Світ повсякденності: поняття, суть

СОЦІОЛОГІЯ ПОВСЯКДЕННОСТІ

У сучасній соціології соціальне явище повсякденність, тобто по­всякденне життя людей, стало справді викликом. Спираючись на те, як в естетиці розглядалося філософом Георгом Лукачем повсякден­не мислення, соціолог Агнес Хелер поставила поняття повсякденне життя в безпосередній зв'язок із можливістю невідчуженого по­всякденного життя в сучасному суспільстві. Культура повсякденно­го життя виступає правом і реальною можливістю для людини щод­ня переборювати труднощі, що зустрічаються, різноманітні форми свого відчуженого життя, включаючи сюди і саму творчу працю, і саму культуру, і повсякденну життєву суєту.

Повсякденність, буденність — побут, побу-

[По хзкс

світ повсякденності? ^{тове життя}- Повсякденність - здійснюваний день у день, завжди постійний, невпинний процес буття, життєдіяльності людини. Світ же повсякденності — світ, де щодня і щогодини живе і діє, творить людина. У повсякден­ному світі народжуються люди, і в світі повсякденності, в побуті люди вмирають. Саме тут, у повсякденному світі, кожна людина радіє, а буває і плаче, тужить і засмучується, журиться, переживає. Саме тут, у повсякденному світі, люди конфліктують один з одним і вир­ішують конфлікти, сперечаються, миряться, творять та ін. Саме тут, у повсякденності, кожен когось любить, а когось ненавидить. І в плині подій та явищ політичних, соціальних, духовних, люди і не помічають повсякденності.

Якщо людина задається питанням: в якому ж світі живуть люди — у світі проблем або їх розв'язання, суєти або надій, то палітра відпо­відей строката. Так уже трапляється, що люди до всього підходять неоднозначно і в усьому навколишньому встигають помітити те, на Що інші, буває, навіть уваги не звернуть. Задовольнити людину рівно­сильно позбавити її бажань. У знаменитого японського письменни­ка Рюноске Акутагави є оповідання «Бататова каша», де говориться про те, як один бідний самурай все мріяв попоїсти князівського блю­да — бататовоїкаші, хоча б небагато. Нарешті, князь дав йомуповний

28 г ⁴³³

⁴⁰ Соціологія

великий казан, і дивно — самураю відразу ж перехотілося їсти кащу якої так нестерпно бажав. Яка безрадісна річ — задоволене бажання' Одержиш бажане і відчуваєш одне лише розчарування. Якщо коли-небудь захочете справитись з якоюсь людиною (непокірливою, прим­хливою або нехай капризною і безглуздою) — позбавте її бажань Побачите, як стане така людина ручною. Перемога над нею на­багато сильніша, ніж навіть вплив на неї фізично. Це велика влас­тивість людей. Така властивість виручає і рятує людей. І якби їй бути завжди!

Природа, невичерпна в проявах, своїй вигадливості, торкнулася людей ще й тим, що, наділивши людські істоти невсипущою гостро­тою сприйняття зовнішнього предметного світу, тоді ж завуалювала їх чутливість один до одного. Через це всі перемоги цивілізації над таємницями універсуму незрівнянні з поразками кожного, якщо не сказати всіх, і в міжособовому спілкуванні, і на полях побутових битв, і в індивідуальних війнах один з одним. От чому, мабуть, філо­софія століттями ігнорувала звичне побутове життя, віддаючи пере­вагу речам складнішим і проблематичнішим: Істині, Добру, Красі, суттєвим визначенням буття. А між тим тільки в межах звичного, досконалого світу виникають і розквітають усі інші світи: світ мис­тецтва і науки, світ фантазії і мрії, загадкові нетрі математики і сплячі химери релігії. І тільки при всіх ілюзіях безпосередньою вірогідністю володіє життєвий світ буття. Повсякденність — джерело і вмістили­ще реальності. Повсякденне життя — це своєрідний посередник між суспільною суттю людини і природою, між природою і безпосеред­ньо суспільством.

Світ повсякденності досліджується й опи-
Філософія та історія _{сується не} тільки філософією, історією, але й
про повсякденний світ,. ~. ^т *-,

етнографією, соціологією, культурою. Буден­не життя висвітлюється в образотворчому мистецтві і в історії. Відновлюючи хронологію подій і явищ у попередні періоди життя суспільства, історія описує і повсякденність: побут, традиції, пра­во, звичаї, конкретний досвід, ту плоть і кров, з якої формуються будь-які події — значущі і доленосні. Правда, та змістоутворююча активність мас, що творить культуру в її історії, далеко не завжди по­трапляла в сферу уваги істориків. Наприкінці 20-х — 30-х років XX ст. створюється історична школа. її організаторами стали історики і пси­хологи Марко Блок і Люсьєн Февро. Особливість історичної школи полягала в тому, що її представники вивчали свідомість не тільки видатних особистостей, які залишили слід в історії, але й масову, властиву так званій безмовній більшості суспільства. Такі досліджен­ня не самомета, а повне підпорядкування їх з'ясуванню важливої

полі масової свідомості у функціонуванні суспільної системи. Ак­тивна роль людини у створенні повсякденності й історії стала основ­ним у дослідженні прихильників історичної школи.

Багато хто з істориків, етнографів, соціологів, досліджуючи по­всякденне життя людини, насамперед приділяли увагу процесам формування культури повсякденності, побуту і творчості людей, вда­чам, звичаям, поглядам, сподіванням і звичкам, страхам та ідеям людини. Так, у 40-х роках XX ст. та й пізніше аналіз предметного світу повсякденності відображається в працях Фернана Броделя, Аркадія Гуревича, Маргарет Мід та інших, що досліджували структу­ру повсякденності, побут, звичаї на різних етапах і в різні періоди історії людства. Історики, етнографи, культурологи, досліджуючи повсякденний світ людини, прагнуть охопити в аналізі повсякденне життя у всьому обсязі та всебічності, із усіма складнощами і хитрос­плетіннями, прагнуть вникнути в усі деталі повсякденності, уста­новки і негласні латентні домовленості, що існують між членами суспільства і сприймаються ними як щось саме собою зрозуміле.

У філософії та соціології, психології та психіатрії, лінгвістиці та інших галузях знань предметом дослідження і є повсякденність. В історичних працях Фернана Броделя досліджуються проблеми бу­денності, а в працях Людвіга Вітгенштейна аналізується буденна мова, в працях Михайла Бахтіна досліджується народність мовної культури та сміху, філософ Ролан Барт аналізує міфологію буден­ності, а патологію повсякденності досліджує Зігмунд Фрейд. У 60-ті роки XX ст. формулюються соціологічні теорії про соціальне життя, міжособистісні взаємодії, а також теорії про повсякденне життя лю­дей в різноманітних аспектах. Осмислення повсякденності відбу­вається в межах різних теоретичних підходів: символічного інтерак-ціонізму, соціального обміну, з позиції теорії феноменологічної орієнтації. В 90-х роках XX ст. теорії, що концентрують увагу на Щоденних взаємодіях людей, об'єднують в окремий напрямок — соціологію повсякденності. Та, на жаль, все ще немає єдності у висв­ітленні повсякденності, пропонуються зовсім не схожі моделі пояс­нення щоденних ситуацій, звичайних дій людей, їх буденних, звич­них способів життя і спілкування. Версії розуміння щоденного світу відмінні своїми теоретичними та методологічними основами, але об'єднує їх критичний пафос макросоціології, що випустила з поля зору реальне соціальне життя і не здатна його пояснити. Прихильни­ки макросоціології дотримуються ідеалу об'єктивності, свідомо уни­кають оцінок подій і явищ, роздумів про сенс життя людини тощо, ^кросоціальні теорїї соціології (соціального обміну Джорджа Хо-^МаНса, драматургічна соціологія Ервіна Гоффмана, етнометодологія

Гарольда Горфінкеля та ін.) стали справжнім викликом усталеним теоріям і методам вивчення соціальної реальності.

