Студопедия

КАТЕГОРИИ:



Мы поможем в написании ваших работ!

Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Мы поможем в написании ваших работ!

Поняття права та поняття закону


План

ВСТУП

Р.

Укладач:

ГОГОЛЬ В. В. –доктор церковних наук.

 

 

 

Схвалено на засіданні кафедри «Церковно-канонічних та державно-правових дисциплін» від «____» _________________ 2012 р., протокол № ____.

 

ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………………………………………........4

ТЕМА 1. ПОНЯТТЯ ПРАВА……………………………………………………………10

ТЕМА 2. ПОХОДЖЕННЯ ПРАВА………..……………………………………………16

ТЕМА 4. КАНОНІЧНЕ ПРАВО ЯК НАУКА…………………………………………29

ТЕМА 5. ДЖЕРЕЛА КАНОНІЧНОГО ПРАВА ……………………………………...34

ТЕМА 6. ЗАКОНОДАВСТВО ЦЕРКВИ………………………………………………46

ТЕМА 7. ДЕРЖАВНІ ЗАКОНИ ЩОДО ЦЕРКВИ…………………………………...54

ТЕМА 8. РИМСЬКО-ВІЗАНТІЙСЬКЕ ПРАВО……………………………………...59

ТЕМА 9. ДЖЕРЕЛА ЦЕРКОВНОГО ПРАВА ВІЗАНТІЇ X-XV СТОЛІТЬ……….66

ТЕМА 10. ЦЕРКОВНО-ПРАВОВІ ДЖЕРЕЛА БАЛКАНСЬКИХ ЦЕРКОВ……...74

ТЕМА 11. ЕПОХИ СТАНОВЛЕННЯ КОРМЧИХ КНИГ…………………………...81

ТЕМА 12. ХАРАКТЕРИСТИКА ЦЕРКОВНИХ УСТАВІВ…………………………86

ТЕМА 13. ІСТОРИЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ УСТАВНОГО РОЗВИТКУ…………... 94

ТЕМА 14. ХАРАКТЕРИСТИКА «РУСЬКОЇ ПРАВДИ» ЯРОСЛАВА МУДРОГО ………………………………………………………………………………………………97

ТЕМА 15. РОЛЬ ВОЛОДИМИРСЬКОГО СОБОРУ 1274 Р………………………104

ТЕМА 16. СИСТЕМАТИЗАЦІЯ ТЕКСТУ КОРМЧОЇ КНИГИ В ГАЛИЧИНІ...111

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ З НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ

«КАНОНІЧНЕ ПРАВО»……………………………………………………………….114

 

 

 

Канонічне право як таке, виникло завдяки появі і поширення у світі християнської релігії, яка об’єднала своїх послідовників в особливу інституцію, - Церкву. Сама назва “Церква” носить винятковий характер, оскільки йдеться про релігійну інституцію, яка повністю відрізняється від решти суспільних (світських) упорядкувань, і проникла в свідомість і в життя народів одночасно з появою християнства.

Дохристиянська епоха не знала ані релігії, відокремленої від національності, ані релігійної спільноти, яка би різнилася від держави. Скільки було народів, стільки ж існувало і релігій, як національний відбиток особливого релігійного світогляду, притаманного тому чи іншому народові, – такий світогляд в Біблії називається язичницьким. Релігія, як і мова, становила в древності головну відмітну рису кожного народу і заразом – переважала в духовному і соціальному житті. Первісні держави на сході носили характер теократій: воля національних богів керувала всім громадським життям народу, диктувала устами жреців закони, вирішувала питання про право і неправо. Таким чином, релігійне і політичне життя спиралося на одні і ті самі засади, релігія і право становили одне і те ж саме. Але політичний геній європейських народів давнини, особливо римлян, створив, на противагу східним теократіям, світську, чисто правову державу, в якій релігія була вже не панівним, а підлеглим складником, підпорядкованим державним інтересам і цілям.



