Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Тема 6. Технологія соціальної адаптації. Технологія соціальної корекції

1. Поняття соціальної адаптації

2. Механізми адаптації особистості і середовища

3. Поняття соціальної корекції. Основні напрямки корекційної роботи

4. Поняття соціальної терапії. Форми й методи терапевтичного впливу
1. Поняття соціальної адаптації.
Поняття «адаптація» походить від латинського adaptatio – «пристосування». Найважливіша задача адаптаційного процесу – це проблема виживання людини шляхом пристосування потенцій організму індивіда до процесів природного й соціального середовища.
Можна виділити чотири види адаптації людини: біологічна, фізіологічна, психологічна, соціальна. Ці види тісно взаємопов’язані, але іноді можуть мати відносну незалежність або набувати тимчасового пріоритету.
Специфікою адаптації людини є те, що цей процес пов’язаний із соціалізацією людини, по суті соціальна адаптація є найважливішим механізмом соціалізації. Тут різниця полягає ще й у тому, що якщо «соціалізація» становить собою поступовий процес формування особистості в певних соціальних умовах, то в «соціальній адаптації» головним є той факт, що за відносно короткий проміжок часу особистість або група активно оволодіває новим соціальним середовищем, яке виникає або в результаті соціального чи територіального переміщення, або при зміні соціальних умов. Таким чином, соціальна адаптація становить собою не тільки стан людини, але й процес, протягом якого соціальний організм набуває рівноваги і стійкості до впливу соціального середовища.
Процес соціальної адаптації необхідно розглядати на трьох рівнях:
суспільство (макросфера) – адаптація особистості й соціальних верств до особливостей соціально-економічного, політичного, духовного й культурного розвитку суспільства;
соціальна група (мікросфера) – адаптація людини або, навпаки, невідповідність інтересів людини інтересам соціальної групи;
сам індивід (внутрішньоособистісна адаптація) – прагнення досягти гармонії, збалансованості внутрішньої позиції і її самооцінки з позиції інших індивідуумів.
Повна соціальна адаптація людини включає фізіологічну, управлінську, економічну, педагогічну, психологічну і професійну адаптацію.
Управлінська (організаційна) адаптація. Соціальна адаптація – керований процес. Управління ним здійснюється і в плані впливу соціальних інститутів на особистість у ході її системної життєдіяльності, і в плані самоврядування, яке передбачає вимогливе, самокритичне ставлення людини до самої себе.
З іншого боку, без управління неможливо надати людині сприятливих умов, створити передумови для розвитку її соціальної ролі, впливати на неї, забезпечувати діяльність, що відповідає інтересам суспільства й особистості.
Економічна адаптація – процес засвоєння нових соціально-економічних норм і принципів економічних відносин суб’єктів. Для технології соціальної роботи тут важливий «соціальний блок», що включає адаптування до реальної соціальної дійсності розмірів допомоги з безробіття, рівня зарплати, пенсій і допомог; вони повинні відповідати не тільки фізіологічним, але й соціокультурним потребам людини. Не можна говорити про повноцінну соціальну адаптацію людини, якщо вона бідна, або поневіряється, або є безробітною.
Педагогічна адаптація, яка відображає пристосування до системи освіти (навчання або освіти), що формує систему ціннісних орієнтирів особистості. Зазначений вид адаптації надзвичайно важливий у рамках пострадянського простору. Так, наприклад, в РФ близько 45 млн. дітей і підлітків опинились поза системою шкільної освіти; десятки тисяч перетворились у бомжів; 20 % мають досвід використання наркотичних засобів; 16 % відчувають у школах фізичне і 24 % – психологічне насильство; до 76 % дітей шкільного віку мають різні форми психічних порушень (серед дезадаптованих школярів ця цифра збільшується до 95 %); суїцид серед підлітків збільшився за останні п’ять років на 60 %, дитячо-підліткова злочинність, особливо з тяжких і групових злочинів, росте швидше, ніж злочинність дорослого населення.
