Система управління об’єктами державної власності

Суб’єктами управління обє’ктів державної власності є: Кабінет Міністрів України, Фонд державного майна України; міністерства та інші органи виконавчої влади (уповноважені органи управління); органи, які здійснюють управління держаним майном відповідно до повноважень, визначених окремими законами; - державні господарські об’днання, державні холдингові компанії, інші державні господарські організації (господарські структури); - юридичні та фізичні особи, які виконують функції з управління корпоративними правами держави (уповноважені особи); - національна академія наук України, галузеві академії наук.

Державне управління державними підприємствами.

Управління природними ресурсами та державними підприємствами.

Фінансові інструменти управління державним сектором економіки.

Управління державними фінансами та грошовою масою.

Управління природними ресурсами та державними підприємствами.

4. Протекціоністська політика і політика забезпечення конкурентоспроможності вітчизняних підприємств

Література для поглибленого вивчення

1. Аткинсон Є. Лекции по єкономической теории государственного сектора / Є.Аткинсон, Дж.Стиглиц – М.: Аспект Прес, 1995.

2. Стігліц, Джозеф Е. Економіка державного сектора / Пер. з англ. А.Олійник, Р.скільський. – К.: Основи, 1998. – 854 с.

3. Длугопольський О.В. Теорія економіки державного сектора: навч. посіб./ О.В. Длугопольський. – К.: Професіонал, 2007. – 592 с.

4. Длугопольський О.В. Суспільний сектор економіки і публічні фінанси в епоху глобальних трансформацій; моногр. - Тернопіль: Екон. думка ТНЕУ, 2011. – 632 с.

5. Концепція економічної безпеки України. – К.: ІЕП НАНУ, 1998

Матеріальною основою функціонування суспільства виступає національна економіка, завдяки якій створюються матеріальна та нематеріальна блага, що забезпечують життєдіяльність людей. З макроекономіки відомо, що згідно системи національних рахунків, національна економіка включає також п’ять секторів: нефінансові корпорації, фінансові корпорації, органи загального державного управління, домашні господарства, некомерційні організації, що обслуговують домашні господарства. Система національних рахунків – міжнародний стандарт, що відображає умови та результати економічної діяльності країни. Державне управління економікою й передбачає корекцію умов та використання результатів економічної діяльності.

З точки зору принципів організації та управління суб’єктами господарювання, національна економіка поділяється на державний та приватний сектори. Державний сектор економіки – сукупність матеріальних, фінансових та нематеріальних ресурсів (активів), що знаходяться в розпорядженні держави задля виконання своїх суспільних функцій. Субстанцією формування державного сектору економіки є сукупність прав власності, які держава застосовує для продуктивного використання ресурсів держави для реалізації цілей держави.

Державний сектор включає наступні складові:

- природні ресурси, що знаходяться у власності держави (корисні копалини, земельні, лісові та водні ресурси)

- державні підприємства та організації;

- державні резерви.

- мобілізовані фінансові ресурси у державному бюджеті країни.

Державне управління природніми ресурсами передбачає формування організаційно-правових норм їх використання та відновлення. Головним багатством України є земельні ресурси. Земельний фонд України становить 60,4 млн. га і складається із земель різного функціонального призначення, якісного стану та правового статусу. У розрахунку на жителя країни припадає 0,8 га сільськогосподарських угідь, у тому числі 0,67 га ріллі, а в середньому в Європі ці показники становлять відповідно 0,44 і 0,25 га[1]. Із 60,4 млн. га українських земель 70% або 41,8 млн. га – сільськогосподарські землі і 17% або 10,4 млн. га – ліси.[2] У структурі земельних угідь України переважають родючі чорноземи, які займають 55% площі орних земель. Однак довге використання великої частини цих земель в умовах невисокої агротехніки призвело до погіршення їхньої якості: знизився вміст гумусу, на значній території відбулося ущільнення ґрунтів, підкислення, зменшення потужності гумусового горизонту в результаті ерозії.

