Вартість валюти, валютні курси та їх режими

Під валютою розуміють грошову одиницю країни чи інший платіжний засіб.

За різними ознаками валюту поділяють на:

а) на національну валюту — законний платіжний засіб на території країни, що його випускає;

б) іноземну валюту — платіжний засіб інших країн, що законно чи незаконно використовується цією країною;

в) резервну валюту — валюту, в якій країни тримають свої ліквідні міжнародні резервні активи, необхідні для покриття боргів;

г) валюту, що вільно використовується, тобто валюту, що широко використовується для міжнародних угод і активно купується і продається;

д) тверду валюту — валюту зі стабільним валютним курсом.

Однією з найважливіших ознак валюти є її конвертованість.

Конвертованість валюти — це здатність резидентів вільно, без будь-яких обмежень, обмінювати національ­ну валюту на іноземну і використовувати іноземну ва­люту в угодах з реальними і фінансовими активами.

Залежно від типів міжнародних операцій встанов­люється ступінь конвертованості валюти, який нижче наведено в порядку зростання.

1. Конвертованість за поточними операціями — це відсутність обмежень на платежі й трансферти з по­точних міжнародних операцій, що пов'язані з торгівлею товарами і послугами, міждержавними переказа­ми, доходами і трансфертами.

2. Конвертованість за капітальними операціями — це відсутність обмежень на платежі й трансферти з міжнародних операцій, що пов'язані з рухом капіталу.

3. Повна конвертованість — це відсутність будь-яких обмежень і за поточними, і за капітальними операціями.

У внутрішньому грошовому обігу може широко вико­ристовуватись іноземна валюта, тоді виникає так званий паралельний обіг валют. Він може мати такі форми:

а) доларизація або використання іноземної валюти як засобу обігу, одиниці розрахунку і засобу зберігання;

б) валютне заміщення або використання іноземної валюти тільки як засобу обігу.

Валюта як і будь-який товар має ціну. Оскільки ціну валюти не можна виразити в ній самій, то її виража­ють в інших валютах, і це є обмінний, або валютний, курс. Валютний (обмінний) курс — це одиниця на­ціональної валюти, виражена в одиницях іноземної ва­люти. Валютний курс може встановлюватися законо­давчо або в процесі взаємного котирування валют. Валютне котирування — це визначення валютного кур­су на основі певних ринкових механізмів.

Розрізняють наступні методи валютного котиру­вання.

Пряме котирування — це вираження валютного курсу одиниці національної валюти в одиницях інозем­ної валюти. Таке співвідношення показано формулою:

За цією формулою гривня виражена в n – ій частині американського долара.

Непряме котирування — це вираження валютного курсу одиниці іноземної валюти в одиницях національ­ної валюти. Вираз цього співвідношення такий.

Звідси видно, що один долар прирівнюється до п гри­вень.

В практиці використовується крос-курс котируван­ня — це вираження курсів двох валют одної до іншої через їхній курс щодо третьої валюти (як правило, до долара США).

За часовим виміром котировки валютного курсу, що використовуються у бізнесовій практиці, мають таку класифікацію.

Курс-спот — це курс, за яким обмінюються валюти лише впродовж двох днів з моменту досягнення угоди про курс.

Фодварний курс — це узгоджений курс, за яким об­мінюються валюти в певний момент в майбутньому, більш ніж через три дні після досягнення угоди про курс.

В практичних цілях використовується також де­кілька різновидів розрахункових курсів.

Номінальний валютний курс — це відносна ціна двох валют.

де С_а — іноземна валюта;

C_h — національна валюта.

Реальний валютний курс — це національний валют­ний курс, скоригований з урахуванням зміни рівня цін у своїй країні та країні, до валюти якої котирується національна валюта.

де Р_а — рівень цін в інших країн;

P_h — рівень національних цін.

Багатосторонній валютний курс — це законодавчо встановлене використання ефективних курсів націо­нальної валюти залежно від видів валютних операцій, учасників цих операцій та валют, в яких вони здійснюються.

