Запитання та завдання

IV)

Зо

Глава 1

Виникнення держави і права

31

зберегли свою регулятивну силу на рівні певних адміністратив­них територіальних одиниць.

Другою соціальною моделлю традиційного права можна на­звати правові системи та право Далекого Сходу. Відмінністю, яка характеризує різноманіття цих моделей, є те, що країни Африки і Мадагаскару довгий період знаходилися під колоніальною залеж­ністю, а країни Далекого Сходу розвивалися як вільні держави. На відміну від Заходу народи цих країн не були схильні вірити в право як засіб забезпечення соціального порядку і справедливості. До суду вони зверталися лише тоді, коли вичерпані були всі інші способи вирішення конфліктних ситуацій і установлення поряд­ку. Чітко окреслюючи права і обов'язки, судове рішення та зв'я­заний з ним примус не знаходили підтримки і схвалення серед населення цих країн. Людям більш до вподоби були методи пе­реконання, техніка посередництва, самокритична оцінка протип­равної поведінки, помірність і злагода при вирішенні конфліктів. Це підхід, який характеризує загальні риси всіх країн Далекого Сходу. В той же час це зовсім не виключало того, що правові сис­теми Китаю, Японії, Монголії, Кореї, держав Індокитаю відрізня­лися одна від одної, і вплив на них Заходу не спричинив зміну традиційних структур. Різноманітні інститути і правові структу­ри, що були введені Заходом, залишилися лише фасадом, за яким фактично регламентація суспільних відносин здійснювалася за традиційними моделями.

Таким чином, сім'я традиційного права представлена з одно­го боку країнами континенту, що довгий час знаходилися на пра­вах колоній і залежав від метрополії, та незважаючи на це зберіг вірність традиціям і звичаям. Інша соціальна модель традицій­ного права характеризується країнами, що розвивалися як не­залежні держави.

Сучасні правові системи країн Африки і Мадагаскару сприй­няли багато елементів, що характеризують традиції звичаєвого права. В той же час, сприймаючи такі елементи, необхідно від­мовлятися від самої суті звичаєвого права, бо юридичне право відрізняється від звичаю тим, що встановлюється державою і забезпечується державним примусом. Якщо звичай забезпечує інтереси певної спільноти, що замикається сама в собі, то сучас­не юридичне право створюється для суспільства і має на меті

забезпечувати інтереси багатьох спільнот (общин), а тому не може бути правом тієї чи іншої спільноти.

Юридизація звичаїв здійснювалася через створення кодексів. Після одержання незалежності колишні французькі колонії прийняли власні кодекси, відмовившись від колоніального за­конодавства (Алжир, Кот-д'Ивуар, Мадагаскар). Значна части­на законів була прийнята і в країнах, що були колишніми коло­ніями Англії (Сенегал, Гана, Кенія, Нігерія та інші). Але фак­тично все право, що було встановлене під час колоніального періоду, нові керівники незалежних країн Африки і Мадагаска­ру підтвердили. Ніхто не виступив з вимогою відмінити той чи інший закон. У той же час керівники незалежних країн більше уваги почали приділяти забезпеченню розвитку своїх країн, відродженню та зміцненню їх традицій. Почалося реформування як публічного, так і приватного права¹. У сфері державного права і конституційного регулювання майже всі країни Африки і Ма­дагаскару відмовилися від парламентської форми правління, віддавши перевагу президентській, яка часто перероджувалася на диктатуру, виключаючи участь народу у здійсненні влади. У сфері приватного права чітко виражена тенденція до відродження зви­чаєвого права. В той же час була загальна згода на відмову від ряду норм, які перешкоджали розвитку країни, але такі дії часто були спрямовані на відхід від традиційного звичаєвого права.

Таким чином, нове керівництво незалежних держав, що було виховане на моральних цінностях традиційного права, прагну­ло ствердити і зберегти ці цінності. Було взято курс на збере­ження солідарності між членами соціальної групи з тим, щоб не впасти в крайність індивідуалізму.

Деколонізація супроводжувалася деклараціями, що підкрес­лювали значну користь звичаєвого права. Приймалися рішен­ня про кодифікацію звичаїв чи їх санкціонування шляхом ком­піляцій (Мадагаскар, Танганьїка, Нігер). Велика робота з сис­тематизації звичаєвого африканського права проводилася школою східних і африканських дослідників Лондонського уні­верситету. Ними було опубліковано цілий ряд праць, що опису­вали звичаєве право і право спадкування в Кенії, шлюбне, май-

¹ Про поняття публічного і приватного права див. докладніше: Юри­дична енциклопедія, 2003. - Т. 5. - С. 87,197-198.

32

Глава 1

Виникнення держави і права

нове і спадкове та зобов'язальне право в Малаві та шлюбно-сімей- _і не право Ботсвани. Значний вплив на традиційне право Африки і Мадагаскару був здійснений ісламом і християнством. Христи­янство у цьому регіоні було запроваджене в IV ст. 30% населення цього регіону - християни. Ісламізація тут почалася в XI ст. Му­сульман серед населення Африки 35%. Але ні християнство, ні іслам не одержали повної перемоги над традиційним правом, хоча мали значний вплив. Вони позбавили звичаї їх надприродної сили і магічної основи, що відкрило шлях до їх занепаду.

Отже, нове право в країнах Африки і Мадагаскару представ­ляло систему норм і нормативно-правових актів, що регулюва­ли цілу низку кримінальних, адміністративних, торгових, морсь­ких, фінансових, поліцейських відносин, охорони здоров'я, ос­віти і громадських робіт. Саме в цих галузях традиційне право не давало ніякої бази. На місцевому рівні основна частина суспільних відносин, особливо тих, що були пов'язані з сім'я­ми, громадами, населенням селищ і сіл регулювалися звичаями традиційного права.

Країни Далекого Сходу довгий час використовували тради­ційне право. Народи цих країн, на відміну від народів Африки і Мадагаскару, не знали колонізації. В них виникло та існує юри­дичне право, але його роль у суспільстві незначна. Географія та історичний розвиток країн Далекого Сходу спричинили значні зміни у розвитку Китаю, Японії, Монголії, Кореї, держав Індо­китаю, і вплив Заходу не змінив їх традиційних структур. Серед джерел права цих країн, де в основу було покладено романську систему права, був нормативно-правовий акт, судова (юридич­на) практика, доктрина, правовий звичай тощо. Значна частина законодавства була кодифікована.

Отже, в країнах Далекого Сходу, Африки і Мадагаскару ви­користовуються правові системи Франці, Англії і деяких інших країн Заходу. Певний вплив на право цих країн мали християн­ство та іслам. У той же час названі правові системи і джерела права, які вони використовують, не посіли пануючого місця і не порушили традиційної сім'ї права¹.

