Міжнародні документи з питань іноземного спадкування

Важливе значення для України мають двосторонні договори про правову допомогу. Колізійні норми в договорах колишнього СРСР і України з іншими країнами містять в основному жорсткі колізійні прив’язки до конкретно визначеного в угоді правопорядку.

Характерні риси договорів про правову допомогу у спадкових нормах:

1) майже всі вони надають національний режим громадянам іншої сторони у спадкових відносинах щодо здатності до складання заповіту і здатності отримувати майно і права;

2) договори виходять з розщеплення спадкування згідно з категоріями майна, що спадкується, тобто, сповідується принцип дуалізму, коли до рухомого майна застосовується закон громадянства чи постійного місця проживання, а до нерухомого – закон його місця знаходження;

3) форма заповіту майже завжди визначається за законом громадянства спадкодавця на момент смерті чи місця складання заповіту.

На сьогоднішній день в Україні діють близько 30 двосторонніх договорів про правову допомогу (у т. ч. Конвенція з Італією 1979 р. та Угода з Туреччиною 2001 р.), 16 з яких діють з часів колишнього СРСР, а також багатостороння Конвенція про правову допомогу 1993 р.

Договір з Іракською Республікою (1973 р.), Конвенція з Італією про правову допомогу (1979 р.), договори з Алжирською Народною Демократичною Республікою (1982 р.), Тунісом (1984 р.), Народною Демократичною Республікою Ємен (1985 р.), КНР (1992 р.), Монголією (1995 р.), Угорською Республікою (2001 р.) не містять норм, присвячених спадкуванню.

Відповідно, прив’язку до закону громадянства стосовно рухомого майна та місцезнаходження нерухомого містять договори з Корейською Народною Демократичною Республікою (1957 р.), ст. 36, Румунською Народною Республікою (1958 р.), ст. 37, Народною Республікою Албанія (1958 р.), ст. 36, Угорською Народною Республікою (1958 р.), ст. 37, Народною Республікою Болгарія (1975 р.), ст. 32, Польщею (1993 р.), ст. 37, Молдовою (1993 р.), ст. 37, Соціалістичною Республікою В’єтнам (2000 р.), ст. 34, Македонією (2000 р.), ст. 34, Чеською Республікою (2001 р.), ст. 38. Прив’язку до закону постійного місця проживання для рухомого майна та місцезнаходження для нерухомого використовують договори з Республікою Куба (1984 р.), ст. 31, Литовською Республікою (1993 р.), ст. 35, Республікою Грузія (1995 р.), ст. 34, Естонською Республікою (1995 р.), ст. 34, Латвійською Республікою (1995 р.), ст. 36, Республікою Узбекистан (1998 р.), ст. 45, а також угода з Турецькою Республікою (2000 р.), ст. 30.

Відносно заповідальної здатності прив’язку до закону громадянства використовують договори з Румунською Народною Республікою (1958 р.), ст. 39, Народною Республікою Албанія (1958 р.), ст. 36, Угорською Народною Республікою (1958 р.), ст. 39, Корейською Народною Демократичною Республікою (1957 р.), ст. 38, Народною Республікою Болгарія (1975 р.), ст. 34, Республікою Куба (1984 р.), ст. 33, Республікою Молдова (1993 р.), ст. 39, Республікою В’єтнам (2000 р.), ст. 36, Македонією (2000 р.), ст. 36, Чеською Республікою (2001 р.), ст. 40. Договори з Естонською Республікою (1995 р.), ст. 34, з Грузією (1995 р.), ст. 34, підкоряють це питання регулюванню у відповідності з національним режимом. І тільки Договір з Узбекистаном (1998 р.) у ст. 47 підкоряє заповідальну здатність закону місця укладення акта. Відповідно, норма про заповідальну здатність не міститься в договорах з Фінляндською Республікою (1978 р.), Грецькою Республікою (1981 р.), Республікою Кіпр (1984 р.), Литовською Республікою (1993 р.), Латвійською Республікою (1995 р.), а також в Угоді з Турецькою Республікою 2000 р.).

