КАТЕГОРИИ: Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748) |
Суспільний соціальний прогрес: критерії та тенденціїПоняття Суспільний прогрес — це такий напрям роз- суспільний прогрес витку людського суспільства, що характеризується незворотними змінами людства, тими чи іншими прогресивними змінами окремих соціальних спільностей людей, їх угруповань, верств або індивідів у результаті здійснення переходу від нижчого до вищого, від менш досконалого стану до більш досконалого та ін. Механізм суспільного прогресу в усіх економічних системах полягає у формуванні нових потреб та інтересів, цінностей у різних сферах суспільного життя та пошуках можливостей їх задоволення. Нові потреби, інтереси, цінності формуються як результат виробничо-матеріальної, духовної діяльності людини і пов'язані з пошуком і винаходом нових засобів праці, спілкування, організації суспільного життя, з розширенням та поглибленням масштабів наукових знань, ускладненням структури творчої і споживацької діяльності людини. Дуже часто виникнення, формування та задоволення суспільних потреб здійснюються на основі відкритого конфлікту інтересів різних соціальних спільностей та соціальних угруповань, верств, а також підпорядкування інтересів одних соціальних спільностей і угруповань іншим. У такому випадку соціальне насилля виявляється неминучим супутником соціального прогресу. Суспільний прогрес як послідовне сходження до складніших форм суспільного життя відбувається в результаті вирішення, усунення суперечностей, що виникають, діють на попередніх етапах та фазах суспільного розвитку. Що ж є джерелом суспільного, соціального прогресу? Джерелом, першопричиною суспільного, соціального прогресу, що визначає бажання та дії мільйонів людей, виступають не зовнішні міфічні сили, а їх власні потреби та інтереси. Відповідно всі міркування про суспільний прогрес, не пов'язаний з його першопричиною, — є міркування, що не мають матеріальної основи. Які ж потреби, інтереси, цінності людини обумовлюють суспільний, соціальний розвиток? Усі потреби, інтереси, цінності поділяються на дві групи: природні та історичні. Природні — це всі соціальні потреби, цінності, інтереси людини, задоволення яких забезпечує збереження та вдоволення життя людини як природної, біологічної істоти. Природні потреби та інтереси людини обмежені біологічною будовою людини, історичні ж — це всі соціальні та духовні потреби, інтереси, цінності, задоволення яких необхідне для відтворення і розвитку людини як соціальної істоти. Жодна з груп потреб, інтересів, цінностей не може задовольнятися за межами суспільства, поза розвитком суспільного, матеріального та духовного виробництва. На відміну від природних потреб, інтересів та цінностей людини історичні — породжені в процесі суспільного прогресу, необмежені в розвитку, тому й безмежним є суспільний соціальний і інтелектуальний прогрес. Проте суспільний прогрес — це не тільки об'єктивна, а й відносна форма розвитку. Протилежністю суспільного прогресу є суспільний регрес, тобто незворотна зміна, що йде по спадній лінії до деградації. Там, де відсутні можливості для розвитку нових потреб, інтересів та цінностей і їх задоволення, лінія соціального прогресу закінчується. У таких випадках історія конкретних суспільств та регіонів світу характеризується тупиковою лінією розвитку, наступають періоди занепаду та стагнації. У минулому нерідко спостерігалися випадки соціального регресу, загибелі культур та цивілізацій, що раніше сформувалися. Отже, соціальний, суспільний прогрес у світовій історії йде зигзагоподібно. Багато років, навіть десятиліть філософи й соціологи Заходу та Сходу вважали основним загальносоціологічним критерієм суспільного прогресу розвиток продуктивних сил. Події 80-х — початку 90-х років XX ст. показали, що доведеться розстатися з уявленням, за яким ключовим і, власне, єдиним джерелом розвитку вважалися революційні зміни в продуктивних силах і виробничих відносинах. Лінійна теорія суспільного прогресу, в основу якої покладено прогрес продуктивних сил, часто зазнає краху, а отже, і не може служити надійним інструментом прогнозу. Чому ж так буває? Тому, що основою теорії є вимір суспільного прогресу ступенем влади людини над природою. А життя показує, що безмежне збільшення