Водночас за родючістю ґрунтів Україна нині є однією з найбагатших держав світу – майже 10% чорноземів земної кулі. Про унікальність земельного потенціалу України свідчить те, що Наддніпрянщина і Наддністрянщина є єдиним у світі місцем, де ширина чорноземної зони досягає 500 км. Земельний фонд є одним із найважливіших ресурсів економічного розвитку та найціннішою частиною національного багатства. За даними науковців, земельні ресурси нашої держави становлять 40% економічного потенціалу держави, на використанні земель формується дві третини фонду споживання та виробляється 88% обсягу продуктів харчування. Нині маємо ще один важливий нюанс: українські землі мають значний показник розораності – понад 53%. Це перевищує екологічно обґрунтовані межі – 35-40%.[3] Тому сьогодні необхідно вивести частину сільськогосподарських земель зі складу орних земель, перетворити їх на сади, пасовища, сіножаті тощо.

Досвід зарубіжних країн свідчить, що купівля-продаж землі не є головним елементом земельного ринку. У Бельгії, Франції, Німеччині орендується понад 60℅ землі, загалом по 15 країнах Європейського Союзу - 40℅, у Канаді - 30℅, у США лише одна третина земель, що обробляється, перебуває у власності у фермерів, 55℅ земель – це змішана форма використання і 10℅ земель – у фермерів, які не володіють нею[4]. Офіційно землі сільськогосподарського призначення продавати не можна. В Земельному кодексі України прописано мораторій на продаж землі сільськогосподарського призначення.

У США рівень державної підтримки сільського господарства становить 40% вартості виробленої сільськогосподарської продукції, у країнах ЄС – 35%, в Японії та Франції 72%, в Україні – 8,3%. У США прямі дотації галузі становлять 100 млрд. дол., а у КНР щорічне пільгове кредитування надається під 3% річних[5]. В США 40% землі належить державі.

До основних інструментів впливу держави (державного управління) щодо використання природних ресурсів необхідно віднести:

- обмеження на отримання землі та земельні угоди: встановлення мінімальних розмірів земельних угідь ферм – Франція, Італія; впровадження спеціальних дозволів на купівлю землі сільськогосподарського призначення – Німеччина, Данія; в Японії землю не можна продавати іноземним громадянам.

- регулювання оренди: з метою зацікавлення фермерів в зберіганні та підтримці родючості в Німеччині встановлюється мінімальний термін оренди – 15 років, в Данії – 30. Регулюється й розмір орендної плати;

- природно-охоронні обмеження: встановлення жорсткого контролю за використанням сільськогосподарських земель.

- експропріація земель: в окремих випадках землі можуть бути вилучені у власників безкоштовно, або на компенсаційній основі.

- обмеження використання земель через встановлення сервітутних відносин (сервітутний договір між власником землі – фермером та іншим суб’єктом щодо використання землі). Згідно земельного кодексу України (ст.95) виділяються такі види земельного сервітуту: право проходу та проїзду, право прокладання лінії електропередач, водопроводу, забору води природної водойми, прогону худоби по наявному шляху, право встановлення будівельних риштувань з метою ремонту будівель.

З метою використання природних ресурсів за умов зниження запасів корисних копалин та наростання проблем продовольчого забезпечення населення в розвинених країнах заморожується видобуток корисних копалин. В США діє державна програма викупу земель у фермерів і створення природно-агрокультурних ландшафтів з подальшим поверненням їх в сільськогосподарський обіг.

Верховна Рада України 21 вересня 2006 р. прийняла закон «Про управління об’єктами державної власності» за № 185-V, що відповідно до Конституції визначає правові основи управління об’єктами державної власності, визначає об’єкти управління державної власності, коло суб’єктів та їх повноваження щодо управління цими об’єктами.

Дата добавления: 2013-12-12