Соціальні функції науки

Політика Суттєвим компонентом системи управління

у сфері науки наукою і, насамперед, одним з найважливі-

ших факторів її розвитку є політика у сфері науки. В сучасних умовах великого зростання наукового потенціалу, ускладнення взаємозв'язків окремих наукових напрямів суспільство здатне забезпечити оптимальний розвиток науки та найефективні­шу наукову діяльність тільки з допомогою держави. Безумовно, пла­нування наукової діяльності — право та обов'язок учених. Але без фінансової підтримки держави, без вироблення загальної стратегії розвитку науки, без відповідної організації наукових досліджень, без вирішення кадрових та багатьох інших питань, що виступають пред­метом політики у сфері науки, ефективний розвиток науки неможли­вий.

Світовий досвід підтверджує, що політика у сфері науки давно стала невід'ємним елементом системи соціального управління, що саме там, де така політика здійснюється ефективно, і наука, і сус­пільство досягають значних результатів. Основні напрями політики у сфері науки такі: по-перше, визначення стратегії розвитку науки, її пріоритетних напрямів. Це інтегральний, глобальний напрям, пов 'яза-ний з координацією розвитку науки відповідно до інтересів та мети суспільства, досягнення максимальної ефективності науки, визначення головних напрямів наукових досліджень, що можуть забезпечити сві­тове лідерство у сфері науки.

По-друге: вирішення проблеми фінансування науки. Тут ви­значається не тільки загальний обсяг та спрямованість капітало­вкладень у науку, але й виробляється ефективний механізм їх ви­користання.

По-третє: створення ефективної організаційної структури нау­ки, тобто визначення вірного співвідношення фундаментальних та прикладних досліджень, галузевої та міжгалузевої форм організації науки, науково-дослідницької та викладацької діяльності, процесів централізації в управлінні наукою та процесів самокерування, діяль­ності наукових колективів та окремих учених.

По-четверте: вирішення різноманітних кадрових питань науки: під­готовки та перепідготовки наукових кадрів; відповідного матеріально-технічного забезпечення; створення умов для вільної наукової творчос­ті, вироблення механізмів ефективного впровадження наукових досягнень у виробництво.

Плідність політики у сфері науки забезпечується системним дослідженням проблем розвитку самої науки — соціальних, еконо­мічних, структурно-організаційних, методологічних, логіко-гносео-логічних, історичних, психологічних — та адекватною загальною по­літикою держави, сприятливими об'єктивними умовами розвитку науки. Тому, конкретно-соціологічні дослідження, спрямовані на вивчення, з одного боку, передумов, а з іншого — реального стану розвитку науки, виступають невід'ємною умовою процесу управлін­ня науковою діяльністю, розвитком самої науки.

Серед факторів, що перешкоджають розвит-
Демократизащя....

розвитку науки ^{ку на}У^ки> виділяють внутрішні та зовнішні.

Зовнішні фактори — це ставлення су­спільства до науки (недостатній обсяг капіталовкладень у науку, несвоєчасне оновлення її матеріально-технічної бази, низькі ви­моги до науки, а іноді й вимоги, протилежні її розвитку тощо). Несприятливі зовнішні фактори створили таку внутрішню структу­ру науки, яка не здатна до розвитку навіть при зміні зовнішніх умов. Механізм гальмування у межах науки становлять монополізм та бюрократизм. Жорсткий розподіл та залежність науки створю­ють економічні й політичні підстави для її монополізації та бюрок­ратизації. Коли кожна галузь науки «відведена» одному чи декіль­ком закладам, їх керівники мають можливість контролювати галузь, не допускати «чужинців» та відкидати інакомислення. Організа­ційні й економічні особливості науки доповнюються ще гіпертро-фованою, суто формальною ознакою (наявність наукових ступенів, звань тощо). Наукові ступені та звання виступають не стільки озна­ками поваги, скільки знаряддям панування в науці, що підсилює її монополізацію, клановість тощо. Недоліки вітчизняної науки бага­то в чому є спадщиною попереднього тоталітарного ладу. Справа в тому, що наука, як частка суспільства, поступово набувала всіх рис панівного режиму. Тоталітарний режим ґрунтувався на бюрократії,