матеріальних засобів життя, прийнятих за благо, обертається для людини згубними наслідками. Ще з часів переходу до машинного виробництва розвиток людства йшов під знаком безумовного пріоритету процесу індустріалізації. У тій чи іншій формі з тими чи іншими особливостями процес індустріалізації неминучий для будь-якої країни. Саме тому тривалий період розуміння соціального прогресу поєднувалось із промисловим розвитком, з високими темпами економічного росту і створенням великої машинної індустрії. Умови та форми створення економічного, політичного і соціального життя були підпорядковані розвитку техніко-економічних основ, досягненням індустріальної технології. Напередодні XXI ст. ейфорія індустріально-технократичного оптимізму спадає. Індустріальний розвиток не тільки створив загрозу соціальним і культурним цінностям, а й підірвав власну основу. На Заході заговорили про кризу індустріалізму, ознаками якої стало руйнування навколишнього середовища і виснаження природних ресурсів. На початку XXI ст. велике занепокоєння викликають зростаючі соціальні втрати індустріального зростання. Дедалі очевиднішим стає невідповідність рівня науково-технічного й економічного розвитку рівню задоволення потреб людини. Змінилось і саме поняття соціального прогресу. Основним критерієм соціального прогресу стає приведення суспільного устрою у відповідність не лише з вимогами розвитку техніки, скільки, насамперед, із звичайною природою людини. Найважливішою ознакою нової цивілізації стають якісні зміни ролі людини в усіх сферах суспільного життя, її всебічна гуманізація. Звичайно ж, піднесення продуктивних сил само собою ще не гарантує прогресу. Доводиться відмовитися від погляду на історію як процес закономірної зміни соціально-економічних формацій. Навіть якщо форми власності змінювали б одна одну саме в такій послідовності, економічна вісь становить лише один із векторів суспільного розвитку, а розвиток продуктивних сил лише одне з його джерел. Увесь досвід XX ст. спростовує однофакторний підхід до розвитку сучасного суспільства. На формування тієї або іншої суспільної структури впливає багато факторів: прогрес науки та техніки, стан економічних відносин, устрій політичної системи, вид ідеології, рівень духовної культури, національний характер, міжнародне середовище або існуючий порядок у світі та роль особи. Суперечності розвитку Суспільний прогрес здійснюється в резуль-сучасного суспільства тат' усунення, подолання соціальних суперечностей. Внутрішнім джерелом розвитку народів, зв'язків між ними, людства виступають суперечності. Однак необхідно відрізняти суперечності, що обумовлюють відтворення відносин у межах соціально-економічної і політичної системи, та суперечності, що викликають розвиток соціально-економічної і політичної системи та її зміни. Суперечності, що суспільно обумовлюють відтворення відносин,— це суперечності функціонування суспільства, а суперечності, що викликають розвиток соціально-економічної та політичної системи,— суперечності розвитку суспільства. Ті та інші суперечності тісно взаємопов'язані. У первісному суспільстві, що розвивалося надзвичайно повільно, суперечності функціонування виступали на передній край. З виникненням класів суспільство стає ареною класової, станової, кастової боротьби. Суперечності між рабами і рабовласниками, плебеями і патриціями, кріпосними залежними селянами і феодалами, ремісниками і купцями, найманими робітниками і капіталістами стають основними у сфері суспільних відносин, виступають, насамперед, як суперечності функціонування кожної соціально-економічної системи, оскільки відтворюють існуючі суспільні відносини. Але чим швидше просува- я іСТорія, тим більшого значення набувають суперечності роз-итку, обумовлені зародженням і розвитком наступної прогресивної порівнянні з попередньою соціально-економічної системи. Соціальні суперечності поділяються на зовнішні і внутрішні, основні і неосновні, антагоністичні і неантагоністичні. Специфіка соціальних суперечностей проявляється, насамперед, у тому, що соціальні суперечності об'єктивні і виступають у формі суб'єктивної діяльності людей. Зовсім недавно вважалось основними суперечностями сучасної епохи — протистояння двох світових систем. Початок XX ст. пов'язаний із