Важливим є різновид валютного курсу — паритет купівельної сили (ПКС). Це валютний курс, за яким купівельна сила грошей у різних країнах буде однако­вою. Якщо, наприклад, "Форд" в Україні коштує 53 300 грн, а в США — 10 000 дол., то ПКС становити­ме 5,33 грн =1,0 дол. Це абсолютний ПКС. У довго­строковому періоді реальний валютний курс має бути постійним. Виходячи з цього, номінальний ПКС може бути і відносним, або таким валютним курсом, який зазнає змін залежно від цінових змін в обох країнах:

де £ — процентні зміни курсу;

р, р₀ — процентні зміни індивідуальних цін.

Відносний ПКС, наприклад, між Україною і США може бути вираженим так:

(для невисоких темпів інфляції),

де π — рівень інфляції, який підраховується таким чином:

Це є процентна зміна цін за певний час.

(для високих темпів інфляції за певний період).

Отже, відносний ПКС, на відміну від абсолютного ПКС, визначається тільки на часовому інтервалі одно­часної зміни рівня цін і валютного курсу. ПКС вихо­дить із загального рівня цін, тобто із рівня цін товарів, що входять до споживчого кошика.

Режими валютних курсів — це організація або пра­вила і процедури визначення валютного курсу, його зміни, використання для здійснення розрахунків, на­лагодження постійних відносин між країнами, обслу­говування зовнішньоекономічних зв'язків.

Вибір режиму курсоутворення залежить від стану економічного розвитку, показників економіки, ступе­ня її відкритості, стану фінансових ринків, ступеня їх диверсифікованості, стану платіжного балансу, вели­чини резервів іноземної валюти, ступеня залежності економіки від міжнародної торгівлі, стану грошової си­стеми країни тощо. Існує декілька основних режимів валютного курсу.

Фіксований режим валютного курсу. Валютний курс встановлюється урядом як постійні фіксовані про­порції обміну національної валюти на іноземну. Він більше підходить для невеликих відкритих економік, які значною мірою залежать від зовнішньої торгівлі. Може також використовуватись у випадку зіткнення країни з "внутрішніми номінальними шоками". На­приклад, змінами у попиті на гроші. Про його недо­ліки і переваги дає уявлення табл. 8.1.

Таблиця 8. 1. Переваги і недоліки фіксованого валют­ного курсу

Переваги	Недоліки
1. Дисциплінує економічну	1. Внутрішні економічні цілі під-
політику.	порядковані зовнішнім цілям за-
2. Сприяє взаємозалежності	безпечення рівноваги платіжного
національних економік на	балансу.
основі більш тісної	2. Занадто великий обсяг валютних
координації макрополітики	резервів нераціонально прив'яза-
країн.	ний до потреб підтримання націо-
3. Створює більш ефективне	нального фіксованого валютного
економічне середовище	курсу.
(наприклад, розподіл	3. Економіці неможливо ізолюва-
ресурсів).	тись від зовнішніх шоків.
4. Стимулює довгострокові	4. Недружелюбна спекуляція слаб-
прямі іноземні інвестиції.	кою валютою не дає змоги підтри-
5. Робить більш ефективною	мувати довгий час зафіксовані про-
фіскальну політику щодо	порції обміну валют.
стимулювання зростання	5. Ігнорує вільну гру попиту і про-
національного доходу	позиції, тому спотворює економіку

Плаваючий (гнучкий) режим валютного курсу. Гнучкий валютний курс формується під дією попиту та пропозиції. Уряд не втручається у його формуван­ня. Переваги фіксованого валютного курсу є недоліка­ми гнучкого валютного курсу і навпаки.

Гнучкий валютний курс найбільш підходить для великих, відносно "закритих" економік з високодиверсифікованими структурами виробництва, з високорозвиненою економічною і фінансовою системами, а також для тих випадків, коли причиною економічних негараздів виступають так звані "зовнішні номінальні шоки" (наприклад, підвищення світових цін на ім­порт).

Сучасні системи валютного курсу є різними спо­лученнями фіксованих та плаваючих курсів (тобто гібридними).

1. Коригований валютний курс — це курс, що авто­матично змінюється залежно від зміни певного набору показників (наприклад, інфляції).

2. Керовано плаваючий валютний курс — курс, що встановлюється центральним банком, а не валютним ринком, але з частими його змінами (тобто адміністра­тивно).

3. Прямий державний контроль усіх міжнародних трансакцій.