Таким чином, на сьогодні у світі існує декілька правових сімей, які характеризуються низкою особливостей щодо ви-

¹ Див. докладніше: Правовые системы стран мира; 3-е изд. - М.: Нор­ма, 2003.

никнення юридичного Права у різних народів. До них відносять особливості виникнення права: а) романо-германської правової сім'ї; б) англосаксонської правової сім'ї; в) релігійних правових сімей; г) традиційних правових сімей тощо.

§ 5. Типи держави і права

Сучасна наука розглядає два підходи до типології держави цивілізаційний і формаційний. Термін «цивілізація» походить від латинського civilis, що має різні й часто навіть протилежні значення, а саме — це і синонім культури, рівня та ступеня роз­витку матеріального і духовного світу, також це й епоха занепаду культури тощо. Використовуючи різні розуміння цивілізації (ци­вілізаційний підхід), можна розглядати такі типи держав: а) східні, західні і змішані; б) стародавні, середньовічні, сучасні; в) се­лянські, промислові й науково-технічні; г) доіндустріальні, інду­стріальні й постіндустріальні; д) локальні, особливі, новітні тощо.

Східні типи держав — це такі, що розташовані у східній час­тині певного континенту. Наприклад, до східноєвропейських держав можна віднести Румунію, Польщу, Білорусь, Україну тощо. Можна також розрізняти країни Близького і Далекого Сходу. Наприклад, до країн Далекого Сходу належать Японія, Китай. До країн Близького Сходу - Ізраїль, ОАЕ, Кувейт, Ка­тар тощо.

Західні типи держав характеризуються тим, що розташовані в західній частині певного континенту. Наприклад, Франція, Італія. Іспанія тощо.

Змішані типи держав - це такі, що розташовані своїми пев­ними частинами на сході і заході будь-якого континенту. Серед таких країн можна виділити, наприклад, Німеччину.

Існує й інша позиція щодо розуміння східних і західних типів держав. За умов поділу суспільства на капіталістичні і соціалі­стичні типи держав у Європі до Східних держав відносили ті, що йшли шляхом будівництва соціалізму, а до Західних - дер­жави капіталістичної форми господарювання.

Стародавні типи держав - це держави рабовласницького періоду розвитку суспільства. Наприклад, держави-поліси Ста­родавньої Греції, Велика Римська імперія тощо.

34

Глава 1

Виникнення держави і права

35

До держав Середньовіччя належать Європейські держави: Ан­глія, Німеччина, Швеція, Польща, Австрія; Євразійські держави, наприклад, Росія тощо. Це такі держави, що розвивалися за умов феодального типу державності (раннього феодалізму, періоду фе­одальної роздробленості, станово-представницького періоду розвитку феодалізму, періоду централізації та абсолютизму).

Сучасними державами називають такі, що розвиваються за умов нового часу. Вони утворилися в результаті соціальних ре­волюцій на основі капіталістичної і соціалістичної форм влас­ності та сучасних демократичних режимів. Наприклад, США, Японія, Англія, Франція, Німеччина тощо.

Селянські типи держав характеризуються розвитком пере­важно землеробства та сільськогосподарської продукції. На­приклад, Словаччина, Болгарія, Молдова тощо.

Промислові типи держав характеризуються розвитком про­мисловості. Серед таких можна назвати Чехію, Німеччину, Францію тощо.

Науково-технічні типи держав - це розвинуті індустріальні держави з високоефективними науково-технічними технологі­ями, розвинутою промисловістю. До таких держав можна відне­сти США, Німеччину, Японію, Корею тощо.

Доіндустріальними державами називають такі, розвиток яких відбувався до початку індустріалізації їх економіки. Серед та­ких держав можна назвати країни до початку розвитку на їх те­риторії капіталістичних відносин. Наприклад, розвиток Англії, Франції в умовах Середньовіччя.

Індустріальні типи держав — це держави в період розвитку на їх території промисловості та імперіалістичного способу ви­робництва. Наприклад, це розвинуті країни Західної Європи в середині XX ст.

Постіндустріальні типи держав — це такі сучасні країни, де існують високопродуктивні продуктивні сили і виробничі відно­сини, розвинута соціально орієнтована ринкова економіка та де­мократичний режим. Серед таких країн слід назвати США, Япо­нію, Німеччину, Францію тощо.

Локальні типи держав — це такі країни, що займають незнач­ну територію і характеризуються як місто-держава. Наприклад, Ватикан.

Особливі типи держав мають певні особливі риси своєї фор­ми, функцій чи механізму. Наприклад, за формою державного устрою особливою можна назвати Швейцарію; за формою прав­ління - Австралію тощо.

Новітні типи держав — це держави, що одержали свою неза­лежність, наприклад, після розпаду Союзу РСР. До них слід віднести Латвію, Литву, Естонію, Російську Федерацію, Украї­ну тощо.

Недоліки такого підходу полягають в тому, що при цьому не виділяється розуміння головного змісту держави, а саме те, кому належить політична влада в державі.

Формаційний підхід заснований на сутності й соціальній при­належності влади і тому дає більш чітке уявлення про сутність держави і послідовність зміни історичних типів держав у про­цесі їх історичного розвитку. Історичний тип держави — це су­купність найважливіших її рис певної суспільно-економічної формації, що мають єдину соціально-класову сутність. В умо­вах Союзу РСР теорія держави і права як наука досліджувала такі типи держави і права: а) рабовласницький; б) феодальний; в) капіталістичний; г) соціалістичний.

За сучасних умов в Україні розглядають (П. М. Рабінович) такі типи держави: а) племінно-бюрократичний; б) рабовлас­ницький; в) феодальний; г) буржуазний; д) перехідний від бур­жуазного до соціально-демократичного; є) соціально-демокра­тичний.

Племінно-бюрократичний тип держав — це новоутворені дер­жави в результаті розпаду первісного ладу й одержання влади племінною бюрократією. Наприклад, Німеччина періоду Серед­ньовіччя.

Рабовласницькому типу держави і права притаманні такі ха­рактерні риси: а) економічною основою є рабовласницький спосіб виробництва; б) політичною основою - диктатура рабо­власників; в) соціальну основу складають основні класи рабів і рабовласників; г) не виключена наявність й інших класів (се­лян, міщан, купців тощо).

Феодальний тип держави і права характеризується власни­ми особливими рисами, до яких відносять: а) наявність великої приватної земельної власності феодалів; б) дрібне натуральне

36

Глава 1

Виникнення держави І права

господарство залежних від феодалів селян; в) диктатура класу феодалів; в) наявність основних класів — феодалів і селян; г) на­явність партикулярного(кулачного) права.