соціалістичною революцією в Росії, з різким загостренням суперечностей суспільного розвитку. Оглядаючись на джерела протистояння, не можна не бачити його об'єктивної обумовленості. Адже теорії та концепції, що не мають об'єктивних основ і не відображають потреби, інтереси, цінності суспільного розвитку, а тим більше які йдуть всупереч з ними, не змогли б тримати під впливом мільйони людей протягом десятиліть. У сучасних умовах, що зазнали докорінних змін, глобальне протистояння двох систем вичерпане. В ядерний вік збройна сутичка не може закінчитися не чим іншим, як самознищенням людства. Соціальне протистояння об'єктивно усувається і в політичній, економічній, гуманітарній сферах. Тому протистояння йде всупереч з основними процесами розвитку сучасної цивілізації, що відбувається під впливом науково-технічної революції і відповідних інтересів людства. Після багатьох десятиліть розколу і непримиримого протиборства людство не тільки опинилося перед необхідністю, а й здобуло можливості стати на шлях співробітництва в створенні цілісного, стабільного та справедливого світового порядку. У сучасних умовах XXI століття дедалі гострішими стають протиборство, боротьба за сфери впливу й ринки збуту між Єропою, Азією, США та Латинською Америкою. Пожвавлено йде констатація конкурентних сил в Африці та Австралії. Взаємодія загальноцивілі-заційних і соціально-економічних і політичних факторів у розвитку суспільства не залишаються незмінними. Зі зростанням зрілості суспільства дії соціально-економічних, політичних законів розвитку слабшають, тоді як роль загальноцивілізаційних факторів зростає і стає дедалі певнішою. Історичний досвід людства виявляє помилковість штучно внесеної в суспільствознавство тези про те, що в умовах капіталістичного суспільства не можуть народитись інші, некапіта-лістичні форми та тенденції суспільного життя. Карлу Марксу належить думка про те, що з подоланням антагоністичних суперечностей суспільного розвитку завершується передісторія людського суспільства, а попередня історія — це болісний, тяжкий процес перебування справжньої цивілізації людства. Величезні соціально-економічні, політичні та духовні зміни, що сталися в 90-х роках XX ст. і тривають на початку XXI ст. у світі, сприяли розгортанню формування досконалої, суттєво відмінної світової цивілізації, що не стане ні капіталістичною, ні соціалістичною, а буде соціально-інтегративною, що будується на принципах блага народів, їх соціально-політичному і національному самовизначенні, на основі розвитку взаємовигідних відносин між народами, додержанні цілісності їхньої території, невтручанні у внутрішні справи один одного, дбаючи про їх економічне зростання, поліпшення життя. Важливу роль відіграватиме збереження навколишнього середовища, створення екологічних виробництв і збереження природи. У політичній сфері розгортається об'єднання народів слов'янських, мусульманських тощо, виникають великі слов'янські об'єднання народів Європи, мусульманські — на Ближньому та Середньому Сході, об'єднуються народи Латинської і Північної Америки, Азії та ін. Проблема визначення соціальних суперечностей — ключова проблема соціальної філософії. Існує два підходи до визначення соціальних суперечностей: матеріалістичний та ідеалістичний. Основними суперечностями, вважав Георг Гегель, є суперечності в сфері ідеології. Фрідріх Енгельс вважав, що непослідовність ідеалізму в тому, що ідеалізм зупиняється на існуванні ідеальних спонукальних сил, які є в суспільстві. Матеріалізм завжди визнавав спонукальними мотивами суспільного розвитку об'єктивні суперечності: об'єктивні суперечності у сфері економіки (суперечності між продуктивними силами і виробничими відносинами, суперечності власності на засоби виробництва, суперечності між соціальними спільностями, соціальними верствами та ін.); суперечності у сфері політичній (ідеологічні суперечності). Що ж стосується антагоністичних і неантагоністичних суперечностей, то вони відрізняються гостротою і характером вирішення. Механізм вирішення суперечностей різноманітний: усунення, зняття суперечностей, регуляція дій соціальних спільностей, взаємодія їх інтересів, потреб та ін. „................................... Основними факторами єдності суспільства Спільність і відмінність •*- г