тож і наука за необхідністю бюрократизувалася. Режим не терпів самостійно та сміливо мислячих, переслідував їх у науці, якщо їх міркування йшли всупереч встановленим нормам. Але ж без таких науковців розвиток науки неможливий. Наука — відкриття ново­го — за природою «інакова». Чим значнішим є вчений, тим більш «інаково» мислить він стосовно панівних уявлень. Звідси зрозумі­ло, що понад усе науковій творчості потрібна свобода, а не тільки матеріальне чи фінансове забезпечення. Про неможливість трива­лий період розвиватися в умовах несвободи свідчить й історичний досвід України. Наука страждає від будь-яких видів несвободи: обмеження свободи думки та дискусій, нерівності за національ­ними чи соціальними ознаками, паспортного режиму чи обме­жень на прописку, ускладненості переходу вченого в іншу устано­ву, обмежень на контакти з іноземними вченими чи власними колегами, обмежень на отримання інформації тощо. Але свобода повинна бути властива всьому суспільству, тому що реалізувати її лише в одній галузі суспільного життя неможливо. Отже, одним із найважливіших факторів підвищення ефективності наукової діяль­ності виступає демократизація науки як частини загального процесу демократизації суспільства.

Процес демократизації науки передбачає зміну внутрішніх та
зовнішніх факторів її розвитку. Уже зроблено перші кроки. Це
гласність, в умовах якої з'явились нові яскраві ідеї та імена вче­
них, розширилися можливості одержання необхідної інформа­
ції, відкриті раніше заборонені напрями досліджень. Піддані кри­
тиці та похитнулися численні бюрократичні структури. Це —
розширен-ня міжнародних контактів учених, що так необхідні
для розвитку науки на рівні світових стандартів. Але, безумовно,
важливе значення в процесі демократизації науки мають еконо­
мічні фактори. Тільки радикальні економічні перетворення за­
безпечать якісне оновлення всієї системи наукової діяльності та
наукової творчості.
Фінансування науки- Одним із найважливіших економічних фак-
нові форми торів розвитку наукової діяльності, створен -

ня системи її матеріально-технічного забез­печення виступає ефективне фінансування науки. Залучення матеріальних ресурсів — важливий показник наукового потенціалу держави, можливостей вести на високому рівні наукові дослідження та розробки. Яскравим прикладом взаємозв'язку капіталовкладень у науку та її ефективності, зокрема як соціальної сили, виступає Японія. Після поразки у Другій світовій війні Японія, незважаючи на тяжке економічне та фінансове становище, за рахунок жорст-

ких обмежень в усіх сферах суспільного життя, почала різко підви­щувати витрати на розвиток науки. Кошти витрачались на при­дбання наукової інформації та технологічних ліцензій. Потім поча­лось надзвичайне зростання вкладень капіталів у розвиток власної, насамперед, фундаментальної науки. Японці дійшли висновку, що тривала орієнтація на іноземні науково-технічні дослідження ос­лаблює власний науковий потенціал. Протягом тридцяти років (з 60-х до 90-х років) витрати Японії на наукові дослідження та конс­трукторські розробки зросли у 8 разів, тоді як у США — у 2 рази, у Німеччині — приблизно у 3,5 раза, у Франції — у 3 рази. Тепер же увесь світ захоплюється японським «економічним дивом». У високо-розвинених країнах давно усвідомили, що достатні капітало­вкладення у науку — необхідна умова розвитку і самої науки, і суспільства. Із середини 80-х років питома вага витрат на науково-дослідні та конструкторські розробки у валовому національному продукті стабільно пропорційна: 2,5—2,7 раза для Японії, США, Німеччини і 1,9-2,1 — для Англії та Франції. Між тим статистика свідчить, що за 20 років (із середини 70-х років — до початку 90-х років) темпи зростання фінансування наукових досліджень в Укра­їні та інших країнах Співдружності незалежних держав мали по­стійну тенденцію до зниження й наприкінці сформувалась система фінансування науки за «залишковим принципом». Це призвело до того, що вітчизняна наука практично за всіма параметрами (неве­лика кількість Нобелівських лауреатів, проданих за кордон ліцен­зій, мала кількість цитування праць учених за кордоном) відстає від науки розвинених країн та перебуває у надзвичайно скрутному становищі (на межі розпаду значна кількість провідних науково-дослідних інститутів, посилюється відтік кваліфікованих науков­ців з України за кордон тощо). Якщо такий стан залишиться й надалі, то відставання вітчизняної науки може стати незворот-ним.

