Україна у 60–90-ті рр. ХІХ ст

ЛЕКЦІЯ 16

1. Скасування кріпосного права. Реформи 60–70-х рр. і Україна.

2. Розвиток капіталізму в Україні у пореформений період.

3. Український суспільно-політичний рух у другій половині ХІХ ст. Процеси національного відродження. Загальноросійські суспільні течії в Україні.

У середині XIX ст. процес розкладу кріпосницьких відносин і розвитку капіталізму суттєво поглибився. В Україні підприємства із застосуванням кріпосної праці, що належали поміщикам, становили лише 5,8%. Вони не могли конкурувати з капіталістичними підприємствами, що застосовували вільнонайману працю і передову на той час технологію. Поміщицькі господарства переживали гостру кризу, заборгованість їхніх власників досягла напередодні реформи 400 млн. крб. Навіть для багатьох поміщиків ставало очевидним, що кріпосництво є гальмом економічного і суспільного розвитку. Економічну і технічну відсталість кріпосницької Росії яскраво продемонструвала Кримська війна. Вона прискорила визрівання революційно ситуації, падіння кріпосного права і проведення цілої низки буржуазних реформ.

19 лютого 1861 р. Олександр II підписав «Положення про селян» маніфест, згідно з якими селяни звільнялися від особистої залежності, ставали «вільними сільськими обивателями» й одержували низку громадянських прав. У ході реформи поміщики Лівобережжя і Степової України відрізали у селян понад 1 млн. десятин землі, або майже 28% обсягу дореформеного селянського землекористування. Селяни України мали сплатити 503 млн. крб. викупних платежів, стягнення яких тривало аж до січня 1907 р. Однак, попри всі недоліки та обмеження, спрямовані проти селянства, реформа 1861 р. створила умови для швидкого розвитку капіталізму.

Студенти повинні ознайомитись із змістом буржуазних перетворень в усіх сферах суспільного життя Російської імперії. Йдеться про створення земського самоврядування (1864), реформу міського управління (1870), судову реформу (1864), зміни в організації шкільництва і цензурної справи (1864) військову реформу та ін.

Студентам необхідно знати основні напрямки розвитку капіталізму в Україні у пореформений період, темпи якого були надзвичайно високими. Слід зауважити при цьому, що держава відігравала важливу роль у проведені індустріалізації, оскільки внутрішній ринок імперії був надто вузьким, буржуазія слабкою і до того ж бракувало приватного капіталу для її здійснення. Швидкими темпами йшло будівництво залізниць, загальна довжина яки в Україні у 1900 р. сягнула 8417 км (у 1865 р. – 190 км). Це сприяло втягненню різних регіонів у ринковий обіг, зростанню промисловості, підвищенню рухливості населення, розширенню внутрішнього ринку.

Реформа 1861 р. дала сильний поштовх розвиткові в сільському господарстві капіталізму, який руйнував становий характер землеволодіння і перетворював землю на товар. З 1863 по 1902 р. у ринковий обіг увійшло по над 25 млн. десятин приватної землі, насамперед дворянської. І все 1 поміщицьке землеволодіння залишалося істотним фактором аграрних відносин. Відбулися важливі соціальні зрушення в українському селі, мало місця, поглиблення соціальної диференціації в середовищі селянства, зростання сільської буржуазії, а одного боку, і з іншого – сільськогосподарського пролетаріату (на 1900 р, – близько 1 млн. чол.). Студенти повинні при цьому звернути увагу па дім типи капіталістичного розвитку – прусський, який передбачав капіталістичне ведення господарства на землях поміщиків, і американський, коли селянське господарство переростало у буржуазно-фермерське.

З розвитком капіталізму пов'язане утворення важливих промислових районів України загальноімперського значення – Донецького вугільно-металургійного, Криворізького залізорудного, Нікопольського марганцевого. Загальноросійського значення набуло виробництво цукру. Розвиток промисловості, проникнення капіталізму на село зумовили зростання в Україні міського населення, яке у 1897 р. досягло 3400 тис. чол., або 13,6% від загальної кількості.

Студенти мусять звернути увагу на ті зміни, що відбулись у класовій структурі суспільства. Йдеться про пауперизацію селянства, формування і мого класу, зростання буржуазії, збільшення відсотка українців у цих їх населення.

У прямому зв'язку із змінами в соціальному та економічному житті України відбувалися зрушення в суспільно-політичному русі. Зростав національно-визвольний рух проти російського царизму, розширювалась його соціальна основа за рахунок участі все ширших верств українського селянства, робітництва та інтелігенції. Студентам необхідно ознайомитися з діяльністю Шевченка, Куліша, Костомарова напередодні реформи 1861 р., діяльністю петербурзької української громади, що гуртувалася навколо журналу «Основа», який короткий час (1861–1862) відігравав роль головного загальноукраїнського друкованого органу. Громади, що як культурні товарн­ій засновані у Києві, Полтаві, Чернігові, Харкові, ставили своїм головним завданням піднесення культурного рівня українського народу та національної свідомості. Ще одним важливим суспільно-культурним рухом 60-х рр. було т. зв. «хлопоманство», що виникло в середовищі спольщеної української шляхти Правобережної України, яка вважала необхідним її українському народові (В. Антонович, Т. Рильський, В. Познанський, К. Михальчук та ін.) і не поділяла поглядів шляхетського загалу щодо відбудови історичної Польщі.

