Сутність, функції та проблеми економічного районування

Територіальна організація продуктивних сил економічних районів України.

Економічне районування України

Сутність, функції та проблеми економічного районування

ОРГАНІЗАЦІЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ

ЕКОНОМІЧНЕ РАЙОНУВАННЯ І ТЕРИТОРІАЛЬНА

Т Е М А 4

У сучасному світі суспільне виробництво чинниться з постійним поглибленням територіального поділу праці. При цьому ускладнюється територіальна структура національної економіки, посилюється її регіональна складова, яка зумовлює формування економічних районів різних рівнів. Процес формування економічних районів є об’єктивним. Він відбувається через формування відповідної певним регіональним передумовам господарювання територіальної організації продуктивних сил і структури виробництва. Таким чином, основою формування економічних районів є суспільний територіальний поділ праці, який формує виробничу спеціалізацію окремих територій, виробничі цикли і розвиток системи внутрішніх і міжрайонних зв’язків. Об’єктивними передумовами формування економічних районів виступають наявні регіони:

- природні ресурси;

- особливості економіко-географічного положення території;

- система розселення;

- чисельність населення;

- територіальна організація виробництва;

- виробничий потенціал;

- спеціалізація господарства;

- рівень господарського освоєння території.

На основі формування, виходячи з даних передумов територіально-виробничих комплексів з певною спеціалізацією господарства та організаційно-технологічною структурою виробництва (енерговиробничим циклом) і відбувається розвиток економічних районів. Завданням вчених при цьому є визначення меж об’єктивно існуючих економічних районів.

В економічній і географічній науках існує кілька підходів до визначення поняття економічного району. Для усіх них прослідковуються спільні ознаки спеціалізоване господарство, його комплексність, територіальна цілісність, тісні внутрірайонні й міжрайонні економічні зв’язки, відносна повнота та замкненість виробничих циклів, особливості економіко-географічного положення. За загальноприйнятим визначенням П.М. Алампієва економічний район - це географічно цілісна територіальна частина народного господарства країни, яка має свою виробничу спеціалізацію, міцні внутрішні економічні зв’язки і яка нерозривно пов’язана з іншими частинами суспільним територіальним поділом праці.

Окрім указаних передумов, на формування економічних районів впливають фактори трьох основних груп: економічні, природні та історичні. Основними з поміж них є фактори економічного походження.

1. Головним районоутворюючим фактором у кожній країні є суспільний територіальний поділ праці.

2. Територіальні виробничі комплекси (ТВК) як сукупність однорідних або тісно зв’язаних між собою різних виробництв, розташованих на певній території.

3. Природні умови і ресурси як основа розвитку спеціалізованого господарства району та існування й розвитку інших компонентів продуктивних сил даної території.

4. Особливості економіко-географічного положення території району обумовлюють формування спеціалізації його господарства, характер і рівень розвитку економічних зв’язків.

5. Районоутворюючі центри – великі міста – економічні центри з потужним виробничим та інфраструктурним потенціалом. Зона районоформуючого впливу великих регіональних центрів охоплює групу адміністративних областей або територіально відокремлений анклав у межах економічного району. В Україні такими центрами є Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса, Львів, Вінниця, Сімферополь, Житомир та Чернігів.

6. Форми територіальної організації виробництва – промислові, інфраструктурні (транспортні, рекреаційні) та агропромислові райони, центри, промислові та транспортні вузли, локальні форми територіальної організації господарства регіону.

7. Суспільно-політичний устрій (унітариний або федеративний). В Україні суспільно-політичний устрій держави побудовано на засадах унітарності, але з певними елементами федерації, зокрема, з існуванням внутрішньої автономії для АР Крим.