Для капіталістичного типу державні права характерні такі основні риси: а) капіталістична система господарства заснова­на на свободі приватної власності на знаряддя і засоби вироб­ництва; б) експлуатація найманої робочої сили (пролетарів);

в) політичне панування класу буржуазії над найманими робіт­
никами; г) наявність основного класу буржуазії і робітників;

г) наявність формальної рівності перед законом та судом; д) до­
тримання буржуазної законності тощо.

Для соціалістичного типу держави і права характерні такі основні риси: а) планова система господарства; б) спільна со­ціалістична власність на засоби виробництва; в) політичне па­нування робітників і селян (диктатура пролетаріату і селян­ства); г) соціальна структура населення включає робітників, селян та інтелігенцію; ґ) однопартійність і диктатура комуні­стичної партії; д) партійний контроль за законами і режимом законності; є) підняття над законом ролі партійного і держав­ного керівництва.

Для соціально-демократичного типу держави і права харак­терні такі основні риси: а) організація політичної влади біль­шості населення країни на засадах плюралізму; б) забезпечення реального здійснення основних прав людини і громадянина; в) розподіл влади та наявність правової держави; г) верховен­ство права в державі; г) задоволення загальнолюдських потреб на засадах свободи, гуманізму, справедливості; д) комбінація приватної (колективної і індивідуальної) власності, державної і комунальної форм власності; є) наявність різних соціальних груп, прошарків населення та створення умов для їх солідар­ності й консолідації; є) рівність усіх суб'єктів права перед зако­ном і судом тощо.

Таким чином, типологія держав має певне значення для вив­чення сутності і соціального призначення держави. Проте сутність держави розкривається й у функціях, які вона здійснює в суспільстві стосовно людини.

§ 6. Роль держави і права в організації

суспільства і здійсненні політичної влади

Суспільство має давнішню історію. Саме в цьому аспекті нас цікавить суспільство у його взаємодії з державою і правом. Нам належить зрозуміти суспільство як систему, його структуру, місце та роль у ньому держави і права.

Суспільство — соціальний організм, частина природи, що складається з людей, які постійно працюють над удосконален­ням знарядь і засобів виробництва.

Природа — це те, що фізично оточує людське суспільство, це - географічне середовище. Вплив географічного середовища завжди опосередковується суспільними умовами і, насамперед, рівнем розвитку виробництва.

Вплив людини на природу залежить від рівня розвитку ви­робничих сил, від характеру суспільного ладу, від рівня розвит­ку суспільства і самої людини.

Організація суспільства і здійснення політичної влади дер­жавою залежить і від того, який зміст вкладається у визначення суспільства. Тут є дві позиції' широка і вузька.

У широкому розумінні суспільство — це частина матеріаль­ного світу, що відокремилася від природи і є формою життє­діяльності людей, яка історично розвивається. У вузькому розумінні суспільство — це певний етап історії людства, внут- ривньоформаційні чи міжформаційні ступені історичного роз- югпгу або індивідуальне, окреме суспільство.

Прикладами такого розуміння суспільства можуть бути: суспільно-економічна формація; ранньофеодальне суспільство, феодальне суспільство, докапіталистичне суспільство тощо; французьке, радянське, американське суспільство тощо.

Існують різні думки щодо розвитку суспільства. Одна з них та, що суспільство розвивається в межах конкретної суспільно-економічної формації.

Суспільно-економічна формація — це певний тип суспільства, цілісна соціальна система, що функціонує та розвивається за своїми специфічними законами на основі конкретного способу виробництва.

38

Глава 1

Виникнення держави І права

39

У філософії XVII—XIX ст розглядалось і договірне суспіль­ство. Критикуючи його, Гегель висунув концепцію громадянсь­кого суспільства.

Держава, здійснюючи політичну владу в громадянському суспільстві:

- підпорядковує свою діяльність служінню цьому суспіль­
ству;

- забезпечує однакові можливості для всіх людей у всіх сфе­
рах їхньої життєдіяльності на засадах соціальної справедливості
й милосердя;

- не втручається в особисте життя людини;

- регулює суспільні відносини в межах чинної конституції,
законів та інших нормативно-правових актів (чи інших джерел
права).

З появою держави і права в суспільстві виникають нові види суспільних відносин: політичні та правові. Це спричинило до виникнення політичної та правової систем.

Політична система в теорії держави і права визначається по-різному. Різні позиції з цього питання можна звести до двох: широкого та вузького розуміння цього суспільного явища.

Вузьке розуміння політичної системи зводиться до сукуп­ності державних організацій, громадських об'єднань і трудо­вих колективів, що здійснюють функції з реалізації політичної влади.

Політична система в широкому розумінні — це найбільша сукупність матеріальних і нематеріальних компонентів, зв'яза­них політичними відносинами під час здійснення політичної влади.

До матеріальних компонентів як ознак політичної системи відносять: а) політичну організацію суспільства чи суб'єктів пол­ітики; б) політичні норми; в) політичні відносини; г) політичні функції; ґ) політичний режим; д) політичний процес та ін.

До нематеріальних компонентів відносять: а) політичні по­гляди; б) політичну свідомість; в) політичну культуру.

Політика — це частина життєдіяльності людей, пов'язана з головними для життя і діяльності особи, держави та суспільства інтересами, в основі яких лежать потреби народів, націй, соціальних груп, держави та інших соціальних суб'єктів. Відомо,

що чистої політики, не зв'язаної з іншими сферами життє­діяльності людей, не буває. У широкому розумінні політика охоплює економіку, власне політику, соціальну, духовну та інші сфери життєдіяльності особи. З розвитком суспільства в межах суспільно-економічної формації відбувається і розвиток політики, оформлення її в цілісну політичну систему. В теорії права політика як багатогранне явище визначається по-різному: як спосіб практичної діяльності партій, класів, держав і засоби, з допомогою яких захищаються інтереси цих суб'єктів; як особ­ливий вид діяльності людей, пов'язаний з організацією всього процесу соціального життя; як платформа вибору цілей, стратегії й тактики, що ведуть до здійснення цих цілей; як сфера взаємовідносин народів, національностей, партій, інших об'єд­нань громадян, держав та інших суспільностей; як свідома і цілеспрямована діяльність політичних суб'єктів, що зачіпає відносини між державами та народами.

