Розвиток управлінської науки в світі та в Україні

Рівні управління

Об'єктивність процесів управління потребує поділу управлінської праці. При цьому слід виділити горизонтальний поділ призначення конкретних менеджерів для керівництва підрозділами і вертикальний (координація управлінської роботи).

Саме вертикальний поділ веде до створення рівнів управління. Американський соціолог Парсонс виділяє три рівні управління:

— технічний;

— управлінський;

— інституційний.

Цим рівням відповідають три групи менеджерів (керівників):

— керівники низової ланки (операційні управлінці);

— керівники середньої ланки;

— керівники вищої ланки (рисунок 1.1).

Така форма демонструє те, що на кожному наступному етапі чисельність управлінців зменшується

Рисунок 1.1 - Рівні управління

До керівників низової ланки належать майстер, начальник виробничої дільниці, завідувач бюро, завідувач кафедри, старший продавець тощо.

До складу керівників середньої ланки входять начальник управління, завідувач відділу, декан, начальник цеху та інші категорії працівників.

Керівниками вищої ланки є директор або президент фірми (підприємства), їхні заступники тощо.

Управління існує з того часу, коли з'явилися перші організації, тобто фактично з часу появи самого світу. Практика управління формувалася в Шумерії, Македонії (при Олександрі Македонському), Римі, Київській Русі та в інших давніх державах. На чолі організацій стояли королі, царі, воєводи, генерали.

Особливостями управління до 1900 р. були:

— менші, ніж в сучасних умовах, пропорції між чисельністю керівників і не керівників;

— невелика чисельність керівників середньої ланки;

— нечисленна група керівників вищої ланки;

— підвищена роль лідера (головного керівника);

— переважаюче використання адміністративно-командних важелів.

Слід зазначити, що в історії управління є випадки, коли структури управління, які виникли в стародавні часи, збереглися до наших днів. Прикладом може бути структура управління католицькою церквою: папа (головний керівник), кардинали, архієпископи, єпископи і парафіяльні священики. Певною мірою прикладом може бути й структура управління православною церквою.

Однак до кінця XIX ст. наукові підходи в галузі управління не використовувалися. Навіть великі успіхи Роберта Оуена (початок XIX ст.) у використанні систем оплати праці, методів оцінки трудового вкладу, способів поліпшення умов праці не сприяли посиленню досліджень у галузі управління.

Інтерес до управління з'явився на початку XX ст. в США. З моменту опублікування книги Фредеріка І. Тейлора "Принципи наукового управління" (1911) управління стає галуззю самостійного наукового дослідження.

Як наука управління пройшло певний шлях у своєму розвиткові. Американський менеджмент виділяє такі етапи:

І. Підходи на засадах виділення різних шкіл. Розглянемо головні з них.

Школа наукового управління (1885—1920) найтісніше пов'язана з роботами Фредеріка І. Тейлора, Френка і Лілії Джилбертов, Генрі Гантта. Вони виконували дослідження на рівні організації виробництва — виробничого менеджменту. Тейлор і Джилберт які починали свою кар'єру робітниками, займалися спостереженнями, замірами й аналізом операцій ручної праці, стимулюванням трудового вкладу, нормуванням праці тощо.

Класичну (адміністративну) школу управління (1920—1950) започаткував Анрі Файоль, якого часто називають батьком менеджменту. Він керував великою французькою вугільною компанією, тобто був крупним менеджером, як і інші засновники адміністративної школи — Ліндан Урвік (консультант з питань управління в Англії), Джеймс Д. Муні (працював в компанії "Дженерал Моторс"). Вони досягли певних успіхів, а саме:

— розвинули принципи управління. Тут позитивну роль відіграють 14 принципів менеджменту Файоля:

1. Поділ праці.

2. Повноваження та відповідальність.

3. Дисципліна.

4. Єдиновладдя.

5. Єдність напряму діяльності.

6. Підпорядкування особистих інтересів загальним.

7. Винагорода персоналу.

8. Централізація.

9. Скалярний ланцюг (ієрархія управління).

10. Порядок.

11. Справедливість.

12. Стабільність робочого місця персоналу.

13. Ініціатива.

14. Корпоративний дух;

— описали функції управління (за Файолем — це планування, організація, розпорядництво, координування та контроль);

— систематизували підхід до управління всією організацією.

Школу людських стосунків (1930—1950) заснували Мері Паркер Фоллет та Елтон Мейо. Фоллет вперше визначила менеджмент як "забезпечення виконання роботи за допомогою інших осіб". Школа рекомендувала використовувати прийоми управління людськими взаєминами шляхом впливу безпосередніх керівників на працівників, консультацій з працівниками, забезпечення широких можливостей спілкування на роботі.

Школа поведінських наук (з 1950 р.) формувалася Крісом Анджирісом, Ренсісом Лайкертом, Дугласом Мак-Грегором, Фредеріком Герцбергом та іншими вченими - біхевіористами. В основі лежать методи налагодження міжособистих стосунків, підвищення ефективності людських ресурсів.