Рим, підкоряючи народи, підкоряв і їхніх богів, яким у часи імперії, тобто в епоху появи та розширення у світі християнства, надавав місце в своєму пантеоні, як і підкореним народам – право римського громадянства. Тому визнавалося за необхідне приносити місцевим (тобто римським) богам жертви і звершувати інші релігійні обряди. Відповідно до такої емансипації громадянського порядку від релігійного, в римській державі християнство звільняється від вузьких форм національності і державності. В християнстві Бог перестає бути національним божеством, держава не поглинає як раніше, всієї особи і всього духовного життя людини, а навпаки, в новій релігії окремі особи черпають такі ідеї, погляди і почуття, в силу яких вони усвідомлюють себе вже не еллінами, римлянами, іудеями чи членами якогось іншого народу, але братами по вірі, дітьми одного спільного Отця Небесного. Вже цей універсальний характер християнської релігії доводить, що вона не є результатом природно-історичного розвитку якої-небудь із національних релігій древнього світу, а являє собою чудо у всесвітній історії.

В Біблії право постає як порядок, що керує усією сукупністю людських стосунків і забезпечує визначені для кожної особи можливості. Для Старого Завіту право окреслене терміном “мішпат”, пов’язане із зовнішнім приписом, що випливає із Божественного закону. Фактично “мішпат” – це Божественне право, яке стало правом Ізраїля і виходить за межі особистого культу. Право в його біблійному розумінні нерозривно пов’язане з поняттям суду і соціальної справедливості. Правда, яка випливає із права, полягає не в збереженні норми і не в забезпеченні рівних можливостей, або у віддані кожному по заслугах, вона відкриває істинну потребу кожного, необхідну, щоб посісти своє місце серед подібних до нього людей. В Новому Заповіті акцент в розумінні права переноситься із соціального на моральне, в кінцевому результаті право спирається тільки на любов. Це пов’язано з меншою гостротою проблем соціальної справедливості в ранньохристиянській громаді.

На перший погляд видається, що спочатку між християнами не існувало суспільного життя, з’єднаного правовими формами, все дихає духом любові, свободи, непримусу. Але досить скоро суспільне життя християн набуло форми правового існування. Ми бачимо, як ще під безпосереднім керівництвом Апостолів і за їхнім особистим розпорядженням з’являються перші початки права. Апостол Павло говорить: “На сором вам кажу: невже немає серед вас ні одного розумного, який міг би розсудити справи між братами своїми?” (1 Кор. 6,5). І в багатьох інших місцях в Апостольських посланнях мова йде про потребу в утворенні зовнішнього суспільного порядку. Причиною цього було порушення суспільного ладу, непевні межі обов’язків і прав членів громади, необхідність в обмеженні індивідуального самовладдя. Тому ці завдання викликали необхідність в захисті суспільного ладу, тобто правопорядку. Таким чином, історично відкривається основа, на якій спирається потреба у залученні Церкви до правового порядку, який сам по собі пов’язується із рівнем суспільної згуртованості членів Церкви і ґрунтується на необхідності в захисті проти його порушення.



Сам Божественний Засновник християнства назвав спільноту своїх послідовників Церквою, “побудую Я Церкву Свою” (Мф. 16,18). Ця побудова була завершенням земного життя Ісуса Христа, і полягала в тому, що Він дав їй, в особі своїх Апостолів, першу духовну ієрархію, і при цьому вони отримали від Господа обітницю, що Він буде перебувати з ними, тобто зі Своєю Церквою, до кінця віку .

Церква Христова за походженням, метою і своїми засобами, за умовами свого зовнішнього існування, відмінна від інших людських, політичних або громадських інституцій. Церква, розглядаючись в своєму реальному бутті, є безпосередньо божественна інституція і спільнота всіх розумно-вільних істот, що вірують в Христа Спасителя і об’єднані в Ньому, – це інституція в якій і через яку здійснюється в людстві ідея царства Божого на землі, тобто сповіщається людям істинне богопізнання і подаються благодатні сили і засоби для їх духовного відродження, і для досягнення кінцевої мети християнської релігії – з’єднання людини з Богом у вічному житті.