4. Контрольований валютний курс має цільове і при­значення, і термін (наприклад, зниження курсу націо­нальної валюти для збільшення експорту національ­них товарів).

5. Прив'язка до іноземної валюти чи її кошика.

6. Повзуча прив'язка (щонедільна девальвація на певну передбачувану величину).

7. Валютний коридор (девальвація щодня в певних межах).

Тема 8. Міжнародні розрахунки і платіжний баланс

Суть міжнародних розрахунків. Основні форми міжнародних розрахунків. Платіжний баланс. Структура платіжного балансу.

Міжнародні розрахунки — це регулювання грошо­вих зобов'язань і вимог резидентів країни стосовно нерезидентів. Головне місце в міжнародних розрахун­ках посідають платежі у зовнішній торгівлі за послу­ги, кредити, інвестиції.

Специфіка міжнародних розрахунків визначається відсутністю загальноприйнятого для всіх країн платіж­ного засобу, оскільки національна валюта не є закон­ним платіжним засобом для інших країн. Тому в міжна­родних розрахунках використовуються боргові вимоги, підраховані в іноземній валюті, тобто девізи. Ці пла­тіжні засоби мають форми різних кредитних знарядь міжнародних розрахунків.

У XIX ст. переважали девізи у формі комерційних переказних векселів (трат), що виписувались експор­тером на імпортера.

На початку XX ст. трати почали витіснятися бан­ківськими знаряддями міжнародних розрахунків, що мали більш широку сферу обігу.

Найбільші банки різних країн підтримують взаємні кореспондентські зв'язки, відкривають один одному поточні рахунки (авуари), зберігають на них грошові засоби у відповідній іноземній валюті й виконують на засадах взаємності платіжні та інші доручення.

Рівнозначні вимоги та зобов'язання сторін реалізу­ються в процесі їх взаємної компенсації і обслугову­ються в основному такими інструментами, як банків­ські векселі, чеки та перекази.

Банківські векселі — це трати, що виставляються банками країни на іноземних кореспондентів. Купуючи ці векселі у національних банків, імпортери пере­силають їх експортерам, погашуючи таким чином свої боргові зобов'язання.

Банківський чек — це письмовий наказ банку — володарю авуару за кордоном своєму банку-кореспонденту про перерахування певної суми з його поточного рахунку чекоотримачеві.

Перекази (почтові й телеграфні) дають змогу при­скорити розрахунки і запобігти валютних втрат від коливань курсу.

Золото в міжнародних розрахунках використовува­лось в умовах золотого монометалізму. Сьогодні зна­ряддям міжнародних розрахунків виступають валюти (США, ЄС, Великої Британії, Японії та ін.).

Використовуються переважно такі форми міжнарод­них розрахунків.

1. Акредитивна форма розрахунків — форма безго­тівкових розрахунків між резидентами і нерезидента­ми за товарно-матеріальні цінності й послуги, які яв­ляють собою доручення однієї кредитної установи іншій здійснити оплату товарно-транспортних доку­ментів за рахунок зарезервованих коштів. Ця форма найбільш складна і затратна.

2. Інкасова операція — форма розрахунку за зовніш­ньоторговельною угодою, яка полягає в тому, що екс­портер доручає своєму банку одержати від імпортера певну суму валюти при передачі останньому відповід­них товарних документів.

3. Банківський переказ — форма розрахунку, яка здійснюється установою банку за дорученням вклад­ників для переказу їх вкладів в іншу установу банку або зарахування на рахунок іншого одержувача.

4. Авансові розрахунки — форма розрахунку, за якою оплата товарів імпортером здійснюється до від­вантаження, а інколи навіть до виробництва товару. Вона найвигідніша для експортера.

5. Розрахунки з відкритим рахунком зводяться до періодичних платежів імпортера експортеру після одержання товару. Ця форма пов'язана з кредитом за відкритим рахунком. Відкритий рахунок застосову­ється за регулярних поставок, коли довіра підкрі­плюється тривалими діловими стосунками, а покупець — солідна фірма. Ці розрахунки вигідні для імпортера і невигідні для експортера (уповільнюють оборотність капіталу, збільшують ризик).