Особливу увагу студенти мають приділити діяльності київської «Громади». На початку 1873 р. її зусиллями було відкрито Південно-Західний Відділ Імперського Російського Географічного Товариства, який фактично став легальним українським науковим закладом, що розгорнув інтенсивні дослідження в галузі українознавства й науково обґрунтував самобутність українського історико-культурного процесу. В товаристві активно працювали визначені українські вчені, діячі культури – В. Антонович, Драгоманов, І. Лучицький, О. Кістяківський, М. Зібер, С. Подолинський, П. Чубинський, Ф. Вовк, О. Русов, М. Старицький, М. Лисенко та ін.

Згодом, оцінюючи майже 60-річну діяльність київської «Громади», один з її активних діячів Є. Чикаленко відзначав, що вона відіграла «величезну роль в справі відродження української нації. Довгий час вона була на Україні єдиним організованим гуртком свідомих українців, а до заснування у 1897р. Загальної Української Організації була центром всього українського національного руху». «Громада» гуртувала навколо себе провідних учених із різних галузей науки, приймала до свого складу талановиту університетську молодь; спільними зусиллями громадівців досліджувалися проблеми історії та етнографії України, дбайливо, по крихтах збиралися матеріали до українського словника. Старогромадівці значну увагу приділяли народній освіті, засновуючи та утримуючи на власні кошти недільні школи. Безперечно важливими сторінками в історії «Громади» є заснування та видання М. Драгомановим закордонного безцензурного органу в Женеві «Громада» та друкування «Кобзаря» у Празі. Ефективно використовуючи обмежені царською цензурою можливості, «Громада» розгорнула жваву видавничу діяльність і на теренах Російської імперії. Упродовж чверті століття фактично на свої кошти та за підтримки меценатів старогромадівці випускали історичний журнал «Киевская старина», що акумулював у собі українознавчі матеріали з усіх ділянок гуманітарної науки. Поступово, майже непомітно, вони підводили українське суспільство до усвідомлення свого місця в європейській та світовій історії, до розуміння необхідності послідовної боротьби з політичним режимом Російської імперії. Натхненне, безкорисливе служіння громадівців Україні, її народові завжди слугуватиме прикладом для всіх патріотів - українців, яким не байдужа доля Батьківщини.

Слід зазначити, що український суспільно-культурний рух постійно зазнавав переслідувань і гонінь з боку царського уряду (валуєвський циркуляр 1863 р., Емський указ 1876 р. та ін.). Наслідком цілого ряду дискримінаційних заходів уряду став затяжний параліч українських пресових ви І дань, що тривав до революції 1905 р.

Після вбивства Олександра II (1881) і наростання реакції для українського руху настали ще тяжчі часи. Громади частково припинили свою діяльність, а ті, що лишилися, вважали, що для українства залишається суто культурницька і наукова робота, необхідна для обґрунтування його самостійного місця серед інших народів. Студентам слід усвідомити важливе значення політичної діяльності М. Драгоманова, яка відбувалася на тлі зростання аполітичності українського руху 80–90-х років. Її суспільна роль полягала у намаганні використати європейську трибуну для розвінчання російського шовінізму і пропаганди української справи та української культури в усьому світі. Діяльність М. Драгоманова вплинула на формування ідейного світогляду багатьох поколінь української інтелігенції. Період 80–90-х рр. не був безплідним для українства. В цей час силами українських діячів нової генерації Б. Грінченка, В. Самійленка, М. Коцюбинського, Лесі Українки, А. Кримського, О. Кониського та ін. були закладено підвалини могутнього суспільно-політичного руху, який розгорнувся в Україні на початку XX ст. Обмежувана в Росії вільна українська політична думка знаходить свій розвиток у Галичині, де завдяки матеріальній підтримці наддніпрянських українців та їхній участі видаються часописи «Зоря», «Правда», «Життя і Слово», «Народ» та ін. Галичина зусиллями українських політичних і культурних діячів все більше перетворювалася їм своєрідний український П’ємонт з огляду на посилення русифікаторської політики царизму. Серед учасників українського руху все виразніше зростало прагнення вивести його з вузьких рамок культурництва і стати на шлях здобуття усієї повноти політичних і національних прав для українського народу.

Студентам треба також ознайомитися з основним змістом революційно-демократичної і ліберальної течій в загальноросійському суспільному русі в Україні. Насамперед слід звернути увагу на революційне народництво, яке посідало провідне місце у революційному русі. Необхідно знати основні кон­цепції головних теоретиків народництва М. Бакуніна, П. Лаврова і П.Ткачова, найважливіші етапи діяльності «Землі і волі», «Чорного переділу», «Народної волі». Варто також звернути увагу на акції представників цього руху та народовольців, відзначити наявність видатних діячів – українців за походженням (Д. Лизогуба, А. Желябова, Я. Стефановича, М. Кибальчича та ін.) серед народників. Відсутність українських політичних організацій спонукала українців і насамперед українську молодь вливатися у російський революційний рух, робила значну їх частину байдужою до справи національного визволення. Студенти мають знати основні напрямки ліберальних течій суспільного руху, їхні вияви в Україні.

Важливе значення в загальному процесі боротьби із самодержавством мало зростання робітничого руху в Росії та в Україні. Із створенням перших марксистських гуртків і груп у Росії аналогічні виникають і в Києві, Харкові, Катеринославі, Одесі. Після створення «Союзу боротьби за визволення робітничого класу» у Петербурзі під керівництвом Леніна аналогічні союзи виникають у Києві та Катеринославі, які намагались об’єднати розрізнені соціал-демократичні гуртки.

Дата добавления: 2013-12-12