Для того, щоб церковна спільнота могла зберігати твердий і правильний порядок, щоб мета, яка нею досягається, і засоби, якими вона володіє, не були віддані на розсуд одній, або багатьом особам, для того, щоб внутрішні і зовнішні стосунки не визначались лише якимись випадками, а найвища мета Церкви, як інституції – оберігати і поширювати християнське вчення, звершувати таїнства і богослужіння і керувати релігійно – моральним життям своїх членів, досягалась безперешкодно – для цього необхідна тверда зовнішня дисципліна, незалежна від особистої сваволі. Однак, крім релігійних заповідей і моральності, необхідні також правові норми, якими би забезпечувався правильний внутрішній лад і зовнішні стосунки Церкви із світом. Церква в своїй сутності, її найвища мета, її духовні засоби, одно слово вся її внутрішня природа не може підлягати правовим визначенням, але зовнішнє церковне впорядкування входить у царину права і потребує правових норм. Таким чином, право належить не до сутності Церкви, як божественної інституції, а до тієї зовнішньої спільноти, в якій Церква є зовнішнім релігійним об’єднанням з встановленим у ньому порядком, який постійно розвивається.

Творець і Глава Церкви дав їй Свій закон: правило віри і правило життя за вірою, тобто догмати віри і моральний закон, а разом з тим дав і закон, яким встановлюються стосунки між окремими частинами її живого організму. Свої основні закони Церква отримала від самого Христа, інші закони вона видавала сама владою, яку Він їй доручив. Церква, як зовнішня спільнота, живе особливим життям, і наглядаючи за потребами церковного життя, розвиває самостійне законодавство повністю відмінне від публічного і приватного права народів. Тільки тут, у цій новій спільноті, її стосунки з іншими суспільними об’єднаннями, релігійного чи політичного характеру і витворили канонічне право.

В канонічному праві не всі норми володіють однаковим характером і не однією якістю визначається їхня належність до церковно-правової сфери. Церква за своєю природою, є моральне об’єднання, звідси і її право більше ніж всяке інше, проникнуте моральними засадами. Але складним для філософії права є питання про розмежування моралі і права, в тому випадку, якщо існування права не ставиться в обов’язкову залежність від існування і функціонування держави.

Межа між моральністю і правом в церкві, лежить не там, де закінчується сфера морального примусу, а там, де починається зовнішній видимий лад і устрій церковного життя. До цього ладу належать норми, спрямовані для його підтримки і розвитку – все це належить до царини церковного права. Тому суспільно-церковним правам і обов’язкам притаманний більш юридичний характер, ніж власне церковним. Якщо суспільно-церковний лад не підлягає випадку і повному розладу, то права і обов’язки першого виду повинні носити примусовий характер, і виконуватись, хоча би і всупереч волі окремої особи. Виконання особистих приватних церковних обов’язків немислиме без згоди людської волі.

Мудра притча Спасителя про робітників у винограднику на живому прикладі допомагає безпомилково розрізняти мораль і право. Робітникові, який прийшов біля 11-ї години, господар дому заплатив стільки ж, скільки і тим, хто “перетерпів денний тягар і спеку”. Ті, що працювали цілий день залишились незадоволені і стали дорікати господареві. Тоді Він сказав у відповідь одному із них: “Друже! Я не скривдив тебе, чи не за динарій ти домовився зі мною? Візьми своє та йди, я ж хочу і цьому останньому дати те ж, що і тобі. Хіба я не вільний у своєму робити те, що хочу? Чи око твоє заздрісне від того, що я добрий?” (Мф.20, 1-15). Справедливість була збережена відносно всіх робітників, ніхто з них не отримав менше домовленої плати — динарія, але відносно тих, хто прийшов біля 11-ї години господар виявив любов, яка стосується царини моральності. Заздрісний робітник, не маючи на те підґрунтя, намагався, із щедрості господаря зробити правову норму і дорікав йому за те, що той не виявив однакової щедрості до всіх робітників.