Основою обліку міжнародних розрахунків у СНР є інституційна одиниця. Всі інституційні одиниці об'єд­нані в п'ять груп, які фактично представляють основні сектори економічної діяльності, що розглядаються за ознакою функціонуючих в них економічних агентів. Розглянемо ці групи:

1) нефінансові корпорації та підприємства — це ті інституційні одиниці, які продукують товари для рин­ку і надають нефінансові послуги; вони є домінуючою інституційною одиницею реального сектору;

2) сімейні (домашні) господарства — це всі фізичні особи, що продають свою робочу силу, виробляють і споживають ринкові послуги; сімейні господарства теж належать до реального сектору;

3) неприбуткові інституції — це юридичні особи, що надають неринкові послуги сімейним господарствам і засновані на добровільній участі фізичних осіб; непри­буткові інституції теж належать до реального сектору;

4) урядові установи — це інституційні одиниці, які поряд з виконанням політичних функцій і функцій економічного регулювання, виробляють неринкові то­вари і надають послуги для індивідуального і колек­тивного споживання, а також перерозподіляють дохо­ди; урядові установи є інституційною одиницею бю­джетного сектору;

5) фінансові корпорації — це інституційні одиниці, які здійснюють посередництво або надають допоміжні фінансові послуги; фінансові корпорації (банки, фінан­сові компанії) є основною інституційною одиницею грошового сектору.

Всі ці інституційні одиниці є також агентами зов­нішньоекономічного сектору.

Міжнародні розрахунки, що випливають з вимог та зобов'язань країни, відтворюються в платіжних та роз­рахункових балансах.

9.2. Платіжний баланс

Платіжний баланс (ПБ) — це статистичний запис підсумку операцій між резидентами країни та інших країн за певний період (квартал, рік).

Отже, він дає кількісну і якісну характеристику зовнішньоекономічної діяльності країни, її участі у світовому господарстві. Під час складання платіжного балансу величезна кількість міжнародних угод, що здійснюються різноманітними економічними агентами, певним чином класифікується і зводиться разом в певні статті, тобто цілу систему рахунків.

Для правильного розуміння й аналізу платіжного балансу необхідно мати на увазі основні принципи його побудови, які передбачають:

1) охоплення всіх зовнішньоекономічних операцій країни за певний період (місяць, квартал, рік);

2) систему подвійного запису; оскільки платіжний баланс — це бухгалтерська балансова тотожність, то кожна відображена в ньому операція має бути подана двома записами, що мають однакове вартісне виражен­ня; один із цих записів позначається як кредит зі зна­ком плюс, інший — як дебет зі знаком мінус;

3) наявність економічної території країни, тобто гео­графічної території, що перебуває під юрисдикцією уряду країни, у межах якої можуть вільно переміщу­ватися робоча сила, товари і капітал;

4) введення інституційних одиниць "резидент — нерезидент"; для відокремлення зовнішньоекономіч­них операцій від внутрішньо економічних. МВФ реко­мендує враховувати тільки операції між резидентами і нерезидентами країни;

5) визначення ринкової ціни; для реєстрації опе­рацій у платіжному балансі використовуються ринкові ціни, тобто ціни, за якими укладаються реальні угоди між незалежним покупцем і незалежним продавцем;

6) вибір розрахункової одиниці; при складанні пла­тіжного балансу країни слід використовувати ту роз­рахункову одиницю, яка застосовується у внутрішніх розрахунках і обліку, а для перерахування даних на долари рекомендується використовувати курс націо­нальної валюти до долара, що фактично діяв на ринку на дату складання платіжного балансу;

7) визначення часу реєстрації; оскільки кожна опе­рація у платіжному балансі має бути подана двома записами, обидва ці записи в ідеалі мають бути зроб­лені одночасно — у момент здійснення операції;

8) встановлення джерел інформації; для складання платіжного балансу використовуються: митна стати­стика, статистична звітність грошового сектору, інфор­мація про обсяг зовнішнього боргу, дані про операції з іноземною валютою тощо.

Повна схема складання платіжного балансу, реко­мендованого МВФ, містить 112 статей. Агрегована схе­ма зводить ці статті у сім блоків (груп) (табл. 9.1).