Психологічна адаптація розглядається як процес пристосування органів відчуттів до особливостей діючих на них стимулів з метою їх кращого сприйняття і попередження рецепторів від зайвого вантажу. Цей процес відбувається безперервно, оскільки постійно змінюються соціально-економічні умови життя, політичні й морально-етнічні орієнтації, екологічна обстановка тощо. Нормальна життєдіяльність людини неможлива без певного ступеня фізичної і нервово-психічної напруги. Людині притаманно певний оптимальний тонус напруги. У 1936 р. канадський фізіолог Г.Сельве ввів поняття «стрес» і «адаптаційний синдром». Стрес – це стан психологічної напруги у складних умовах як повсякденного життя, так і за особливих обставин. Стресом, у широкому розумінні, є загальнолюдські вищі специфічні почуття (любов, творчість, патріотизм тощо), які приносять задоволення й захищеність від раптових «ударів» життя, у той же час стрес може й знизити стійкість організму й особистості в соціальній реальності. Тут ми маємо справу з адаптаційним синдромом як сукупності реакцій організму людини у відповідь на несприятливі впливи (стреси). Кожна людина повинна вивчити себе й знайти той рівень напруги, при якому він відчуває себе найбільш «комфортно». В іншому випадку у людини можуть розвинутись дистресові стани. Так, наприклад, у людини, яка не має роботи більше року, розвивається дистрес неробства, у результаті якого вона, як правило, втрачає здатність знайти роботу. Тут головні зусилля соціальних працівників спрямовані на сприяння соціальної адаптації у нових соціально-економічних умовах: допомога клієнту в пошуку роботи, в утвердженні соціального статусу, у поновленні віри в соціальну справедливість, в духовні цінності та ін. У системі психологічної адаптації велику роль відіграють терапевтичні (психотерапевтичні) методи впливу: дискусійна терапія, інтеракційно-комунікативні моделі (психодрама, гештальт-терапія, трансактний аналіз), методи, засновані на невербальній активності (арттерапія, музикотерапія, пантоміма тощо), групова (індивідуальна), поведінкова терапія, сугестивні методи.
Професійна адаптація – пристосування індивіда до нового виду професійної діяльності, нового соціального оточення, умов праці й особливостей конкретної спеціальності.
2. Механізми адаптації особистості і середовища.
Соціальна адаптація виникає у двох напрямках: особистісно-суб’єктивному і зовнішньо-об’єктивному. Можна виділити різновиди соціального середовища: (С+) – мікросередовище з позитивною спрямованістю, (С–) – мікросередовище з негативною спрямованістю. Характеристики особистості можна представити: (Л+) – особистість, що характеризується позитивною спрямованістю, усталеними поглядами, ціннісними орієнтаціями і (Л–) – особистість, що характеризується стійкою антисуспільною індивідуалістичною спрямованістю, негативними поглядами, установками.
Успішна соціальна адаптація (А+) можлива, якщо взаємодіють позитивне середовище й позитивна особистість [(С+) х (Л+)] – це перший тип взаємодії особистості й середовища.
Другий тип механізму взаємодії особистості й середовища характеризується неспівпадінням очікувань і вимог мікрогрупи й рівня вимог особистості, що адаптується. У цій ситуації можливі два варіанти: перший – входження до нового соціального оточення з позитивною моральною і правовою орієнтацією осіб з антисуспільною індивідуалістичною спрямованістю (варіант соціальної адаптації з нестійкою позитивною спрямованістю): (А+) = (С+) х (Л–). У цьому випадку особистість з антисуспільною спрямованістю має можливість засвоїти правові установки, перетворити їх у власну особистісну спрямованість. Другий виникає у випадку входження до нового соціального оточення з негативною моральною і правовою орієнтацією осіб з позитивними особистісними рисами (варіант адаптації з нестійкою негативною спрямованістю): (А+) = С(–) х (Л+). У даному випадку мікросфера може формувати риси особистості, що не відповідають інтересам суспільства, і шляхом тривалого спілкування, взаємодії й навіть примусу може виникнути передача негативних образів, шаблонів поведінки. При цьому можлива поява й розвиток антисуспільної спрямованості особистості, яка згодом реалізується в противозаконній поведінці.