Безумовно, сучасне економічне становище України характери­зується глибокою кризою: розбалансованістю народного господар­ства, великим державним (зовнішнім та внутрішнім) боргом, знач­ним дефіцитом державного бюджету, вкрай розлагодженим станом фінансів, що ускладнює виділення коштів на розвиток науки. Але економія на науці — прямий шлях до ще більшої відсталості та злиден­ності. Скупість суспільства стосовно науки обертається великими економічними та соціальними втратами. Це може призвести Украї­ну до національної трагедії.

Зрозуміло, значне підвищення фінансування науки має су­проводжуватись ефективним використанням вкладених коштів.

43 Соціологія "'³

Наприкінці 80-х років зроблено перші кроки на шляху вироб­лення нових механізмів розвитку науки, перехід наукових за­кладів на господарський розрахунок та самофінансування. Суть ідеї самофінансування науки в тому, що самостійні підприємства в умовах жорстокої конкуренції та самофінансування не будуть, як це бувало раніше, марно витрачати кошти, одержані з держ­бюджету на науку, а віддадуть їх тим науковим колективам, де можна одержати максимальний ефект. Наукові колективи ак­тивніше шукатимуть реальних замовників та займатимуться ти­ми науковими розробками, що відповідають існуючим суспіль­ним потребам.

Отже, мали виграти наука й економіка. Але, як відомо, так не сталося. Причин багато. Одна з них полягає в тому, шо в умовах економічної кризи підприємства не мають достатньо коштів для розробки тих чи інших наукових проектів, а якщо вони з'являють­ся, то переважно спрямовуються на фінансування тих з них, що можуть принести миттєвий ефект. У сучасних умовах без прогре­сивного випереджаючого розвитку фундаментальних досліджень загальне піднесення ані науки, ані виробництва неможливе. Фун­даментальні дослідження без державної підтримки здійснюватися не можуть.

Отже, пошук нових принципів та методів фінансування науки триває. Одна з нових форм фінансування — система «Грант», що існує в світі й нещодавно почала діяти в Україні. Суть системи грантів двоаспектна: пошук талановитих вчених та новий принцип фінан­сування конкретних тем та напрямів наукових досліджень. У межах такої системи кошти на наукові дослідження виділяються на кон­курсних засадах. їх одержує той науковець чи науковий колектив, який має найбільші шанси вирішити певну наукову проблему. До­сить перспективна й відносно нова форма фінансування наукових досліджень та впровадження їх досягнень — венчурна. Вперше ця форма використана у США, а тепер застосовується в Японії та ін­ших високорозвинених країнах. Венчурна форма фінансування поля­гає у формуванні розвинутої системи державно-монополістичної під­тримки ризикового науково-технічного підприємництва. Створення самостійних груп-венчурів стало важливим елементом американсь­кої моделі науково-технічного розвитку, а з середини 80-х років — стандартною організаційно-управлінською формою фінансування науково-технічного розвитку. Упровадження нових форм плану­вання та фінансування науки, безумовно, сприяє її розвитку, поси­ленню процесів її демократизації, вирішенню багатьох кадрових проблем.