Джерелами соціологічної теорії обміну стали концепції соціаль­ної антропології (Броніслава Малиновського, Джеймса Фрезера Марселя Моса, ДжорджаХомансатаін.). Наріжним каменем фунда­менту теорії обміну стали ідеї біхевіоризму, що належать американсь­кому психологу Берресу Скінеру та його школі. Поведінка людей, як і тварин, є оперантною, тобто в процесі спілкування індивіди одер­жують взаємовигідне та справедливе психологічне підкріплення, що стає регулюючим фактором. Скінерівський біхевіоризм склався під впливом утилітаризму: поведінка людини і тварини вважається спря­мованою на одержання користі та уникнення втрат (економічні про-рахунки та ін.). Щоправда, уявлення про соціальне життя як взаємо-обмін ресурсами існувало в соціології й антропології і до Джорджа Хоманса. Соціологи Герберт Спенсер і Еміль Дюркгейм використо­вували поняття обмін. Джордж Герберт Мід розглядав суспільне жит­тя як обмін символами; Георг Зіммель писав про відносини обміну в суспільстві. Та саме Джорджу Хомансу належить формулювання соціо­логічної теорії соціального обміну. Багатьом поняттям Джордж Хо-манс надає біхевіористичної інтерпретації: діяльність — факти пове­дінки, що ставлять за мету одержання винагороди; винагорода — одержання за діяльність; цінність — міра здатності власної діяль­ності; взаємодія — поведінка, спрямування людьми своєї діяльності. Інші поняття теорії запозичені з економіки (витрата, вартість, вкла­ди, прибуток, справедливість розподілу тощо). Теорія соціального обміну в основних поняттях є поєднанням біхевіористської психо­логії та економічного аналізу.

На початку XX ст. нідерландський історик Йохан Гейзінга, ос­мислюючи походження культури, висуває сміливу думку про ігровий характер культури, про соціальну людину як людину граючу. Кон­цепція гри Йохана Гейзінги цікавила вчених різних галузей знання, а в 50—60-ті роки XX ст. справила величезний вплив на радикальну, нонконформістську думку Заходу, насамперед США (на думку Йо­хана Гейзінги уся культура — це нескінченний розвиток і ускладнен­ня принципу ігрового начала, поза межами гри нічого не залишаєть­ся). Американський учений Ервін Гоффман сприйняв ідеї Йохана Гейзінги і поклав в основу оригінальної теорії соціальної драматургії. Буденне життя Ервін Гоффман розглядає як суцільний ланцюг соці­альних ситуацій, що нагадують драматичні спектаклі. Соціальні ак­тори в них прагнуть створювати й підтримувати позитивне враження у глядачів, використовуючи декорації, костюми, виражальні елемен­ти своєї поведінки. Керуючи враженнями інших про себе, індивід

побивається вигідної поведінки для себе і нормальної взаємодії. Коли індивід одержує потрібну йому реакцію оточення, можна сказати, що він ефективно спроектував визначення ситуації і ефективно спри­яв потрібному розумінню стану справ. Уміння людини ефективно спроектувати ситуацію, добитися бажаного враження про себе й очі­кувати дій інших свідчить про драматургічні здібності. Це означає, ціо людина володіє мистецтвом добиватися мети.

Повсякденний світ — світ звичок, удач, звичаїв, стереотипів мис­лення, життєвих аксіом, у ньому велика сфера недомовленості, що не потребує пояснення і доведень. Відомий етнограф і етнолог Мар-гарет Мід відзначає, що у світі повсякденності важливо усвідомити приховані мотиви переваг і переживань, не зрозумілі людині іншої культури. І історик, який не володіє можливістю прямого контакту з людьми досліджуваної епохи, прагне описати повсякденний світтакої або іншої культури, удач, звичаїв, обрядів максимально об'єктивно, хоча його свідомість неминуче втручається в реконструкцію проце­су, накладає на нього своєрідний відбиток.

Проблемами взаємодії свідомості дослідника і свідомості зви­чайних людей, що відтворює щохвилини значеннєві структури по­всякденності, зайнята феноменологічна соціологія. її цікавить, чи збігаються поняття звичайної соціології, що вивчає реалії повсяк­денності, з тими уявленнями, що характерні для масової свідомості. Зрозуміло, що історика і соціолога цікавлять різні сторони того або іншого процесу, явища, події та ін. Адже повсякденна свідомість і соціологія вкладають в одне і те ж поняття різний зміст, розкриваючи різні його сторони, і тим самим доповнюючи одна одну, а в підсумку одержують визначення суті. Історія і культурологія разом із соціоло­гією прагнуть дати максимально об'єктивну картину повсякденності, уявити життя в чітких визначеннях, придатних для використання на практиці. Феноменологічна соціологія, навпаки, прагне розвінчати уявлення про повсякденність як сферу чітких визначень, показує, Що всі реалії повсякденного життя безупинно створюються і пере­творюються. Очевидно й те, що можна простежити, як саме відбу­вається повсякденне творення тих або інших явищ, подій, понять, ^як формується сама повсякденна індивідуальна і масова свідомість, те або інше уявлення, що складає одну з реалій повсякденності. Складність становища соціолога полягає в тому, що він ніби нама­гається вийти за межі процесу творення змістовних, розумових утво­рив, знайти позицію поза ними, зіграти роль стороннього спосте­рігача.

Різноманітні моделі повсякденного життя людини співіснують °Дна з одною, доповнюють одна одну, вступають в суперечності,

творять синтез. Звертаючись до проблем змісту і мети життя, значен­ня смерті, важливості дружби, самих ритмів життя кожного індивіда та інших, сучасні філософи, ведучи вільну полеміку, знаходять взає­морозуміння із судженнями і визначеннями не тільки своїх сучас­ників, але й дошукуються джерел визначення тих або інших явищ світу повсякденності у філософів античності, Західної Європи, Ки­таю та ін. Сфера інтересів філософів широка і різноманітна. Філосо­фи, часом далекі від повсякденної дійсності, вивчають ті пласти ре­альності, що, так би мовити, підняті над повсякденним життям. Так онтологія — теорія буття, взятого в широкому змісті. Гносеологія -н теорія пізнання — зосереджує увагу на тонких механізмах збагнення світу і конструювання його образів. І філософи, що раніше не думали про дослідження щоденності подій і явищ буття і побутового життя людей, в XX ст. зосереджують зусилля й увагу саме на повсякден­ності побутового життя. Уперше починає вивчення повсякденного життя людей, побуту німецький філософ Едмунд Гуссерль — люди­на, яка бажала знайти основи раціонального чистої свідомості, відділеного від буття, і свідомості конкретного індивіда (суб'єкта). Але вирішити проблему повсякденності світу Едмунду Гуссерлю так і не вдалося, хоча і вводить поняття життєвіш світ.