Роль держави в організації суспільства і здійсненні політич­ної влади зумовлена тим, що вона є центром, ядром політичної системи. Тому тільки держава володіє суверенною владою, що є верховною, самостійною, повною, єдиною і неподільною в ме­жах її території, а також незалежною і рівноправною у зовнішніх відносинах; виступає офіційним представником усього населен­ая країни чи більшості його; уособлює суверенітет народу й нації, а також здатна реалізувати права народу на самовизна- чешах, має спеціальний апарат управління і примусу, з допомо- юютвшоеврашашаазабезпечити реалізацію своїх функцій, охо- ращ/мрт людини і громадянина, задовольнити загальносоціальні й загальнолюдські потреби; з метою реалізації управління суспільством видає загальнообов'язкові для всіх правила поведінки у вигляді юридичних норм, а також індивідуально-правові приписи, необхідні для регулювання прав і обов'язків конкретних осіб стосовно конкретних життєвих ситуацій

Отже, політика держави охоплює всі сфери життєдіяльності сустльства. В її основі лежать потреби народу, нації, соціальних верств і груп, особи й держави, інших соціальних суб'єктів.

Важлива роль в організації суспільства і здійсненні політич­ної влади належить і праву.

40

Глава 1

Шттткнення держави і права

41

Право, як і держава, — це надбудова над економічним бази­сом суспільства, що є складником правової системи суспільства¹.

Можна розглядати співвідношення економіки, політики та права в суспільстві у співвідношенні з економікою. По-перше, виробничі відносини в економіці об'єктивно визначають, яким має бути право, а по-друге, економіка визначає право не безпо­середньо, а через інші соціально-економічні явища: соціальну структуру суспільства (класи, прошарки, групи), економіку, політику, єдність економічних та правових ідей, адекватність економічних та юридичних законів тощо.

По-третє, право, своєю чергою, впливає також на економіку Такий вплив відбувається як безпосередньо, так і через різні економічні важелі. Держава як власник засобів виробництва та іншого майна володіє, користується і розпоряджається своїм майном. Держава також визначає суб'єктів і розміри податків, розподіляє бюджет, мінімальну заробітну плату і пенсії, нормує працю, правила технічної, екологічної безпеки праці та вироб­ництва, санітарії тощо. Усі ці та інші відносини держава регу­лює з допомогою права².

Право співвідноситься і з політикою, а саме:

а) право залежить від політики і, насамперед, від керівної ча­
стини суспільства, що має державну владу;

б) право є формою вияву політики вказаної частини сус­
пільства;

в) у праві відображається тільки та політика керівної части­
ни суспільства, до якої вона прагне, якій може надати загально­
обов'язковості з допомогою держави та інших суб'єктів полі­
тичної системи суспільства;

г) право є концентрованим виразом політики тієї частини
суспільства, що здійснює керівництво;

¹ Правова система являє собою певну єдність відповідних компонентів
(частин), які об'єднані між собою і становлять відносно стабільну органі­
зацію. Компонентами правової системи є право як сукупність норм; зако­
нодавство як форма виразу цих норм; правові принципи; правові установи;
судова та інша юридична практика; права, свободи і обов'язки громадяни­
на, сформовані у суспільстві правовідносини тощо (більш докладно див.
Оніщенко Н.М. Правова система: проблеми історії. - К., 2002. - С. 7-49).

² Докладніше див: Основи економічної теорії / За ред. О. Мамалуя.
К., 2003. - С 424 - 444

г) політика у праві формується у вигляді конкретних прав та обов'язків людини і громадянина;

політика, зі свого боку, залежить від права, оскільки пра­во с засобом декларування, здійснення і гарантування політики, а також пропаганди окремих політичних програм чи їхніх поло­жень.

Роль права у громадянському суспільстві та здійсненні політичної влади залежить від взаємозв'язку держави і права. Як уже зазначалося, право (як юридичне явище) і держава (як політична організація влади) виникають одночасно і тісно взаємозв'язані.

Право залежить від держави, оскільки:

а) виникає як інституйована система джерел, що встанов­
люються чи санкціонуються державними органами і службо­
вими особами, а це означає, що юридичне право походить від
держави;

б) є більш-менш сталим і недоторканним завдяки державі,

в) завдяки державі та її органам впроваджується в життя;

г) його авторитетність і престиж залежать від держави;

г) сутність права відображає соціальну сутність і призначен-ня державної організації.

Але необхідно пам'ятати, що право має відносну самостій­ність і впливає на державу (її органи), а отже, і держава зале­жить від права.

Право як явище цивілізації та культури:

а) обмежує в демократичному суспільстві державну владу;

б) упорядковує державну владу через процесуальну і проце­
дурну форми;

в) дозволяє (або забороняє) державним органам відповідні дії;

г) організовує будову, структуру, вдосконалення й розвиток
державних органів, визначає їхнє функціонування;

г) надає державним органам престижу й авторитету.

У реалізації своїх функцій держава використовує правові та
неправові форми й методи. ■;■■■

Отже, як держава, так і право відіграють значну роль в орга­нізації суспільства і здійсненні політичної влади.

42

Глава 1

Виникнення держави і права

43

Висновки

1. Держава і право в суспільстві існували не завжди. Основною
причиною виникнення держави і права були розпад первісного
ладу, потреба у здійсненні управління людьми у нових умовах, по­
ява соціально неоднорідного, класового суспільства, суперечнос­
тей між класами, що не могли бути подолані суспільною владою
первісного ладу.

2. Держава і право відрізняються низкою ознак від суспільної
влади, звичаїв, традицій і моралі первісного суспільства.

3. У демократичному суспільстві формуються правова держава
і правова система, що захищають інтереси всіх верств населення.

Запитання та завдання

для самостійної перевірки знань¹

* 1. Заповніть таблицю:

а) теологічна 1. Шан Ян, Дюрінг, К. Каутський;

б) патріархальна 2. Аврелій Августін, Фома Аквінський;

в) договірна 3. К. Маркс, Ф. Енгельс;

г) органічна 4. Л. Петражицький;

г) насильства 5. Г. Спенсер;

д) психологічна 6. Арістотель;

є) класова 7. Дж. Локк, Ш. Монтеск'є, Т. Гоббс.

* *5. Порівняйте примус як один із засобів впливу, який застосо­
вується органами держави, із примусом, який застосовувався в пер­
вісному суспільстві.

^❁*6. У чому полягала особливість гарантій дотримання соці­альних норм первісного суспільства?

7. Який із способів виникнення права є домінуючим у суспільстві
і чому?

8. Яка форма права є найдавнішою і як вона виникла?

**9. Порівняйте особливості формування державно-правових інститутів у різних народів (наприклад, у народів Стародавнього Сходу та в Афінах). Визначте причини цих особливостей.

* 10. Доведіть, що саме держава є центральним елементом полі-
шшчної системи суспільства.

41. У чому полягає залежність права від держави і держави від

*2. Визначте ознаки, за якими державна влада відрізняється від публічної влади у первісному суспільстві, заповнивши наступну таб­лицю:

12. Визначте роль держави і права в організації суспільства г хзшснент політичної влади.