і моралі і права виступають норми моралі і права, що є ос- новними нормами поведінки людей, індивідів. Право і моральність, указував Еміль Дюркгейм, це сукупність уз, що прив'язують один одного і до суспільства, створюють із маси індивідів соціальну спільність, суспільство. Установлення загальнообов'язкових правил поведінки людей і індивідів, їх певної відповідальності на випадок недотримання норм і правил регулюються правом і мораллю. І хоча право і мораль — відносно самостійні гулятори поведінки спільності й індивідів у суспільстві, все ж вони суттєво відмінні один від одного. Якщо мораль стає з виникненням людського суспільства, у процесі становлення праці, то право — тільки з появою держави. Якщо право виражає державну волю то мораль виражає волю окремих соціальних спільностей, угруповань і суспільства. Якщо ж додержання норм моралі забезпечується внутрішнім переконанням у справедливості норм і силою суспільної думки, то додержання норм права, крім того, і силою державних владних структур та сил примусу. Правопорядок стійкий, стабільний, якщо опирається на свідоме здійснення норм як необхідних і справедливих. Мораль опирається не тільки на переконання, свідомість, а й на громадський примус. По суті правові норми, як правило, відмінні від моральних своєю формальною визначеністю, встановлюються або санкціонуються державою в заздалегідь установленому певному порядку, мають певну форму (закон, указ та ін.). Норми моралі постійно формуються в суспільстві в міру його розвитку і поширюються в міру підтримки їх суспільною, громадською думкою. Норми моралі, як правило, мають загальні принципи поведінки. Тому одній моральній нормі — «не убий», «не зневажай особи іншого» — відповідають багато правових норм, що карають за вбивство, зневагу тощо. Вимоги моралі ширші — необмежені, всеохоплюючі, аніж норми права. Мораль засуджує у всіх випадках погане, неуважність тощо, а право карає тільки за таке ставлення, за таку поведінку, що свідчать про ненадійність здійснення прав і обов'язків, передбачених законом. Якщо ж мораль засуджує всі випадки недобросовісності, халатності у здійсненні тих чи інших обов'язків тощо, то право переслідує тільки таке невиконання службових обов'язків, яке завдає істотної шкоди державним, суспільним інтересам або правам та інтересам окремих осіб, які оберігаються законом. Якщо ж мораль, на відміну від права, ганьбить байдужість, формальність у ставленні до людей, будь-які прояви егоїзму, цинізму, то право осуджує тільки особливо злісні випадки таких негативних явищ. Якщо право — свобода, визначена законом, то моральність покладає на людину лише обов'язки, не визначаючи прав. Тому право є закон правди, тобто юридичної справедливості, а мораль — закон любові. Нарешті, норми моралі гнучкіші, ніж норми права. Через специфіку формування норми моралі швидше відображають нові потреби, ідуть ніби попереду, вказуючи шлях праву. Правові норми значно відстають від потреб і інтересів суспільства. Мораль відіграє особливу роль у забезпеченні соціальної солідарності, бо моральне все те, що служить джерелом солідарності, усе, що змушує людину рахуватися з іншими, регулювати відносини, вчинки не тільки егоїстичними спонуканнями. Змінюються норми, змінюється і ставлення до них. Відхилення від норм таке ж природне, як і додержання їх. Повне прийняття норм виражається в конформізмі, а відхилення від норм — в різних видах відхилення поведінки від норм тощо. „ г Будь-яке насилля — зло. Насилля породжує соціальногГн^силля тільки насилля. Але насилля, що опирається на демократичні закони і міжнародні правові норми,— неминуча умова захисту прав людини, особи у світовій співдружності. Іншим шляхом не можна забезпечити додержання всіх законів, поки не досягнуто відповідного рівня свідомості громадян і політичних діячів. Без відповідного до закону насилля неможлива боротьба із злочинністю, зупинення збройних конфліктів. Та мова йде не тільки про насилля проти тих або інших соціальних спільностей, верств, угруповань, покарання індивіда або групи, що порушили закон, а також про припинення міжнародної агресії. Іноді виникнення і задоволення суспільних потреб відбувається на основі відкритого конфлікту інтересів соціальних спільностей людей. Хоча насилля за певних умов та