Що таке Поняття життєвий світ — сукупність усіх

життєвий світ можливих або справжніх обріїв досвіду

людського життя. Єдино реальний, даний у відчуттях життєвий світ протиставляється світу природничо-науко­вих і математичних абстракцій, шо генетично пов'язані з до-: предикативним досвідом життєвого світу. Повсякденне життя про­тиставляється природничо-науковим теоріям. Для дослідників сфера понять, категорій різних теоретичних формулювань іноді виступає істиннішою, аніж суттєво зрозуміла дійсність. І сама реальність жит­тя, наповнена випадками, іноді недосконалістю явищ і подій, форм і методів реалізації різних життєвих проблем, різноманітної чуттєвої конкретики, виступає менш значною, аніж наукова картина реаль­ності. Сама щоденність: щоб не змерзнути, люди вдягаються; шоб мати дах і їжу, люди організуються, об'єднуються в колективи; щоб задовольнити потреби, люди організують виробництво; тобто на ко­жен запит буття, свого єства люди відповідають тим або іншим ком­пенсаційним забезпеченням. У такому випадку що ж таке розлад, протистояння людини людині? Хіба завойовувати планету легше, аніж знайти спільну мову, розгадати підступництво чужих задумів, устояти проти запущеної кимось інтриги, проти люті наявного в людині зла? Ніякі природні катаклізми, хай то ураган або землетрус, повінь або пожежа, не здатні розладнати плани людей сильніше,

аніж недобра або навіть просто неузгоджена з іншими воля однієї людини.

Взаємодія людей, зовні благородна і прекрасна, піднесена, чуй­на, при зближенні або, навпаки, припиненні відносин, буває, різко змінює становище, навколишнє соціальне середовище. Взаємодія людей раптом усвідомлюється не як деяка притаманна комусь влас­тивість або стан, а як початок відчуження. Чому так буває? На це питання немає очевидної відповіді. Пам'ятається відомий вислів Дениса Фонвізіна: «Такий сей світ, а чому він такий, того не відає ані розумний, ані дурень». Адже допитливість, цікавість — у крові люди­ни. І чого отут суд йти-рядити. Закон заборонного інтересу непоруш­ний: ніхто не є винятком, обов'язково крадькома загляне в шпарину. Таке життя. Життєвий світ — сукупність інтерсуб 'єктивно поділено­го досвіду повсякденного життя, що включає сприйняття природних об 'єктів і людських істот, матеріальних і символічних продуктів людсь­кої діяльності.

Ще наприкінці XIX — на початку XX ст. дослідження філософів показали, що в сфері повсякденних уявлень і переживань, стану і настанов свідомості в повсякденному житті людей складаються пізна­вальні інструментарії замість відображення суті світу, формулюють­ся різні теорії, концепції і часто повсякденність людей стає світом теорій, що виростають з повсякденного життя. Але й світ мрій та сподівань, марень, світ мистецтва і навіть світ потойбічний залежні від повсякденності, вплетені в досвідне мереживо життєвого світу. Людина не знає про способи гіпотетичного, тобто заснованого на гіпотезі, домислу можливого посмертного існування, навіть не може уявити загробне життя, та й узагалі чи загробне життя є, а якщо є, то яке воно, чи схоже воно на земне, чи нагадує переживання в умовах зміни свідомості та ін. Повсякденність — джерело і вмістилище будь-яких варіантів реальності.

Повсякденне життя, виступаючи злитим процесом, що охоплює існування всіх інших відомих людині світів, є єдиний універсум, що володіє своїми власними внутрішніми законами. Німецькі соціоло­ги Альфред Шюц і Томас Лукман грунтовно розкривають особли­вості повсякденного світу, його відмінність від світу природи. Однією з важливих особливостей повсякденності є інтерсуб'єктивність. У спілкуванні, в постійно поновлюваному контакті, зв'язках людей виникає і формується дійсність, повсякденність. її провідні складові не предмети і процеси самі собою, а людський зміст. Надані речам і стосункам значення складають полотно повсякденної дійсності. Соціальні ж предмети та їх значення залежать від сприйняття і розу­міння їх суспільством, окремими соціальними спільностями, вер-

ствами й індивідами. Коли ж узяти якість таких повсякденних соці­альних явищ, як порядність, злочинність, любов, політична влада, дер­жавна влада, то визначення їх суті залежать від того, яке значення й у яких контекстах їм надається. Соціолог Девід Уолш зауважує, що «природний світ не залежить від визнання або невизнання людиною його існування, навіть якщо людина аналізує його в термінах струк­тури значень, що не властива йому по самій його природі. Навпаки, даний соціальний світ неминуче припиняє своє існування, якщо йому відмовлено в людському визнанні, тому що поза таким визнанням він не має властивості існування». Повсякденність постійно і, ма­буть, щодня інтерпретується і переінтерпретовується в комунікації. Все в повсякденності з'ясовується, прочитується і перечитується, створюються незліченні варіанти розуміння, приростають і убува­ють змісти.

Повсякденне життя — це те, що відбувається щодня. Але, на думку соціолога Агнес Хелер, зрозуміло, що повсякденне життя — це не те, що відбувається щоденно, а те, що протиставляється йому, буває не щодня — свято, пережита подія, явище. З філософії життя випливає, що пережита подія все-таки не пов'язана з неповсякден-ним, навіть коли воно в структурі суспільної праці супроводжує по­всякденну діяльність. У людини це створює політичну готовність у повсякденному житті переживати буденні справи аж до катарсису, тобто очищення, полегшення, облагороджування почуттів людини. Але не будь-яке посередництво між природою і суспільством по­всякденне. Повсякденне життя навіть приблизно не вичерпується роллю посередництва людини між природою і суспільством, а дедалі більше й такою діяльністю, що належить до чистого суспільства. Повсякденне життя є і такою діяльністю, яка є невизначеною: ху­дожня творчість, проста балаканина, медитація та інше, і тим, що природно притаманне людині.

_п Розкриття змісту повсякденності створює її

повсякденний світ складну внутрішню структуру, породжує безліч

різноманітних реальностей, що переплі­таються, що борються і взаємодоповнюють одна одну. Але повсяк­денність, щоденність не є клубок переплутаних ниток, скоріше — це єдиний функціонуючий організм. Повсякденний світ — світ прагма­тизму, тобто дії. Люди, живучи в повсякденності (а не в мріях, надіях і не на висотах теорій і доктрин), піклуються про власне виживання, про якість життя, про збереження навколишнього соціального сере­довища. «Але світ повсякденності ще єдиний і тому, що, в яку б сферу реальності не «пірнула» людина, хай то релігійно-містичний екстаз, теоретичне дослідження, солодка мрія або естетична фанта-

₃і_Яі вона незмінно повертається сюди ж, у наповнене турботами, радощами, сумом, труднощами звичайне життя. Інші світи вироста­ють із щоденності і живуть лише будучи вкоріненими в її практично­му, пухкому, відчутному грунті і доти, поки люди існують у тілі і поєднані з реальністю органами чуттів».

Повсякденність — світ людський і практичний. Його життєвий простір створюється навколо самої людини. Повсякденна картина світу не охоплює позалюдський космос як простір, де об'єктивно розташовується Земля. Космічний простір значущий у повсяк­денному житті людини тільки тоді, коли корисний: якщо від поло­ження зірок залежать розливи Нілу, то неодмінно виникають астро­номія й астрологія, призначені для земної практичної мети. Місяць потрібний, щоб світити закоханим та освітлювати шлях у темряві. Навіть мовні просторові характеристики ландшафту несуть на собі висловлену антропоцентричність: підніжжя гір, гірський хребет, гир­ло річки та ін. Люди живуть у світі, де кожен існує лише остільки, оскільки існує не фізично, а соціально. Тільки суспільне визнання якої-небудь приналежності або якої-небудь потреби перетворює людину на громадянина і правоносія. У повсякденному світі — у світі повсякденності йде процес самореалізації особи у всіляких сфе­рах діяльності. І людина, живучи повсякденним життям, постійно в різних ситуаціях і обставинах шукає і знаходить вже стійкі норми, методи, способи поведінки, найкоротший шлях, що веде до бажаної мети. Причому мета буває найрізноманітнішою.