Від моралі право відрізняється переважно суспільним характером, в той час як мораль, не позбавлена суспільного змісту, несе все ж таки в основному індивідуальний характер. Право згідно древньою аксіомою, існує скрізь, де є суспільство: “ubi soсietas, ibi jus est.” Ще одна важлива відмінність права від моралі полягає в тому, що в його компетенцію входять, головним чином, зовнішні дії, вчинки людей, а не їх внутрішні мотиви, і нарешті, правовим нормам властивий обов’язковий і навіть примусовий характер, який забезпечується використанням санкцій до порушників цих норм .

“Право є нижча межа , деякий мінімум моральності, для всіх обов’язковий” – писав В.Соловйов. Завдання права, вважав він, “не в тому, щоб світ, який лежить у злі перетворився в царство Боже а в тому, щоб він з часом не перетворився в пекло”. Постає запитання, чи є у нас підстави поширювати ознаки права (його суспільно-інституційний характер, спирання на санкції), принцип справедливості, який лежить в його основі, на церковне право, чи застосовуються правові категорії до життя Церкви, іншими словами постає запитання про саме існування церковного права. Ряд обставин дає привід для сумнівів у застосуванні правових норм до життя Церкви.

З людського погляду Церква – теж одна із суспільних інституцій, однак це інституція особливого виду, природа і мета якої не обмежується земним обрієм. В царину права не входять внутрішні мотиви людських вчинків, але сам Господь навчав осуджувати себе не за самими лише справами, але й гріховні спонуки, гріховні думки і почуття, і ставити їх на однаковий рівень з ділами: “… кожен, хто дивиться на жінку з похіттю, вже вчинив перелюб з нею в серці своєму” (Мф. 5,28). І, нарешті, хіба в Церкві, створеній Тим, Хто “тростини надломленої не переломить, і льону, який куриться не погасить” (Іс. 42,3), – є місце санкціям, примусу? Це нерозуміння і в древності, і в наші дні сектантів починаючи, від гностиків, монтанистів, павликіан, середньовічних реформаторів аж до нових протестантських вчених, приводило до поспішних антиномістських висновків. Антиномісти стверджують, що між поняттям права і Християнською Церквою лежить внутрішня суперечність, що право і Церква несумісні, що церковне право – це нонсенс, бо новозавітна благодать викреслює не тільки старозавітний, але і взагалі будь-який закон.

Сам Господь навчав нас іншого: “Не думайте, що Я прийшов порушити закон або пророків: не порушити прийшов Я, а здійснити.” (Мф. 5,17). Справді, моральний закон, заснований на любові, є важливішою основою, ніж право, яке спирається на справедливість, але все ж таки правовий початок – це теж невід’ємний складник церковного організму. Стосунки між членами церковного тіла регулюються не тільки внутрішніми мотивами людей і моральними заповідями, але і загальнообов’язковими нормами , порушення яких тягне за собою використання санкцій, саме санкцій, хоча і особливого характеру, які не збігаються з санкціями, що їх передбачає державне право.

Канонічному праву, як і всякому іншому, притаманний примус, в тому розумінні, що воно підноситься над особистою волею, діє на неї з необхідності. Церква не може примушувати фізично, як це робить для виконання своїх законів держава. Але існування законів примусу в Церкві не суперечить християнському вченню про свободу волі, бо хто визнає себе членом Церкви, той тим самим виявляє волю і приймає на себе обов’язок підкорятися її законам і зберігати існуючий в ній порядок. Немає й не може бути жодного примусу до вступу в Церкву, але хто вже належить до неї, той конче підпорядковується її законам, оскільки вони спираються на божественну волю і поставлені умовами, при дотриманні яких і можливе для окремих осіб досягнення мети, яка відкривається для них в церковній інституції. Таким чином, примусова сила церковно-юридичних норм походить не з простої необхідності церковного порядку, а із становища окремих осіб в цьому порядку. Він існує не сам для себе, не для Церкви, як цілого, а для того, для чого існує і сама Церква, тобто щоб надати окремим її членам, за яких пролита кров Боголюдини, можливість досягнення ними релігійної мети. Звідси очевидно, що в церковному праві, на відміну від світського, моменти зовнішнього примусу і внутрішньої особистої свободи повністю збігаються.