*3. Яка із теорій походження держави, на Вашу думку, має більш доказові аргументи на відміну від інших. Перерахуйте ці аргумен­ти, спробуйте вибудувати логічну структуру теорії походження держави за такими ознаками: а) причини перетворень у первісному суспільстві; б) рушійні сили цих перетворень; в) наслідки даних пе­ретворень.

4. Співставте прізвища вчених, філософів, політиків і створені ними теорії походження держави:

¹ Тут і далі запитання і завдання для перевірки знань достатнього та високого рівня позначені, відповідно, однією або двома «зірочками»

Основи теорії держави

45

ГЛАВА 2

Основи теорії держави

Сутність держави в її інституціональному, субстанціональному, атрибутивному та міжнародному значеннях; характерні ознаки держави; розуміння держави філософами і вченими нарізних етапах її розвитку; місце і роль апарату держави в її механізмі; функції держави; форма держави; форми правління, форми державного устрою і форми державно-правового режиму; держави на території сучасної України, їх значення для сучасної української держави; співвідношення держави та особи; форми взаємодії держави та об'єднань громадян; основні теорії сутності та соціального призначення держави у суспільстві

§ 1. Поняття держави та її ознаки

Нині в Україні неухильно розбудовується нова державність. Долаються психологічні комплекси і стереотипи тоталітарного минулого, формується новий погляд на роль і сутність держави.

Основою будь-якого суспільного розвитку є спосіб вироб­ництва матеріальних благ. Саме він визначає політичні, соціальні, духовні, моральні та інші процеси життя в суспільстві.

Економічна структура суспільства є його реальним еконо­мічним базисом, а політичні, ідеологічні та юридичні явища — надбудовою. До політичної надбудови належить і держава.

Держава найчастіше прямує за рухом виробництва, за роз­витком економіки. Вона визначає форму власності (державну, колективну та індивідуальну: особисту і приватну), регулює розподіл матеріальних благ, охороняє та захищає існуючий пра­вопорядок.

Проте держава не завжди автоматично йде за економікою. Вона може активно протидіяти економічному базису. Значною мірою це залежить від впливу на державу різних чинників, що

характеризуються співвідношенням різних соціальних прошар­ків, суспільної свідомості мас, діяльності політичних партій, інших громадських формувань і рухів, національних традицій, рівня загальнолюдської та правової культури, активності тру­дових колективів тощо. Тож, держава може як випереджати економічний розвиток, так і відставати від нього.

Термін «держава» в юридичній та іншій науковій літературі тл умачать по-різному. Його розглядають у субстанціональному, атрибутивному, інституційному та міжнародному значеннях.

У субстанціональному значенні держава — це організоване в певні корпорації населення, що функціонує у просторі й часі.

В атрибутивному значенні — це устрій певних суспільних відносин, офіційний устрій певного суспільства, його оформ­лення.

В інституційному значенні — це апарат публічної влади, дер­жавно-правові органи, що здійснюють державну владу.

У міжнародному значенні державу розглядають як суб'єкт міжнародних відносин, як єдність території, населення і суспільної влади.

Отже, держава — це суверенна політико-територіальна організація влади певноїчастини населення в соціально неоднорід-тму а^спічьстві, що має спеціальний апарат управління і при­мусу, здатна з допомогою права робити свої веління загально-ховими для населення всієї країни, а також здійснювати > та управління загальносуспільними справами.

До олиничгк ознак держави відносять:

б) територіальне розселення населення країни;

в) наявність апарату управління та примусу;

г) здатність видавати загальнообов'язкові правила поведінки;

г) здатність збирати податки, робити позики і давати кре­
дити;

д) спроможність виражати й захищати інтереси певної час­
тини населення.

Суверенітет держави — це верховність, самостійність, повно­та, єдність і неподільність влади у державі у межах її території, а також незалежність і рівноправність країни в зовнішніх відносинах.

46

Глава 2

Основи теорії держави

47

Населення в державі розселене по всій її території, яка поділяється на адміністративно-територіальні чи політико-територіальні одиниці. Політична влада держави, її суверенітет поширюються на всіх людей, що живуть на її території.

Держава має спеціальний аппарат — систему законодавчих, виконавчих, судових і контрольно-наглядових органів, а також відповідні матеріальні засоби для виконання своїх завдань. До них належать: армія, поліція (міліція), виправні установи, служ­би національної безпеки, підприємства, установи та інші організації (державної форми власності).

Держава встановлює загальнообов'язкові для всього населен­ня правила поведінки і закріплює їх у нормах права.

Держава збирає податки, що використовуються для утриман­ня організацій державного механізму, які не виробляють товарів і не надають платних послуг.

У соціально неоднорідному суспільстві влада виражає та захищає інтереси певної частини населення, носії влади орга­нізаційно відокремлені від громадянського суспільства.

Значення знань щодо різноманітного розуміння поняття, походження і сутності держави в історії державно-правової дум­ки зумовлюються тим, що вони повинні бути неодмінною скла­довою світогляду студентів. Адже сьогодні у світі не існує жод­ного суспільства, в якому не було б держави і права¹.

Розуміння держави в історії державно-правової думки мож­на пов'язувати з поглядами софістів, Сократа, Платона, Арісто-теля, Ціцерона, Гроція, Канта, Гегеля та інших філософів.

Розрізняють два покоління софістів у Стародавній Греції: старші (Протагор, Горгій, Гіппій та ін.) і молодші (Фрасимах, Калікл, Лікофрон та ін.).

Наприклад, Протагор вважав, що демократичний устрій суспільства є правомірним і справедливим, визнавав принцип рівності всіх людей. Закликав усіх державних діячів бути спра­ведливими, розсудливими та благочестивими.

Фрасимах першим сформулював три дуже важливих виснов­ки: про роль насилля в діяльності держави; стосовно автори-

тарного характеру політики і законів; щодо того, що у сфері моралі панують уявлення тих, у кого сила і державна влада.

Сократ був принциповим критиком софістів. Він відкидав суб'єктивізм софістів, їхню апеляцію до звільненої від мораль­них засад сили; умотивовував об'єктивний характер моральних оцінок природи, держави і права; розрізняв природне і позитив­не право, обстоював законність; обґрунтовував тезу, що керува­ти суспільством повинні професіонали; критикував тиранію; намагався сформулювати моральні засади сутності держави.

Платон, Арістотель і Ціцерон обстоювали правову держав­ність¹.

Для періоду буржуазної науки про державу і право характерні думки й погляди на державу голландського правознавця Гуго Гроція, який розглядав співвідношення війни і права, виступав проти права сили; обґрунтовував патріархальну теорію виник­нення держави (батьки сімейств об'єднуються в єдиний народ); розглядав державу як досконалий союз вільних людей, які ук­лали угоду заради додержання права та загальної користі; впер­ше з прогресивних позицій розробив положення про міжнародне спілкування; запропонував два основних напрями пізнання державності: розумово-споглядальний і досвідний.