Третій тип механізму взаємодії здійснується тоді, коли відсутність або недолік позитивних соціальних зв’язків компенсується негативними, які закріплюють негативну антисуспільну спрямованість особистості (людина стійко залишається в асоціальніому або злочинному середовищі).
Виходячи з аналізу можливих типів механізму взаємодії особистості і соціального середовища, доцільно розуміти під соціальною адаптацією лише такий соціальний процес, який полягає у взаємодії шляхом спілкування особистості й позитивного соціального середовища. Пристосування особистості до негативних або кримінальних умов соціального середовища доцільно назвати псевдоадаптацією.
Оскільки соціальна адаптація становить собою не одномоментну зміну системи, а тривалий у часі процес, то тут можна говорити про чотири якісні стадії адаптації:
перша (початкова) стадія, коли індивід, що адаптується, сприймає лише правила поведінки, але система цінностей соціуму ним внутрішньо не визнається;
друга (терпимість) – коли соціальне середовище й індивід визнають рівноцінність еталонів поведінки стосовно один одного;
третя (пристосування, «акомодація») – пов’язана із взаємними поступками: індивід визнає і приймає систему цінностей середовища, але й представники цього середовища визнають деякі його цінності;
четверта (повна адаптація, «асиміляція») – коли індивід відмовляється від попередніх зразків і цінностей і повністю сприймає нові.
Варто особливо виділити специфічні моменти технології соціальної адаптації:
тільки людині притаманно створювати спеціальні «пристрої», певні соціальні інститути, норми, традиції, що полегшують процес її адаптації у цьому соціальному середовищі;
тільки людина має здатність усвідомлено готувати до процесу адаптації зростаюче покоління, використовуючи для цього усі засоби соціалізації, освіти й виховання;
процес «прийняття» або «неприйняття» індивідами існуючих соціальних відносин залежить як від соціальної приналежності, світогляду, так і від спрямованості соціального впливу;
людина усвідомлено виступає як суб’єкт соціальної адаптації, змінюючи під впливом обставин свій погляд, установки, ціннісні орієнтації.
Таким чином, людина здатна за допомогою особливої технології цілеспрямовано контролювати й регулювати процес соціальної адаптації, тобто варіювати свою поведінку при зміні умов і обставин. З іншого боку, конкретні різноманітні соціальні проблеми на всіх рівнях потребують від соціальних служб надання необхідної допомоги для досягнення соціальної адаптації окремих осіб, груп, соціальних верств населення.
3. Поняття соціальної корекції. Основні напрямки корекційної роботи.
Соціальна корекція – це діяльність соціального суб’єкта з виправлення тих особливостей психологічного, педагогічного, соціального плану, які не відповідають прийнятим у суспільстві моделям і стандартам.
До основних напрямків корекційного впливу можна віднести:
1) поновлення. Цей напрямок передбачає поновлення тих якостей соціального об’єкту, які превалювали до появи відхилення;
2) компенсування полягає в посиленні тих якостей або тієї діяльності соціального об’єкта, які можуть замінити втрачене в результаті якихось порушень;
3) стимулювання спрямоване на активізацію позитивних якостей, діяльності соціального об’єкта, формування певних ціннісних орієнтацій, установок окремих клієнтів, створення позитивного емоційного фону, відносин у мікросоціумі;
4) виправлення передбачає заміну негативних якостей, рис соціального об’єкта на позитивні.
Застосування зазначених напрямків – технологій соціальної корекції – в соціальній роботі буде залежати від «стану» клієнта. Так, наприклад, корекційна робота з клієнтами, що мають фізичні недоліки, перш за все буде спрямована на розвиток фізичних функцій, які можуть компенсувати каліцтво; робота з важкими підлітками насамперед передбачає виправлення негативних рис; поновлення соціальних зв’язків і соціального статусу буде пріоритетним напрямком у корекційній роботі з особами, що відбули термін покарання та ін.