Оновлення Видатний український учений, академік Бо-

кадрових ресурсів _рис Євгенович Патон на питання про го-

ловні напрями перетворень в науці досить чітко відповів, що «треба змінювати кадрову політику й інакше роз­поділяти кошти. Без людей високого рівня мислення у науці не буде нових ідей, без розумного фінансування — можливості їх реа­лізації». Тому першочергові завдання у науці — «кадри та фінанси». Взаємозв'язок між кадровими та фінансовими ресурсами науки та її розвитком зрозумілий. Ученим задля нормальної наукової діяль­ності потрібні приміщення, наукове обладнання, матеріали (бажа­но не застарілі), житло, гідна заробітна плата за працю, що реально б відбивала їх науковий потенціал. Але взаємозв'язок має й інший аспект: якщо кошти й тематику між окремими вченими та наукови­ми колективами розподіляє бюрократична надбудова над інститу­тами чи керівництво інститутів, то вони й будуть повновласними господарями долі усіх науковців тієї чи іншої наукової установи. Звідси — необмежені можливості для розправи з невигідними, не­слухняними, тими, хто думає інакше, тобто для відбору кадрів не відповідно до їх творчого потенціалу, а на підставі їх особистої від­даності тощо. Запобіганню згубних для розвитку науки явищ і мо­жуть, безумовно, допомогти нові форми її організації та фінансу­вання. Недаремно академік Борис Євгенович Патон систему «Грант» назвав системою «смерть бездарним». Ця система підриває економічні підстави бюрократизму в науці, забезпечує просування саме талановитих учених.

Проблема кадрових ресурсів науки охоплює комплекс й інших аспектів. Мається на увазі необхідність підвищення якості підго­товки та перепідготовки наукових кадрів. Низька ефективність наукової діяльності в Україні зумовлена тим, що науковці всіх рівнів ще не повністю відповідають сучасним вимогам своєї про­фесії, не завжди можуть та бажають працювати в умовах, що змі­нилися. Тут потрібні психологічна готовність і відповідні навички наукової творчої праці. Важливу роль відіграє і система вищої та середньої освіти, яка б відповідала вимогам розвитку науки і сус­пільства.

Демократизація науки, впровадження нових форм її плануван­ня автоматично не приведуть до розквіту науки. Для встановлення широких міжнародних наукових зв'язків ще недостатньо тільки від­крити кордони та виділити необхідні кошти. Важлива умова стій­ких, продуктивних міжнародних контактів — знання іноземних мов, що необхідно для особистого спілкування між ученими та система­тичного знайомства з новітніми досягненнями світової науки. На

43'

жаль, система освіти в Україні ще не забезпечує вільного володіння іноземними мовами. Важливе оволодіння й «другою», комп'ютер­ною грамотністю, без якої неможлива сучасна наукова діяльність. Уже із середини 80-х років почав широко розгортатися у вищій та середній школі процес навчання користування комп'ютером, од­нак досі комп'ютери ще не стали невід'ємним елементом науково­го та суспільного життя. І доки не створено відповідне матеріально-технічне та інформаційне забезпечення процесу комп'ютеризації, доти навіть одержані у сфері комп'ютеризації знання втрачати­муть.

Важливе значення для розвитку науки в Україні мають мо­ральні аспекти оновлення наукових кадрів. Розвиток науки завж­ди спирався на своєрідну етику наукової діяльності: наукову сум­лінність ученого, неприпустимість підробки результатів наукових досліджень, плагіат тощо. Честь та порядність ученого завжди бу­ли й залишаються основою наукової діяльності. Та в міру того, як тоталітарний режим набував сили, а суспільство та наука дедалі більше бюрократизувалися, головною, самодостатньою метою ді­яльності ставав кар'єризм. Задля кар'єри приносили в жертву честь та порядність. Приклад тому — академік Трохим Лисенко та його послідовники, які десятиліттями фальсифікували результати своєї «наукової» діяльності та містифікували суспільство, не гребуючи нічим, навіть фізичним переслідуванням та усуненням наукових опонентів. Доброчесна, не підлегла кон'юнктурі наукова діяль­ність ставала небезпечною не тільки для власного добробуту, а й навіть для життя. Згубними для суспільства, науки, вчених були не тільки самі переслідування. Навіть ті, кого не торкнулись реп­ресії, жили в страху. У такій атмосфері сформувалось декілька поколінь науковців. Страх до кінця не подоланий і в сучасних умовах, хоча й набув інших форм (прагнення ховатися за автори­тети, уникати критики тощо). І тепер буває так, що наукові ступе­ні та звання отримують не за знаннями та ерудицією, а з допомо­гою знайомств, використання службового становища тощо. Безумовно, не всі вчені і в минулому і в сучасних умовах піддалися тиску несприятливих життєвих обставин, багато з них є зразками громадянської та наукової мужності.