форм неминуче, воно все ж завдає шкоди моралі суспільства, веде до потрясінь, руйнувань, а в крайніх формах — до масової загибелі людей. Тому в усі часи та періоди історії людства, різні класи і верстви населення поруч із використанням різних форм насилля намагалися вирішувати суперечності ненасиллям, що краще і для державної влади. Практика життя показала, що багато авторитарних режимів у результаті концентрації засобів можуть добитися забезпечення технічного розвитку, швидкого тимчасового успіху, але нездатні до перспективи й не відповідають вимогам сучасної цивілізації. У сучасних умовах ненасиллям здійснено об'єднання Німеччини, не насильницькими засобами, а шляхом тиску на метрополії здійснили антиколоніальні демократичні революції і завоювали незалежність більшість колоніальних країн і народів. Важливу роль відігравали і відіграють референдуми щодо вирішення суперечностей тощо. У сучасних умовах навіть суперечності між робітничим класом і капіталом, принаймні деякі з них, за досвідом соціал-демократичних урядів окремих країн Європи, вирішуються ненасиллям. Ненасилля — зовсім не обов'язково відмова від боротьби, догідництво. Ненасилля включає активну діяльність, хоча і не завжди виступає найефективнішим засобом досягнення соціальної справедливості. Методами ненасилля, що пов'язані з діяльністю державної влади в ім'я пошуків шляхів соціальної справедливості, соціальної рівності є соціальні реформи. Типи суспільства У соціології суспільства розподіляються на традиційні та індустріальні. Традиційне суспільство — суспільство з аграрним устроєм, з малорухомими соціальними структурами та із заснованим на традиції способом соціокультурної регуляції. Звичайно, традиційне суспільство сприймається як родоплемінне, феодальне суспільство, примітивне і відстале. Дійсно, для традиційного суспільства характерні вкрай низькі темпи розвитку виробництва, що можуть задовольнити потреби лише на мінімальному рівні, а головне — велика інерцій-ність, несприйнятливість нововведень, обумовлена особливостями його функціонування. У традиційному суспільстві регламентуються, суворо контролюються норми, соціальні структури, соціальні інститути, звичаї, поведінка індивідів тощо. Соціальні формування, утворення, освячені традиціями, вважалися непорушними, і навіть думка про їх можливе перетворення, зміни вважалася крамольною. Будь-який прояв свободи особи, який виступає новацією в суспільстві, глушиться, затримується і культурою, і соціальними інститутами, владними структурами тощо. Індустріальне (промислове) суспільство — суспільство, що безпосередньо визначається рівнем технічного, індустріального розвитку. Індустріальне суспільство — один із двох основних типів суспільства (поряд з капіталістичним суспільством) — аналізується соціологами Заходу для порівняння природи сучасних суспільств із походженням і природою традиційних (родоплемінних, феодальних) суспільств. Поняття індустріальне (промислове) суспільство введене в соціологію ще Сен-Сімоном. З'ясування природи і характеру індустріального суспільства здійснювали Огюст Конт, Герберт Спенсер, Карл Маркс, Макс Вебер, Еміль Дюркгейм та ін. У 50—60-х роках XX ст. у США і Західній Європі в соціології висунута соціологами Ральфом Дарен-дорфом, Раймондом Ароном, Уолтом Ростоу, Даніелем Беллом та іншими концепція індустріального суспільства. Індустріальне суспільство як більш загальне поняття конкурувало з марксистським поняттям капіталістичне суспільство, щоб уникнути протиставлення капіталізму і соціалізму, які розглядались як різновиди одного типу індустріального суспільства, що має функцією розвиток продуктивних сил і нагромадження суспільного багатства. З точки зору сучасних теоретиків індустріальне суспільство, капіталізм — його верхня, перехідна форма, обмежена суспільствами Європи ХІХ і початку XX ст., тоді як соціалізм — пережиток системи раннього індустріа-лізму, обмежений перелицьованими феодальними відносинами і мілітаризованим ладом життя. Для сучасного розвинутого індустріального суспільства характерне переливання самодіяльного населен-