Соціальна корекція тісно пов’язана із соціальною терапією. Це технологічні процедури, які мають у своєму арсеналі загальні методи. Обидві ці процедури обумовлені й загальними факторами, які забезпечують правильний вибір технологічного вирішення соціально-терапевтичних і соціально-корекційних проблем:
знання типових відхилень від загальноприйнятих норм соціального життя;
вивчення подробиць життя конкретної людини, яка опинилась у скрутному становищі;
застосування відповідних методів вивчення ситуацій людей, які потребують соціальної підтримки, з метою надання їм адресної допомоги;
використання засобів і ресурсів місцевих органів (суспільних організацій);
застосування знань і накопиченого досвіду в поєднанні з вимогами індивідуального підходу;
знання теоретичних основ, що визначають цілі, етику й особливості адресної допомоги в соціальній роботі.
Таким чином, гарним соціальним працівником є не той, хто просто вивчає різні терапевтичні й корекційні методи й методики як складові частини технології, а той, хто завдяки глибокому контакту з кожним клієнтом буде все краще розуміти іншу людину й збагачувати свій власний світ переживань, бо розуміння іншої людини залежить не стільки від методу, скільки від людських рис соціального працівника.
4.Поняття соціальної терапії. Форми й методи терапевтичного впливу.
Термін «терапія», будучи первісно терміном медицини (від грец. «піклування, догляд, лікування»), все більше набуває широкого соціального значення: там, де у людини є, були або будуть нерозв’язані проблеми, активну роль мають відіграти технології соціальної терапії, специалісти соціальної роботи. Саме життя містить іноді цілий ряд «терапевтичних» ситуацій, що сприяють нормальному здоров’ю людей: щасливе дитинство, любовні, дружні й товариські взаємостосунки, задоволення, отримане від роботи, віра або переконання, які допомагають краще зрозуміти смисл життя й багато іншого. Якщо ж обставини індивідуального життя не приносять людині такого «подарунка», то на допомогу людині приходить соціальний працівник – соціальний терапевт – з його технологією соціальної терапії.
На сьогодні існує декілька напрямків соціальної роботи, які базуються на технологічних підходах соціальної терапії.
По-перше, підхід, що базується на лікувальній функції соціальної роботи. Тут роль соціального працівника як спеціаліста полягає в наданні допомоги клієнту у вирішенні його загальних проблем разом з медиками. Так, наприклад, в США і в багатьох інших країнах Заходу соціальні працівники часто працюють у клініках і центрах психічного здоров’я, де дотримуються орієнтації на індивідуальне лікування.
По-друге, підхід соціального розвитку, який передбачає включення клієнта до активної групової діяльності для вирішення різних соціальних проблем за місцем проживання, на роботі тощо; діяльність таких груп розглядається як процес «спільного розвитку», позитивно впливає на соціальний розвиток і здоров’я клієнтів.
По-третє, підхід, що базується на функції відстоювання інтересів клієнта. Тут основна задача зводиться до того, щоб роз’яснити потреби пригноблених або соціально уразливих людей суспільству в особі організацій, в яких вони працюють; людям, з якими вони живуть, тощо.
У змістовому аспекті соціальний працівник, що використовує технологію соціальної терапії, спирається на досягнення психології, психіатрії, психотерапії. Будь-який з методів терапевтичного впливу включає два компоненти: інтелектуальний, пов’язаний з інформаційним впливом слова, та емоційний – вираз обличчя, тембр та інтонації голосу, характер і особливості тестів соціального працівника. Він повинен бути для клієнта авторитетом, зразком поведінки, експертом і емоційно близькою людиною шляхом зв’язка, що виникає в рамках терапевтичного процесу.
У цілому, методи соціальної терапії базуються на двох формах роботи – індивідуальній і груповій, кожна з яких передбачає певну технологію побудови взаємодії між соціальним працівником і клієнтом.

 

<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>
Тема 5. Технологія проектування в соціальній роботі. Технологія соціальної профілактики | Тема 7. Технологія соціальної реабілітації
Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2014-01-04; Просмотров: 3321; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.013 сек.