена випадками правонаступництва внаслідок смерті власника стосовно рухомості та режиму майна подружжя. Від особистого закону власника як колізійної прив’язки у відносинах права власності на рухоме майно в європейських країнах поступово відмовилися. Держави «сім’ї загального права» нині також переходять до принципу закону місця знаходження речі, який закріпився як у національному праві багатьох країн, так і в договорах про правову допомогу.

Отже, у наш час вирішальним для визначення прав на рухомість і нерухомість є закон їх місця знаходження (lex rei sitae). Названа колізійна прив’язка є основною при визначенні більшості колізійних питань права власності. Разом з тим, у деяких випадках неможливо взагалі використати вищевказану прив’язку, наприклад, коли річ знаходиться на території, на яку не поширюється державний суверенітет. У таких випадках право більшості країн віддає пріоритет особистому закону власника. Крім зазначених колізійних прив’язок для вирішення окремих колізійних питань права власності, що можуть виникнути у тій чи іншій ситуації, використовуються ще й інші. Зокрема йдеться про закон місця реєстрації майна (насамперед, транспортних засобів), закон місця призначення майна або його відправлення, закон місця здійснення правочину, закон суду, закон прапору судна (якщо йдеться про відкрите море); принцип автономії волі тощо.

Крім класичного поділу майна на рухомість і нерухомість слід згадати про його поділ на матеріальне та ідеальне майно, що знайшло відображення у праві більшості країн у вигляді визнання двох видів об’єктів права власності: матеріальних і нематеріальних (безтілесне майно). У свою чергу, останнє поділяється на фінансову та комерційну власність. До фінансової власності у праві багатьох країн почали відносити грошові папери, зокрема акції, облігації, векселя, чеки, а до комерційної — документи, що відображують право на отримання товарів, насамперед, коносаменти, накладні. Така власність, як правило, у внутрішньому національному праві підкоряється спеціальному правовому режиму, внаслідок правових особливостей, які їй притаманні. У зв’язку з цим у сфері міжнародного приватного права для вирішення колізійних питань, пов’язаних з безтілесною власністю, неможливо використовувати закон її місцезнаходження. Сьогодні відповіді на колізійні питання, які можуть виникнути у зв’язку з володінням даним різновидом власності, можна знайти у відповідних міжнародних договорах (конвенціях), зокрема у Конвенції про врегулювання деяких колізій законів про переказані та прості векселі 1930 р., Женевській конвенції 1931 р. та Одноманітному чековому законі, якій додається до неї, у ряді транспортних конвенцій (щодо коносаментів і накладних) тощо.

Ще одним різновидом власності, який на нормативному рівні чітко відособлений від інших, є інтелектуальна власність. Майнові та особисті права авторів і винахідників охороняються на підставі норм відповідно авторського і винахідницького права. Найбільш суттєвою особливістю цих прав є їхній територіальний характер. Останнє означає, що право на літературний твір (особисті немайнові та майнові права), який вперше створено (опубліковано, оприлюднено) на території відповідної країни, виникає за законодавством даної країни і його юридичний захист поширюється лише на території цієї країни, тобто не тягне за собою його автоматичне визнання на території іншої. Право на промислову власність виникає в особи з моменту видачі йому відповідним органом патенту. Патент на винахід, корисну модель, промисловий зразок має юридичну силу лише на території країни, яка видала патент.

Подолання територіального характеру інтелектуальних прав досягається створенням міжнародних організацій з охорони прав інтелектуальної власності та укладення міжнародних договорів про їх взаємне визнання і охорону.

Так, 20 березня 1883 р. було прийнято Паризьку конвенцію про охорону промислової власності (переглянуто: у Брюсселі 14 грудня 1900 р., у Вашингтоні 2 червня 1911 р., у Гаазі 6 листопада 1925 р., у Лондоні 2 червня 1934 р., у Лісабоні 31 жовтня 1958 р., у Стокгольмі 14 липня 1967 р., змінено 2 жовтня 1979 р.). Країни, до яких застосовується ця Конвенція, створили Союз з охорони промислової власності.