Отже, наука для свого розвитку потребує не лише кваліфікова­них кадрів, а вчених, які мають громадянську та наукову гідність, порядність. Це необхідно тому, що в сучасних умовах, коли наукові відкриття можуть мати глобальні наслідки, безпринципний уче­ний — загроза не тільки для розвитку науки, але й для долі суспіль­ства.

Наука Наука завжди виступала і виступає як стиму-

та суспільний прогрес люючий, революціонізуючий фактор сус­пільного життя. Наукові відкриття допома­гали і допомагають людині у важкому оволодінні силами природи. Наукові уявлення про світ в усі історичні епохи були важливим фак­тором боротьби з міфологічними, релігійними пережитками у сфері світогляду. Наука критично ставиться до наявних знань та їх перед­умов, історично розвивається, постійно відкриває все нові обрії піз­нання, а разом з ними й нові перспективи розвитку людини.

Зрозуміло, що взаємозв'язок науки та суспільного розвитку по-різному проявляється у різні історичні періоди. На ранніх етапах розвитку суспільства вплив науки на матеріальне виробництво від­чувався слабко. Між науковими відкриттями та їх втіленням у прак­тику, розповсюдженням їх серед широких кіл населення прохо­дили часто століття. Природно, що й соціальна значущість науки уявлялась інакше, ніж у сучасних умовах, хоча завжди оцінювалася досить високо. Уже в античності знання розглядалися як складова частина та необхідна умова доброчесності, а найвищою формою діяльності вважалася споглядальна діяльність вченого-мудреця. Споглядальний ідеал знання, що склався в античності сам по собі, зберігся в середні віки. Але істина вважалася прерогативою теоло­гії. Прогресивним вважалося знання, що йшло від Бога. Хоча наука навіть не претендувала на те, щоб сперечатися з релігією за право на формування світоглядних істин, її вплив на суспільне життя не зникає.

Взаємозв'язок науки та суспільного прогресу посилюється в епоху Відродження і пізніше. Філософ Бернард Рассел вважав, що майже все, чим відрізняється новий світ від попереднього, зумов­лено наукою. Змінюється характер взаємозв'язку науки та суспільства. Взаємозв'язок стає двобічним: з одного боку, капі­талістичне виробництво, що народжувалось тоді, потребує інтенсивного, систематичного вивчення природи, приводить до виникнення експериментального природознавства, з іншого — розвиток природознавства дедалі більше допомагає людині в прак­тичному оволодінні силами природи. Під впливом таких факторів відбувається перегляд системи уявлень про науку, її місце та роль у суспільстві, стверджується ідеал «земного», поверненого до ре­альності позитивного знання, практично корисного для вдосконалення людського життя. Така ситуація, що складалася в світі, знайшла відображення у відомому афоризмі філософа Френ-сіса Бекона: «Знання — сила». Видатні мислителі XVII—XVIII ст. не тільки підбивають підсумок попереднього розвитку, констату-

яльність основних учасників виробництва, по-третє, перетворенням науки у теоретичну засаду виробничих процесів.