ня з первинного (сільського господарства) і вторинного (промисловість) в третій сектор господарства — послуги. Це виключає постійне масове безробіття, забезпечує поступове вирівнювання доходів і споживання продукції первинного і вторинного секторів і знижує небезпеку соціальних потрясінь (теорія Фурастьє). У сучасних постсоціалістичних суспільствах поки зберігається старе співвідношення секторів господарства. Але загальна «логіка індустріалізації» веде всі суспільства до збільшення подібності (конвергенції) основних інститутів та способів організації господарства. І чим вищий рівень індустріалізації суспільств, тим сильнішою є тенденція одноманітності. Концепція індустріального суспільства — невід'ємна частина теорії конвергенції, модернізації і технократичної революції менеджерів. Капіталізм як зникаючий етап індустріального суспільства — це суспільство, де промислове виробництво майже цілком знаходиться в приватній власності і підприємець — водночас і власник, і головний управляючий виробництвом. Із зростанням масштабів індустріальних об'єднань власність на капітал не гарантує контролю над системою влади і управління на підприємствах, що переходить до спеціалістів управління, менеджерів, які більше схильні створювати загальнонаціональні системи «соціального ринкового господарства». Влада такого «нового правлячого класу» значно більше заснована на експертному контролі над інформацією, аніж на праві власності. Тут маємо продовження утопії Сен-Сімона про управління промисловим суспільством радами вчених і технічних експертів. Політичне значення в теорії індустріального суспільства мають процес демократизації, знищення традиційних станових привілеїв, ієрархій, формування рівних громадянських прав (юридичних, політичних, соціальних) і загальної рівності перед законом, які йдуть ще від Токвіля. Саме в розвитку системи громадянських прав, що протидіє системі класового поділу, західні соціологи Толкотт Пар-сонс, Томас Маршалл та інші шукають пояснення відсутності непримиримої поляризації класів (пролетаріату і капіталістів) і насильницької соціальної революції на Заході, передбаченої Марксом. Класові відносини стали джерелом гострих насильницьких конфліктів лише на ранніх етапах індустріального суспільства. Класові конфлікти, характерні для XIX ст., послідовно пом'якшали, набрали розвитку загальноприйняті форми трудових угод, колективних договорів і узаконення робітничих організацій тощо. Загальна тенденція розвитку сучасного індустріального суспільства — прогресуюче усунення соціально закріплених нерівностей, щоб система соціальної стратифікації максимально опиралась на внутрішні нерівності, шо виходять з відмінностей природних здібностей і професійних якос- тей- Такі завоювання захищає національна ліберально-демократична іржава. Прихильники теорії індустріального суспільства визначають основні положення: найзначніші історичні зміни в сучасному світі пов'язані з переходом від традиційних аграрних суспільств до індустріальних, заснованих на машинному виробництві, фабричній організації і дисципліні праці, національній системі господарства з вільною торгівлею і спільним ринком. Тому поняття індустріальне суспільство пов'язане з теорією модернізації як провідною концепцією суспільного розвитку. В індустріальному суспільстві станові перегородки зникають і завдяки зростанню мобільності соціальної, на базі широкої доступності освіти починає переважати рівність можливостей. Різноманітність розвитку наслідків соціально-політичних процесів індустріалізації на Заході і в країнах вторинної модернізації пояснюється тим, що в Англії і США ідея громадянських прав (тобто принцип політичної свободи), прав людини й ідея нації як різноет-нічного співгромадянства в межах єдиної державності утверджувалися ще до початку першої промислової революції, а в Україні ці політичні проблеми не вирішувались із-за стрімкого розвитку індустріалізації в світі. Розвитком системи ідей індустріального суспільства стали теорії постіндустріального суспільства. Концепція постіндустріального суспільства сформульована Даніелем Беллом. Своєрідність істори-ко-культурного розвитку капіталізму обумовила формування різноманітних варіантів концепції постіндустріального суспільства (ліберальне, що спирається на американську модель капіталістичного розвитку, і радикальне, що базується на європейській моделі). В основі концепції постіндустріального суспільства лежить поділ усього суспільного