Подальші погляди на державу розвивались у працях Ш. Л. Мон-тесх"і. Ж.-Ж. Руссо, Дж. Локка, О. М. Радищева, Б. Констана, 1Ьентаматъ ін.

Представником буржуазного лібералізму в поглядах на дер­жав* 6r»/. Kmam. Його вчення зводиться до таких постулатів:

- дияина ас абсолютна цінність;

— право має гарантувати соціальний простір моралі, бути
загальнообов'язковим і забезпеченим силою держави.

Походження держави філософ виводив із суспільного дого­вору. Він розрізняв три гілки влади (законодавчу, виконавчу, су­дову) і три форми правління (автократію або абсолютизм, арис­тократію, демократію); виступав проти повстання й застосуван­ня сили, обґрунтовував пасивний опір владі через вимоги реформ; засуджував загарбницькі війни і закликав до вічного миру.

¹ Докладніше про сутність та ознаки держави див.: Теорія держави і права / Колодій А. М., Лисенков С. Л. та ін. - К., 2003. - С 22-29.

¹ Див. докладніше: Шульжепко Ф. П. Історія політичних і правових вчень: Підручник. — К.: Юрінком Інтер, 2004. — С. 14—15.

48

Глава 2

Основи теорії держави

49

Німецький мислитель-діалектик Г. В. Ф. Гегель розрізняв громадянське суспільство і правову державу (причому перше передбачає наявність другої); державу бачив як конституційну монархію з принципом поділу влади; вважав, що держава по­винна мати ідеальний суверенітет.

Отже, державу розглядають під різним кутом зору. Як офіційний представник суспільства держава повинна робити все від неї залежне для поліпшення життя людей.

§ 2. Апарат держави як система

державних органів. Місце апарату в механізмі держави

Для здійснення своїх завдань і функцій кожна держава ство­рює різноманітні органи й організації. Система всіх державних органів і організацій, що беруть участь у здійсненні завдань і функ­цій держави, називається її механізмом. Серед названих є дер­жавні органи, що наділені державно-владними повноваження­ми. Такі органи й називають апаратом держави. Звідси механізм держави криє в собі:

а) державні підприємства;

б) державні установи;

в) апарат держави;

г) інші державні організації.

Державні підприємства — це державні структури, які безпо­середньо реалізують функції та завдання держави у сфері матеріального виробництва. Сюди слід віднести державні підприємства з виробництва товарів, надання послуг, торгівлі, громадського харчування тощо.

Державні установи — це вид державних організацій, на які покладено завдання з реалізації функцій держави у сфері нематеріального виробництва. До них слід віднести установи у сфері фінансів, культури, охорони здоров'я, освіти, виховання тощо. Це, наприклад, державні дошкільні дитячі установи, шко­ли, училища, середні та вищі навчальні заклади, система лікарень, санаторіїв та інших установ охорони здоров'я.

До інших державних організацій, наприклад, відносять дер­жавні будівельні організації або армію, міліцію тощо.

Апарат держави являє собою систему всіх державних органів, які здійснюють завдання та виконують певні функції держави.

Основними принципами діяльності державного апарату Ук­раїни є: демократизм; національна рівноправність; законність; суверенність; поділ влади; соціальна справедливість; гуманізм і милосердя; поєднання переконання і примусу; гласність, відкритість і врахування громадської думки.

Принцип демократизму в Україні характеризується тим, що державний апарат формується з волі більшості населення, ви­ражає та виконує волю громадянського суспільства.

Як корінна національна група, так і решта груп, що прожива­ють на території України, є рівноправними. Держава гарантує всім здійснення, охорону, захист і відтворення політичних, економічних, громадських, соціальних і культурних прав. _

Державний апарат утворюється й діє на підставі законів. Його діяльність спрямовується на виконання законів у порядку, пе­редбаченому чинним законодавством. Державний апарат уособ­лює єдність державної влади на засадах самостійності та неза­лежності; він є виразником суверенітету народу.

Принцип соціальної справедливості державного апарату оз-шачає. що його завданням є забезпечення соціальної злагоди, консенсусу між різними частинами суспільства, балансу різноманітних інтересів усіх соціальних прошарків, груп та ївших верств населення.

иш принципом державного апарату України є по-і виховання і примусу. Примус до осіб застосо-и вичерпано всі методи переконання, але особа ве підкорилася загальнодержавним інтересам та інтересам громадянського суспільства.

Свої функції державний апарат виконує відкрито, співпрацює з різними громадськими об'єднаннями й рухами, вивчає гро­мадську думку та враховує її в організації і здійсненні покладе­них на нього завдань.

Отже, державний апарат (обраний чи призначений) є систе­мою державних органів, що здійснюють свої функції, реалізуючи волю громадянського суспільства, всього українського народу.

Первинною «клітинкою» державного апарату є орган держа­ви. Це окремий службовець чи структурно оформлений колек-

50

Глава 2

Основи теорії держави

51

тив державних службовців, наділений владними повноважен­нями, відповідними матеріально-технічними засобами, утворе­ний на законних підставах для виконання конкретних завдань і функцій держави.

Один службовець як орган держави - це, скажімо, Президент України, що є главою держави і виступає від її імені. Структур­но оформлений колектив службовців має керівників і виконав­ців. Керівник виступає від імені певного органу. Кожний орган наділяється на підставі закону владними повноваженнями, які полягають у тому, що орган держави спроможний встановлю­вати формально обов'язкові правила поведінки (як нормативні, так і індивідуальні) й домагатися їх здійснення. Прикладом дер­жавного органу як колективу службовців можуть бути міністер­ство, державний комітет, державна адміністрація тощо.

В юридичній літературі розглядають різні підстави класифі­кації державних органів:

а) за місцем у системі державного апарату — первинні (створю­
ються через вибори всім населенням або його частиною), вторинні
(створюються первинними, походять від них і підзвітні їм);

б) за змістом або напрямами державної діяльності — органи
державної влади, глава держави, органи державного управління
чи розпорядчо-виконавчі органи, судові органи, контрольно-
наглядові органи;

в) за способом утворення — виборні, призначувані, ті, що
можуть успадковуватися;

г) за часом функціонування — постійні, тимчасові;
ґ) за складом — одноособові, колегіальні;

д) за територією, на яку поширюються їхні повноваження —
загальні, або центральні; місцеві, або локальні.

Удосконалення органів державної влади реалізується в Україні на основі Конституції.