		Таблиця 9.1. Схема платіжного балансу
	Блок	Назва блоку, статті	Дебет	Кредит
	А	Поточні операції (поточний ПБ)
		Товари: експорт ФОБ		+
		Товари: імпорт ФОБ	-
		Інші товари, послуги та доходи: кредит		+
		Інші товари, послуги та доходи: дебет	-
		Всього:товари, послуги та доходи
		Приватні односторонні перекази	-	+
		Всього, за винятком державних, односторонні перекази	—	+
		Державні односторонні перекази	-	+
	В	Прямі інвестиції та інший довгостроковий капітал
		Прямі інвестиції	-	+
			-	+
		Інший довгостроковий капітал	-	+
		Національний держсектор	-	+
		Банківський сектор	-	+
				+
		Всього:А + В (базисний баланс)
	С	Короткотерміновий капітал
		Національний держсектор	-	+
		Банківський сектор	-	+
	Інші сектори	-	+
D	Похибки та пропуски		+
	Всього: А + В + С + D
E	Компенсуючі статті
	Переоцінка золотого запасу	-	+
	Спеціальні права запозичення (SDR)	-	+
	Переоцінка валютних резервів	-	+
	Всього:A + B + C + D + E
F	Надзвичайне фінансування	-	+
	Всього: A + B + C + D4-E + F
G	Зобов'язання у складі валютних резервів іноземних державних органів	-	+
	Всього:A + B+ C + D+ E + F + G (баланс офіційних розрахунків, підсумковий баланс)
H	.
	Підсумкова зміна резервів
	Монетарне золото (державний золотий запас)	+	-
	Спеціальні права запозичення (SDR)	+	-
	Резервна позиція в МВФ	+	-
	Валютні активи	+	-
			-
	Інші вимоги	+
	Використання кредитів МВФ	-	-

В аналітичних цілях усі статті платіжного балансу поділяються на статті, що знаходяться "над рискою" і показують рух матеріальних цінностей, весь рух ка­піталу, за винятком зміни міжнародних резервів, і статті, що знаходяться "під рискою" і включають тільки зміни запасів міжнародних резервів уряду і центрального банку.

Навіть агрегована схема складання платіжного ба­лансу досить складна. Зупинимося детальніше на стат­тях, блоках і сальдо платіжного балансу.

Статті балансу поточних операцій. Для практич­них і аналітичних цілей найбільш важливою частиною платіжного балансу є баланс поточних операцій, тобто блок А. Саме цей блок охоплює зовнішню торгівлю то­варами та послугами, яка залишається головною фор­мою зовнішньоекономічних зв'язків у світі, а також такі великомасштабні операції, як переказ доходів від раніше вивезених та ввезених капіталів, грошові перекази при­ватних осіб та безоплатну допомогу (так звані трансферти) тощо. Слід звернути увагу на той факт, що експорт та імпорт у платіжному балансі оцінюються в цінах ФОБ, в той час як у зовнішньоторговельній статистиці — в цінах СІФ (плюс страхування та транспортні витрати).

Статті, об'єднані під назвою "Інші товари, послуги та доходи", включають:

а) поставки товарів, які важко відділити від поставок послуг;

б) різноманітні послуги;

в) доходи та витрати на використання прав власності (ліцензії, роялті, патенти);

г) доходи від приватних та державних інвестицій за кордон і аналогічні доходи від іноземних інвестицій у країні;

д) операції, пов'язані з політичними та адміністративними функціями держави за кордоном.

Статті "Приватні односторонні перекази" та "Державні односторонні перекази" включають:

а) грошові перекази (трансферти) переселенців, іноземних робітників тощо;

б) безоплатну державну допомогу.

Трансферти включають передачу матеріальних ре­сурсів між країнами, коли в обмін країна не одержує ніякого вартісного еквівалента, тобто залежно від на­прямку трансферту він відбивається у платіжному ба­лансі тільки за кредитом або за дебетом. Трансферти бувають поточні й капітальні. Поточні трансферти включаються в рахунок поточних операцій платіжно­го балансу, а капітальні — в рахунок операцій з капі­талом. Поточні трансферти не означають передачі пра­ва власності на основний капітал, не пов'язані з при­дбанням або використанням основного капіталу і не передбачають анулювання боргу кредитором.

Дата добавления: 2014-01-04