Школа науки управління (кількісного підходу) (з 1950 р.) виникла в Англії під час другої світової війни як наслідок пошуку шляхів боротьби з масованими німецькими повітряними ударами, підводним німецьким флотом, а також висадки союзників у Європі. Основою школи є дослідження моделей, тобто форм подання реальності, і операцій. Після створення моделі роль змінних відіграють кількісні значення. Особливого значення тут надають комп'ютерам.

II. Процесний підхід. Управління розглядається як процес, тобто як сукупність безперервних взаємопов'язаних дій. Ці дії, кожна з яких є також процесом, називають функціями менеджменту. Сучасний підхід (згідно з підходами Майкла Мескона, Майкла Альберта та Франкліна Хедоурі) виділяє чотири функції, які у взаємодії можна зобразити рисунок 1.2. Процес управління за своєю сутністю є загальною сумою всіх функцій управління.

Рисунок 1.2. Функції менеджменту та їх взаємозв'язок

III. Системний підхід базується на використанні теорії систем у менеджменті з кінця 50-х років. Система — це сукупність взаємопов'язаних елементів (частин), які, постійно взаємодіючи, визначають її характер. Усі організації (об'єкти управління) є системами, які складаються з таких елементів, як структура, завдання, технологія, люди і цілі.

Існують закриті (мають фіксовані жорсткі межі, не залежать від навколишнього середовища) та відкриті (взаємодіють із зовнішнім середовищем) системи. Всі організації є відкритими системами.

Великі частини систем самі можуть утворювати системи, які стосовно першої системи можна називати підсистемами (цехи, відділи тощо). Цей поділ можна продовжити. Слід вивчати всі підсистеми організації (технічну, економічну, соціальну та ін.). Попередні школи зосереджували увагу на якійсь одній підсистемі, а це вело до невдач (наприклад, біхевіористи вивчали тільки соціальну підсистему).

Графічно організація як відкрита система зображена на рисунку 1.3.

Рисунок 1.3. Графічне зображення організації як відкритої системи

IV. Ситуаційний підхід. Розроблений наприкінці 60-х років ситуаційний підхід випливає з поняття ситуації як конкретного набору обставин, що діють на організацію протягом певного часу. Він спрямований на підбір прийомів менеджменту для розв'язання конкретних управлінських ситуацій з метою найбільш ефективного досягнення цілей організації. При цьому менеджер повинен:

— розуміти процес управління, аспекти індивідуальної та групової поведінки, процедури системного аналізу, методи планування, мотивації і контролю, кількісні методи прийняття рішень;

— уміти оцінювати сильні та слабкі сторони методик, які використовуються;

— правильно оцінювати фактори, які відіграють найважливішу роль у даній ситуації, і ефект від переміни змінних величин;

— знаходити прийоми менеджменту, які будуть мати найменший негативний ефект.

В Україні управлінська наука розвивалася в рамках підходів, які панували в колишньому СРСР. Хоча дослідження спрямовувалися врешті-решт на вдосконалення адміністративно-командної системи, певний досвід (позитивний і негативний) у галузі управління був накопичений.

Науковці виділяють сім етапів розвитку управлінської науки за радянських часів.

І етап (жовтень 1917 р. — березень 1921 р.). Розроблено форми й методи державного централізованого управління виробництвом, обгрунтовано принципи централізму, організаційні методи управління, диктатури та державного регулювання.

II етап (1921—1928). Здійснювалося подальше вдосконалення адміністративного управління виробництвом, зроблені спроби застосування так званого госпрозрахунку як основи економічних методів управління, з"явилися трести й синдикати, а також формально вивчалася можливість участі трудящих в управлінні.

III етап (1929—1945) пов'язаний з організацією індустріальної бази суспільного виробництва і присвячувався вдосконаленню структур управління, методів підбору та підготовки кадрів, планування і організації виробництва.

IV етап (1946—1965) характеризується пошуком нових форм функціонування і взаємодії державних органів управління, спробою переходу до територіальної і територіально-галузевої системи управління, що врешті-решт призвело до поглиблення адміністрування.

V етап (1965—1975). Здійснена спроба господарської реформи шляхом посилення ролі економічних методів управління. Цей етап підтвердив неефективність економічних реформ у рамках адміністративно-командної системи.

VI етап (1975—1985) характеризується все більш глибоким усвідомленням неможливості реформування адміністративно-командної системи. Він підтвердив необхідність радикальної зміни економічних відносин і корінних економічних реформ, проведення яких слід віднести до VII етапу. В свою чергу, VII етап можна поділити на п'ять підетапів, започаткованих у 1985р.

І п і д е т а п — робота підприємств за першою моделлю господарського розрахунку, побудованою на нормативному розподілі прибутку.

ІІ п і д е т а п — застосування другої моделі господарського розрахунку, побудованої на нормативному розподілі доходу, розвиток орендних відносин.

ІІІ п і д е т а п — упровадження прогресивних форм організації праці, посилення кооперативного руху, збільшення економічної свободи.

IV п і д е т а п — упровадження територіального госпрозрахунку на всіх рівнях управління.

V п і д е т а п — початок ринкових реформ. Реалізація цього підетапу здійснюється вже в умовах розвитку незалежної національної економіки України.

Дата добавления: 2014-01-04