Форма заповіту регулюється за законом Договірної Сторони, де було складено заповіт в договорах із Корейською Народною Демократичною Республікою (1957 р.), ст. 38, Румунською Народною Республікою, (1958 р.), ст. 39, Народною Республікою Албанія (1958 р.), ст. 37, Угорською Народною Республікою, (1958 р.) ст. 39, Республікою Куба (1984 р.), ст. 33, Литовською Республікою (1993 р.), ст. 37, Республікою Молдова (1993 р.), ст. 39, Польщею (1993 р.), ст. 39, Республікою Грузія (1995 р.), ст. 36, Естонською Республікою (1995 р.), ст. 36, Латвійською Республікою (1995 р.), ст. 38, Соціалістичною Республікою В’єтнам (2000 р.), ст. 36, Республікою Македонія (2000 р.), ст. 36, Чеською Республікою (2001 р.), ст. 40. Прив’язки до місця укладання заповіту, до громадянства на момент укладання заповіту чи смерті, місця проживання на момент укладання заповіту чи смерті, а також місця знаходження нерухомості — для нерухомого майна фіксують договори з Народною Республікою Болгарія (1975 р.), ст. 34, Фінляндською Республікою (1978 р.), ст. 25, Грецькою Республікою (1981 р.), ст. 22, Республікою Кіпр (1984 р.), ст. 22. І тільки договір з Узбекистаном (1998 р.) у ст. 47 встановлює для форми заповіту колізійну прив’язку до місця проживання на момент укладання заповіту, а угода з Турецькою Республікою (2000 р.) у ст. 32 передбачає кумуляцію прив’язок — закону громадянства та закону місця укладання заповіту, яким є законодавство Договірної Сторони.

Прикладом регіональної уніфікації є Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних, кримінальних справах, що прийнята у Мінську 22 січня 1993 р., ч. V якої присвячена спадковим правовідносинам, хоча вона значною мірою збігається з нормами двосторонніх договорів (наприклад, в ній установлюється, що право спадкування нерухомості визначається за законом держави, де вона знаходиться, а іншого майна — за законом постійного місця проживання спадкодавця (ст. 45), заповідальна здатність особи установлюється за законом місця її проживання на момент смерті (ст. 47), форма заповіту повинна відповідати вимогам закону останнього місця проживання або місця укладання заповіту (ст. 47).

Винятковим прикладом регіональної уніфікації може бути Кодекс Бустаманте 1928 р., в якому 20 статей (144— 163) присвячені виключно спадкуванню. Основні засади спадкування з іноземними характеристиками в цьому документі зводяться до єдиного закону спадкування незалежно від категорій майна, застосування як прив’язки в основному особистого закону, а також встановлення правил «міжнародного публічного порядку» щодо форми заповіту. Кодекс Бустаманте діє вже понад 70 років для 15 країн Латинської Америки (Болівії, Бразилії, Венесуели, Гватемали, Гондурасу, Гаїті, Домініканської Республіки, Коста-Рики, Куби, Нікарагуа, Перу, Панами, Сальвадору, Чилі, Еквадору), що само по собі свідчить про непересічний характер цього акта. Більше того, Кодекс Бустаманте застосовується і в інших країнах, завдяки своїм рисам «розумності й доцільності».

Для регулювання спадкових відносин на міжнародному рівні понад століття тому почали розроблятись Гаазькі конвенції щодо вибору закону для регулювання різних аспектів спадкування: 1894, 1904, 1925, 1928, 1961, 1989 рр. Еволюцію колізійних норм цих конвенцій можна простежити на такому прикладі. Конвенція 1928 р. «Про конфлікт законів і юрисдикцій в області спадкування за законом і за заповітом» містила основний і майже єдиний колізійний принцип — національний закон на момент смерті для визначення закону регулювання спадкових відносин з обмеженнями лише на користь закону місцезнаходження для так званого «особливого майна». Зовсім іншими прив’язками оперує Конвенція про закон, що застосовується до спадкування майна померлих осіб (1989 р.). Для вирішення колізійних питань спадкового права ця конвенція містить розгалужену структуру колізійних прив’язок від постійного місця проживання через закон громадянства до закону найбільш тісного зв’язку (статті 3, 5, 6).

Гаазькі конвенції значно відмінні від договорів про правову допомогу й породжені практичною необхідністю узгодити сталість і консерватизм філософії спадкового права з прискореним розвитком міжнародних відносин у приватній сфері, адже вони можуть функціонувати у двох площинах уніфікації — внутрішній та міжнародній, що є, безперечно, позитивним моментом.

Так, Конвенція 1961 р. про колізію законів щодо форми заповідальних розпоряджень (учасниками якої є 31 країна, зокрема Німеччина, Австрія, Англія, Бельгія, Данія, Іспанія, Норвегія, Польща, Швеція, Швейцарія, Франція, Японія, колишня Югославія) встановлює у ст. 1 найбільшу кількість альтернативних прив’язок стосовно форми заповіту з-поміж інших міжнародних документів, причому достатньо, щоб заповіт був дійсним за будь-яким із зазначених законів з урахуванням основ публічного порядку (закону місця укладання, громадянства на момент укладання або смерті, доміциля на момент укладання або смерті, місця звичайного місця проживання на момент укладання чи смерті, відносно нерухомості — місця її знаходження). За певних обставин може діяти прив’язка до закону найбільш тісного зв’язку. Конвенція застосовується до форми укладання і скасування заповіту, в тому числі і до заповітів, укладених двома і більше особами в одному документі. Дана Конвенція через множинність застережень надає можливість широкого обмеження її норм країнами-учасницями.

Дата добавления: 2017-02-01