Визначаючи універсальність повсякденної свідомості кожного індивіда, слід відзначити, що повсякденна свідомість, до якої при­четний кожен, хай він академік або двірник,— проникаючий, кон­ститутивний момент повсякденного світу (приписування знань і змісту — власна і пряма функція свідомості). Повсякденна свідомість характеризується специфічними рисами, безпосередньо знайомими кожному, і ці риси різко відрізняються від тих, які наука пред'являє як раціональні еталони. Повсякденна свідомість, насамперед, вклю­чає безліч уявлень, прийнятих людиною на віру (якщо намагатися перевіряти кожне констатуюче або керуюче уявлення, з яким зустрі­чаємося в побуті та діяльності, то ніколи не зрушимось з місця). Найважливіші складові усвідомлення людиною реальності — загальні місця, очевидності. Так, реальність — це не тільки те, що є. Реаль­ністю буває і те, що хочемо, щоб воно було. Реальністю стають і Фантазії людини, спричинені силою своїх власних основ. Нічого не Видується і не угадується. Люди здатні визначати. Люди не виперед­жають, а прискорюють історію, ведучи її за собою, услід собі, а то й викликаючи на себе, коли стають її частиною. Мабуть, всяка супе-

речність здатна впливати на вісь подій реальності, даючи простір і вигадці, і фантазії, і факту.

Є закон абсурдності. Будь-які пропозиції люди розуміють інак­ше, аніж той, хто їх вносить. Адже в житті нерідко буває: бачимо і схвалюємо краще, а виходить гірше. І якщо існують два або більше способів зробити будь-що, причому використання одного зі спо­собів призводить до катастрофи, то хтось все ж обере саме цей, ос­танній спосіб. Будь-яка неприємність, халепа, що здатна статися,— трапляється. Це закон Мерфі. Знання про світ — набір типових кон­струкцій. Адже передумовою нормальної людської поведінки, орга­нічного включення у визначений соціум є віра у певний порядок устрою світу, довіра до сформованих соціокультурних установок, ре­комендацій, визнання поділу усіх фундаментальних допущень. Усе велике і відоме здатне дивувати собою і впливати на людей навіть після того, як його не стало. Життя підтверджує, що можуть бути піддані сумніву або запереченню істинність або справедливість яки­хось спочатку прийнятих поглядів. Навколо суб'єкта і будується по­всякденна свідомість, і саме тим вона докорінно відмінна від науко­во-теоретичного пізнання, що бажає мати уявлення про об'єкт пізнання і взагалі розглянути будь-яке явище дійсності як об'єкт. Найцінніша риса людини — вміння викликати в людей ентузіазм і розвивати те, що є кращим, раціональним у людині за допомогою заохочення та визнання її гідності. Ніщо інше так сильно не б'є по честолюбству людини, як критика оточуючих.

Людська база методу піднесення — поступове відчуття всіма без винятку людьми їхньої неповноцінності. Що тут зробиш? Такі є люди. Від народження до смерті. І треба з цим миритися, рахуватися. Лю­дина має потребу в суспільному визнанні. Помітьте, не в особисто­му, а суспільному. Але саме такий елемент особливості людської натури і є найголовнішим у житті людини. Історія буяє безліччю прикладів того, як навіть відомі люди прагнули до знаходження усві­домлення власної значущості. Джордж Вашингтон хотів, щоб його називали «Ваша світлість президент Сполучених Штатів», а Христо-фор Колумб клопотався про титул «адмірала океану і віце-короля Індії». Катерина II не бажала розкривати листів, на яких було відсутнє: «її імператорській величності». Місіс Лінкольн як тигриця накину­лася в Білому домі на місіс Грант із лементом: «Як ви смієте сідати в моїй присутності без мого запрошення!» Людину на троні грає не вона, а оточуючі її люди, які показують їй, що бачать і її, і трон, і демонструють їй своє бажання, щоб сидів на троні не хтось там, а саме вона: єдина, заслужена. Найнеправдивіше на Землі, мабуть, правда: усі знають її, й усі не впевнені, що нею володіють.

Повсякденна свідомість складається не тільки з компонентів _наНня, але й пронизана звичайними уявленнями повсякденного ■_ТУ __ світу переживань. Переживання — істотний компонент по­всякденного життя, емоційно забарвлений стан внутрішнього світу людини. Люди в переживанні злиті з пережитим. Переживання ви­никає без усунення, без дистанції. Соціальні, політичні, економічні, духовні дії викликають приємний або неприємний стан людини, те або інше почуття. Переживання виникають спонтанно (хоча викли­каються і навмисно), і неможливо одночасно переживати і впливати на власні почуття, тому шо відповідні дії роблять переживання пред­метом аналізу в минулому, за межами актуального моменту. За змістом переживання найрізноманітніші: позитивні і негативні, ко­роткочасні спалахи емоцій, настрою та ін. Форми переживань набу­вають і всі види ціннісних відносин.

Природно, життєвий світ, щоденність, повсякденна свідомість, світ переживань тощо не вичерпують уявлень про світ повсякден­ності. Для більш повного, всебічного обгрунтування визначення в повсякденному світі виділяються і важливі риси: наявність базисно­го знання, системи релевантностей, тобто зближення і поваги одне одного, фонові чекання та інше, без чого неможливі погоджені дії. У людському житті як цілісність, що поєднує усі форми буття людини у світі повсякденності, виявляється особистість, вона мовби полюс перетинання, перехрещування усіх форм життєдіяльності, хоч дале­ко не повною мірою (і не в рівній) освоює і здійснює ці форми, які є основою для формування індивідуальних стилів публічного (держав­ного, політичного та ін.), приватного й особистого життя.

2. Морально-гуманістичний зміст життя людини

Для чого жити? Нагадаємо. Марксизм сенс життя людини вбачав У її самоцінності і самоцілісності. Але важливо не обмежуватися тим, Щоб бачити сенс життя людини у самому житті, ігноруючи питання: для чого жити? Концепція органічно поєднує наукове розуміння життя людини з ціннісним підходом. Людське життя виявляється і не випадковим, і не безглуздим: індивід і особа існують не тільки самі собою, але і як частина цілісності. Індивід є суспільна істота, "сякий прояв його життя — прояв і утвердження громадського жит­тя. Це поняття є прагнення дати собі через себе самого об'єктивність ^в об'єктивному світі та реалізувати себе. Однак від усіх інших живих!стот людина найбільше відрізняється тим, що протягом свого інди-^ВіДуального життя ніколи не досягає мети життя, родової, історич-^н°і- Людина — постійно не реалізована адекватно істота — не задо-

вольняється ситуацією, коли саме життя виявляється лише засобом до життя. Природно, покликання, призначення, завдання всякої людини — всебічно розвивати усі свої здібності.

Збіг єдності особистого і суспільного, вірніше, їх міра, щ₀ змінюється на різних етапах історії й у різних суспільно-економіч­них системах, і визначає цінність людського життя. Постійна зміна міри особистого і суспільного дедалі яскравіше виражає індивідуалі­зацію особи і разом з тим її єднання із суспільством, мету і зміст її існування та розвитку. Це постійне устремління в майбутнє, що додає змісту і цінності людському життю. Рух загального життя через підпо­рядкування розуму приводить усе більше до згоди і єдності людей, до усвідомлення, що є вище благо — «сучасне єднання в сучасному вищому розумі».