Об’єктами охорони промислової власності відповідно до положень Конвенції є патенти на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, товарні знаки, знаки обслуговування, фірмові найменування та вказівки про походження чи найменування місця походження, а також добросовісна конкуренція. Промислова власність розуміється в широкому значенні і поширюється не тільки на промисловість і торгівлю, а й на галузі сільськогосподарського виробництва і добувної промисловості та на всі продукти природного походження.

Стаття 2 Паризької конвенції встановила національний режим охорони промислової власності для громадян країн Союзу. Останній полягає у тому, що відносно охорони промислової власності громадяни кожної країни Союзу користуються в усіх інших країнах Союзу такими самими привілеями, що надаються тепер чи надаватимуться згодом відповідними законами власним громадянам, не обмежуючи при цьому прав, спеціально передбачених цією Конвенцією. Виходячи з цього, їхні права охоронятимуться так само, як і права громадян даної країни, і вони користуватимуться тими ж законними засобами захисту від будь-якого посягання на їхні права, якщо при цьому дотримуються умови та формальності, приписувані власним громадянам.

За ст. 4 Конвенції, особа, яка подала заяву на винахід в одній із країн-учасниць Конвенції, протягом року з дня подачі першої заяви користується правом пріоритету для подачі заяви в інших країнах-учасницях Конвенції. Отже, якщо винахідник не скористається правом пріоритету, цілком імовірно, що його винахід може бути запатентовано іншою особою в іншій країні.

1886 року було укладено Бернську конвенцію про охорону літературних і художніх творів, яка теж неодноразово переглядалася. Країни-учасниці Конвенції створили Союз для охорони прав авторів на їх літературні та художні твори. За її положеннями творами, що підлягають охороні, є: 1) літературні та художні твори; 2) можлива вимога фіксації; 3) похідні твори; 4) офіційні тексти; 5) збірники; 6) зобов’язання про охорону особи, яка користується нею; 7) твори прикладного мистецтва та промислові зразки; 8) новини.

Ця Конвенція (ст. 3) закріплює два критерії, встановлення яких є необхідним для надання охорони. Це громадянство автора або місце його проживання та місце випуску твору у світ.

Права авторів Конвенція розподіляє на дві групи:

а) особисті майнові та немайнові права (такі права визначаються за законом країни—місця пред’явлення вимоги про охорону прав);

б) спеціальні права (встановлені у положеннях даної Конвенції).

У цілому Конвенція містить досить велику кількість імперативних положень і формальностей.

1952 року в Женеві було підписано Всесвітню конвенцію про авторське право. Конвенцією встановлено національний режим захисту прав авторів як випущених, так і не випущених у світ творів. Так, випущені у світ твори громадян будь-якої країни-учасниці Конвенції, рівно як і твори, вперше випущені у світ на території такої країни, користуються в кожній іншій країні-учасниці Конвенції охороною, яку така країна надає творам своїх громадян, які вперше випущені у світ на її власній території.

Не випущені у світ твори громадян кожної країни-учас-ниці Конвенції користуються в кожній іншій країні-учас-ниці Конвенції охороною, яку ця країна надає творам своїх громадян, що не випущені у світ.

Для досягнення цілей даної Конвенції будь-яка країна-учасниця Конвенції може в порядку свого внутрішнього законодавства прирівняти до своїх громадян будь-яких осіб, що доміцильовані на території цієї країни. Конвенція не розкриває зміст авторських прав і навіть не дає їх перелік. Єдиним правом автора, безпосередньо передбаченим Конвенцією, яке охороняється нею, є виключне право автора на переклад, випуск у світ перекладів і надання дозволів на переклади та їх випуск у світ. Термін охорони твору, за положеннями Конвенції, визначається законом країни-учас-ниці Конвенції, в якій ставиться вимога про охорону, відповідно до положень Конвенції. Термін охорони творів, на які поширюється дія цієї Конвенції, не може бути коротшим за період, що охоплює час життя автора і двадцять п’ять років після його смерті.

У липні 1967 р. у Стокгольмі було підписано Конвенцією про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної власності (змінено 2 жовтня 1979 р.), учасницею якої є також Україна. Головна мета цієї організації полягає у захисті інтелектуальної власності в усьому світі шляхом співробітництва країн-учасниць Конвенції. Конвенцію присвячено, головним чином, організаційним питанням функціонування Всесвітньої організації інтелектуальної власності, її структурі та висвітленню її повноважень.

До моменту прийняття даної Конвенції об’єкти авторського та патентного права в міжнародному приватному праві завжди розглядалися окремо одне від одного, з її прийняттям відбулося об’єднання їх під спільною назвою «інтелектуальна власність». За ст. 2 (viii) Конвенції «інтелектуальна власність» включає права, що належать до:

— літературних, художніх і наукових творів;

— виконавчої діяльності артистів, звукозапису, радіо- та телевізійних передач;

— винаходів у всіх сферах людської діяльності, наукових відкриттів;

— промислових зразків;

— товарних знаків, знаків обслуговування; фірмових найменувань і комерційних позначень;

— захисту проти недобросовісної конкуренції, а також усіх інших прав, які стосуються інтелектуальної діяльності у виробничій, науковій, літературній і художній сферах.

Виокремлення з авторського права суміжних прав привело до необхідності окремої охорони останніх, у тому числі на міжнародному рівні. Першою конвенцією, яку було присвячено зазначеній проблематиці, стала Римська конвенція про охорону інтересів артистів-виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення 1961 року. Конвенцію також засновано на принципі надання національного режиму охорони суміжних прав. Мінімальний строк охорони становить 20 років. Положення Конвенції передбачають необхідну наявність на примірниках фонограм, призначених для продажу, або їх упаковках відповідної символіки.

29 жовтня 1971 р. було прийнято Женевську конвенцію про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їх фонограм. Країни-учасниці Конвенції взяли на себе обов’язок охороняти інтереси виробників фонограм від незаконного виробництва, ввозу та розповсюдження копій фонограм. Відповідно до положень Конвенції така охорона надається за законом країни громадянства виробника фонограми (відбувається відхід від принципу національного режиму). Строки охорони також встановлюються національним законодавством, однак не можуть бути меншими за 20 років, починаючи з року, коли було зроблено першу фонограму.

21 травня 1974 р. було прийнято Брюссельську конвенцію про розповсюдження сигналів, що несуть програми і передаються через супутники. Країни—учасниці Конвенції взяли на себе зобов’язання встановлювати у своїх національних законах заборони на трансляцію відповідними організаціями сигналів, що містять програми, на ті станції, яким вони не були призначені.

20 грудня 1996 р. Дипломатичною конференцією було прийнято Договір Всесвітньої організації інтелектуальної власності про виконання і фонограми. Він є відкритим для підписання країн-членів цієї організації. Договір встановлює національний режим охорони і надає комплекс виключних прав виконавцям і виробникам фонограм. Так, виконавці наділені виключним правом відносно своїх виконань дозволяти або забороняти: ефірний показ і сповіщення для загального ознайомлення незаписаних виконань; запис своїх незаписаних виконань; пряме чи непряме відтворення своїх виконань; комерційний прокат оригіналу або примірників своїх виконань тощо.

Оскільки не всі країни є учасницями тих чи інших конвенцій у сфері фінансової, комерційної, інтелектуальної власності, проблема значно ускладнюється, якщо сторони як колізійний обрали принцип автономії волі сторін, відповідно до якого діє право країни, що не є учасницею відповідної конвенції та не містить варіантів її вирішення на національному рівні. Крім того, у даній сфері гострою є проблема первинної кваліфікації. У літературі слушно зазначається, що істотною перешкодою при виборі необхідного колізійного принципу є проблема кваліфікації не лише понять «рухомість — нерухомість», а цілої низки таких юридичних понять, як «цінні папери», «інтелектуальна власність», «ризик випадкової загибелі товарів», «перехід права власності» тощо. Так, наприклад, законодавство різних країн неоднаково встановлює момент переходу права власності. Одні країни пов’язують такий момент з фактичною передачею речі; інші – визначають момент переходу права власності відповідно до контракту, незалежно від фактичної передачі.