Таким чином, як ми бачимо, Церква входить в царину права з двох сторін: як зовнішнє суспільство, що має своє впорядкування і встановлений лад, який підтримується для досягнення найвищої мети християнства; тому що вона, як видима спільнота, живе і розвивається в тій зовнішній царині, в тих земних умовах, в яких існують і інші політичні, релігійні і суспільні об’єднання, отже вона не може не вступати з ними у стосунки, які повинні регулюватися певним порядком.

Звідси випливає і необхідність права в Церкві, - воно являє собою сукупність всіх норм або законів, якими керується її життя і стосунки з іншими інституціями. Іншими словами, церковне право являє той зовнішній, необхідний і незалежний від особистої волі порядок, який повинен в об’єктивному розумінні панувати в релігійному об’єднанні, утвореному для досягнення мети християнства. В розумінні ж суб’єктивному, воно є сукупність різних прав і обов’язків, які належать членам Церкви, відповідно до того стану, який вони посідають в цьому об’єднанні.

 

 

ТЕМА 1. ПОНЯТТЯ ПРАВА

Навчальна мета:розкрити завдання, метод та систему науки Канонічного права.

Час: 80 хвилин.

Метод: лекція.

Місце: навчальна аудиторія.

Навчальні питання : 1. 10хв.

2. 10хв.

3. 10хв.

4. 10хв.

5. 15хв.

6. 15хв.

Заключна частина 10 хв.

Матеріально-технічне забезпечення: збірники документів та матеріалів.

Джерела та література:згідно списку рекомендованої літератури.

 

1. Предмет та розвиток науки права взагалі.

2. Класифікація суспільних зв’язків.

3. Основні дефініції права.

5. Завдання, метод та система науки Канонічного права.

6. Нерозривний зв'язок науки канонічного права з релігією – Християнством.

 

Людство завжди жило й живе у СПІЛЬНОТІ: в родині, роді, громаді, племені, державі. Людина за своєю природою – створіння громадське й суспільне, як казав стародавній грецький філософ Арістотель. Через життя в спільноті люди­на стала тим, чим вона сьогодні є. Через життя в спільноті люди­на набула ті прикмети і якості, які роблять її відмінною від тварин, як істоту розумну, та що тільки в суспільстві вона мо­же зберегти й проявити свою розумність. Спочатку постають примітивні суспільні зв'язки, які далі, з поступом людства, ускладнюються й розширюються.

З метою класифікації суспільні зв'язки можна поділити на дві категорії:

а) Природні, або органічні зв'язки, що виникли самі собою за волею Творця Природи, несвідомо людині, а в силу діяння соціальної доцільності. До таких природних зв'язків людини відносимо родину, первинну клітину спільноти, рід, плем'я, державу, націю, релігійність.

б) Організаційні зв'язки, створені свобідною волю людини для осягнення певних цілей. До таких причисляємо такі, як Церква, товариства, партії, корпорації тощо.

Звичайно там, де зібрано разом кілька осіб, хоч б і в найменшому суспільному зв'язку, виникає потреба урегулю­вати спільнотне життя, потреба встановити правила й норм спільного життя. Аналізуючи розвиток людства з певністю можна ствердити, що саме родина дала початок організації суспіль­ства, а тим самим правному ладові. Право виникло як потреба суспільного, соціального життя, регулюючи все більше і більше стосунки між індивідами, творячи відповідні норми.

Тому й кажемо, що право, в своїй істоті, є явищем соціальним, оскільки бере свої початки у соціальних зв'язках.

Численність життєвих соціальних відносин та числен­ність норм права, привела вчених правників та істориків пра­ва до необхідності методологічно класифікувати ці відно­сини за певними загальними прикметами або виділити групи відносин і пов'язаних з ними правних явищ та кожну групу цих явищ досліджувати окремо.

Типові групи відносин у сучасному суспільстві наче самі визначаються, а саме:

• відносини між приватними особами;

• відносини між приватними особами та державою;

• відносини між Церквою і державою;

• міждержавні відносини.

Цей схематичний поділ відносин зумовлює поділ пра­ва або норм, якими ці відносини впорядковуються, тобто пра­во цивільне, або приватне, право державне, право церковне і право міжнародне. Але й такого поділу не вистачало, бо з ростом культури відносини в суспільстві так ускладнилися і помножилися, що вивчання кожної з цих трьох основних норм права вимагає подальшого розчленування та спеціаліза­ції наукових досліджень та вивчення окремих галузей та ін­ститутів права.

Поступ державного життя, та перебрання державою на себе численних функцій приводить до необхідності унор­мування принаймні головних галузей державного управління й господарства як загального, так і місцевого управління, судів, фінансів. Тут входить право адміністративне, право судове, пра­во фінансове. Держава, запровадивши певний політичний і цивільний лад, доглядає надалі за тим, щоб усі особи, що перебувають на її території, зберігали і дотримували цей лад і закони, щоб визначені законом особисті права приватних осіб не порушувалися, та щоб не було замахів на державний лад.

Порушників права відповідні органи влади мають притягати до відповідальності та покарати. Держава встановлює окрему правні норми, якими визначається, що саме і які дії законом визнаються за переступ правних норм, за злочин, та яку кару має дістати переступник чи злочинець. Сукупність цих норм охоплюється карним правом, як також і правом процесуальним.

Міжнародні і культурні зносини спричинили в нинішньому світі величезний зріст і потребу численних правових норм так, що на сьогоднішній день існують окремі галузі міжнародного публічного й міжнародного приватного права.

До публічного державного права входить також окре­мим розділом право церковне, яке охоплює сукупність норм, що регулюють організацію союзів, в які об'єднуються члени незаборонених в державі віровизнань та взаємовідносини членів релігійного союзу.

На кінці бачимо, що право в своїй істоті є поняттям cyцільним, але поділяється на цілу низку галузей, відокремлених одна від одної самим змістом правних норм, зумовлених характером відносин, які нормуються кожною із поодиноких галузей права. Кожну галузь права треба досліджувати більш-менш окремо, з огляду на об'ємність законодавчого матеріалу і досліджень, присвячених питанням права. Годі й думати про те, щоб одна людина спроможна була опанувати науково й рівномірно всі галузі права. Тому цілком природно, що наукове дослідження зосереджується на вузьких, окремим групах правних явищ. Отже, чим більше розростається наукам права, тим конечнішим стає її звуження до спеціалізації по діі лянках. До спеціалізації змушує дослідників права колосальність правничого матеріалу, а з іншого боку до цього поштовхує їх і різнородність методів, цілей та поглядів, з яких- беруться автори до наукового вивчання правних явищ і норм.

Першим і найважливішим завданням науки права є виз­начення дефініції права, тобто дати точне поняття про те, чим взагалі є право. Трудність в цьому бачили вже стародавні римляни, коли відомий правник Javolenus підкреслив, що «omnis definitio in jure civili pericolosa est», тобто, що кожне визначення в цивільному праві – річ небезпечна, тому що ко­ротке визначення містить в Собі замало, щоб противник не міг його спростувати. Все таки якась дефініція - точне поняття права – в науці права є конечною. Чому і для чого потрібне поняття права?

Для науки права його дефініція є потрібна тому, що ця наука, як і кожна інша, для свого успішного розвитку мусить мати межі, компетентність чинності, означену загальною де­фініцією. Цілком певно, що такої дефініції не може дати жод­на партикулярнаморидична наука. Це завдання належить до філософії права, до студій поодиноких правничих систем, природних і позитивних, поодиноких народів, які збирають спільні елементи кожного правознавства, щоб дати загальне, логічне визначення права.

Мусимо прийняти якесь загальне універсальне поняття права, бо кожне розумне людське єство відчуває в собі почут­тя справедливості, навіть ще мала дитина кричить, коли в неї забираємо забавку.

Тому великий німецький філософ Емануїл Кант - (1724—1804) подав ось таку дефініцію права: «Право – це сукупність нормІ що встановлюють і розмежовують свобо­ду осіб». Однак, можливість вибору вихідних пунктів для ро­зуміння права врешті приводить до того, що кожна школа права, кожна течія і напрям дають свої, незгідні з іншими, те­оретичні дефініції поняття права.

Цю групу дефініцій можна звести до чотирьох ОСНОВНИХ ПОНЯТЬ:

1. За державно-організаційним поняттям права чи, інакше, державно-наказовим, право є те, що держава наказує вважати за право: Право – це сукупність норм, виконання яких вимагається, охороняється та гарантується держа­вою. Саме цим поняттям права задовольняються правники догматисти і позитивісти, які стоять на ґрунті чинного в дер­жаві права. Але це право не є повним, бо з нього випадає несанкціоноване державою звичаєве право, право церковне, а також більша частина міжнародного права. Найголовніше І те, що право може існувати й поза державою, бо держава є пізнішим витвором культури. Право утворилося раніше від держави, існуючи вже за родового й племеного періодів. Звичаєве право існувало від самих початків суспільного жит­тя і незалежно від визнання його державою. Отже, не можна уважати за право лише те, що наказує уважати правом держа­ва. Походження права від держави не є його головною озна­кою і не може бути покладено, як засада, у визначення права.

2. Соціологічне поняття права – розуміючи під цим саме те Право, що здійснюється в житті, як писане, так і не писане. Його визначення таке: Право — це сукупність правних відносин, що здійснюються в житті та в яких постають і кристалізуються правні норми. Отже, правні норми є лише формою, облогою, в яку зодягаються правні відносини між членами суспільства. Це поняття охоплює не тільки право писане, тобто закон, але й право звичаєве, не тільки право внутрішньо-державне, але й міжнародне, взагалі право у всіх його формах і проявах, що ефективно діє в суспільстві. При науковому дослідженні, право, під соціальним кутом зору, найбільше регулює національні, побутові, економічні, релігій­ні та інші соціальні відносини.

Соціологічне поняття права в наші часи є пануючим. Його недоліком треба уважати те, що воно числиться лише з чинним у якийсь момент правом, тобто розглядає лише те, що фактично існує та не містить в собі елементу свідомої до­цільності. У правничому житті все має бути як провідна зоря, що вказує шлях до ідеального права прийдешності.

3. Психологічне поняття права: Сукупність психіч­них переживань, які мають імперативно-атрибутивний характер. Правні норми не тільки наказують, але й надають другій особі те, що їй належить, звідси й дістають назву імперативно-атрибутивних. Ця функція є незадовільною, бо вона виводить право з переживань поодинокого суб'єкта. Одначе, не всі норми права пов'язані з такими переживаннями, наприк­лад, закон про організацію судів, парламенту, адміністратив­них органів та інші. Таке поняття права заперечує існування об'єктивного права, як сукупності правних норм, бо визнає як право лише суб'єктивні переживання певної категорії людей.

Це поняття права дуже вузьке, але в той самий час і за­широке, бо не визначає чіткої межі між правом та етикою, включаючи в категорію чинного позитивного права і нав­чання права релігійно-етичних авторів, засновників релігії, пророків, апостолів, Отців Церкви тощо. Воно надає харак­тер права юридичним приказкам і приповідкам й подібному. Психологічне поняття права має свою заслугу в тому, що викликає чимале зацікавлення до питання при значення пси­хіки, як у творенні, так і в здійснюванні права, що й витвори­ло, опісля, соціологічно-психологічне поняття права.

4. Нормативне поняття права: Право – це сукупність норм, які містять в собі ідею належ­ної поведінки, що і як повинно бути, тобто правні норми мають визначати зовнішні відносини між людьми. Норма права з цього погляду є правилом належної поведінки людей в соціальному середовищі.

Таким чином право не є лише сукупністю норм, що з одного боку надають, а з другого боку обмежують свободу людей у їхніх взаєминах. Там де зовсім немає свободи, там взагалі не може бути жодного права, як також не ірнує права там, де свобода індивіда не обмежується жодними нормами, де панує свавілля й анархія.

Тут знову виявляється недосконалість, бо покладається в основу поняття права лише одну з головних функцій права - свободу, яка не охоплює цілого права.

Навмисно ми розглянули цілу низку дефініцій поняття права, щоб наочно показати, як під різними аспектами нале­жить підходите до розуміння права як такого. В кожному з цих понять є своя правда про право, однак лише частина правди, її фраґменти, її епізоди. Спроби звести їх докупи, да­ти єдине визначення, визнане метою науки права, робились і робляться ще й дотепер.

Цілком певно, що поняття права ширше від поняття закону. Тому що життя є занадто складне та мінливе і його не можна обмежити рамками закону, постає конфронтація через нетотожність закону з дійсним правом. Це розходження між обсягом писаного закону і живого права збільшується в залежності від розбіжностей, що частина формально існу­ючих законів не застосовується у житті. Отже, ці закони, хоч і лишаються ще записаними в кодексах, фактично є мертвими. Формальні правні норми не охоплюють цілого правного жит­тя. Повне правне життя виявляється у правних відносинах, які нав'язуються та діють в житті суспільства. У висновку, най­більш поширеною приймається дефініція соціального понят­тя права, тобто що «Право – це сукупність правних відносин, які здійснюються в житті, та з яких постають і кристалізують­ся правні норми». Виходячи з цієї дефініції права можемо зро­бити такі головні висновки:

• Права – це сукупність правних відносин існуючих в суспільстві. Під поняттям суспільства треба розуміти сукуп­ність взаємин між людьми. При цьому широкому розумінні суспільства правні відносини виходять поЗа межі поодинокої держави і охоплюють не лише внутрішньо-державні сто­сунки, але й міжнародні відносини.

• Правні відносини охоплюють всі сторони життя суспільства: побутову, національну, релігійну та економічну. Тому в сукупності правних відносин відбивається ціле соці­альне, правне життя суспільства.

• Правні норми є формою, в яку вбираються правні відносини. Не всі правні відносини записані в оформлених правних нормах – законах, тому правна дійсність не утотожнюється з писаним правилом – вона є ширшою за формально зобов'язуючий гіравний лад. Дійсний правний лад складаєть­ся з сукупності правних відносин, а норми представляються як якийсь атрибут чи приналежність правного ладу.

 

ТЕМА 2. ПОХОДЖЕННЯ ПРАВА

Навчальна мета:показати співвідношення Канонічного права та Церковного права.

Час: 80 хвилин.

Метод: лекція.

Місце: навчальна аудиторія.

Навчальні питання : 1. 10хв.

2. 10хв.

3. 10хв.

4. 10хв.

5. 15хв.

6. 15хв.

Заключна частина 10 хв.

Матеріально-технічне забезпечення: збірники документів та матеріалів.

Джерела та література:згідно списку рекомендованої літератури.

 

<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>
Учет добавочного капитала. Уставный капитал – это совокупность вкладов учредителей при создании организации | Школи правознавства

Дата добавления: 2014-01-04; Просмотров: 500; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



ПОИСК ПО САЙТУ:


Рекомендуемые страницы:

Читайте также:
studopedia.su - Студопедия (2013 - 2021) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление
Генерация страницы за: 0.023 сек.