Звичайно, таке розуміння проблеми могло б вести вперед гума­ністичну думку, якби розуміння проблеми не занурювалося потім у релігійно-християнські погляди і не абсолютизувало морально-філо­софські аспекти існування і розвитку особи в суспільстві. Питання: хто є людина? належить до самої суті справи. Якщо ж людина — річ, можна запитати: що таке людина? і давати пояснення поняттю так, як буває при визначенні продуктів природи або предметів вироб­ництва. Але людина — не річ, і її не можна визначати так. Проте людину дуже часто розглядають як річ. Говорять: це робітник, ди­ректор, президент тощо, а це означає: людину визначають за її соці­альною роллю, ідентифікують з її професійною функцією в суспільстві. Але людина — жива істота, яку можна зрозуміти тільки в діяльному процесі її розвитку. І в будь-яку мить свого життя людина ще не є тим, чим може стати і чим, можливо, ще й стане. Найголов­ніший аспект у визначенні людини полягає в тому, що її мислення може поширюватися за межі задоволення її потреб. У людини є розум. Таке бачення життя людини випливає саме з реально гуман­істичних установок свідомості і поведінки людини, з чіткого визна­чення змісту того, для чого людині треба жити далі, аніж це обумов­лено нормальними віковими параметрами, що відповідають індивідуальним особливостям людини, особи і потребам суспіль­ства.

Філософія існування — напрямок сучасної

Повсякденність: фі_ЛОсофії, що виник у 20-х роках XX ст. в Ні-

філософія життя ^ Т. '.5.„ _сп V

меччині, а потім у Франції, а в 40-х — ->1>-^Х

роках поширюється в багатьох країнах Заходу і Сходу. Джерела філо­софії існування — феноменологія Гуссерля, релігійно-містичне вчен­ня К'єркегора. В процесі повсякденного життя кожної особи, в про­цесі поширення індивідуального буття народжуються філософські

проблеми існування. Зростаючій людині світ повсякденності пропо­нує більш-менш збалансований набір стереотипів поведінки і сприй­няття. Але світ повсякденності ніколи не забезпечує повної безкон­фліктності розвитку свідомості, не створює психологічну обстановку, _{в яК}ій можна зберегти душу від суперечностей і ударів долі.

Суспільство для людини — те природне середовище, поза яким неможливе її життя. Але людина, говорив Федір Достоєвський, є та­ємниця, її треба розгадати, а коли будеш розгадувати все життя, то не говори, що втратив час: я займаюся цією таємницею, тому що хочу бути людиною. Істотно те, що загальнолюдська мета збереження життя на Землі створює нову систему координат для розуміння лю­дини, її повсякденні турботи про хліб насущний, про чисте повітря для дихання, про чисту воду, своє здоров'я і здоров'я своїх дітей не можуть виключатися зі сфери теорії. Загальнолюдський початок у життєдіяльності людини грунтується саме на тому простому факті, що всі — живі істоти, а життя є вищою цінністю для кожного. Свідо­мо жертвують життям у граничних ситуаціях, коли проблема вибору стоїть настільки гостро, що, власне, і немає вибору. Але й природний для моральної людини вчинок вимагає великої мужності, великої сили духу. В широкій же історичній перспективі суспільного прогре­су людина має колись знайти такі соціальні умови існування, за яких життя стане абсолютною, безумовною і недоторканою за жодних обставин цінністю.

Розвиваючись і змінюючись, життя породжує нові ситуації, не передбачені життєвою мудрістю. Це характерно для переломних епох, у періоди різних смут, коли старі цінності і культурні установлення руйнуються, створюючи нормативно-ціннісний хаос, а нові тільки визрівають у прихованих глибинах масової свідомості. Адже в сучас­них умовах пануючим психологічним типом у суспільстві стає люди­на байдужа, ні в чому по-справжньому не зацікавлена, що легко висловлює будь-які обіцянки, але ні за чим не переживає занадто глибоко, що розучилася викладатися, працює без задоволення і на­півсиди, а іноді через відсутність роботи не трудиться. Шукаючи, куди б прикласти знання, руки, людина переживає процес катастро­фічного вивітрювання громадянських почуттів, і навіть суто осо­бисті якості її знебарвлюються й нівелюються.

Суспільство, шукаючи порятунку, потребує демократизації, що Почалася, але досі ще всерйоз не довело своєї здатності до неї. І які б Не були морально-психологічні виходи, що пропонуються суспіль-^ством індивіду, індивід не може прийняти їх без власного особистого ^ПеРеживання й осмислення. Запас доброти, схильність до підтрим­ки > Допомоги — звідки це в людині? Чи можна порухи душі вважати

вираженням природи людини, її натури? Адже зла, ворожнечі, нена­висті настільки ще предосить у світі, що навіть чорне диявольське начало може бути прийняте за головне. Ось де і виявляється, щ₀ самовідчуття людини як природної істоти таємно або явно завжди було присутнє у фатальній проблемі Добра і Зла. У біблійній легенді про гріхопадіння теж укладене «біологізаторство», адже вкушання плоду з древа пізнання привело, насамперед, до відкриття плотських насолод, до дітородіння як нового способу існування. Почалося живе життя людства з усіма його колізіями, породженими розщепленістю людини на тіло і дух. Природне, біологічне і соціальне в людині — давня як світ, як цивілізація проблема.

У людини є не тільки предметне мислення, але й розум, за допо­могою якого людина може осягнути істину. Якщо людина керується розумом, то повинна робити все для блага собі, своєї суті, тілесної і духовної. Але життя показує, що багато людей, засліплені жадібні­стю і марнославством, у приватному житті поводяться зовсім неро­зумно. І що ще гірше, поведінка цілих націй зовсім не відповідає параметрам розуму, тому що багато людей виявляються жертвами демагогії і дуже швидко забувають, що, прислухаючись до порад де­магогів, вони завдають шкоди собі й суспільству. Деякі вважають, що пророки передбачали майбутнє, але це не так. Пророки проголо­шували істину і тим самим побіжно вказували на неминучі наслідки нинішньої поведінки людей. Є й інші труднощі. Кожна людина орієнтована на певні цінності — соціальні, моральні, психологічні та ін. Як можна визнати, що шлях, яким рухається інша людина, обра­ний нею всерйоз і надовго, і що вона не зверне з такого шляху під впливом будь-яких обставин? Хіба є така мить у процесі життя, яку можна вважати вершиною, кульмінацією у формуванні особи, про яку можна стверджувати, що в таку мить людина є саме те, що вона є, і вже тепер ніколи не стане іншою? Так, можна стверджувати, що таких людей багато. Але є і люди, віддані одній меті, одним інтересам і завданням і не відступають від них ніколи.

Повсякденне життя — це не тільки звичне,

Емоції і оюритми. „....„ _п

спокійне, второване (накатане) існування, в

якому день удень, місяць у місяць і щорічно відтворюються одні й ті ж самі емоційно-нейтральні ритуали (прокинувся, почистив зуби, поїв, пішов на роботу, почитав пресу, подивився телевізор та ін.). Ц^е і відкриття, і потрясіння, і розчарування, і захоплення. Усе це плин повсякденності. Але ж ще недавно багатоликі проблеми людино­знавства препарувалися настільки раціонально і політично, шо ніяк не вдавалося прописати в них і поняття душі. У повсякденному житті постійно користуємося поняттям душа для самовираження (душа

адіє, душа вимагає, душа болить), для оцінки відносин до інших пюДЄЙ'^{1Х ха}Р^актеР^истики (душа не приймає, споріднена душа, підне­сена душа, боягузлива душа та ін.). Мабуть, тут цілісне самовідчуття

_р0цесу життя, певне становище внутрішнього світу людини. Серед щоденної суєти приходять вищі життєві одкровення.