В американському праві, наприклад, вищезазначену проблему вирішено прийняттям усіма штатами «законів про реєстрацію». За цими законами, покупець, отримавши юридичний документ, повинен зареєструвати його в урядовій установі, яка займається реєстрацією юридичних документів. Така реєстрація «інформує» світ про те, що цей покупець нині є власником майна.

У контексті даного питання слід згадати про Конвенцію щодо права, яке застосовується до переходу права власності при міжнародній купівлі-продажу товарів (Гаага, 15 квітня 1958 р.), спрямовану на вирішення колізійних питань, що виникають у зв’язку з переходом права власності при міжнародній купівлі-продажу рухомих речей (в силу не вступила).

Відповідно до ст. 2 цієї Конвенції, право, що застосовується до договору купівлі-продажу, визначається: моментом, до якого продавець має право на плоди та інший приріст від проданого товару; або до якого продавець несе ризики відносно проданого товару; чи момент, до якого продавець має право на відшкодування збитків у відношенні проданого товару.

Згідно з п. 2 ст. 3 зазначеної Конвенції, право власності визнається таким, що перейшло до покупця, якщо такий перехід права власності визнається внутрішнім правом однієї з країн, на території якої знаходився раніше проданий товар. Крім того, у випадку продажу товарів, заснованого на документах, якщо ці документи представляють проданий товар, право власності визнається таким, що перейшло до покупця відповідно до внутрішнього права країни, в якій на нього виписані документи.

Інший акт міжнародного характеру — Конвенція про право, що застосовується до договорів міжнародної купівлі продажу товарів (Гаага, 22 грудня 1986 р.) встановлює, що право, яке повинно застосовуватися до договору купівлі-прода-жу згідно зі статтями Конвенції поряд з врегулюванням інших відносин, торкається питань дійсності та юридичної сили положень щодо утримання права власності на товар у відносинах між сторонами.

Повертаючись до чинного на сьогодні вітчизняного законодавства, слід зазначити, що відповідно до Цивільного кодексу України на зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна. Зрозуміло, що законодавець мав на увазі суто внутрішній цивільний оборот, оскільки закон місцезнаходження майна, як уже зазначалося, є загальновизнаним колізійним принципом.

Висвітлення колізійних питань права власності, передбачене у проекті Закону України «Про міжнародне приватне право», майже ідентичне тому, що містилося у ЦК України 1963 р. Відповідно до положень проекту Закону право власності та інші речові права як на рухоме, так і на нерухоме майно визначається за допомогою однієї колізійної прив’язки — права країни, в якій це майно знаходиться, якщо інше не передбачено законом. Цю колізійну прив’язку також обрано для визначення належності майна до рухомих або нерухомих речей і т. ін.

Проект Закону України «Про міжнародне приватне право» стосовно виникнення та припинення права власності або іншого речового права на майно передбачає застосування закону країни (Договірної Сторони), на території якої майно знаходилось в момент, коли мали місце дія або інші обставини, що стали підставою виникнення чи припинення такого права.

Тут також передбачено визначення права власності та інші речові права на рухоме майно, що перебуває в дорозі. Останнє здійснюється з допомогою права країни, з якої це майно відправлено, якщо інше не встановлено погодженням Сторін. У даному випадку йдеться про використання двох колізійних принципів: закону здійснення акту, та принципу автономії волі. Їх наявність є проявом договірної свободи, тому вищевказане положення закріплене як у міжнародно-правових джерелах, так і в національному законодавстві багатьох країн.

Право власності на транспортні засоби, які підлягають внесенню в державні реєстри, визначається законом місцезнаходження органу, що реєстрував транспортний засіб. Таке положення міститься також у багатьох договорах про правову допомогу.

У проекті передбачено вирішення колізійного питання, пов’язаного з виникненням права власності на майно внаслідок набувальної давності; як колізійну прив’язку обрано право країни, в якій майно знаходилося на момент спливу набувальної давності. Для права України, на відміну від права деяких інших європейських країн, інститут набуваль-ної давності є новим. Його закріплено у ст. 344 чинного Цивільного кодексу України. Відповідно до неї, особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом 10 років або рухомим майном протягом 5 років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено зазначеним Кодексом.

ГЛАВА 7 Правочини з іноземним елементом

Дата добавления: 2017-02-01