8. Адміністративно-територіальний поділ країни. У межах економічних, адміністративних і правових механізмів територіального управління й регулювання в полі адміністративно-територіального поділу країни функціонують як самостійні суб’єкти господарювання різних форм власності, так і окремі ланки господарських комплексів територій;

Згідно з науковими уявленнями, економічне районуваня здійснюється за комплексом певних критеріїв і принципів. До основних з них належать:

-економічна цілісність;

-територіальна єднаність;

-чітко визначене економіко-географічне положення;

-одномасштабність у межах одного рівня ієрархії;

-наявність сформованого виробничого комплексу з явно вираженою спеціалізацією;

-економічне тяжіння до районоформуючого центру;

-непорушність меж адміністративно-територіального устрою.

Ураховуючи масштабний ранг України як територіального державного формування, площа якого є свіввідносною з площею більшості європейських країн, але меншою територією країн субконтинентального рівня (Росії, Канади, США, Індії тощо), науково обгрунтованим є виділення на її теренах за об’єктивними ознаками двох типів економічних районів – глузевих та інтегральних за чотирма ієрархічними рівнями.

Галузеве районування вивчає особливості розміщення і проблеми розвитку окремих складових продуктивних сил і галузей виробництва (природно-ресурсне, агрокліматичне, промислове, агропромислове, демографічне районування).

Галузеві економічні, соціально-економічні та інші райони є складовою частиною загалних економічних районів. Галузеве районування посилює наукову обгрунтованість визначення території загальних економічних районів.

Інтегральне економічне районування розглядає всю сукупність продуктивних сил території, як регіональний виробничий комплекс, в основі якого містяться наявні в даному регіоні територіально-виробничі комплекси різних рівнів і ступенів сформованності.

Відповідно до ієрархії інтегрального районування виділяють чотири рівні економічних районів: крупні (макрорайони), середні (мезорайони), малі (мікрорайони) на низові економічні райони.

Крупні (інтегральні) економічні райони – це найбільші територіальні формування, які об’єднують кілька адміністративних областей, або адміністративні області з автономною респулікою.

Середні (інтегральні) економічні райони є підрайонами крупних економічних районів й окреслюються межами адміністративної області або автономної республіки.

Малі райони (мікрорайони) пов’язані з низовим адміністративно-господарським районуванням. Їх територія відповідає території кількох адміністративних районів, окреслених у межах області. Територія малого району може охоплювати велике місто (наприклад, Київ, Одесу, Харків).

Низові адміністративно-господарсткі райони повністю охоплюють території адміністративних районів. Місто може розглядатися як низовий адміністративно-господарський район. Певна кількість їх може видокремлюватись в межах великих міст.

Завданням економічного районування є створення теоретико-методологічної бази для цілеспрямованої територіальної організації народного господарства й обгрунтування раціонального розміщення виробництва у регіонах, вдосконалення його спеціалізації та піднесення соціально-економічного розвитку територій країни в цілому.

Основними функціями економічного районування є:

-створення економічної основи територіального управління господарством регіонів;

-вдосконалення територіальної структури господарства;

-формування й реалізація державної регіональної економічної політики;

-обгрунтування вибору доцільних варіантів розміщення компонентів продуктивних сил;

-обгрунтування розвитку територіально-виробничих комплексів;

-підвищення ефективності використання ресурсного, виробничого і науково-технічного потенціалу;

-сприяння аналізу, діагностиці та пргнозуванню регіонального розвитку;

-створення основи для розробки і реалізації територіальних комплексних програм і схем природокористування, схем розвитку та розміщення продуктивних сил і розселення.

У світлі регіональної економічної політики держави та формування відповідної їй концепції нового адміністративно-територіального устрою країни з усією актуальністю постає удосконалення економічного районування. Так, у цьому контексті основними проблемними питаннями, які потребують теоретико-методологічного обгрунтування, є нижчевказані.