Спектр філософських проблем існування досить широкий і різ-_но,манітний. Найважливіша проблема — це саме життя, його онто-логічність, тобто укорінення, що розвивається в інших вимірах дійсності, які виходять за межі повсякденного світу (Бог, Космос, потойбічне існування та ін.). Реальне життя людини квантоване, на­самперед, біологічно: народження людини та її смерть вибирають із загального буття те, що належить окремій людині. В таких межах життя безупинне тому, що його основу складає безперервний процес взаємопроникнення біологічного і соціального і навпаки. Коли йдеться про круті повороти життя, про душевний перелом або про переломний вік, то повсюди є спільником природно-біологічні і су­спільно значущі імпульси, пориви, стан. їх навіть неможливо окре­мо виділити, тому що імпульси проживаються і переживаються не­подільно. Звичайно ж, життя, що складається як деяка доля — шлях, що припускає питання про взаємодію в долі моментів неминучості, випадковості та вільного вибору самої людини.

Людське життя проходить фази розвитку: дитинство, юність, зрілість і старість, і всякого разу життя приносить людині і радощі, і втіху, і прикрість, гіркоту, жаль, смуток, горе і біль. І мабуть, не можна погодитись з існуючою серед філософів думкою, що знання соціальних проявів людини зовсім не обов'язкові, а досить судити за вчинком або суспільно значущим продуктом. Так, місце прожи­вання, життєдіяльність — особиста справа кожного, але потрібно пристойно поводитись у суспільстві. А якщо це дитина? У педа­гогіці, у вихованні дітей важливе знання не тільки здоров'я або нездоров'я, але й генетичної неоднорідності дітей, що випливає з розходжень природної обдарованості. Проте до досліджень спосо­бу життя людей не доходять руки. Тим часом це важливі соціальні Джерела поводження. Однак часто люди доводять один одного до 'нфаркту: соціальний тиск ситуації іноді не під силу крихкому людському організму. Тому ставлення до людини як до біосоціаль-ної істоти — питання не тільки теорії, а й практики людського спілкування. А важливо знати і сумісність один одного, знати по-^чУття, що дозволяють бачити, чути, почувати, сприймати. Правда, ^є вчені, які вважають, що людина здатна одержувати інформацію ^Не вдаючись до використання почуттів, думають, ніби розум люди-

^и володіє деякими ще не зрозумілими можливостями, що умож-

ливлює сприйняття інформації, крім почуттів, тобто понадчуттр

во.

Існують і біологічні ритми — періодично повторювані зміни хя рактеру й інтенсивності біологічних процесів і явищ у живих оргя нізмах. Це важливо і при визначенні поведінки людини в побуті суспільстві, в особистому житті та ін. Біологічні ритми реалізуються в тісній взаємодії з навколишнім середовищем і відбивають особли­вості пристосування організму до циклічних факторів середовища що змінюються. Обертання Землі навколо Сонця (з періодом в один рік), обертання Землі навколо своєї осі (з періодом у 24 години) обертання Місяця навколо Землі (з періодом у 28 днів) приводять до коливань освітленості, температури, вологості, напруженості елект­ромагнітного поля тощо, служать своєрідними датчиками для біоло­гічного годинника. В умовах, що циклічно змінюються, змогли ви­жити тільки ті організми, стан яких змінювався в такт зі змінами середовища. Так, з настанням зими в середніх широтах багато тва­рин впадають у сплячку, і це допомагає їм пережити несприятливий період. Ведмідь, що з якихось причин не заліг або був розбуджений, не доживає, як правило, до весни. Яблуня, що раптом зацвіла пізньої осені, майже завжди гине. Безладні, хаотичні зовнішні впливи згуб­но впливають на живі організми.

Біоритми впливають і на працездатність людини. Працездатність має два періоди: з 10-ї до 12-ї години і з 16-ї до 18-ї години. Уночі працездатність знижується, особливо в інтервалі з 1-ї до 3-ї години ночі. Лікарі дійшли висновку, що багато ліків діють подібно отруті. Виявляється, далеко не байдуже, коли, в яку годину хворий приймає прописані йому ліки. Людям, що страждають, наприклад, виразко­вою хворобою, потрібно переносити прийом їжі на ніч — саме тоді їх організм найкраще схильний до прийому їжі. Добовий ритм варто враховувати при лікуванні алергії. Дослідження показують: чутливість до таких основних алергенів, як побутовий пилок, досягає свого мак­симуму ввечері. А краща опірність організму припадає на пізній ра­нок. Людям, що не можуть похвалитися здоровим серцем, варто особ­ливо пам'ятати, що працездатність серцевого м'яза протягом двадцяти чотирьох годин не однакова — двічі на добу, близько пер­шої години дня і дев'ятої вечора — вона падає до мінімуму. Сезонні ритми в багатьох людей виражені дуже чітко. Навесні обмін речовин в організмі більш активний, аніж восени й узимку та ін. Людина йде з життя у свої несприятливі дні, існування яких припускав ше 25 століть тому давньогрецький лікар Гіппократ. Саме в дні зниження фізіологічної активності організму померли російський цар Микола І і болгарський цар Борис II. У такі дні розбилися Валерій Чкалов,

іфрій Гагарін, загинули при наземних іспитах три американських астронавти корабля «Аполлон», французький льотчик і письменник дятуан де Сент-Екзюпері у свій несприятливий день не повернувся з розвідувального польоту...

Розгадка вічної таємниці людських відносин знайшла відобра­ження в «законі ноосинхронності організмів». Суть закону полягає в _тому, шо два організми синхронні за біоритмами, тобто сумісні, якщо їх народження відбувалося в аналогічних, періодично повторюваних факторах космічного впливу. Асинхронні біоритми в Санд і Мюссе, Ахматової і Гумільова: вони, що називається, були створені одне для одного, але разом бути не могли і розлучилися. Несумісність біо-ритмів Катерини II і Петра III стала причиною не тільки насиль­ницької смерті Петра III, але і появи на світ їх недалекоглядного сина — Павла І. Підтверджено: були ідеально синхронними біорит­ми організмів французького короля Людовика XV і відомої в історії його фаворитки маркізи де Помпадур; російської цариці Анни Іоанівни і її фаворита Ернста Бірона. Ідеальна синхронність біо-ритмів пов'язувала Джорджа Кеннеді і Мерилін Монро, Павла Ди-бенка й Олександру Коллонтай, Івана Тургенєва і Поліну Віардо, Сергія Єсеніна і чарівну танцівницю Айседору Дункан. Фактор су­місності зближує людей і в професійній діяльності. Синхронними були біоритми в Олександра Невського і Георгія Жукова та ін. Знан­ня про біоритми має велике значення в практичному житті людей. Суть не в тім, щоб чітко зафіксувати, що в людині соціальне, а що — біологічне. Саме такі фіксації відриваються одна від одної. Прагнення звести завдання філософії до створення логічно несупе-речливих визначень обертається підтримкою існуючого розриву між двома культурами — природничо-науковим і гуманітарним знан­ням. Ще одна проблема філософії існування — комунікація, міжосо-бистісне спілкування, що тісно переплітається з проблемою Добра і Зла, моральності й аморальності. Чи може людина зрозуміти пра­вильно іншу людину і як скористається таким розумінням? Чи може людина співпереживати іншій, а та, у свою чергу, ще іншій людині? Чи вічно тяжіє над людиною самотність і чи можливо її перебороти? Що уможливлює певне «світле братерство» людських душ, що друж­но живуть — без заздрощів, ненависті та жорстокості? Світовідчу­вання, засноване на причетності до всього живого, важко уявити біологічно запрограмованим. Адже світовідчування створюється в нерозривному зв'язку з розвитком моральної свідомості.