До системи державних органів України належать: законодав­чий орган — Верховна Рада України; глава держави — Прези­дент України; виконавчі органи, що поділяються на вищі (Кабінет Міністрів України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим), центральні (міністерства, державні комітети; інші орга­ни центральної виконавчої влади зі спеціальним статусом); місцеві (обласні та районні, міст Києва і Севастополя, районів у містах Києві й Севастополі державні адміністрації на чолі з го-

ловами цих адміністрацій та їхні відділи й управління, а також адміністрації державних підприємств і установ).

Органи місцевого самоврядування, що репрезентують спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ і міст, тобто обласні та районні ради, а також органи місцевого самоврядування: міські, сільські, селищні ради та їхні виконавчі органи є самостійною системою об'єднань громадян у громадянському суспільстві. Органи місцевого самоврядування не належать до апарату держави. Держава визнає і гарантує місцеве самовря­дування.

Система судових органів охоплює: Конституційний Суд Ук­раїни; загальні (місцеві, апеляційні, касаційні, вищі) суди та Верховний Суд України. Місцеві суди включають районні, міські (міст обласного підпорядкування), районні у місті, господарські, гарнізонні суди. До системи апеляційних судів закон відносить Верховний Суд Автономної Республіки Крим, обласні суди, суди міст Києва і Севастополя. Спеціальними (касаційними) судами в Україні є вищі суди (господарський, адміністративний). Очолює всю систему судів загальної юрис­дикції в Україні Верховний Суд України.

У самостійну систему органів держави виокремлюються кон- ірошмочі та наглядові органи України. До наглядових органів належать: Генеральний прокурор України і підпорядковані йому прокурори до контролюючих - податкові адміністрації, санітарні,, контрольно-ревізійні та інші державні інспекції, Служба України, прикордонна та митна служба тощо. і, штарлт держави посідає головне місце в системі механізму, оскільки здійснює державну і управління в державі та суспільстві.

§ 3. Характеристика внутрішніх і зовнішніх напрямів діяльності (функцій) держави

«Функція» в перекладі з латини означає: виконання, звершен­ня. У широкому розумінні — це обов'язок, роль, що її виконує відповідний інститут, чи процес стосовно цілого, характеристика напряму чи аспекту діяльності тощо. Держава на різних етапах

52

Глава 2

Основи теорії держави

53

свого розвитку виконує певні завдання, здійснює різноманітні обов'язки. Таке виконання завдань і обов'язків відображує сутність і соціальне призначення держави, а також її зміст.

Діяльність держави характеризується певними напрямами в економічній, політичній, екологічній, ідеологічній, гуманітарній та інших сферах суспільного розвитку. Це, врешті-решт, має привести до досягнення певної мети, що її ставить держава на коротку чи тривалу перспективу.

Звідси випливає, що до основних ознак, які характеризують функції держави, слід віднести такі, що безпосередньо відобра­жають чи конкретизують сутність держави; через які реалізу­ються основні завдання держави; здійснення яких веде до до­сягнення державою поставленої мети на певному історичному відрізку часу; що їх слід розглядати як напрями та аспекти діяльності держави.

Отже, функції держави — це основні напрями її діяльності, в яких відображаються й конкретизуються завдання і мета дер­жави, виявляються її сутність, зміст і соціальне призначення в соціально неоднорідному суспільстві.

Поряд з функціями держави деякі автори виокремлюють і функції державних органів та їхніх посадових осіб. Розрізняють функції законодавчих, виконавчих, судових і контрольно-нагля­дових органів держави.

Реалізуючи державні функції, державні організації повинні:

а) зважати на об'єктивні закони розвитку суспільства й ке­
руватися цими законами у повсякденній діяльності;

б) стимулювати соціальну активність людини і громадяни­
на, звертати увагу на виробничо-економічне і соціально-куль­
турне самовизначення особистості;

в) брати до уваги інтереси й потреби різних соціальних
спільнот, груп та об'єднань людей, конкретних особистостей,
визнавати їхню реальність і сприяти здійсненню;

г) підпорядковувати всю свою діяльність служінню грома­
дянському суспільству, не втручатись у приватні справи люди­
ни і суспільства, якщо це не виходить за межі конституційного
регулювання суспільних відносин.

Так, у Конституції України записано: «Кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов'язки

перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості» (ст. 23).

Державні функції та функції державних органів слід відрізняти від форм і методів їх здійснення. Такими формами є законодавство, управління, правосуддя, контроль і нагляд, пра­воохоронна та правореалізаційна діяльність. До методів здійснення державних функцій у найзагальнішому вигляді відносять переконання, заохочення і примус. Кожна державна функція та функція державних органів може здійснюватись у різних формах і різними методами.

Для характеристики напрямів діяльності держави та ЇЇ органів у громадянському суспільстві дуже важливе місце виводиться питанню відповідних меж державного втручання у діяльність суб'єктів громадянського суспільства. Обмеження діяльності держави та її органів у громадянському суспільстві повинно враховувати два критерії:

—можливості державного управління небезмежні, а надмірне
перевантаження держави невиправдано великою кількістю зав-
ZXHb веде до зниження ефективності їх виконання;

—превалювання державного управління «пригноблює»
самоуправління і самоврядну діяльність суб'єктів громадянсь-

сусшльства і є неприпустимим у демократичній правовій

Одним із напрямів вирішення цієї проблеми на користь гро-

игаського суспільства є розширення місцевого самоврядуван-г. 140 Конституції України записано: «Місцеве самовря-алйснюеться територіальною громадою в порядку, ілеяомт законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи.

Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ і міст, є районні та обласні ради.

Питання організації управління районами в містах належить до компетенції міських рад».

Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р. визначає місцеве самоврядування як гаранто­ване державою право та реальну здатність територіальної гро­мади жителів села чи добровільного об'єднання в сільську гро-

54

Глава 2

Основи теорії держави

55

маду жителів кількох сіл, селища, міста самостійно або під відповідальність органів і посадових осіб місцевого самовряду­вання вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України.

Отже, сучасне законодавство України розширює можливості самоврядної діяльності громадян, що дає змогу поєднувати реалізацію державних функцій як державними організаціями, так і самоврядними структурами на місцях.

Існують певні підстави для класифікації функцій держави на види:

—групування державних функцій за соціальним значенням
діяльності держави здійснюється з огляду на основні та
неосновні функції.

—залежно від територіальної спрямованості розрізняють
внутрішні та зовнішні функції.

—за часом здійснення функції бувають постійні та тимчасові.

—за сферами суспільного життя їх поділяють на гуманітарні,
економічні, політичні тощо.

Основні функції— це найзагальніші та найважливіші комплексні напрями діяльності держави щодо здійснення стратегічних завдань і цілей, що стоять перед державою в конкретний історичний період. До них відносять функції: оборони, підтримання зовнішніх відносин, охоронну, організаційну, інформаційну, економічну, екологічну, соціальну, культурно-виховну тощо.