Питання про ранг бюджетотворчої територіальної соціально-економічної системи)ТСЕС) другого рівня. Так, якщо нині бюджетотворною ТСЕС вищого рангу є країна в цілому, де на рівні державного народногосподарського комплексу формується бюджет, то бюджетотворною ТСЕС другого рівня є область. Крупний інтегральний економічний район свого бюджету на має. В результаті змін адмімістративно-територіального устрою роль бюджетотворної ТСЕС другого рівня може перейти в різних варіантах до:

а) території, яка дорівнює укрупненій області, (охоплює приблизно півтори, або дві нинішні області);

б) території рангу економічного макрорайону.

Можливими є й варіанти незначного зменшення кількості областей (на 1-4), або їх фактичного збереження в існуючих кордонах з незначними змінами, які суттєво не позначаються на системному рангу обласної ТСЕС.

Друге питання стосується теоретико-методологічних та практичних проблем виділення економічних районів. На сучасний момент територія Поліського та Південного районів відзначається в цілому не характерною для України взаємною відокремленістю складових територіальних частин. Так, Поліський економічний район складається з двох територіальних відокремлених анклавів – Волинсько-Житомирського Полісся та Чернігівщини (Східного Полісся). У них є різними районоформуючі центри – м. Житомир і м. Чернігів. У Південному районі проблематичним є віднесення до нього території АР Крим з особливими передумовами господарювання та своїм районоформуючим центром – м. Сімферополь. Східний район, який охоплює територію української Слобожанщини в дійсності за географічним розташуванням є Північно-Східним, а щонайбільш східною областю України є Луганська область Донецького району. Проблематичним у сітці районування є положення Кировоградщини, яка за природно-економічним потенціалом є схожою з Центральним економічним районом, але аж ніяк не з Придніпров’ям, хоча й тяжіє до останнього за господарськими зв’язками. Вирішення цього питання є можливим через постійне вдосконалення схеми районування України з урахуванням традицій районування нових здобутків економічної та географічної науки, а також сучасних тенденцій розвитку і розміщення продуктивних сил.

4 .2. Економічне районування України

Економічне районування України за часів СРСР враховувало існування її господарства як складової частини народногосподарського комплексу союзної держави.

У післявоєнні роки групою вчених під керівництвом академіка К.Г. Воблого було розроблено сітку районування з п’яти інтегральних економічних районів: Центрального (Київська (включаючи територію нинішньої Черкаської області), Чернігівська, Житомирська, Вінницька і Кам’янець-Подільська (тепер – Хмельницька); Південно-Східного (Сталінська (тепер Донецька), Ворошиловоградська (тепер Луганська), Дніпропетровська і Запорізька); Північно-Східного (Харківська, Полтавська, Сумська); Південно-Західного (Одеська, Миколаївська, Херсонська, Кіровоградська, Ізмаїльська (ліквідована, тепер частина Одеської); Західного (Львівська, Дрогобицька (ліквідовна), Станіславська (тепер Івано-Франківська), Тернопільська, Рівненська, Волинська, Чернівецька, Закарпатська). Крим на той час знаходився на правах області у складі РСФСР (Кримсько-Татарську АР було ліквідовано під час війни) На основі цієї сітки економічних районів і базується більшість розробок з сучасного економічного районування України.

1957 року в зв’язку з переходом від галузевого до територіального принципу планування територіального розвитку та із створенням так званих рад народного господарства (раднаргоспів) було затверджено нову сітку, яка складалась з економічних адміністративних районів. За цією сіткою на території України було виділено 11 економічних адміністративних районів.

У 1960 р. кількість економічних районів було збільшено до 14. По суті це були мезорайони середнього рангу. Проблемою укрупнення економічних адміністративних районів займався відомий український учений А.Т. Діброва, який у 1958 р. запропонував сітку з шести основних економічних районів більшого масштабного рангу (макрорайонів): Донбасу, Промислового Придніпров’я, Північно-Східного, Центрального, Західного, Причорноморського. Спираючись на ці та інші наукові дослідження, Держплан України укрупнив у 1962 р. економічні адміністративні райони і зменшив їх кількість з 14 до 7.