Живу природу не можна знищити, тому що тим самим лікві­дується джерело харчування, дихання, тобто суто фізіологічного існу­вання людей. Якщо вважати спілкування однією з найважливіших

²⁹ Соцюлопя 449

специфічних властивостей людини, то культура спілкування, його якість формуються від різноманіття зв'язків, у тому числі і зв'язків із природою. Людина не може розкрити, реалізувати свою родову суть якщо відмовляється, свідомо чи несвідомо, від єдності з живою при­родою, від приналежності до неї не тільки за походженням, але й за самим сенсом існування, коли не береже навколишнє середовище Широкий рух проти загрози ядерної катастрофи, небезпеки повного зникнення життя на Землі є воістину загальнолюдським.

Формування Філософія існування зайнята з'ясуванням

почуттів людини шляхів і факторів, що сприяють виникнен-

ню і формуванню в людини, індивіда, особи­стості емоцій, почуття страху, сорому, любові, волі, радості, солідар­ності, свободи, заздрощів, ненависті, ревнощів, суперництва та ін.

Страх — емоція, що виникає в ситуаціях загрози біологічному чи соціальному існуванню індивіда і спрямована на джерело дійсної або уявлюваної небезпеки. На відміну від болю й інших видів страждання, викликаних реальною дією небезпечних для існування факторів, страх виникає й при його передбаченні. Залежно від характеру загрози інтен­сивність і специфіка переживання страху варіюють у досить широко­му діапазоні відтінків (побоювання, острах, переляк, жах). У соціаль­ному розвитку людини страх виступає як один із засобів виховання: сформований страх осуду використовується як фактор регуляції пове­дінки. Через те, що в умовах суспільства індивід користується захис­том правових і інших соціальних інститутів, підвищується схильність людини до страху. Виховання стійкості до страху звичайно спрямова­не не на рятування від нього людини, а на формування вміння воло­діти собою за його наявності.

Сором — емоція, що виникає в результаті усвідомлення люди­ною реальної або фіктивної невідповідності її вчинків або тих чи інших індивідуальних проявів, що не відповідають вимогам і нормам моралі, прийнятим у суспільстві. Сором — повністю соціально обу­мовлена емоція, що формується в поводженні людини в ході соці­ального засвоєння етичних норм і правил поведінки конкретного суспільного ладу, конкретної культури. Але в полі зору філософії бувають не тільки емоції страху, сорому тощо, але й любов — велика світла творча сила, любов у всіх її проявах і іпостасях — від потягу статей до любові до Бога і Батьківщини. Однією з провідних проблем філософського існування є і воля. Воля і необхідність, воля і заборо­на, воля і відповідальність, воля і обов'язок, воля і любов — от лиШ^е кілька ракурсів, у яких розглядається воля людини, особи, виступа­ючи для цивілізованого людства визнаним ідеалом суспільного, соці­ального й індивідуального буття.

у твердженні про нескінченне різноманіття варіантів і форм по-_в0Дження таїться і така думка, що здоровий з погляду фізіології індивід, може бути виродком з погляду людських якостей, і така людина почуває себе нещасливою, безрадісною і стає злісною і дра­тівливою істотою. Незважаючи на можливі генетично обумовлені патологічні обставини, людина народжується психічно здоровою. Порушення відбуваються під впливом інших людей — тих, хто праг­не до абсолютної влади, хто ненавидить життя, терпіти не може, коли хтось радісно сміється. Як і чому в людини виникає бажання скалічити іншого? Відповідь треба шукати в тім, що ще й понині зберігається проблема канібалізму. З психологічно неповноцінним легше справитися, ніж із сильним і здоровим. Сильний може дати здачі, а слабкий не може, виявляється безпомічним перед злою во­лею пануючого. І чим сильніше група керуючих калічить (психічно) керованих, тим простіше їх експлуатувати, тобто використовувати як засіб для досягнення мети. Але людина наділена розумом і здатна критично аналізувати свій досвід, розуміти, що сприяє її розвитку, а що перешкоджає, прагне до розвитку більш гармонійного, до роз­гортання усіх своїх фізичних і духовних сил. У сучасних умовах люди страждають не менше, аніж раніше, а більше. Але кожний живе в такому відчуженні, у такому розладі із самим собою, що не здатний повністю навіть усвідомити свої страждання. Люди сприймають свої страждання як деяку даність. Страждання, це, мабуть, єдиний емо­ційний стан, властивий усім людям. І стражденна людина знаходить розраду в людській солідарності, коли довідується про загальний ха­рактер страждання. Страждаючі люди шукають розраду і порятунок у вірі, в переконаності дії надприродних сил, у духовності.

Світ щоденності, побачений через Бога — специфіка існування в Середньовіччі. Античну тему суті людини, яка віддається радощам і прикрощам повсякденного життя, відновлює епоха Відродження. Прогресивні погляди епохи Відродження описують повсякденність як вируючий вулкан пристрастей і емоцій. Властолюбство, жа­дібність, глупство, хтивість, страх, що процвітають у феодальному суспільстві, стають предметом філософського, соціального аналізу. І разом з тим філософи тоді підносили у всій величі гідність людини, Що, на жаль, багато в чому була вже забута. Із XVIII ст. філософія надовго відвертається від індивідуальних проблем існування люди­ни, зосереджуючи увагу на пошуках ідеального наукового методу, Що дозволяє проникнути далеко за межі повсякденного світу люди­ни, наблизитися до суті речей, до логічних суворих законів, які по­всякденний світ чомусь часто ігнорує. Тоді ж народжуються мірку­вання Блеза Паскаля про незначність і велич людини, філософ,

психолог Давид Юм вивчає пристрасті, афекти, емоції людини, Жан-Жак Руссо розповідає про таємниці душі людини, про її моральність і емоції. XIX століття приносить посилення інтересу філософії до суті і ролі людини, особи в суспільному житті. Людвіг Фейєрбах, з одного боку, і Серен К'єркегор, з іншого, вивчають глибинні вну­трішні переживання особи, її емоції, страхи і надії, можливі та діа­метрально протилежні шляхи виходу зі стану страхів до любові і гар­монії.

У XX ст. проблеми існування людини займають значне місце у філософії, виникає напрямок екзистенціалізму, що означає спосіб буття людської особистості. Уперше поняття екзистенціалізму, тоб­то існування людини, вживає Серен К'єркегор. Екзистенціалізм ста­новить те центральне ядро людського Я, завдяки якому це Я висту­пає не просто як окремий емпіричний індивід і не як мислячий Розум, тобто щось загальне (загальнолюдське), а саме як конкретна непов­торна особистість. Екзистенціальний аналіз, запропонований Лео Біневангером, це метод аналізу особи в усій повноті й універсаль­ності її існування (екзистенції). Відповідно до методу, справжнє бут­тя особи виявляється завдяки заглибленню її в себе з метою вибрати не залежний ні від чого зовнішнього життєвий світ. Обговорення людського буття, що концентрує суть світового буття, але докорінно відрізняється від буття речей, від відносин речових, вели соціологи Мартін Хайдеггер і Хосе Ортега-і-Гассет. У центрі їх уваги стояли проблеми соціального буття людини: пошук свого істинного Я, доля, розвиток людини в часі — все це екзистенціальні питання, активно обговорювані. Сприйняття себе і сприйняття іншого, діалогічність спілкування, можливості і межі розуміння й інше стали в центрі уваги досліджень і концепцій філософів Михайла Бахтіна, Мартіна Бубера, Жана-Поля Сартра, який висунув ідею абсолютної волі й абсолютної самотності людини серед людей. У сучасній протес­тантській філософії (Карл Гарт), у християнському персоналі (Еду-ард Муньє), у російськії філософії (Микола Бердяєв, Сергій Франк та ін.), в українській філософії (Володимир Танчер) піднімається проблема людини і Бога. Психоаналітичний напрямок у філософії існування людини, що утворив згодом ряд синтезів з іншими філо­софськими концепціями, відіграв велику роль у формуванні екзис­тенціальних проблем людини. Філософія тісно перепліталася з пси­хологією. Великий внесок у формування проблем людської волі, щастя, пошуку вищих орієнтирів тощо внесли Еріх Фромм і Віктор Франк. Але марксизм не звертався до екзистенціальних проблем. Суспільство розглядалося марксизмом як об'єктивний, закономірно функціонуючий організм.

Для людини, зануреної в повсякденність, повсякденна картина ійсності єдина. Світ повсякденності єдиний, тому що ніякі інші світи, хай то космічні простори або едемські сади, людину, зайняту повсякденними справами, просто не цікавлять. їй все одно, є вони чи ні. Світ повсякденності реальний, чуттєво даний, такий, що без­посередньо переживається: вагомо давить практичними турботами, жагучими потягами і соціальними нормами, що диктують одні дії і забороняють інші. У повсякденності від моменту ранкового проки­дання до моменту вимикання світла на ніч людині нерідко ні на хвилину неможливо відвернутися від турбот і обов'язків, перенести увагу на високі матерії, поцікавитися, чи існує ще що-небудь, крім щоденного вставання і титанічної боротьби з турботами, що обсту­пають з усіх боків. Спосіб повсякденного людського буття знамени­тий німецький філософ сучасності Мартін Хайдеггер через це і на­звав турботою. Повсякденна картина світу повсякденності далека від зображення всесвітньої місії людства і приписування йому яки­хось особливих обов'язків. Головне — прожити життя. А прожити життя — це складніше над усе.

Починаючи з кінця 80-х років XX ст. в Ук-
Людина....,-

має потребу в вірі Р^аші широку популярність здобуває теза:

«Людина має потребу в Богові». І не дивно. Після тривалого періоду гонінь церква відроджується. Засоби масо­вої інформації, письменники, політичні коментатори все частіше, ранком і ввечері, жагуче і пристрасно повторюють: «Людина має потребу в Богові». Так поступово створюється ілюзія, начебто народ, що тривалий період проживав в атмосфері безбожництва, у дійсності палко релігійний. Створюється враження: наприкінці XX ст. начеб­то українці, росіяни, білоруси й інші народи тільки й думають про потойбічний, загробний світ, а їх найулюбленіше заняття — піст і молитва, покірність і смиренність. Ревна ж духовна прихильність до Господа просто вимушено таїлася і ховалася під покривом наукового атеїзму. Звичайно ж, це виглядає ефектно, тим більше, що руйнує звичні обридлі уявлення. І все-таки, якщо не гнатися за «злобою Дня», варто визнати: масова свідомість дійсно в більшості безбожна, безрелігійна, і її «обмирщення» має набагато глибші причини, ніж політичне насильство й атеїстичне виховання.

Дослідження повсякденної масової свідомості людей не тільки як історичного, але і як онтологічного соціального явища показує, Що у свідомості завжди, за всіх часів і історичних періодів існує деяке мирське неуцтво, перекручування. Це думки, почуття і переживання людей, безпосередньо пов'язані з їх повсякденним буттям, з фізич­ним і соціальним виживанням, із повсякденними турботами і зем-

ними радощами. Мирське неуцтво включає усе: від культурних форм задоволення фізіологічних потреб до високих міжособистісних і су­спільних переживань (любов, дружба, патріотизм, політичні при­страсті та ін.). Бог входить у повсякденне життя віруючих людей порадником, що допомагає позбутися тяжкого стану, полегшити страждання людини. Якщо ж віруючий чесно виконує обряди, зали­шає за собою повну свободу в мирських справах і в їх оцінці, то звертання до Бога буває повсякденним. А іноді, хоч людина і вважає себе прихильницею тієї або іншої віри, на практиці виявляється атеїсткою, чисто по-людському обмежуючи свої стосунки з потой-біччям покаяною молитвою і дрібним життєвим жертвопринесен­ням. Таке суто мирське ставлення до потойбічного відбивається в повсякденності, у прислів'ях: «На Бога надійся, а сам до роботи бе­рися», «Богу — богове, кесарю — кесареве», «Не зогрішиш — не покаєшся, не покаєшся — не врятуєшся», «Твої слова — та Богові до вух» і т. д. Характерний для XX ст. процес секуляризації багато в чому завадив справжній релігійності, яка існує в реальній свідо­мості та поведінці безлічі людей, що істинно називаються вірую­чими. Реальну віру в Бога і потойбічне царство має лише дуже вузьке коло людей: подвижники, аскети, пустельники, ченці, святі. Тому вони і святі, мають хиткі повсякденні мирські потреби, турботи і інтереси.

Дуже різні моральні та життєві висновки ро-
картина світу билися і робляться з основного постулату

об'єктивно існуючої наївно-матеріалістичної свідомості, хоча і прості, зрозумілі. У сучасній практиці людина по­водить себе відповідно до окремого світу повсякденності, де для ви­живання потрібні матеріальні блага, де практично неможливо ігно­рувати вимоги чуттєвості, а людина смертна і вмирає назавжди. Та обставина, що суспільство є складна система, що розвивається на своїй власній основі, не відкидалася і не відкидається практично ніким із мислителів. І одним з теоретичних досягнень науки XX ст. вважається уявлення про соціальну систему.

Соціальна система — сукупність різноманітних соціальних спіль­ностей, верств і груп, пов 'язаних різноманітними відносинами. При будь-яких формах соціальності людина залишається часткою приро­ди і Космосу, специфічним проявом життя; і на рубежі XX і XXI ст. усі мислимі проекти устрою і перебудови життя мільйонів людей мають грунтуватися, насамперед, на необхідності підтримки життя всієї біосфери і можливостей існування та розвитку кожної людської істоти. Це не прекраснодушні мрії про царство загальної любові і гуманізму, а сувора дійсність. Дійсність вимагає, щоб вітальність як

._мПеративна установка на підтримку самого життя стала стрижне-ою, визначальною цінністю суспільного розвитку. У повсякденно­му житті людина піклується про хліб насущний, не намагаючись упо­дібнюватися птахам небесним. Живе людина за ладом свого внутрішнього світу: темпераментна, мінлива, неабсолютна, навіть якшо _в помислах щиро тяжіє до Божественного, то неминуче зану­рена в життя з його гріхами, плинністю та ін.

У свідомості людини земний, мирський світ переважає над світом небесним, диктує свої норми, принципи в поведінці й життєдіяль­ності. Звернені до земного, матеріальні думки і почуття виступають умовою виживання людини. Установка на життя для багатьох людей стає свідомою, продуманою, до того ж активно підкріплюється авто­ритетом природознавства. Звідси — необхідність усвідомлення важ­ливості глобальних проблем людства саме як проблем життя і смерті.

Дата добавления: 2014-01-04