Неосновні функції — це напрями діяльності держави із здійснення конкретних завдань у другорядних сферах суспіль­ного життя. До них належать: управління персоналом; матеріаль­но-технічне забезпечення та управління майном; забезпечення реалізації бюджетної справи та бухгалтерського обліку; право­суддя і юридичні функції; пошук, збирання і поширення необхідної для управління інтелектуальної інформації тощо.

Внутрішні функції — це такі напрями діяльності держави, в яких конкретизується внутрішня політика щодо економічних, ідеологічних, екологічних, культурних та інших аспектів життя громадянського суспільства. До внутрішніх відносять функції: економічну, культурно-виховну, охорони та захисту всіх форм власності, соціального обслуговування населення, екологічну, охорони правопорядку, прав і свобод людини і громадянина тощо.

Зовнішні функції — це основні напрями діяльності держави за її межами у взаємовідносинах з іншими державами, світовими громадськими організаціями і світовим товариством у цілому Зовнішніми функціями є: організація співробітництва з іншими суб'єктами міжнародних відносин, захист державного суверені­тету, підтримка миру в регіоні та боротьба за мирне співісну­вання держав різної орієнтації.

Постійні функції — це напрями діяльності держави, що иійснюються на всіх етапах її розвитку.

Тимчасові функції — це напрями діяльності держави, що

мовлені конкретним етапом історичного розвитку суспільства.

Гуманітарні функції — це напрями діяльності держави та її органів із забезпечення кожній людині належних умов життя.

Економічні функції — це напрями діяльності держави (її органів) на перехід від планової до ринкової економіки й по­дальший розвиток виробничих сил і виробничих відносин на основних засадах ринку, добросовісної конкуренції, обмежен­ня монополії.

Політичні функції — це напрями діяльності держави (органів держави) зі створення умов для формування й функціонування лишайної влади на засадах демократії.

Держави соціально-демократичної орієнтації мають відпо­відні внутрішні напрями (функції) своєї діяльності.

У гуманітарній сфері це: забезпечення прав людини і грома- жшатл, охорона навколишнього природного середовища; забез- агчеявя охорони здоров'я, матеріальне та інше соціальне забез- япевавш нормальних уыов існування людини; організація освіти, виховання, розвиток мистецтва та культури тощо.

В економічній сфері такими функціями є: господарсько-стимуляційна (виробнича); господарсько-організаторська (про­грамування та організація виробничої діяльності); науково-організаторська (організація та стимулювання наукових досліджень у господарській сфері); економічно-регулювальна (регулювання та охорона праці, забезпечення мінімального рівня споживання), економічно-фінансова тощо.

У політичній сфері до таких функцій належать: забезпечен­ня (створення і збереження умов) національної самобутності всіх корінних народів і національних меншин; організаційна

56

Глава2

Основи теорії держави

57

(створення умов для реалізації народом своєї влади), охоронна (охорона конституційного ладу, правопорядку і дисципліни, всіх форм власності, прав, свобод і законних інтересів людини та гро­мадянина) та деякі інші.

Зовнішні функції держави досліджуються:

- у гуманітарній сфері - міжнародне забезпечення прав люди­
ни і громадянина; допомога народам інших країн у разі стихійного
лиха та інших кризових ситуацій; забезпечення чистоти, ефектив­
ного використання та відтворення земного природного середови­
ща, що оточує людину; міжнародне культурно-виховне співробіт­
ництво між країнами; участь у забезпеченні розробок та безпосе­
редній охороні здоров'я людей у всьому світі тощо;

- в економічній сфері — участь у створенні на основі між­
народної кооперації та інтеграції виробництва і праці світової
економічної системи; вирішення глобальних господарських про­
блем і наукове їх обгрунтування (енергетика, космос, освоєння
полюсів, Світового океану) тощо;

- у політичній сфері - розвиток міждержавних договірних
відносин; забезпечення суверенітету й обороноздатності краї­
ни; участь у ненасильницькому забезпеченні миру в усьому світі;
участь у боротьбі з міжнародними правопорушеннями та осо­
бами, винними в їх вчиненні; поступова консолідація здорових
сил світу на забезпечення подальшого вирішення глобальних
проблем всесвітнього значення.

Отже, групування державних функцій залежить від багатьох підстав (ознак) іможе здійснюватися за різними напрямами дер­жавної діяльності.

Форми здійснення функцій держави — це спеціальні аспекти її діяльності, з допомогою яких реалізуються державні функції. За правовими наслідками названі форми поділяються на правові та неправові (організаційні).

Правові форми — це такі види здійснення функцій держави, які тягнуть за собою правові наслідки. Існують різні види правових форм здійснення функцій держави: правотворча, управлінська (ви­конавчо-розпорядча), правоохоронна, правозастосовна тощо.

Правотворча форма відображається в діяльності держави з підготовки та прийняття нормативно-правових актів та інших джерел права.

Управлінська форма характеризується діяльністю держави та її органів з оперативного застосування, виконання, використан­ня й дотримання правових норм у процесі організації здійснення державних функцій.

Правоохоронна форма виявляється в організації охорони пра­вових норм від правопорушень, у контролі й нагляді за здійсненням законності, дисципліни та правопорядку.

Правозастосовна форма — це застосування правових норм і винесення обов'язкових для виконання індивідуально-правових рішень.

Організаційні форми здійснення функцій держави — це специфічні види фактичної діяльності, які не тягнуть за собою правових наслідків.

Розрізняють регламентуючу, економічну, контрольну, вихов­ну та інші види організаційних форм.

Організаційно-регламентуюча форма — це добір, розстанов-лення. виховання та визначення ефективності діяльності кадрів у сфері здійснення державних функцій.

Організаційно-економічна форма — це організація матеріаль­но-технічного забезпечення здійснення державних функцій.

Організаційно-контрольна форма — це організація недержав­ного контролю у сфері здійснення державних функцій.

Організаційно-виховна форма — це організація виховання, пропаганди, агітації, інформації та іншого забезпечення вихов­ного впливу на населення у сфері здійснення державних

Мпшоды здійснення функцій держави — це засоби і способи, з допомогою яких здійснюються спеціальні види діяльності дер­жави з реалізації її функцій.

Держава здійснює правотворчу, управлінську, виконавчо-розпорядчу, правоохоронну та організаційну діяльність.

Методами правотворчої діяльності держави є засоби і спо­соби підготовлення, прийняття і оприлюднення законів та інших нормативно-правових актів, що забезпечують здійснення дер­жавних функцій.

Управлінськими методами є засоби і способи здійснення ви­конавчо-розпорядчої діяльності у сфері реалізації функцій дер­жави.

58

Глава 2