розвитку на три етапи: доіндустріальне, індустріальне і постіндустріальне. Поява концепції постіндустріального суспільства обумовлена структурними змінами в економіці та культурі найрозвинутіших країн. Різко зростає роль знань і інформації, індивід одержує переваги в просуванні по сходинках соціальної ієрархії. Плідна творча праця — дитина свободи — стає основою успіху й розквіту людини в суспільстві тощо. Існують у соціології найрізноманітніші варіанти традиційного та індустріального суспільства. Звичайно, соціологічний аналіз суспільства (генезис, концепції, формування і функціонування, тенденції та ін.) показує, що суспільство є сукупність усіх методів, способів взаємодії і форм об'єднання людей, в яких виражається їх всебічна залежність один від одного. Суспільство — важлива категорія соціальної філософії і теоретичної "Соціологія" 257
соціології. Сучасне суспільство — сукупність систем соціальних і державних владних інститутів, взаємодія яких забезпечує можливість функціонування і розвитку базових і надбудовних суспільних відносин. Соціальні інститути, державні владні системи, структури і політичні інститути взаємодіють у суспільстві, виступаючи рушійною силою прогресу і руху, вдосконалення суспільних відносин. Соціальний інтерес органічно поєднаний з потребами і цінностями особи, суспільства. Власні потреби і інтереси людини, інтереси і потреби суспільства виступають джерелом і першопричиною суспільного, соціального прогресу. Література Вебер М. Избранньїе произведения.— М., 1990. Дюркгейм 3. О разделении общественного труда. Метод социологии.— М. 1991. Основьі социологии. Курс лекций / Под ред. А. Г. Зфендиева.— М., 1993. Парсонс Т. Современное состояние и перспективьі систематической теории в социологии.— М, 1968. Пригожим А. Нововведение, стимули и препятствия.— М., 1989. Смелзер Н. Социология.— М, 1995. Соціологія / За ред. С. О. Макеєва.— К., 1999. ТернерДж. Структура социологической теории.— М., 1975. «••• БАЗОВІ КОМПОНЕНТИ СОЦІАЛЬНОГО ЖИТТЯ 1. Соціальні спільності, соціальні інститути Суть соціальних Соціальна спільність — сформоване історично спільностей за спільними інтересами відносно стійке об 'єд- нання людей, які перебувають у взаємодії, надають один одному допомогу в досягненні особистої мети і реалізації особистих і спільних потреб та інтересів. Соціальні спільності людей відрізняються за роллю і місцем у системі соціальних зв'язків історично певного суспільства. Солідарність, потреба у взаємодії людей, координації їх спільних дій і обумовлюють відносини між людьми. Як же люди утворюють, формують ті або інші соціальні спільності, верстви, групи? У суспільстві індивіди відрізняються один від одного багатьма соціальними характеристиками: професією, характером праці, ставленням до власності, розмірами прибутку та ін. Відрізняються індивіди один від одного і здібностями розумовими, темпераментом характеру, поведінкою, вихованістю тощо. Характеристику досить чітко і точно кількісно, якісно і порівняльно визначають соціальні спільності: робітники, селяни, вчені, кооператори, військовослужбовці, студенти, пенсіонери та ін. Чи об'єднані між собою такі люди в якісь певні соціальні спільності, верстви? Якщо говорити про формальне об'єднання, як буває в політичних партіях, то ні, якщо ж говорити про реальне об'єктивне об'єднання людей та їх становище в суспільстві, то — безперечно. У соціальні спільності, верстви, стани людей об'єднують соціальні інтереси, що становлять реальні причини їх дій, звершень і формують інтереси у членів різних соціальних спільностей, верств у зв'язку з їх відмінністю у становищі й ролі в суспільному житті. Соціальні інтереси спільності, групи, формуючись на основі індивідуальних інтересів їх членів, не зводяться до суми індивідуальних інтересів, тому що в процесі соціальної взаємодії індивідів відбувається формування колективного інтересу як цілого, що відображає уже спільні риси соціального становища окремих індивідів. Соціальний інтерес соціальної спільності, верстви, групи завжди спрямований на збереження або зміни їх становища в суспільстві. Виділяються основні
Дата добавления: 2014-01-04; Просмотров: 3778; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы! Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет |