Колізійні норми спадкового права

В українському Проекті закону про міжнародне приватне право окреслено три види правових колізій застосування права, що регулює спадкування в МПП:

1) колізії щодо об’єкта спадкових відносин;

2) колізії відносно здатності до складання заповіту;

3) колізії відносно форми заповіту.

Перша група колізій визначається існуванням розподілу майна на рухоме й нерухоме, що зумовлює різні колізійні прив’язки для його спадкування.

Вітчизняна доктрина МПП пояснює пріоритет прив’язки для спадкування рухомого майна до закону постійного місця проживання тим, що вказані відносини є різновидом прояву відносин власності, де постійне місце проживання спадкодавця за кордоном є тим чинником, який визначає зіткнення відносин спадкування з системою власності іноземної держави. Якщо спадкодавець проживає за кордоном, він створює навколо себе комплекс майнових відносин, які, зазвичай, включаються в систему власності певної країни, тому природно, що після смерті спадкодавця відносини стосовно переходу майна до спадкоємців є майновими відносинами, які входять в систему власності певної держави.

Щодо громадянства як колізійного критерію, то воно само по собі не спричинює зв’язку спадкодавця із системою власності певної держави, не є тим чинником, який веде до взаємодії правових систем, тому правило постійного місця проживання спадкодавця є більш обґрунтованим.

І хоча з часом прив’язка до місця постійного проживання втрачає своє вирішальне значення, все ж таки необхідно нагадати, що більше половини з відомих законодавств у сфері МПП містять прив’язку до місця проживання спадкодавця на момент смерті для визначення спадкового права. Крім України, яка послідовно дотримується вказаного колізійного правила, такі країни, як Росія, Вірменія, Білорусь, Казахстан, Киргизія, Узбекистан, Бразилія, Венесуела, Китай, Мадагаскар, Монголія, Перу, Таїланд, Чилі, Швейцарія закріплюють у своєму законодавстві прив’язку до місця проживання спадкодавця як основну щодо спадкування майна. У свою чергу, критерій громадянства встановлений у Грузії, Буркіна-Фасо, Німеччині, Греції, Єгипті, Кубі, Литві, Тунісі, Туреччині, Чехії, Південній Кореї, Японії. Принципу доміциля традиційно дотримуються Австралія, Велика Британія, Канада, США. Крім того, деякі країни встановлюють більш широку прив’язку до особистого закону спадкодавця, яка, очевидно, надає більш гнучкі можливості для визначення необхідного права. Це законодавства Австрії, Угорщини, Італії, Ліхтенштейну, Об’єднаних Арабських Еміратів, Португалії, Румунії, а також Кодекс Бустаманте. Закону суду дотримуються Ємен і Латвія; національного права спадкодавця — Польща та Іран; місця останнього перебування — Естонія; правила місцезнаходження для всіх категорій майна — Уругвай.

Російський теоретик МПП А. А. Рубанов в одній із своїх робіт, серед іншого, зауважує, що вибір спадкового права з допомогою різних критеріїв (громадянства, постійного місця проживання, доміциля, місцезнаходження спадкового майна), чи їх комбінацій, обумовлюється не міркуваннями теоретичного порядку, а передусім обставинами, що лежать поза сферою науки МПП. Як приклад наводиться застосування закону громадянства у країнах еміграції (Італія) і закону доміциля у країнах імміграції (США).

Аргументом на користь прив’язки до закону громадянства особи є та обставина, що особа, яка залишає за собою своє громадянство, оселившись в іншій країні, можливо, прагне зберегти зв’язок з країною свого громадянства, і сподівається на те, що в певних обставинах до відносин за її участі буде використаний саме закон громадянства.

Більше того, інколи у правовій літературі з МПП підкреслюється, що у питаннях стосовно правового статусу фізичних осіб усі закони як основну колізійну прив’язку закріплюють закон громадянства. Щодо питання про визначення права, застосовуваного до спадкових відносин, усі закони про МПП містять однакову колізійну прив’язку — закон громадянства спадкодавця на момент смерті. Такі й подібні твердження є щонайменше спірними з огляду на наявні законодавчі акти з МПП.

З іншого боку, критерій громадянства має свої вади. Вони пов’язані з випадками подвійного громадянства та з випадками відсутності громадянства, що по-різному вирішуються у законодавстві різних країн і представниками доктрини.

Так чи інакше, неважко помітити, що використання одного з критеріїв — постійного місця проживання чи громадянства не веде до повноцінного вирішення проблем адекватного вибору закону спадкування. Можливо, з огляду на недоліки обох принципів, Інститут міжнародного права на сесії в Ніцці 15 вересня 1967 р. прийняв резолюцію відносно спадкування за заповітом у міжнародному приватному праві, де, зокрема, рекомендував надати спадкодавцю можливість обирати між законом свого громадянства і законом доміциля.

Використовуючи міжнародний досвід науки і практики, автори Проекту закону України «Про міжнародне приватне право» передбачили можливість вибору між двома критеріями – постійного місця проживання і громадянства для спадкодавця в його заповіті, хоча і з певними обмеженнями (ст. 65). Таким чином, для спадкових відносин, що пов’язані більше ніж з одним правопорядком, автономія волі постає як можливість спадкодавця обрати право певної країни для встановлення майбутнього правонаступництва на випадок смерті.

Країни СНД, в яких були недавно прийняті цивільні кодекси, містять норму, що закріплює автономію волі у спадкових відносинах: «Відносини по спадкуванню визначаються за правом країни, де спадкодавець мав останнє постійне місце проживання, якщо ним не обрано в заповіті закон свого громадянства» (ЦК Вірменії, Білорусі, Казахстану, Киргизії, Узбекистану).

Законодавство Буркіна-Фасо крім закріплення прив’язки до закону найбільш тісного зв’язку з державою місця проживання як альтернативу основній прив’язці до закону громадянства на момент смерті встановлює можливість висловити в заяві або розпорядженні на випадок смерті автономію волі у межах тих же законів. У межах національного закону й закону місця перебування спадкодавець може скористатися автономією волі в Італії; в межах законів громадянства, доміциля і місцезнаходження нерухомості у Канаді (Квебек). Право Ліхтенштейну дозволяє спадкодавцю підкорити правонаступництво після нього одному з його вітчизняних правопорядків або праву держави свого останнього місцеперебування. За законодавством Естонії можна використати автономію волі стосовно рухомого майна в межах його місцезнаходження і закону громадянства. У Швейцарії автономія волі у спадковому праві допускається в межах закону постійного місця проживання і громадянства. Фактично необмежену автономію волі дозволяє лише законодавство Румунії.

Автономія волі закріплено також і в Гаазькій конвенції 1989 р. щодо права, яке має застосовуватися до спадкування майна померлих осіб (про автономію волі у відносинах по спадкуванню). Так, згідно зі ст. 5 Конвенції, особа може обрати закон певної держави для регламентації спадкування свого майна. Вибір права буде юридично значущим у момент складання заповіту або смерті такої особи, якщо остання була громадянином держави або постійно там проживала. Саме це положення за змістом і правовим значенням є основною нормою Конвенції; до того ж не має значення, залишила особа заповіт чи ні, оскільки вибір закону для управління її майном діє через застосування колізійних норм указаної статті Конвенції. Таким чином, особі надається право волевиявлення щодо вибору закону для майбутнього правонаступництва на випадок її смерті. Іншими словами, колізійно-правове визначення права, що регулює спадкування, надає спадкодавцеві можливість знайти правопорядок, найбільш властивий даним відносинам у рамках його зв’язку з відповідною державою.

Згідно з превалюючою на даний час доктриною, спадкодавець може підкорити спадкування тому закону, з яким ці відносини певним чином пов’язані. Відповідно, особа не може обрати те право, яке до неї ніяк не стосується. Очевидно, що через такі міркування міжнародні документи і внутрішнє законодавство обмежують автономію волі розумінням «суттєвого» або «найбільш тісного зв’язку» відносин з певним правом або обмежують автономію волі чітко окресленими межами. Проте в деяких нормативних актах автономія волі не обмежується, чим ще раз підтверджується керівна роль волі спадкодавця, який може вільно підкорити регулювання процесу спадкування певному правопорядку, хоч і з урахуванням застереження про публічний порядок і надімперативних норм.

На відміну від прив’язки рухомого майна до особистого закону спадкодавця, для нерухомого майна (якщо воно виділяється) законодавчо встановлюється правило lex rei sitae, тобто закон місцезнаходження речі.

Щодо Проекту закону Про міжнародне приватне право України, то у ст. 66 передбачена норма про те, що спадкування нерухомого майна регулюється правом країни, в якій знаходиться це майно.

Інколи особливим статусом може користуватися також і інше майно через своє історичне, культурне, економічне, політичне та інше значення. Таке майно підкоряється регулюванню виключно одному закону (місцезнаходження, місця реєстрації тощо). Воно дістало назву «особливого». З точки зору Л. Ф. Кічигіна, під цим майном слід розуміти таке майно і цінності, які по праву держави, на території якої вони знаходяться, виділяються з основної спадкової маси і спадкуються інакше, ніж все інше майно, наприклад цінності валютного фонду країни, морські та річкові судна приватних компаній, що занесені до державного реєстру, паї в акціонерних товариствах і приватних компаніях1. Особливого статусу при спадкуванні набуло також майно, призначене слугувати цілям відправлення релігійного культу в Японії — власність на такі предмети може переходити тільки до жерців цього культу.

Однак існує й інша система застосування колізійних прив’язок до спадкування майна — вона базується на принципі використання єдиного права для спадкування як рухомого, так і нерухомого майна. У деяких країнах (наприклад, в Уругваї), все майно спадкується на основі lex situs, але така позиція, що походить від суворих феодальних законів і територіального суверенітету, на сьогодні рідко знаходить теоретично і практично своїх прибічників.

Застосування єдиного колізійного критерію базується на римській концепції розуміння спадкування як універсальної правонаступності (коли до спадкоємця переходить все спадкове майно в цілому, в тому числі обтяжене боргами), яка пояснювалась, зокрема, тим, що померлий і його спадкоємець є в певному сенсі однією особою (Юстиніан), або тим, що спадкоємцем продовжується особа померлого (Франкенштейн)1. Принцип використання єдиного права до процесу спадкування поширений по всьому світі. Більшість країн (наприклад, Японія, Німеччина, Куба, Чехія, Південна Корея, ОАЕ, Грузія, Буркіна-Фасо, Греція, Єгипет, Венесуела, Чилі, Угорщина, Австрія, Італія, Бразилія, Ліхтенштейн, Португалія, Ємен, Латвія, Перу, Польща, Туніс, Уругвай, Іран), а також Кодекс Бустаманте своїм законодавством ствердили вибір на одному праві, що найчастіше базується на особистому законі спадкодавця. І тільки штат Луїзіана і ще 16 країн (законодавства яких описуються у цьому параграфі, — Вірменія, Канада, Китай, Литва, Мадагаскар, Монголія, Нідерланди, Таїланд, Туреччина, Франція, Естонія, Білорусь, Казахстан, Киргизстан, Узбекистан, Румунія) виділяють нерухомість в окрему категорію спадкування.

Друга колізія в міжнародному спадкуванні — це колізія відносно здатності до складання заповіту.

Проект Закону України про МПП у ст. 67 визначає здатність особи до складання і скасування заповіту також за законом постійного проживання, але в момент його складання або в момент смерті.

Необхідність існування колізійних норм стосовно здатності до складання заповіту зумовлена, зокрема, значними відмінностями у цивільному праві різних країн щодо набуття вказаної здатності. Так, у Франції, Швейцарії, Великій Британії, більшості штатів США здатність до складання заповіту виникає разом з повноліттям — 18 років, за правом Німеччини — по досягненні 16 років. Так само вік 16 років дає право складати заповіт у Франції, але тільки щодо половини майна — предмета заповідального розпорядження, а в разі відсутності родичів до шостого ступеня споріднення, дозволяється заповідати все майно. З 14 років складають заповіт у деяких штатах США, а в Англії з 14 років заповіт можуть укладати військові і моряки.

Законодавства більшості держав не наділяють здатністю до складання недієздатних осіб: душевнохворих, глухих, німих, сліпих, марнотратників, осіб, що зловживають спиртними напоями тощо.

Через законодавчі відмінності різних країн щодо здатності до складання заповіту в колізійному праві багатьох країн природно існує норма щодо вибору права для питань про здатність до складання заповіту, хоча варіації на тему колізійних прив’язок визначаються своєю різноманітністю в межах особистого закону. Усі закони виходять із застосування особистого закону спадкодавця на момент волевиявлення і здатності особи до складання і відміни заповіту.

Так, заповідальна здатність визначається законом громадянства в Чехії, Туреччині, Таїланді. Естонія надає пріоритет закону країни перебування на час складання, зміни, відкликання заповіту; для Литви вирішальним є закон місця складання заповіту; Монголія надає перевагу постійному місцю проживання; Італія — національному закону. Лише деякі країни допускають кілька альтернативних колізійних прив’язок. Законодавство Швейцарії встановлює прив’язки до місця проживання, звичайного перебування, громадянства на момент розпорядження. Ліхтенштейн надає найбільш широке коло можливостей для вибору права в питанні заповідального розпорядження: обирати можна серед вітчизняного правопорядку на момент юридичної дії або смерті, звичайного місця перебування на момент юридичної дії або смерті і права Ліхтенштейну. Штат Луїзіана використовує критерій доміциля на момент складання заповіту чи смерті. Однак більшість країн у своїх колізійних нормах окремо не визначають право для встановлення заповідальної здатності. Напевне, найбільш прийнятною є позиція законодавства Швейцарії і Ліхтенштейну, які окреслюють найбільшу кількість альтернативних прив’язок щодо здатності до складання заповіту в межах того ж таки особистого закону.

Третя колізія спадкування в МПП — це колізія стосовно форми заповіту.

На форму заповіту завжди впливали історичні та культурні традиції права даного суспільства. Наприклад, за доби класичного візантійського приватного права для складання усного заповіту вимагалася наявність семи свідків, які виконували обов’язкові формальності; на той час вже існувала можливість складання «пільгового заповіту для певних категорій осіб: воїнів, мандрівників. Так, «поранений воїн взагалі міг залишити заповіт кров’ю на щиті, піхвах чи мечем на землі».

І на сьогодні загальновизнаною є необхідність дотримуватися встановленої у законодавстві форми для складання заповіту. Форма заповіту не повинна бути складною і обтяжливою, що перешкоджало б можливості скласти заповіт, однак разом з тим вона повинна по можливості гарантувати автентичність заповіту і забезпечувати виконання волі спадкодавця, таємницю заповіту тощо. Виконання таких вимог до форми заповіту забезпечується законодавствами різних країн по-різному. Через це заповіт, складений без дотримання встановленої форми, може бути визнаний недійсним через максиму: форма заповіту = його суть.

Національні законодавства часто встановлюють різноманітні форми заповіту. Так, публічний заповіт (можливий у Німеччині, Франції, Японії, Швейцарії) зазвичай складається за участі нотаріуса та свідків. Цивільні кодекси багатьох країн (США, Італії, Франції, Німеччини) допускають олографічний заповіт, який повинен бути власноручно написаний, підписаний і датований спадкодавцем, а потім переданий нотаріусу в закритому конверті. У деяких країнах можна скласти, хоча і з деякими обмеженнями, усний заповіт за участі свідків (Німеччина, США), а також взаємні заповіти, які відомі в англо-американському праві, що містять взаємні зобов’язання заповідачів. Законодавство часто передбачає спрощену форму для складання заповітів: просту письмову, усну — для осіб, що перебувають у місцевості, з якою немає зв’язку через виключні обставини. У Каліфорнії, наприклад, був визнаний заповіт, написаний на щаблинах сходів.

В Англії прийняли одну форму заповіту: письмовий документ, підписаний заповідачем чи особою за його вказівкою, завірений не менш як двома свідками. Заповіт може бути написаний, надрукований, оформлений у вигляді криптограми; можливе поєднання надрукованого й написаного текстів. За правом США в різних штатах встановлені норми, значно відмінні між собою щодо форми заповіту. Так, у деяких штатах олографічні заповіти визнаються, а в деяких — ні; усні заповіти в деяких штатах допустимі лише для рухомого майна чи обмежені певною вартістю спадкової нерухомості; відмінними є норми щодо кількості свідків і т. ін. В Україні заповіт повинен бути письмовим, підписаним особисто заповідачем, нотаріально посвідченим (ст. 1247 ЦК).

Прив’язка до locus regit actum використовується в законодавстві у сфері МПП щодо форми заповіту в таких країнах, як Південна Корея, Естонія, Португалія, Мексика, Мадагаскар, Литва, Іран. Ряд інших країн поєднують прив’язку до locus regit actum з національним правом спадкодавця (громадянством). До них належать, наприклад, Польща, Об’єднані Арабські Емірати, Єгипет, Монголія. Прив’язка щодо форми заповіту, який містить розпорядження нерухомістю за законодавством деяких країн передбачає застосування закону місця знаходження нерухомості. Крім того, якщо національне законодавство передбачає здійснення заповіту за певною формою, заповіт не буде визнаний дійсним за національним законодавством у разі протиріччя національній нормі права (Іспанія, Нідерланди), хоча не виключене визнання заповіту дійсним за іншими правовими системами.

У найбільш розвинених цивільних законодавствах світу прив’язка locus regit actum доповнюється рядом прив’язок до особистого закону спадкодавця (постійного місця проживання — доміциля, місця перебування), місця знаходження нерухомості чи до права, яке регулює правонаступницт-во на випадок смерті (Німеччина, Швейцарія, Ліхтенштейн, Італія, Угорщина, Румунія та ін.).

Дата добавления: 2017-02-01