Сітку означених районів склали:

-Донецький (Донецька і Луганська області);

-Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області);

-Харківський)Харківська, Полтавська, Сумська області);

-Київський (Київська, Житомирська, Чернігівська, Черкаська області);

-Подільський (Вінницька, Хмельницька, Тернопільська, Чернівецька області);

-Львівський (Львівська,Волинська, Рівенська, Івано-Франківська, Закарпатська області);

-Чорноморський (Одеська, Миколаївська, Херсонська і Кримська області).

Наведена сітка економічних районів більш об’єктивно відображала реално існуючі економічні райони України. Виняток ставила лише Чернівецька область, яку пізніше цілком обгрунтовано віднесли до Карпатського економічного району. Вказані райони до 1991 р. Залишалися визнаними підрайонами трьох генеральних економічних районів, виділених в Україні в 1963р., в результаті чого було затверджено сітку з 18 крупних економічних районів і одного середнього (мезорайону) – Молдавської РСР. За цією сіткою в Україні було виділено три микрорайони (в загальносоюзному масштабному вимірі): Донецько-Придніпровський (у складі 8 областей); Південно-Західний (у складі 13 областей) і Південний (у складі 4 областей). Масштабний ранг цих районів був більшим за об’єктивно притаманний Україні як цілісному народногосподарському комплексу, але в основному відповідав потребам розвитку та розміщення продуктивних сил такої супердержави, як СРСР.

Ця сітка економічних районів проіснувала до 1990р. Після розпаду СРСР, в умовах переходу України до ринкової економіки та самостійного екномічного розвитку стара сітка крупних економічних районів втратила своє призначення. Вона не могла забезпечити більш диференційованого підходу до розвитку та розміщення продуктивних сил з урахуванням особливостей і відмінностей природних, історичних, еокномічних умов регіонів, існуючих на терені України.

Ця сітка економічних районів використовувалась до 1991р. коли через розпад СРСР і перехід до самостійного економічного розвитку нагальним завданням стало окреслення нової сітки економічних районів, відповідної до потреб моменту. Перші спроби нового економічного районування України виявилися не зовсім досконалими. За основу нового районування більшість дослідників (з поміж них відомими є, зокрема, рзробки В.А. Поповкіна, О.А. Масляка, О.І. Шаблія, Ф.Д. Заставного тощо) тим чи іншим чином використовувала розробки групи К.Г. Воблого, які не втратили своєї актуальності через те, що за період індустріального розвитку України регіональна спеціалізація господарства не зазнала істотних зрушень. Однак жодна зі схем районування не стала загальновизнаною економічною й економіко-географічною наукою.

Розробки з економічного районування, проведені в 90-ті роки за участю провідних вчених Ради по вивченню продуктивних сил України НАН України під керівництвом С.І. Дорогунцова, завершились у 1998 р. Внесенням у проект Закону України „Про Концепцію державної регіональної економічної політики”, запропонованої в такому вигляді сітки економічних районів України:

- Донецький (Донецька, Луганська області);

- Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області);

- Східний (Полтавська, Сумська, Харківська області);

- Центральний (Київська, Черкаська області, м. Київ);

- Поліський (Волинська, Житомирська, Рівенська, Чернігівська області);

- Подільській (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області);

- Причорноморський (Автономна Республіка Крим, Миколаївська, Одеська, Херсонська області, м. Севастополь);

- Карпатський (Закарпатська, Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька області).

Після цього запропонована нова сітка економічних районів, загалом відповідна основним науковим критеріям економічного районування, фактично не змінювалася, за винятком назви Причорноморського району, зміненої на Південний. Вказана сітка інтегрального економічного макрорайонування використовується серед інших схем у більшості економічних, наукових та в багатьох навчальних закладах України. Наразі проводяться нові наукові пошуки з економічного районування України.

Дата добавления: 2014-01-04