Отже, наука не окремий елемент виробництва, а втілюється в усіх елементах продуктивних сил. Не тільки природничі чи технічні науки виступають у ролі продуктивних сил, а й суспільні. Інженерна психологія, промислова естетика, фізіологія праці, економічна ста­тистика, соціальна психологія тощо здійснюють безпосередній вплив на технологічне поєднання людини із знаряддям праці і можуть пря­мо впливати на виробничий процес. Політична економія, соціоло­гія, право, мовознавство, мистецтвознавство тощо впливають на ви­робництво опосередковано. Але оскільки наука — продукт загальної праці, та між окремими її напрямами існує внутрішній взаємозв'язок, то наука як ціле виступає суспільною продуктивною силою у сферах матеріального та духовного виробництва. Наука — не тільки матері­альна, але й духовна продуктивна сила. Усі соціальні функції науки взаємопов'язані між собою, що яскраво виявляється на прикладі вза­ємодії науки, освіти, виробництва. Наукова діяльність приводить до збільшення загального обсягу знань, якими володіє людство. Вироб­нича діяльність має як додатковий продукт нову інформацію, що приєднується у ході науково-дослідницької діяльності. Наявні та но­ві знання використовуються у виробництві, забезпечують наукову діяльність і сприймаються освітою.

Освіта формує дослідницькі кадри та робочу силу для виробни­цтва, що може повернутися у систему освіти задля перепідготовки. Виробнича, наукова та освітня діяльність виступають триєдиним дже­релом формування кваліфікованих спеціалістів. Всебічний вплив на­уки на суспільне життя набуває в сучасних умовах ще одного виміру. Наука дедалі більше починає виступати соціальною силою, безпосе­редньо включаючись у процеси соціального розвитку та управління ними. XX ст. особливо яскраво показало, що суспільний розвиток відбувається не лінійно та автоматично, а багатоваріантно внаслідок свідомої діяльності людей як соціальних суб'єктів. У сучасних умо­вах виникає питання про необхідність соціального управління про­цесами суспільного розвитку. Соціальне управління — це свідомий вплив на хід глибинних суспільних процесів: економічних, соціальних, політич­них, духовних за допомогою різних соціальних інститутів. У такому розумінні соціальне управління, по суті, виражає новий соціальний тип суспільного розвитку, якому служить не окрема «наука про уп­равління», а вся сукупність природничих, технічних, та особливо суспільних наук.

Для того, щоб процес соціального управління став ефективним, необхідні дослідження різних його аспектів — кібернетичних та

організацшно-технолопчних, соціально-політичних, юридичних та психологічних. Так, кібернетика шляхом розробки загальної теорії управління виявляє загальні закономірності управління, що завжди потребують збору та переробки інформації, врахування зворотних зв'язків тощо. Але сама інформація, необхідна для управління в пев­ній сфері суспільного життя, стиль та конкретні механізми управлін­ня, характер рішень та інше залежать від специфіки об'єкта, знання про який можуть дати тільки відповідні суспільні науки. Через це організація управління на наукових засадах вимагає використання різних комплексів суспільних наук залежно від тієї сфери суспільно­го життя, у якій здійснюються комплексні дослідження і в яких бере участь певна група наук. Комплексний вплив наук на процеси соці­ального управління враховує зростаючу роль методів кібернетики, статистики, математичного моделювання, які при використанні їх у суспільних науках підвищують точність досліджень, доведень та вис­новків. Виділяють напрями впливу науки на процес соціального управління. По-перше, методи науки використовуються для роз­робки програм соціального та економічного розвитку. Характерна риса сучасності — вироблення довгострокових, великомасштабних програм — енергетичних, екологічних, продовольчих, демографіч­них, містобудівних, науково-технічних. По-друге, наука — важли­вий фактор у вирішенні глобальних проблем сучасності. Бурхливий науково-технічний розвиток привів до небезпечних для людини та людства наслідків: виснажування природних ресурсів планети, зрос­таючого забруднення повітря, води, грунту. Наука є необхідним фак­тором соціального передбачення та прогнозування, невід'ємною час­тиною соціального управління.

Література

Американская социология.— М., 1972. БерналДж. Наука истории общества.— М., 1980. Волков Г. Н. Социология науки.— М., 1968. Добров Г. М. Наука о науке.— К., 1989. Малкей М. Наука и социология знання.— М., 1983.

Дата добавления: 2014-01-04